215 Слово Пасха (єврейською – Песах) означає пройти повз, перейти через. Пасха Ісуса Христа – це Його перехід через страждання, смерть до Його прославлення у Воскресінні й Вознесінні. У найглибшому сенсі Пасхою є Сам Христос (див. 1 Кр. 5, 6-8), адже в Ньому стався перехід від смерті до життя: «Пасха Господня, Пасха – від смерті бо до життя і від землі до небес Христос Бог нас перевів[1]». Без Нього всі зусилля людства визволитися з полону гріха і смерті були б марними.
[1] Квітна тріодь, Неділя Пасхи, Пасхальна утреня, Канон Пасхи, пісня 1, ірмос.
216 У Старому Завіті святкування Пасхи було спомином визволення Божого народу з єгипетської неволі. Після відмови фараона відпустити народ ангел смерті умертвив єгипетських первістків. Він «пройшов мимо» ізраїльських домівок, одвірки яких, за вказівкою Мойсея, були помазані кров’ю жертовного агнця, так що жодна єврейська дитина-первісток не померла (див. Вих. 12, 12-13). Святкуючи Пасху, євреї згадували також і «перехід через» Червоне море, коли Господь Бог урятував ізраїльський народ від фараонового війська (див. Вих. 14).
217 Старозавітня Пасха була прообразом Христової Пасхи, бо готувала Божий народ до остаточного визволення і спасіння в Божому Царстві: Христос – Агнець Божий – Своєю кров’ю (пор. 1 Пт. 1, 19) виводить людство з неволі гріха та влади смерті і вводить до воскресіння та вічного життя.
218 Христос – наша Пасха – бере на Себе «гріх світу», страждання і смерть: «Які ж страждання Він прийняв за нас? Це страждання любові. Любов є стражданням[1]». Пасха Христова є виявом Божої любові: «Перед святом Пасхи Ісус, знаючи, що вибила Його година переходу з цього світу до Отця, полюбивши Своїх, що були в світі, полюбив їх до кінця» (Йо. 13, 1). Господь добровільно приймає Свою смерть: «Я кладу Моє життя, щоб знову його взяти. Ніхто його в Мене не забирає, бо Я Сам кладу його від Себе. Владу бо маю його покласти і владу маю назад його забрати» (Йо. 10, 17-18). Христос Самого Себе приносить у жертву за нас, «одночасно як Священик і Агнець Божий, Котрий бере гріх світу[2]». Христос переміг смерть Своїм воскресінням, бо Бог не дасть «своєму побожному уздріти зітління» (Пс. 16, 10). Через воскресіння смерть Христа стала нашим переходом до нового життя.
[1] Оріген, Коментар на Єзекиїла, 6, 6.
[2] Григорій Ніський, Слово перше на Святу Пасху, 1.
219 Христовою Пасхою знищений «останній ворог – смерть» (1 Кр. 15, 26), супроти якого людина була безсила. «Щоправда, ми й тепер помираємо, як і раніше, але не залишаємось у смерті; і це не означає помирати… Сила смерті та справжність смерті в тому, що померлий уже не може повернутися до життя… Якщо ж він після смерті оживе, і то кращим життям, то, значить, це вже не смерть, а успення[1]». Воскресіння Христа є єдиною і неповторною історичною подією та основою християнської віри: «А коли Христос не воскрес […], то марна й віра ваша» (1 Кр. 15, 15). Віра у воскреслого Христа є початком нашої Пасхи.
[1] Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до євреїв. Гомілія 17, 2.
220 Християни готуються до щорічного святкування Пасхи у часі Великого посту, який триває 40 днів – на образ 40-річного переходу Божого народу в Обіцяну землю та 40-денного посту Христа в пустелі. Піст виховує християнина в стриманості від гріха, веде до внутрішньої свободи та справжньої радості. Протягом посту Церква літургійно супроводжує християн піснеспівами Посної тріоді, які вказують на глибинний сенс посту – примирення з Богом і ближніми та служіння їм.
221 Воскресіння як перемогу над смертю Церква починає святкувати спомином про воскресіння Лазаря, коли Ісус об’являє Себе «Воскресінням і Життям»: «Хто в мене вірує, той навіть і вмерши – житиме!» (Йо. 11, 25). Лазарева субота, якою починається Квітна тріодь, вводить у Страсний тиждень, який несе благу вість про перемогу Христа над гріхом і смертю через Його страждання і хрест. Знаком грядущої перемоги є вхід Христа – Боголюдини – в Єрусалим. «Як людина Він заплакав, затуживши за Лазарем, – а як Бог воскресив його з мертвих; як людина Він сів на осля, – а як Бога Його вітали: “Благословен, Хто йде в ім’я Господнє[1]”».
[1] Іларіон, митрополит Київський, Слово про закон і благодать.
