Шукати в катехизмі

Катехизм УГКЦ онлайн

118   «Господи […], що той чоловік, що згадуєш про нього, або людська істота, що про неї дбаєш? Мало чим зменшив єси його від ангелів, славою й честю увінчав його. Поставив його володарем над творами рук Твоїх, усе підбив йому під ноги» (Пс. 8, 2.5-7). Такими словами Святе Письмо оспівує людину. Господь Бог поставив людину володарем творіння: «Нехай вона [людина] панує над рибою морською, над птаством небесним, над скотиною, над усіма дикими звірями й над усіма плазунами, що повзають на землі» (Бут. 1, 26).

119 Протягом «шести днів» Бог творить світ, готуючи його для людини: «Неприродно було начальникові з’явитися раніше від підлеглих; але після того, як було підготоване володіння, слід було показати й царя[1]». Створюючи людину, Бог увінчує нею творіння: «У чому велич людини? Не в схожості до створеного світу, а в тому, щоб бути на образ єства Творця[2]».

 

[1] Григорій Ніський, Про устрій людини, 2.

[2] Григорій Ніський, Про устрій людини, 16.

120 На цій підставі святий Григорій Ніський навчає, що гідність людини полягає в тому, що вона своєю природою перевищує всe творіння, оскільки вона створена на царський образ свого Творця i вільно, повновладно управляє своїми бажаннями[1]. Гідність людини – в образі Божому. Сам Господь оберігає непорушною гідність людини та піклується про неї: «Хто ще, крім Мене, вірніше служить тобі? Тобі все творіння для служіння я сотворив. Небо і земля тобі служать; небо вологою, а земля плодами. Для тебе сонце світить і гріє, місяць із зорями ніч освітлює! Для тебе хмари дощем землю напоюють і земля, служачи тобі, зрошує всіляку траву й дерево плідне! Для тебе ріки приносять рибу, а пустелі живлять тварин[2]».

 

[1] Пор. Григорій Ніський, Про устрій людини, 3-4.

[2] Кирило Турівський, Слово про розслабленого.

121 Книга Буття розкриває глибинний зв’язок людини з Богом: «Сотворімо людину на Наш образ і на Нашу подобу» (Бут. 1, 26). Святий Іриней Ліонський, коментуючи ці слова, тлумачить: «Образ Божий – це Син; на Його образ створена людина. І тому Син з’явився в останні часи, щоб показати подібність людського образу із Самим Собою[1]». Саме на образ Христа – воплоченого Сина Божого – сотворено людину; вона є «образом Образу[2]», існує «в Христі», в Якому вона усиновлена Богом; збагнути людину можна «через Христа[3]».

 

[1] Іриней Ліонський, Доказ апостольської проповіді, 22.

[2] Пор. Іван Павло ІІ, Апостольський лист Orientale Lumen [«Світло Сходу»], (2 травня 1995), 15; пор. Григорій Ніський, Про досконалість до Олімпія монаха.

[3] Пор. Іван Павло ІІ, Енцикліка Redemptor hominis [«Відкупитель людини»], (4 березня 1979), 10.

122 У своїй сутності людина, як твердять Святі Отці, є образом Первообразу – невимовного, непізнанного і безсмертного Бога[1], має «здатність ума і свободи[2]» і внутрішню силу самовизначення[3]. Отож Святі Отці стверджують, що «образ Божий» у людині – це підстава її буття, існування та особистісного самовизначення.

 

[1] Пор. Григорій Ніський, Про устрій людини, 16.

[2] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІ, 12.

[3] Пор. Григорій Ніський, Про устрій людини, 16.

123 Людина – як образ Божий – завжди стремить до свого Первообразу: «Як лань прагне до водних потоків, так душа моя прагне до Тебе, Боже» (Пс. 42, 2). Це стремління святі Отці називали прагненням людини досягнути «подоби Божої». За словами святого Григорія Ніського, «богоподібність полягає в тому, щоб наша душа якоюсь мірою уподібнювалася до найвищого Єства[1]», а святий Йоан Дамаскин вважає, що «вираз на подобу означає уподібнення до Бога в чеснотах, наскільки це можливо для людини[2]».

