710 Життя у Христі називаємо духовним життям, оскільки його джерелом є Святий Дух і воно звершується Його благодаттю. Благодать – це дія Святого Духа в людині, тобто Його безкорисливий дар. Благодать жодним чином не поневолює людини й не обмежує її свободи. На цьому наголошує апостол Павло: «Де Дух – там свобода» (пор. 2 Кр. 3, 17). Дух Божий запрошує, кличе нас до зростання у Христі й уможливлює його.
711 Кожен християнин має благодать покликання, можливість прожити повноцінне та щасливе життя, яке здійсненне лише в Богові. Це покликання звершується в духовному житті, яке є невід’ємною умовою зростання та розвитку особи. Як для тілесного розвитку потрібна фізична активність, а для інтелектуального – навчання й освіта, так для духовного – благодать Святих Таїнств, молитва та добрі діла.
712 Святий Дух надихає кожну людину пізнавати її життєве покликання. Здійснюючи це покликання, людина осягає щастя. Саме Дух животворящий дозволяє людині подолати вузькі межі окремої життєвої ситуації та відкриває їй щораз ширші горизонти буття. Той же Дух пробуджує в людині глибокі й справжні життєві потреби: пошук сенсу життя, правди, добра та краси.
713 Коли людина через гріх відходить від Бога, саме Святий Дух будить у її совісті спасенний неспокій через докори сумління. Світло благодаті виявляється в тому, що людина бачить свої вчинки такими, якими вони є насправді. Святий Дух просвічує людину, що перебуває в гріхах, допомагає звільнитися від їхнього рабства і досвідчити дар свободи. До цього кличе нас Господь у книзі Второзаконня: «Сьогодні Я появив перед тобою життя й добро, смерть і лихо […], благословення й прокляття. Вибирай життя, щоб жити на світі тобі і твоєму потомству» (Втор. 30, 15.19б). Людина, просвічена Духом животворящим, здатна побороти гріх добром (див. Рм. 12, 21) і замість смерті обрати життя.
714 Бог споглядає з любов’ю на кожного з нас, бажає нашого спасіння та в Дусі Святому об’являє нам істинне добро. На початку свого духовного життя ми не вповні розуміємо, що саме для нас є добрим, але завдяки дії Святого Духа можемо навчитися дивитись на себе і світ Божими очима та розрізняти добро і зло.
715 У міру розвитку нашого духовного життя ми крізь плетиво щоденних обставин дедалі виразніше бачимо дію Святого Духа. Максим Ісповідник говорив про особливе споглядання, що його поступово осягає християнин, – споглядання Божого Провидіння[1]. Завдяки дії Святого Духа християнин «бачить» Божу волю щодо себе й радісно приймає її; усе життя християнина стає знаком дії Святого Духа, набуває сенсу й повноти.
[1] Див. Максим Ісповідник, Містагогія, 24,2.
716 Святим у справжньому сенсі цього слова є лише один Господь. Про це читаємо в книзі пророка Ісаї, який побачив Бога на небесному престолі. Його невимовну святість оспівували серафими, проголошуючи: «Свят, свят, свят Господь сил; вся земля повна Його слави!» (Іс. 6, 3-7). Святе Письмо також називає святими віруючих – тих, хто освячені спасительною дією Божою (див. Рм. 1, 7; 1 Кр. 1, 2). Святий Дух очищає людину від усякої скверни та вводить у божественне життя і святість. Про це навчає апостол Павло: «Чи ж не знаєте, що неправедні царства Божого не успадкують? Не обманюйте себе! Ані розпусники, ані ідолопоклонники, ані перелюбники, ані розгнуздані, ані мужоложники, ані злодії, ані зажерливі, ані п’яниці, ані злоріки, ані грабіжники – царства Божого не успадкують. І такими з вас деякі були; але ви обмились, але ви освятились, але ви оправдались іменем Господа Ісуса Христа та Духом нашого Бога» (1 Кр. 6, 9-11).