222 У стихирах Квітної неділі оспівуємо єрусалимських дітей, які вітають Христа як Царя, хоча фарисеї і книжники його не приймають: «Роде лукавий і перелюбний, що своєму женихові не дотримав вірності! […]. Ти не прийняв пророків, що Сина звістили. Тож посоромся своїх дітей, які кличуть: осанна Синові Давида, благословенний, Хто йде в ім’я Господнє[1]». Подібно до того, як люди вітали Христа галузками з дерев, християни зустрічають вхід Господній на добровільні страсті «галузками чеснот[2]». Тих, хто не здобув чеснот і відкинув Христа, порівнюють із неплідною смоківницею: «Жезл Арона колись зацвів, а неплідне і всохле злочинне зборище перетворилося в неплідну смоківницю[3]».
[1] Квітна тріодь, Великий понеділок, Вечірня, стихира на стиховні.
[2] Пор. Постова тріодь, Шостий тиждень посту, понеділок, утреня, сідальний перший і другий.
[3] Квітна тріодь, Великий понеділок, повечір’я, канон, пісня 9.
223 Літургійні тексти Страсного тижня представляють нам розкаяну жінку, яка дорогоцінним миром намастила ноги Спасителя (див. Мт. 26, 6-16; Лк. 7, 36-50). Розкаяна блудниця, «збагнувши божество Христа», дістає прощення від Нього і спонукає нас до покаяння: «Прийми струмки моїх сліз, Ти, що хмарами виносиш воду з моря! Прихились до моїх сердечних зітхань, Ти, що прихилив небеса Твоїм невимовним приниженням; хай поцілую і знову обітру волоссям моєї голови Твої пречисті ноги[1]». Ісуса запросив фарисей, а благословення дістала блудниця: «Будучи хлібом животворящим, Ісусе, їв Ти з Симоном фарисеєм, щоб блудниця придбала безцінну благодать Твою, виливаючи миро[2]».
[1] Квітна тріодь, Велика середа, утреня, стихира на стиховні.
[2] Квітна тріодь, Великий вівторок, Велике повечір’я, канон, пісня 9.
224 Добрий вчинок блудниці розпалив заздрість Юди і підштовхнув його до зради. «О Юдо окаянний! Бачивши як блудниця цілувала ноги, ти підступно продумував поцілунок зради. Вона розв’язала волосся, а ти зв’язався лютістю; заздрість бо не вміє вибирати корисного[1]». Ісус усе ж таки все робить заради спасіння Юди: обмиває йому ноги, подає хліб в часі Тайної Вечері. «О невимовне самоспустошення! Будучи наче вогонь, Ти обмив ноги зрадникові, Спасе. Обмивши, не обпалив. І подав хліб на вечері[2]».
225 У Старому Завіті пророк Ісая свідчить про страждання Слуги Божого, в яких Церква бачить страждання Ісуса Христа: «Зневажений, останній між людьми, чоловік болів, що зазнав недуги; немов людина, що перед нею обличчя закривають, зневажений, і ми Його нізащо мали. Та Він наші недуги взяв на Себе, він ніс на Собі наші болі. Ми ж, ми гадали, що Його покарано, що Бог Його побив, принизив. Він же був поранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші. Кара, що нас спасає, була на Ньому, і Його ранами ми вилікувані. Усі, як вівці, ми блукали; кожен ходив своєю дорогою; провини нас усіх Господь поклав на Нього. Його мордовано, та Він упокорявся і не розтуляв Своїх уст; немов ягня, що на заріз ведуть його, немов німа вівця перед обстригачами, не відкривав Він уст» (Іс. 53, 3-7).
226 Сам Ісус заповідав Свої майбутні страждання: «Все написане пророками про Сина Чоловічого здійсниться. Він буде виданий поганам, і насміхатимуться з Нього, і зневажатимуть Його, і плюватимуть на Нього, і, бичувавши, уб’ють Його, та третього дня Він воскресне» (Лк. 18, 31-33). Христос добровільно приймає на Себе страждання і смерть, щоб подолати смерть. «Не смерть прийняла життя, а Життя прийняло смерть[1]».
[1] Августин Іпонський, Коментар на Євангеліє від Йоана 12, 10-11.