 

[1] Григорій Ніський, Про душу і воскресіння. Розмова з сестрою Макриною.

[2] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІ, 12.

124 Кожна людина, яка приходить у світ, покликана уподібнитися до Бога, досягнути обожествлення: «Нам були даровані цінні й превеликі обітниці, щоб ними ви стали учасниками Божої природи» (2 Пт. 1, 4). Така участь у Божій природі є щастям людини. «Божої подоби» людина може досягнути лише у вільному виборі та згоді й у співдії з Божою благодаттю: «Досягнення богоподібності потребує нашої співдії […] Коли ум починає з великою насолодою сприймати благість Божу, тоді благодать наче живопише на образі Божому риси богоподібності[1]».

 

[1] Діадох Фотікійський, Сто глав про духовну досконалість, 89.

125   Ісус Христос, на образ Якого створена людина, є воплоченим Сином Божим, другою Особою Божою, що прийняла людську природу. Людина, подібно до Христа, є особою. Зростання людини від образу до подоби Божої є особовим зростанням, яке відбувається у вільному спілкуванні людини з Богом. Людина зростає від стану «першого Адама», описаного в книзі Буття, до «другого Адама» – Боголюдини Христа. «Перший чоловік Адам став душею живою, а останній Адам – духом животворним […]. Перший чоловік із землі – земний, другий чоловік – з неба. Який земний, такі й земні, і який небесний, такі й небесні. І так само, як ми носили образ земного, так носитимем і образ небесного» (1 Кр. 15, 45-49).

126 Створена доброю, людина мала поступово досягати досконалості. Ось чому святий Іриней Ліонський порівнює райський стан першого Адама з невинністю дитини: «Бог міг створити людину вже відразу досконалою, але позаяк людина була тільки-но створена, вона була б неспроможною прийняти цю благодать, а одержавши – втримати[1]». Зростати до другого Адама – Христа – це приймати благодать Святого Духа аж до постійного перебування в ній, «поки ми всі не дійдемо до єдності у вірі й до повного спізнання Божого Сина, до звершеності мужа, до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4, 13).

 

[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, IV, 38, 1.

127 Обожествлення людини, згідно з предвічним Божим задумом, можливе завдяки воплоченню Божого Сина, через яке людина отримує дар стати учасником Божої природи (див. 2 Пт. 1, 4), «богом по благодаті», та осягає вічне життя. «Ми не сотворені богами спочатку. Спершу ми стали людьми, але опісля станемо богами. Це саме вияв повноти Божої милості, щоб ніхто не думав, що Бог заздрить або нещирий[1]». Саме тому, що Бог нас полюбив, Він хоче, щоб і ми стали такими, як Він: «Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!» (Мт. 5, 48; див. 1 Пт. 1, 16).

 

[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, IV, 37, 4.

128 Бог сотворив людину, як передає книга Буття, із «земного пороху» – матерії, вдихаючи їй «віддих життя», завдяки чому людина стала «живою істотою» (Бут. 2, 7). Святе Письмо зображує Творця в образі гончаря, котрий «ліпить» із земної глини людину на Свій Образ. Цим «Образом» (пор. Бут. 1, 27) є воплочений Божий Син: «Він – образ невидимого Бога, первородний усякого створіння» (Кл. 1, 15-16). А людина сотворена на образ Сина: «Бог […] створив людину згідно й подібно до Свого Сина. Адже руками Отця, через Сина і Духа, була сотворена на образ і подобу Бога ціла людина, а не її частина. […] Досконала людина – то єдність душі, яка отримала Духа Отця, з тілом, що сотворене на образ Божий[1]».

 

[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, V, 6, 1.

129   Образ Божий визначає гідність людини вже в її тілі, яке є добрим. Добрість тіла, зокрема, полягає в тому, що через нього людина в спілкуванні спроможна виражати себе як особу. Цю спроможність людина отримує як дар Божий. Тіло людини здатне приймати в себе Духа Божого, тому й апостол Павло називає тіло людини «храмом Духа Святого» (пор. 1 Кр. 6, 19). У цьому – «таїнство» тіла й повнота його призначення. Саме тому християнство ставиться до людського тіла як до святині, посвяченої для служіння Богові та ближньому.