717 Християнська святість не є природною досконалістю людини, а досягається завдяки дієвій участі людини у святості Бога. Святий Йоан Касіан навчає: «Усі святі люди мають Бога в собі. Ми добре знаємо, що Він перебував у патріархах, говорив через пророків; віримо, що не тільки апостоли й мученики, а й усі слуги Божі мають Духа Божого в собі, як сказано: “Ви є храмом живого Бога” (пор. 2 Кр. 6, 16); і знову: “Хіба не знаєте, що ви – храм Божий, і що Дух Божий у вас перебуває?” (1 Кр. 3, 16). Усі (святі), отже, є вмістилищем Бога[1]...».
[1] Йоан Касіан, Про Воплочення Христове, 5,3.
718 Кожен християнин отримує у святих таїнствах Хрещення і Миропомазання зародок святості, який він покликаний не змарнувати, а зростити до повноти. Той же святий Йоан Касіан зазначає: «Що більше людська слабкість впокоряється перед Богом та Йому себе віддає, то більше заслуговує своєю вірою та посвятою приймати Бога як Того, Хто перебуває в людині. Кожен стає щораз більше здатним до святості завдяки дії божественної благодаті, яка додається до цього дару. Якщо хтось стане гідним Бога, тоді насолодиться Божим приходом, за Господньою обітницею: “Коли хтось Мене любить, то й слово Моє берегтиме, і злюбить його Мій Отець, і прийдемо Ми до нього, і в ньому закладемо житло” (Йо. 14, 23[1])».
[1] Йоан Касіан, Про Воплочення Христове, 5, 4.
719 Дари Святого Духа – це дарована людині здатність приймати Бога та бути відкритою до сопричастя з Ним. Цих дарів є сім: мудрість, розум, рада, кріпость, знання, побожність і страх Божий. Про ці дари пророк Ісая провіщав як про ознаки очікуваного Спасителя: «Дух Господній спочине на Ньому, дух мудрості й розуму, дух ради і кріпості, дух знання й страху Господнього» (Іс. 11, 2).
720 Навчаючи про ці дари, Святі Отці розвинули вчення про духовні органи чуттів, які відкриває в собі християнин. Подібно до того, як зір, слух та природний інтелект дозволяють людині бачити, чути й розуміти видимий і сотворений світ, Святий Дух дарує людині засоби для сприйняття та розуміння світу невидимого й божественного. Симеон Новий Богослов говорить про духовний зір, що просвічується і стає діяльним у світлі Пресвятої Тройці, та інші духовні органи, які допомагають сприймати та правильно розуміти Боже Слово й бачити Бога в сотвореному світі[1].
[1] Див. Симеон Новий Богослов, Трактати про етику, ІІІ, 243нн.
721 Плоди Святого Духа – це ознаки зрілого духовного життя християнина та його дій, які випливають зі співдії людини з Божою благодаттю. Щоб жити по-християнському й свідчити про Христа, потрібно як допомоги від Святого Духа, так і відкритості й зусиль людини. Апостол Павло так навчає про плоди Святого Духа: «Плід Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, доброта, вірність, тихість, здержливість» (Гл. 5, 22-23).
722 Коментуючи ці слова апостола Павла, святий Йоан Золотоустий закликає: «Отож, якщо хочемо бути щасливими, уникаймо зла і практикуймо чесноти, оскільки немає іншого шляху для того, щоб здобути радість, навіть якщо сядемо на трон самого царя. Ось чому Павло попереджав: “Плодом Духа є любов, радість, мир” (пор. Гл. 5, 22). Отож, ревно зберігаючи в собі цей плід, вже тут зможемо бути щасливими й одного дня станемо достойними отримати майбутнє Царство[1]».
[1] Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до римлян. Гомілія 1, 4.