227 У літургійній традиції Церква в різних образах стихир Страстей молитовно оспівує спасенні страждання Сина Божого. Давши зв’язати Себе у Гетсиманському саду, Христос «розв’язує» гріховні узи праотця Адама. Христос приймає засуд смерті, щоб дарувати прощення гріхів. Тростиною – «скіпетром ганьби» – Христос «записує» людей у Книгу Життя. Своїм обнаженням на Голготі Христос «зриває» з людського гріха покрови лицемірства. Дозволивши прибити Себе до хреста, Господь спиняє прагнення Адама до забороненого плоду. На хрест прибивається «рукописання гріхів» людини, а спис сотника розриває її «боргові зобов’язання». Хресне дерево із «знаряддя смерті» стає «деревом життя». Піднесене на хресті тіло Христове стає світильником, що його «запалив» Бог, аби знайти загублену драхму – грішника. Розіп’яті на хресті руки Христа стають «обіймами» Бога й благословенням для людей. Місце розп’яття стає раєм, бо поставлене хресне дерево випустило «пагін життя» – Христа. Він «заснув» на хресті і був пробитий списом, а з пробитого боку потекли кров і вода. Адже кров’ю Він викупив народи, а водою очистив; Тілом від Свого Тіла Він годує рід людський, що помирає від голоду гріховного.
228 Заповідаючи Свою смерть, Христос водночас звіщає воскресіння з мертвих, знаком якого називає триденне перебування пророка Йони в череві кита (див. Мт. 12, 40). Христос воскресне «третього дня за Писанням» (1 Кр. 15, 4): «І, бичувавши, уб’ють Його [Сина Чоловічого], та третього дня Він воскресне» (Лк. 18, 33). Христос уподібнює Свої смерть і воскресіння до руйнування і відновлення Єрусалимського храму: «Зруйнуйте храм цей, а Я його за три дні поставлю […]. Та Він говорив про храм Свого тіла» (Йо. 2, 19.21).
229 Чудами воскресіння дочки Яіра (див. Лк. 8, 41-42.49-56), сина вдови з Наїну (див. Лк. 7, 11-16) та Свого приятеля Лазаря (див. Йо. 11, 1-57) Христос поступово готував апостолів до Свого воскресіння. Христос називає людську смерть сном: «Уступіться, бо дівча не вмерло, а спить» (Мт. 9, 24). Смерть не є кінцем життя, а «успенням», людина – не мертва, а «усопша». Подібно й Церква називає смерть Ісуса: «Плоттю заснувши, як мертвий[1]». Святий Йоан Дамаскин розкриває розуміння смерті Христа: «Хоч Христос і помер як людина, і свята Його душа розлучилась із пречистим тілом, Божество Його залишилось нерозлучним з обома – і з душею, і з тілом[2]». Смерть Христова – животворяща: Христос Сам дозволив смерті утримувати Себе для того, щоб її остаточно перемогти й дарувати нове життя.
[1] Квітна тріодь, Неділя Пасхи, Пасхальна утреня, екзапостиларій.
[2] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІІ, 27.
230 Через смерть на хресті Христос сходить до аду – «місця» померлих. Церква у сходженні Христа до аду оспівує силу воскресіння: «Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало?» (1 Кр. 15, 55). Ікона зішестя Христа до аду зображає Його у світлих ризах нового творіння. Світлоносний Христос «розганяє» пітьму смерті, розсіює морок аду й «знаходить» Адама і Єву. Разом з Адамом Христос виводить із «тіні смертної» тих, «що очікували» Його, – праведників Старого Завіту.
231 Сходження Христа в ад є звершенням спасіння всього світу: «неба, землі і глибин підземних[1]». Бог у воплоченні сходить з «небесного» у «земне», а через смерть сходить у «глибини підземні», щоб наповнити Собою «все»: «В гробі плоттю, в аді з душею як Бог, в раю із розбійником, і на престолі був єси, Христе, з Отцем і Духом, все наповняючи, неописаний[2]». Помираючи і сходячи до аду, Христос-Боголюдина об’являється «Воскресінням і Життям»: Він пробуджує від гріховного сну Адама та вводить його до раю. Тому «той, хто проникне в глибину хреста і гробу та буде посвячений у таїнство воскресіння, пізнає кінцеву мету, заради якої Бог створив усі речі на початку[3]».
[1] Квітна тріодь, Неділя Пасхи, Пасхальна утреня, Канон Пасхи, пісня 3.
[2] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, молитва при кадінні після Проскомидії.
[3] Максим Ісповідник, Розділи про богослов’я і про домоустрій воплочення Сина Божого, І, 66.
232 У літургійних стихирах Церква оспівує запечатаний і стережений воїнами гріб Христовий, як скарбницю, в яку покладено Христа – справжній скарб. «Сонце правди», Христос, зайшло у гріб, щоб знову зійти – воскреснути. Як Христос у воплоченні вийшов із лона Матері, так у воскресінні вийшов із лона землі. Він увійшов у землю як Адам – «порох земний», але вийшов із неї, бо як нетлінний «у порох не повернувся». «Гріб прийняв, але не міг втримати Слово», тому зі «знаку смерті» стає «джерелом воскресіння», зі смертоносного стає живоносним. «Як людину Його поклали до гробу, – але як Бог Він зруйнував ад і душі страдників визволив; як людину Його запечатали в гробі, – але як Бог Він, вийшовши, цілими печаті зберіг[1]». Порожній гріб благовістить Воскресіння: «Скажіть, невірні,:… де Той, що Його ви поклали у гробі, опечатавши камінь? Дайте мертвого, ви, що відреклись Життя! Дайте похованого або увіруйте Воскреслому[2]!».