130 Створивши людину на Свій образ, Бог покликає її до святості: «Сам же Бог миру нехай освятить вас цілковито, і нехай уся ваша істота – дух і душа, і тіло – буде збережена без плями» (1 Сл. 5, 23). Святий Григорій Ніський так тлумачить слова апостола: «Апостол Павло частину, що живиться, називає «тілом», що відчуває, позначає словом «душа», а ту, що мислить, словом «дух[1]».

 

[1] Григорій Ніський, Про устрій людини, 8.

131 Для освячення людини Бог дарував заповідь. Виконання райської заповіді «не споживати з дерева пізнання добра і зла» дозволяло б людині споживати з «дерева життя», тобто «увінчувало б її безсмертям[1]», переобразило б її «в одного Духа з Господом[2]», у «людину духовну, яка піддала своє тіло під владу Духа[3]».

 

[1] Теофіл Антіохійський, До Автолика, II, 24, 27.

[2] Оріген, Гомілії на Євангеліє від Луки, 35.

[3] Оріген, Гомілії на Євангеліє від Луки, 11.

132 Образ Божий – основа не лише особової неповторності людини, а й людської спільноти: «Сказав Бог: Сотворімо людину на Наш образ і на Нашу подобу […]. І сотворив Бог людину на Свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх» (Бут. 1, 26-27). Спільнота Осіб Пресвятої Тройці є первообразом людської спільноти. Святий Григорій Ніський трактує, яким саме чином перша людська спільнота є іконою Триособового Бога: «Адам, який не має сотвореної причини свого буття, і є ненароджений, на відміну від інших людей, є образом безпричинного Бога Отця, Вседержителя та Причини всього; народжений син Адама – образ родженого Сина і Слова Божого; а Єва, яка вийшла від Адама (але не народжена від нього), знаменує ісходящу Особу Святого Духа[1]».

 

[1] Григорій Ніський, Про образ і подобу Божу.

133   Образ Пресвятої Тройці у людській спільноті – це природна єдність людської спільноти, що існує в сопричасті любові Адама і Єви. Доповнюючи одне одного фізично, психологічно і духовно, Адам і Єва є різними й водночас рівними особами.

134   Святе Письмо описує рівність і відмінність між чоловіком і жінкою, які творять первинну спільноту, у чудовому образі творення Єви з «ребра Адама» (пор. Бут. 2, 21). Адам визнає Єву «своєю»: «Це справді кість від моїх костей і тіло від мого тіла. Вона зватиметься жінкою» (Бут. 2, 23). Адам сприймає Єву як рівну йому особу та водночас як подругу життя (пор. Бут. 2, 24).

135 Господь покликав людину до святості у свободі й відповідальності: «Якщо тільки побажаєш – заповіді збережеш, і дотримати вірність – у твоїй добрій волі» (Сир. 15, 15). Бог оселив людину в раю, дав їй свободу та заповідь для її осягнення, символом якої є заборона споживати з «дерева пізнання добра і зла»: «З усякого дерева в саду їстимеш; з дерева ж пізнання добра й зла не їстимеш» (Бут. 2, 16-17). Цю заповідь святий Григорій Богослов тлумачить так: «Не для занапащення людини Бог посадив його [дерево пізнання добра і зла] на початку і не через заздрість заборонив їй наближатися до нього […], а через благість, якщо слушно цю заборону розуміти. Адже це дерево було, на мою думку, спогляданням, яке без жодної шкоди могли осягнути лише ті, чия духовність досягла достатньої досконалості[1]».



[1] Григорій Богослов, Слово 45 на Пасху, 8.

136 Творець, вільно з любові створивши людину, покликає її до любові – найвищого, творчого вияву особи. Для цього Бог обдаровує людину свободою. Людська любов випливає з Бога як джерела, бо «Бог є любов» (пор. 1 Йо. 4, 8). Свобода належить до Божого образу в людині, тому його благодать не відміняє свободи людини[1].