723 Духовне життя випливає з Божої дії у людині й для людини: «Бог бо так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3, 16). Таку Божу дію ми теж називаємо служінням, «літургією» Бога людині: «Син Чоловічий прийшов не для того, щоб Йому служили, але послужити й дати життя Своє на викуп за багатьох» (Мт. 20, 28). Тому все духовне життя християнина є служінням Богові і ближньому – «літургією життя». Таким чином до Божого служіння приєднуємося нашим служінням, Літургія Божественна стає нашою особистою літургією – служінням. Жити таким літургійним життям – це виявляти любов до Бога і ближнього думками, словами та вчинками.
724 Ця літургія життя є іконою Божественної Літургії. У ній християнин, якому служить Господь, починає сам служити Богові та ближньому. Приклад такого служіння дав Ісус Христос, коли на Тайній Вечері вмив ноги Своїм учням, а відтак промовив до них: «Приклад дав Я вам, щоб і ви так робили, як оце Я вам учинив» (Йо. 13, 15). Христове служіння стає джерелом та основою християнського життя. Отримуючи від Христа милосердя, прощення, зцілення, ми відтворюємо їх у своїй щоденній діяльності.
725 Отці Церкви навчають, що людська особа, переображена в Христі, покликана своїм способом життя уподібнюватися до cпособу життя Бога. Лише в Христі можна збагнути Божий задум, згідно з яким і задля якого людина була створена, і пізнати повноту людського життя.
726 Життя у Христі, дароване у Святих Таїнствах, є основою християнської моралі, правил і норм поведінки християнина. Християнське моральне життя – це свідчення віри. Дієвий вияв християнської віри в особистому, сімейному, суспільно-політичному та інших вимірах людського життя вимагає справжнього геройства та відваги. Створена на образ Божий, людина покликана відображати Бога у своєму християнському житті, таїнственно являти життя Пресвятої Тройці й так зростати від образу до подоби Божої. Кожен християнин покликаний до того, щоб таке таїнственне «відображання» божественного життя в його житті виявлялося щораз виразніше. Осягання богоподібності конкретними діями і є християнською мораллю.
727 Згідно з давньою традицією Церкви, силою благодаті святого таїнства Хрещення всі вірні стають посвяченими Богові, а отже, покликаними до святості, тобто стати подібними до Бога. Це покликання здійснюється різними шляхами: у християнському подружжі, у монашому житті, у дівственному стані – відповідно до дарів Святого Духа, які кожен з нас щедро отримує. Про це свідчить апостол Павло, кажучи: «Є і між дарами різниця, але Дух той самий; різниця теж і між служінням, але Господь той самий. Різниця є і між ділами, але Бог той самий, Який усе в усіх робить. Кожному дається виявлення Духа на спільну користь» (1 Кр. 12, 4-7).
728 Людина виявляє себе у вчинках і водночас через них творить саму себе. Вчинки людини мають чітко виражений особовий характер і становлять стиль чи спосіб її існування. Згідно з ученням святого Йоана Дамаскина[1], джерелом моральності є людська особа. Вона, подібно до божественної Особи, дає почин власним вчинкам. Сотворена на образ Божий, людина є розумною істотою, здатною до самовладання та самовизначення, і тому є морально відповідальною за те, що чинить.
[1] Див. Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, II, 12.
729 Вчинки впливають на особу, яка здійснює їх. Через свої вчинки особа або все більше уподібнюється до божественної Особи, або суперечить богоподібності. Такі вчинки називаємо моральними. Вчинки ж, які не впливають на особу в осягненні нею богоподібності, називаємо нейтральними. Залежно від того, як вчинки впливають на особу, яка їх здійснила, розрізняємо нейтральні та моральні вчинки.
730 Нейтральними вчинками, з погляду християнської моралі, називаємо такі дії людини, які вона чинить мимовільно та несвідомо. У них особа не виявляє себе як їх активне джерело, а тому такі вчинки не можуть ні будувати, ані руйнувати людину в її моральному житті. Саме через відсутність впливу таких вчинків на моральний характер особи Святі Отці назвали їх морально нейтральними. Наприклад, до таких дій належать вчинки дітей, які ще не досягли повноти свідомості своїх дій, реалізація природних потреб людського організму, спонтанні порухи тощо.