[1] Іларіон, митрополит Київський, Слово про закон і благодать.
[2] Октоїх, глас 4, неділя, утреня, стихира на хвалитних.
233 Ангели звістили жінкам-мироносицям: «Чому шукаєте живого між мертвими? Його нема тут: Він воскрес!» (Лк. 24, 5-6). Воскресіння з мертвих є перемогою над тлінністю тіла: «Христос, воскреснувши з мертвих, вже більше не вмирає: смерть над Ним більше не панує» (Рм. 6, 9). У воскресінні тіло Христа нове, прославлене, вільне від земних обмежень простору і часу. Саме тому воскресіння Христа – це явлення нового творіння Божого. У «перший день після суботи», тобто в неділю Церква святкує Христове Воскресіння – перший день нового творіння.
234 Воскресіння Христове є запорукою нашого воскресіння: «Христос воскрес із мертвих, первісток померлих. Бо тому що через чоловіка смерть, через чоловіка й воскресіння мертвих. Як бо в Адамі всі вмирають, так у Христі й оживуть всі» (1 Кр. 15, 20-23). На воскресінні Христовому основується вся віра Церкви: «Як Христос не воскрес, то марна віра ваша – ви ще у гріхах ваших» (1 Кр. 15, 17-18). «Бо коли ми віруємо, що Ісус умер і воскрес, тож так і тих, які поснули в Ісусі, Бог приведе з Ним» (1 Сл. 4, 14).
235 У богослужінні Страсної п’ятниці Церква почитає плащаницю як знак смерті Христа. Біля плащаниці відправляють Єрусалимську утреню – оплакування померлого з надією на грядуще Воскресіння: «Не ридай за мною, Мати, … бо воскресну». У богослужінні Пасхальної ночі плащаницю переносять із гробу Господнього до святилища, усі вірні виходять із храму із запаленими світильниками й тричі процесійно обходять храм. Священик під спів тропаря: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував», – хрестом відчиняє двері храму. Вірні входять усередину храму, прославляють Воскреслого Христа і, наче мироносиці пасхального ранку – перші свідки Воскресіння, несуть благу вість про це цілому світові: «Воскресіння день! Просвітімся торжеством, і одні одних обнімімо, та скажімо: Браття! І тим, що ненавидять нас, простім усе з Воскресінням, і так усі заспіваймо: Христос воскрес[1]!».
[1] Квітна тріодь, Неділя Пасхи, Пасхальна утреня, стихира Пасхи.
236 Протягом 40 днів після Воскресіння Христос являвся Своїм учням, утверджуючи їх у вірі, а тоді вознісся на небо і возсів праворуч Отця: «І Він вивів їх аж до Витанії і, знявши руки Свої, благословив їх. А як Він благословляв їх, віддалився від них і почав возноситись на небо. Вони ж, поклонившися Йому, повернулися з радістю великою в Єрусалим» (Лк. 24, 50-52; пор. Мр. 16, 19). Радість апостолів – у тому, що у Вознесінні Христос не покидає світу: «Отож Я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20). Христос невидимо перебуває у світі, в якому людина покликана осягти спасіння. Апостоли дістають від Христа благословення та посланництво проповідувати Євангеліє всьому творінню (див. Мр. 16, 15) і зробити учнями всі народи, хрестячи й навчаючи їх берегти все те, що Він заповідав (див. Мт. 28, 9-20).
237 У Вознесінні Христос підніс відновлену людську природу до божественної слави. Літургійні стихири празника Вознесіння оспівують відкриті «двері до неба», коли Христос увіходить «усередину неба», де Його вітають із трепетом ангельські сили. Він підноситься «на хмарах» понад херувимами й «вище» від неба. Як Богові Йому належить «місце» праворуч Отця. Вознесіння в Божому задумі є передумовою Зіслання Святого Духа: «Ліпше для вас, щоб Я відійшов. Бо коли не відійду, то Утішитель до вас не зійде» (Йо. 16, 7). Христос возноситься до Отця «задля нас, людей, і нашого ради спасіння» (Символ віри). «В домі Отця Мого багато жител. Коли б не так, то Я сказав би вам; іду бо напоготовити вам місце. І коли відійду і вам місце споготую, то повернуся і вас до Себе візьму, щоб і ви були там, де Я» (Йо. 14, 2). Як Христос вознісся у славі, так у славі й прийде.