 

[1] Пор. Йоан Золотоустий, Коментар на святого євангелиста Матея. Гомілія 45, 1.

137 Найглибший вимір людської свободи полягає в тому, щоб добровільно обрати Бога й бути з Ним – це є добро; у тій же своїй свободі людина може й відкинути спілкування з Богом – це є зло. Бути вільним – це «здатність до вільного самовизначення[1]». Зло не належить до творіння, воно з’являється, якщо людина відмовляється від вибору добра, тобто зловживає своєю свободою. Як Божий дар, свобода утвер-джується з кожним вільним вибором добра та обмежується узалежненням людини від зла[2] внаслідок її відмови від добра.

 

[1] Григорій Ніський, Про устрій людини, 16.

[2] Пор. Григорій Ніський, Велике огласительне слово, 5.

138 Людина відповідальна за свій вільний вибір: «З усякого дерева в саду їстимеш; з дерева ж пізнання добра й зла не їстимеш, бо того самого дня, коли з нього скуштуєш, напевно вмреш» (Бут. 2, 16-17). Ця Божа заповідь не обмежує свободи людини й не втручається у її вибір. Бог дарує заповідь для утвердження людини в добрі. Порушуючи заповідь, людина відкидає Бога й тим самим уводить у світ гріх, а з ним і смерть (див. Рм. 5, 12). Споживаючи плід із «дерева пізнання добра і зла», людина втрачає доступ до «дерева життя», губить свій зв’язок із Богом: «Спілкування з Богом є життя і світло, а відокремлення від Бога – смерть[1]».

 

[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, V, 27, 2.

139 Коли Адам і Єва порушили заповідь, то розірвали свій зв’язок із Богом. Їхній вибір став причиною смерті, а «дерево пізнання добра і зла» – її знаряддям. Таким знаряддям смерті був і хрест, приготований на Голготі для Божого Сина Ісуса Христа. Він, однак, приймаючи смерть на хресті, перетворює знаряддя смерті – хрест – на «дерево життя»: «Хрест, бувши напоєний кров’ю і водою із нетлінного Христового ребра, розцвів життям для нас[1]» і став «хрестом животворящим».

 

[1] Пор. Октоїх, глас 6, неділя, утреня, канон воскресний, пісня 4; пор. також, Октоїх, глас 2, неділя, утреня, канон воскресний, пісня 9.

140   Церква літургійно свідчить про це у святі Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста (14/27 вересня), коли споглядаємо Животворящий Хрест у світлі Пасхи: «Хресту Твоєму покланяємось, Владико, і святе воскресіння Твоє славимо». Господь добровільно взяв на Себе гріх світу, а хрест смерті переобразив у знак воскресіння, подолавши смертю смерть і даруючи нам життя вічне.

141 Бог усе створив «добрим» (пор. Бут. 1, 31). За свідченням Святого Письма, зло з’являється пізніше – через відкинення добра. Зло не виникає як нова дійсність, «не існує злa за природою, і ніхто не є злим від природи, оскільки Бог не є творцем зла[1]». Зло є обмеженням і спотворенням уже існуючого: «Зло має своє існування в небутті[2]». Гріх позбавляє людину життя – Бога. Зло виникає з гріха особи: «Звідки ж приходить зло? Поспитайте в самих себе! Хіба воно не є очевидним наслідком вашої сваволі та вашого вибору? Безперечно так, і ніхто не може твердити протилежного[3]». Внаслідок гріхопадіння у світ входить зло, яке Бог допускає задля покаяння і навернення людини: «Звідси походять недуги в містах і країнах, посухи, неврожай, винищення міст, землетруси, повені, розгроми військ[4]…».

 

[1] Діадох Фотікійський, Сто глав про духовну досконалість, 3.

[2] Григорій Ніський, Про душу і воскресіння. Розмова з сестрою Макриною.

[3] Йоан Золотоустий, Коментар на святого євангелиста Матея. Гомілія 59, 2.

[4] Василій Великий, Гомілія про те, що Бог не є творцем зла, 5.