731 Моральними вчинками називаємо такі дії особи, які вона чинить свідомо, даючи на них згоду своєї особистої волі. Подібно до Бога, людина сама є джерелом своїх дій, здатна їх свідомо планувати та виконувати без зовнішнього змушування. Здатність панувати над собою, самостійно ініціювати та здійснювати свої вчинки є основою як гідності, так і відповідальності особи. На відміну від дій Божих, моральні вчинки людини можуть бути морально добрими або морально злими.
732 Свобода – це свідомий і добровільний вибір людиною Бога як Отця та прийняття Його покликання до участі у вічному житті Пресвятої Тройці. У сотворенні людина отримала здатність обирати й шляхом правильного вибору перейти до справжньої свободи. Лише свідомо й добровільно обираючи Бога, людина стає вповні свобідною, живе у свободі самого Бога.
733 Людина в раю отримала Божу заповідь як дороговказ. Заповідь допомагає людині робити правильний вибір, дає можливість обирати істинну свободу. Божа заповідь є визволяючою, бо дає людині свободу. Правдива свобода ніколи не може бути протиставленою до Божої Істини та Закону або відокремленою від них. Христос навчає: «Коли ви перебуватимете в Моїм слові, ви дійсно будете учнями Моїми і спізнаєте правду, і правда визволить вас» (Йо. 8, 31-32).
734 Святі Отці навчають, що внаслідок гріха прародичів ми втратили повноту свободи, тобто стали схильними обирати зло. Через це людина опинилася в рабстві гріха, з якого її може визволити лише Спаситель. Христос – Дорога, Істина і Життя (пор. Йо. 14, 6) – відкрив дорогу до Отця у Святому Дусі й указав людині шлях істинного визволення та зростання в божественній свободі.
735 Педагогом до Христа Спасителя був Закон Мойсея (пор. Гл. 3, 24), виражений у Десятьох Божих заповідях, даних Богом на горі Синай (див. Вих. 20, 2-17; Втор. 5, 6-21[1]):
Я – Господь Бог твій.
- Нехай не буде в тебе інших богів, окрім Мене.
- Не взивай намарне імені Господа Бога твого.
- Пам’ятай день святий святкувати.
- Шануй батька твого і матір твою.
- Не вбивай.
- Не чужолож.
- Не кради.
- Не свідчи ложно на ближнього твого.
- Не пожадай жінки ближнього твого.
- Не пожадай нічого того, що є власністю ближнього твого.
[1] Молитовник «Прийдіте, поклонімся», Десять Божих заповідей.
736 Людина як істота розумна є здатною усвідомлювати мету й наслідки своїх вчинків. Зростаючи духовно, християнин у спілкуванні зі своїм Творцем дедалі глибше усвідомлює та пізнає себе і розуміє, що вчинки можуть або наближувати його до Бога, або віддаляти від Нього. Таке «ходіння перед лицем Божим», тобто життя в постійному спілкуванні з Богом, і є основою християнської свідомості.
737 Людина наділена особистою волею та керує собою, тому її моральні вчинки мають добровільний характер. Кожне добровільне рішення людини визначає те, якою вона стає. Наприклад, хто відважується на вчинок героїчної любові – стає героєм, а хто добровільно погоджується вчинити вбивство – стає вбивцею.
738 Існує нерозривний зв’язок між моральною цінністю кожного окремого вчинку людини й остаточною метою її життя. Остаточна мета – це покликання до вічного життя в Пресвятій Тройці; а основний вибір християнина – це добровільна відповідь Богові у вірі на це покликання. Цей вибір є основою усіх інших життєвих рішень. Окремі вчинки мають випливати з цього основного християнського вибору та щоденно виявляти й підтверджувати його.