142   Зло як відкинення Бога стосується і невидимого ангельського світу: «Бог не пощадив ангелів, які були згрішили, а кинув у пекло й передав їх до темної безодні, щоб їх тримати на суд» (2 Пт. 2, 4). Ангелів, які протиставилися Богові, називаємо «дияволом», «бісами» або «злими духами», «впалими ангелами». «Диявол […] душогубець від початку, і правди він не тримався, бо правди нема в ньому. Коли говорить брехню, зі свого говорить, бо він брехун і батько лжі» (Йо. 8, 44).

143   Упадок ангелів – наслідок гордині, тобто самоствердження у протиставленні Богові й бажанні стати рівними Йому. Вірні Богові ангели заперечили впалим: «Хто може бути рівний Богові?», тобто «Хто як Бог?» (з єврейської – Михаїл). Літургійна традиція називає архангела Михаїла, який очолив боротьбу проти впалих духів, архистратигом Божим, «начальником Божого війська». Церква святкує пам’ять архистратига Михаїла та інших сил безплотних 8/21 листопада, а також присвячує їм понеділок кожного тижня.

144   Одне з імен сатани (з єврейської оскаржувача), противника архангела Михаїла, церковнослов’янською мовою звучить Денниця, а латинською – Люцифер (світлоносний). У ньому первісне світло, відокремлене вільним рішенням від свого Божественного джерела, стало темрявою. Христос застерігає від такої небезпеки і людей: «Гляди, отже, чи світло, що в тобі, не є темрява» (Лк. 11, 35).

145 Святе Письмо розповідає про гріхопадіння людини в раю, використовуючи образ змія: «З усіх же польових звірів, що їх сотворив Господь Бог, найхитріший був змій» (Бут. 3, 1). Святі Отці в образі змія вбачали противника Бога і людини – сатану. «Змій запропонував фальшиве обожествлення[1]», тобто піддав людині думку стати як Бог, але без Бога, власними зусиллями. Диявол у раю «манив Адама марною надією на обожествлення[2]», пропонуючи йому вбачати мірило добра не в Богові, а в самому собі.

 

[1] Октоїх, глас 6, неділя, утреня, канон воскресний, пісня 4.

[2] Василій Селевкійський, Слово 3: про Адама, 3.

146   Хитрість змія полягала в перекрученні слів Божої заповіді: «Чи справді Господь Бог велів вам не їсти ні з якого дерева, що в саді?» (Бут. 3, 1; пор. Бут. 2, 16-17). Підступне питання спокусника втягає Єву в діалог із ним, породжуючи в ній сумнів у правдомовності Бога. Лукавий використовує цей сумнів Єви для обману: «Ні, напевно не помрете! […] Ви станете, як Бог, що знає добро й зло» (Бут. 3, 4-5). Обман лукавого полягає у твердженні, що Бог Своєю заповіддю обманює людину, ущемляє її свободу і що саме через споживання з дерева пізнання добра і зла людина стане як Бог.

147 Змієвий обман стає для Єви спокусою: «Дерево було добре для поживи й гарне для очей і приманювало, щоб усе знати» (Бут. 3, 6). Єва піддається спокусі: «І взяла з нього плід та й скуштувала й дала чоловікові, що був з нею, і він теж скуштував» (Бут. 3, 6). Так прародичі порушують Божу заповідь, а через це гріх і зло входять у світ: «Через одного чоловіка ввійшов у світ гріх» (Рм. 5, 12). Із «споживанням забороненого плоду» ілюзія самообожествлення розвіюється, а замість очікуваного «добра» зроджується зло і порожнеча: «Тоді відкрилися їм обом очі, й вони пізнали, що вони нагі» (Бут. 3, 7). Гріх прародичів спричиняє розрив людини з Богом, Джерелом життя, і людина стає смертною. «Як тіло тоді помирає, коли душа позбавляє його своєї сили, так і душа тоді умертвляється, коли Дух Святий позбавляє її Своєї сили[1]».

 

[1] Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до ефесян. Гомілія 18, 3.

148   Гріхопадіння завершується вигнанням прародичів із раю: «І вигнав Він Адама й поставив від сходу до Едемського саду херувима з полум’яним миготливим мечем, щоб стерегти дорогу до дерева життя» (Бут. 3, 24). Людина внаслідок гріхопадіння прародичів (первородного гріха) втратила рай і не може повернутися до дерева життя інакше, як тільки Божою силою; тому людина потребує Божого спасіння.

149 Гріхопадіння прародичів – це трагедія людини, яка замість того, щоб бути «сином Божим», «братом людей» і «господом творіння», з власного гріховного вибору стала «рабом лукавого», «ворогом людей» і «підвладною світові». Людина, створена на образ Божий, не осягнула своєї богоподібності: «Гріх зруйнував у людині богоподібність[1]».

 

[1] Леонтій Візантійський, Проти Несторія.

150 Унаслідок гріха ослабла воля людини обирати добро й зросла схильність до зла. Людина потрапила у внутрішнє роздвоєння, коли «закон гріха» протиставляється в ній «законові Божому»: тоді вона, як навчає святий апостол Павло, робить зло, котре ненавидить, і не чинить добра, яке любить (див. Рм. 7, 21). «Замість Єви тілесної постала в мені Єва мисленна – це плотські пристрасні помисли, які солодять мою думку, проте завжди є гірким напоєм[1]».

 

[1] Постова тріодь, П’ятий тиждень посту, четвер, Утреня, Великий покаянний канон Андрея Критського, пісня 1.

151   Унаслідок гріха людський ум також затьмарився і людина втратила сопричастя з Богом – найвищою Істиною. Гріх став причиною того, що людина перестала розуміти своє покликання і призначення існування всіх сотворінь, яким Адам сам в раю надавав імена (див. Бут. 2, 20).

152 Смерть духовна спричинила смерть тілесну: «Єство, створене для безсмертя, стало смертним[1]». Ще одним наслідком гріхопадіння є страх і сором: «І сховався чоловік із своєю жінкою від Господа Бога серед дерев саду» (Бут. 3, 8). Страх позбавляє людину миру. Людина уникає спілкування з Богом.

 

[1] Григорій Ніський, Велике огласительне слово, 8.

153   Питанням: «Адаме, де ти?» (пор. Бут. 3, 9) – Господь Бог через голос совісті спонукує людину до покаяння. Однак Адам не кається, а виправдовується, намагаючись уникнути особистої відповідальності: «Жінка, яку Ти дав мені, щоб була зі мною, дала мені з дерева, і я їв» (Бут. 3, 12). Подібно виправдовується і Єва: «Змій обманув мене, і я їла» (Бут. 3, 13).

154   Гріх ранить стосунки між людьми, вносячи відчуження і протиставлення між чоловіком і жінкою: «Тоді відкрилися їм обом очі, й вони пізнали, що вони нагі; тим то позшивали смоківне листя і поробили собі пояси» (Бут. 3, 7). Відносини між чоловіком і жінкою стали підлягати тілесному потягу: «Тягти буде тебе до твого чоловіка», а також бажанню підпорядкувати собі іншого: «Він [чоловік] буде панувати над тобою» (Бут. 3, 16). Гріх вносить у людське життя хвороби та страждання (див. Бут. 3, 16-19).

155   Гріх спотворив ставлення людини до праці. Вона з благословення зводиться до засобу виживання: «В поті лиця твого їстимеш хліб твій» (Бут. 3, 19). Гріх порушив гармонію між людиною і природою: «За те, що ти послухав голос твоєї жінки і їв з дерева, з якого я наказав тобі не їсти, проклята земля через тебе. В тяжкім труді живитимешся з неї по всі дні життя твого. Терня й будяки буде вона тобі родити, і їстимеш польові рослини» (Бут. 3, 17-18).

156 Гріх руйнує братерство між людьми, коли «брат» стає «чужим» братові, «ворогом» його (див. розповідь про Каїна й Авеля: Бут. 4, 1-16); вносить у суспільство безлад, породжує даремні зусилля в побудові суспільства без Бога (див. розповідь про Вавилонську вежу: Бут. 11, 1-9). Однак великі сподівання людської гордині завершуються великим розчаруванням, розгубленістю, замішанням і непорозумінням: «Вхитрилася б ти, душе, збудувати вежу і поставити твердиню своїм пожаданням, коли б Творець не змішав замисли твої і не скинув додолу хитрування твої[1]».