739 Кожен моральний вчинок скерований до конкретно визначеної мети. Моральний вчинок є добрим, якщо його мета збігається з остаточною метою християнського життя та наближає людину до участі в Божому житті. Якщо мета вчинку не скерована до Бога, то вибір такого вчинку робить морально злими та гріховними як саму дію, так і її виконавця.
740 Моральне добро чи гріховність людських вчинків оцінюємо на основі змісту дії (що конкретно особа хоче вчинити), мети (для чого особа хоче вчинити свою дію) і наміру (який конкретизує вибір людини та скеровує її особисту волю до поставленої мети). Важливими є теж обставини, в яких людина здійснює свої вчинки, оскільки вони можуть впливати на більшу чи меншу особисту відповідальність за вчинене.
741 Християнинові важливо розуміти, що саме він чинить і чи це не суперечить його основному виборові та Божим заповідям. Якщо зміст дії людини відповідає її покликанню до святості, то її вчинок є морально добрий.
742 Намір – це скерування особистої волі до визначеної мети. Він розкриває внутрішню причину вчинку, виявляє, чому людина чинить те діло. Намір завжди є внутрішнім виміром вчинку особи, однак він не завжди виявляється назовні. Намір може лежати в основі не лише однієї дії, – він може скеровувати до обраної мети низку людських вчинків. Мета вчинку – це відповідь на питання, для чого особа щось чинить; це очікуваний результат, якого вона прагне досягнути своїм вчинком. Наприклад, людина прагне дати милостиню (намір), для цього жертвує якусь суму (зміст), щоб допомогти ближньому (мета).
743 Якщо хоча б один із критеріїв моральної оцінки людських вчинків – зміст, мета чи намір дії – суперечить остаточній меті християнського життя, то такий вчинок треба вважати гріховним. Помилково оцінювати моральність людських дій, беручи до уваги лише наміри, що їх започатковують, або мету, яку людина намагається осягнути. Вчинки, які суперечать Божим заповідям, є гріховними та руйнівними для особи, що їх скоює, через сам зміст таких учинків (убивство, перелюб і т. ін.), незалежно від наміру, мети чи обставин. Обставини дії (середовище, суспільний тиск, примус) впливають на моральну цінність вчинку, але не визначають її.
744 Співдія людини з Богом у ділі спасіння полягає в поєднанні людських зусиль із Божою благодаттю. У Христі між Богом і людиною відбувається особовий діалог та єднання, коли людське зусилля поєднується з Божою благодаттю. Благодать, діючи в людині, виявляється у її ділах, а покликання людини полягає саме в тому, щоб дозволити благодаті вселитися в людину і діяти в ній. Людина покликана залишатися в усіх своїх ділах відкритою до благодаті, завжди підтверджувати цю відкритість, щодня кажучи Богові своє «так».
745 Благодать діє там, де є особиста згода людини. На всіх етапах духовного життя виявляється співдія свободи людини і благодаті Божої. Благодать не можна здобути чи заслужити як наслідок ревної духовної праці. Така праця є потрібною, але Божа благодать дається людині тільки як дар, а не як винагорода за щось. У даруванні благодаті відображається сама суть відносин Бога і людини.
746 Спроможність особи прийняти дар благодаті залежить від міри відкритості людини до Бога та її відданості Йому. Приймаючи від Бога благодать, людина співдіє з нею та зростає в ній. Взірцем досконалої співдії Божої благодаті і людської волі є Благовіщення Пречистої Діви Марії. На це вказують слова самої Марії: «Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову!» (Лк. 1, 38). Богородиця завдяки своїй згоді стала співучасницею таїнства спасіння.
747 Святе Письмо навчає про серце як внутрішню суть людини, осередок усієї її особи. «Як у воді обличчя обличчю відповідає, так серце людини людині» (Прип. 27, 19). Від стану серця залежить духовно-моральний стан усієї людської особи. Серцю належать не тільки почуття, а й пізнання, свідомість та інші духовні сили людини.
748 Серце є тим святилищем людини, де вона стоїть перед Божим обличчям. У Святому Письмі читаємо про «помисли серця», де серце становить саму суть людини, є «місцем», де людина бере на себе відповідальність, відкривається чи замикається перед Божою дією. Серце є також осідком волі. Воно приймає рішення (див. 1 Кр. 4, 5; 2 Кр. 7, 9; 8, 16); з нього виходять добрі та злі наміри (див. Мт. 15, 19; Рм. 10, 1; Іс. 57, 17), любов до Бога і ближнього (див. Мт. 22, 37; Мр. 12, 30-33; Лк. 10, 27).
749 Згідно зі Святим Письмом, серцю належать усі почуття людини: воно веселиться (див. Єр. 15, 16; Пс. 27, 9), радіє (див. Пл. Єр. 5,15), сумує (див. Пс. 24, 17), мучиться (див. Єр. 4, 19), гнівається (див. Прип. 19, 3), заздрить (див. Як. 3, 14). У глибину ж людського серця може зійти тільки Бог. «Господь бо не дивиться так, як чоловік: чоловік дивиться на лице, Господь же дивиться на серце» (1 Сам. 16, 7), бо вивідує серце, випробовує нутро (пор. Єр. 17, 10). Людина в Богові пізнає саму себе і споглядає глибини свого серця.
750 Одним із діяльних виявів серця є совість. Термін «совість» походить від старослов’янського «со-відати» (співзнати). Йдеться не так про якесь індивідуальне знання чи якусь суб’єктивну правду, як про співзнання з Божими Особами та співдію з Ними. Святе Письмо мовить про здатність людського серця розпізнавати добро і зло. Цар Соломон молився за мудрість серця, за те, щоб могти розрізняти між добром і злом (див. 1 Цар. 3, 9). У Євангелії Христос вказує на те, що серце може бути джерелом як морального добра, так і морального зла (див. Лк. 6, 45; Мт. 12, 35).
751 Згідно зі святоотцівською традицією, совість (сумління) є найважливішим чинником буття людини. Як навчає авва Доротей, «коли Бог сотворив людину, то Він посіяв у ній щось божественне, немовби якийсь помисел, який має в собі, подібно до іскри, і світло, і тепло. Цей помисел, який просвічує розум і показує йому, що добре і що зле, називається совістю, а вона є природним законом […]. Вона є чимось божественним, ніколи не гине і завжди нагадує нам про корисне[1]». Святий Климент Олександрійський навчає, що «совість є чудовим внутрішнім відчуттям, яке дає можливість точно обрати добро або уникнути зла; на ньому ґрунтується правильне життя[2]». Святий Йоан Золотоустий проголошує: «Бог дав нашій душі чуйного і недрімаючого суддю, тобто сумління. Нема між людьми жодного такого чуйного судді, як наше сумління[3]».
[1] Авва Доротей, Поучення і послання, Повчання 3: Про совість, 1-2.
[2] Климент Олександрійський, Стромати, 1, 1.
[3] Йоан Золотоустий, Гомілії про Лазаря, 4, 4.
753 Бути уважним до серця – це насамперед віддаляти лихі думки, оберігати серце в чуйності. Святий Макарій Великий навчає: «Ми уважні до себе, аби бути уважними до Бога. Саме серце – маленька посудина. Водночас вона настільки містка, що в ній поміщаються і «змії», і «леви», і «хижі звірі» пороку; там дороги негладкі, там прірви, але там також Бог, там ангели, там життя і царство, там світло і апостоли, там скарби благодаті, там є все[1]».
[1] Макарій Великий, Духовні проповіді, 43, 7.