 

[1] Постова тріодь, П’ятий тиждень посту, четвер, Утреня, Великий покаянний канон Андрея Критського, пісня 2.

157 Всесвітні наслідки гріхопадіння постають перед нами в розповіді про потоп (див. Бут. 6-9): «Побачив Господь, що людська злоба на землі велика та що всі думки й помисли сердець увесь час тільки злі […]. Земля зіпсувалася супроти Бога і була переповнена насильства» (Бут. 6, 5.11). Розгул пристрастей і злих нахилів, які переважали серед людей і визначали їхню поведінку, привели до Божої кари – потопу: «Ти одна, душе моя, відкрила безодні гніву Бога твого. Потопила, мов землю, всю плоть, усі діла та життя й залишилась поза спасенним ковчегом[1]».

 

[1] Постова тріодь, П’ятий тиждень посту, четвер, Утреня, Великий покаянний канон преподобного отця нашого Андрея Критського, пісня 2.

158 Бог, однак, не відвертається від людини, а й надалі з нею перебуває, даруючи їй надію на спасіння: «Бог перебував із людьми у Слові Обітниці. Воно перед Своїм явленням у тілі духовно перебувало в патріархах і пророках, прообразуючи таїнство Свого пришестя[1]». Джерело надії людини – в любові Бога Отця, Котрий дарує їй Обітницю спасіння.

 

[1] Максим Ісповідник, Розділи про богослов’я та ікономію воплочення Сина Божого, ІІ, 28.

159 Гріхопадіння Адама не відвернуло Божої любові від людини. Бог милосердиться над упалим людством: «Та й зробив Господь Бог Адамові та його жінці одежу з шкури і одягнув їх» (Бут. 3, 21). Даруючи обітницю спасіння, Бог запевняє людину в незмінності Його задуму щодо її богоуподібнення, богоусиновлення та обожествлення. Сила Божої Обітниці могутніша від немочі людського гріха: «Невимовна благодать Христа дала нам блага, більші від тих, яких позбавила нас заздрість диявола[1]». У проповіді пророків Старого Завіту обітниця Божа поступово пов’язувалася з постаттю Божого Помазаника – Месії, Який «у повноті часів» (пор. Гл. 4, 4) об’являється як воплочене Боже Слово.

 

[1] Лев Великий, Проповідь 73. На Вознесіння, 73, 4.

160   Бог проголошує Адамові та Єві Свою обітницю спасіння одразу після їхнього гріхопадіння. Оскільки людина була зведена спокусником через довіру до нього, Бог покладає ворожнечу, боротьбу між ними, щоб запобігти цілковитій залежності людини від зла: «Покладу ворожнечу між тобою і жінкою, і між твоїм потомством та її потомством» (Бут. 3, 15). У цій боротьбі Бог обіцяє людині остаточну перемогу: «Воно [потомство жінки] розчавить тобі [змієві] голову» (Бут. 3, 15). У змаганні між добром і злом остаточно переможе добро, уособлене в потомстві жінки. Запорука цієї перемоги випливає не з людських зусиль, а з Божого Слова, даного в Обітниці. Цю першу благовість про спасіння людини Церква називає «Протоєвангелієм».

161   Бог у Протоєвангелії відкриває, що задум спасіння здійсниться за співучасті людини (див. Бут 3,15). Здійснення обітниці, дарованої у Протоєвангелії, наближалося протягом усієї історії спасіння, аж до проголошення Євангелія Ісуса Христа: «Святе, що народиться, назветься Син Божий» (Лк. 1, 35). «Він [Ісус] царюватиме над домом Якова повіки, й царюванню Його не буде кінця» (Лк. 1, 33).

162   Шлях від Протоєвангелія до Євангелія людство пройшло через вибраних Богом людей, які повірили й прийняли Божу Обітницю. Слова Протоєвангелія здійснювалися в історії спасіння. Пророк Ісая розкриває образ «жінки» і «потомства»: «Оце ж сам Господь дасть вам знак: Ось Дівиця зачала, і породить Сина, і дасть Йому ім’я Еммануїл» (Іс. 7, 14). Зачаття і народження Еммануїла Дівицею є пророчим знаком здійснення Обітниці. Ім’я Еммануїл (з єврейської З нами Бог) розкриває таїнство народженого Дитяти, у Якому досконало поєднуються Бог і людина.

163   Божа Обітниця звершилася в Ісусі Христі через Діву Марію: «Ангел Гавриїл був посланий Богом […] до Діви, зарученої чоловікові, на ім’я Йосиф, з Давидового дому; ім’я ж Діви було Марія» (Лк. 1, 26-27). Саме до Марії архангел звертається словами пророцтва Ісаї: «Ось ти зачнеш у лоні, і вродиш Сина, і даси Йому ім’я Ісус». В імені Ісус (з єврейської – «Бог спасає») розкривається повне значення імені ЕммануїлЗ нами Бог.

164 Здійснення Божої Обітниці, виражене в союзі Бога і людини, мало свої історичні етапи: «Оце Я установляю Мій союз з вами і з вашим потомством після вас» (Бут. 9, 9). Союз Бога з Ноєм та його синами є таким першим етапом. Святий Іриней Ліонський наголошує на ініціативі Бога в укладанні союзу: «Яким чином могла б людина наблизитися до Бога, якби Бог не наблизився до людини[1]?». Веселка, яка з’єднує небо з землею, – видимий знак цього союзу. Ной і його потомство: Сим, Хам і Яфет – представники людства, усіх рас і народів, тобто людей, об’єднаних «за своєю мовою, за своїми племенами, у своїх народах» (Бут. 10, 5).

 

[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, IV, 33, 4.

165   До нащадків Ноя – спадкоємців союзу з Богом – належав і Аврам. Бог наближається до нього та його роду, покликаючи стати «Авраамом» – батьком усіх віруючих, і дає йому обітницю: «Я виведу з тебе великий народ і поблагословлю тебе; та й зроблю великим твоє ім’я, а ти станеш благословенням. Благословитиму тих, що тебе благословляють, і проклинатиму того, хто тебе проклинає. Тобою всі племена землі благословлятимуться» (Бут. 12, 2-3). Численне потомство та обіцяна земля (див. Бут. 13, 15) – це знаки Божої опіки та здійснення Божої Обітниці: «Я зроблю союз Мій між Мною й тобою й розмножу тебе вельми-вельми» (Бут. 17, 2). Цей союз Бог підтверджує також з Ісааком (див. Бут. 26, 3-4) та Яковом (див. Бут. 28, 13-15). У Єгипті нащадки Якова, як і обіцяв був Господь, виросли у великий народ (див. Бут. 46, 3), а вихід із Єгипту, перехід через пустелю та входження в обіцяну Богом землю підтвердили вірність Бога слову Своєї Обітниці.

166   Після виходу ізраїльтян з єгипетської неволі, Господь на горі Синай укладає союз з Ізраїлем, обіцяючи зробити його «особливою власністю з-поміж усіх народів […], царством священиків, народом святим» (Вих. 19, 5-6). Весь народ прийняв завіт, мовивши: «Усе, що сказав Господь, зробимо» (Вих. 19, 8). Умовою союзу для народу стає виконання заповідей (див. Вих. 20). На знак цього союзу Мойсей окропив народ кров’ю жертовних тварин, кажучи: «Це кров союзу, що уклав Господь із вами, згідно з усіма цими словами» (Вих. 24, 8).

167   Бог постійно підтримує і захищає народ Обітниці. Якщо союз Бога з Мойсеєм творить Божий народ, то союз із царем Давидом є прообразом Царства Божого: «Я поставлю по тобі твоє потомство, що вийде з твого лона, й утверджу його царство […]. Я скріплю його царський престіл навіки. Я буду його Батьком, а він буде Мені сином […]. Твій дім і твоє царство передо мною повіки існуватиме, і престол твій закріпиться повіки» (2 Сам. 7, 12-16).