754 Коли внутрішня увага розуму привертається до серця, людина стає спроможною краще пізнати саму себе. Розум, скерований до серця, звільняється від хибних помислів. Духовні отці називають цей стан умиротворенням (грецькою мовою ісихія) розуму. Внутрішньо уважна людина здатна «побачити» себе в світлі Божої благодаті й відкрити для себе свій внутрішній світ, сильні і слабкі сторони характеру, завдатки й таланти; починає усвідомлювати свої потаємні потяги й устремління.
755 Аскеза (з грецької «вправа») – це постійна боротьба християнина зі своїми вадами, пристрастями та гріховними схильностями. Аскетичні зусилля мають лікувальний характер, оскільки допомагають людині співдіяти з Божою благодаттю, яка очищає від гріха та зціляє від ран, яких завдає гріх. Для очищення потрібно зректися не тільки того, що призводить до гріха, а й усього, що до нього спонукає. До такої аскези закликає кожного християнина апостол Павло: «Вважайте себе за мертвих для гріха, а за живих для Бога, в Христі Ісусі. Нехай, отже, не панує гріх у смертнім вашім тілі, щоб вам коритися його пожадливостям, і не видавайте членів ваших гріхові за знаряддя неправедності, але віддайте себе Богові, як ожилих із мертвих, а члени ваші, як зброю праведності» (Рм. 6, 11-13).
756 Створена Богом людина покликана зростати до свободи синів Божих (пор. Рм. 8, 21). Однак вона не завжди була вірною цьому покликанню. Адам і Єва, піддавшись омані, відкинули Божу волю, а тому ослабила їхня здатність вживати дар свободи. Таку відмову в послухові Богові християнська традиція називає гріхом. Согрішивши, людина потрапила в неприродний для неї стан – віддаленість від Бога та відчуження від ближніх.
757 Християнська традиція розглядає гріх як хворобу особи, що спотворює у ній образ Божий: «Я образ несказанної Твоєї слави, хоч і ношу язви гріховні», – співаємо в одній із стихир Парастасу. Отож людина не так заслуговує осудження, як потребує лікування – Божого милосердя та прощення. Тому грішник – хворий, а Христос – лікар. «Здорові не потребують лікаря, лише хворі» (Мт. 9, 12).
758 Гріх – це перш за все стан особи, який виявляється у вчинках, а гріховний вчинок – це свідоме й добровільне порушення Божої заповіді. Порушення ж навіть одної Божої заповіді означає порушення всього Божого Закону. «Бо хто весь закон дотримає, а прогрішиться лише в одному, – стає у всьому винуватий. Бо хто сказав: “Не чини перелюбу”, сказав також: “Не вбивай”. Коли ж не чиниш перелюбу, але вбиваєш, ти стаєш порушником закону» (Як. 2, 10). Як одна хвороба може спричинити іншу, так і один гріх веде до іншого. Святий Йоан Дамаскин наголошує на вісьмох лихих помислах, які породжують гріхи: обжерливість, розпуста, грошолюбство, смуток, гнів, нудьга (церковнослов’янською «униніє»), марнославство, гордість[1]. Їх називаємо головними гріхами, оскільки вони є корінням усіх інших гріховних учинків.
[1] Див. Йоан Дамаскин, Про вісім духів злоби, 1.
759 Потреба в їжі та питті природна для людини; їжа необхідна для підтримання життя. Проте пристрасть до їжі спотворює природну потребу людини й призводить до гріха обжерливості, коли їжа стає самоціллю. Є різні вияви цього гріха. Перший із них – це надмірність у їжі та питті. Святі Отці навчали, що їжа, спожита понад міру, шкодить душі. Другий вияв обжерливості – це пошук у їжі та напоях насамперед насолоди. Нестриманість у їжі та питті призводить до непогамованості також у всьому іншому, оскільки перенасиченням тіла людина намагається втамувати голод і спрагу душі. Святий Йоан Касіан зауважує, що «ми ніколи не зможемо опанувати потягу до земних страв, якщо наша душа… не віднайде більшої радості від споглядання Бога[1]».
[1] Йоан Касіан, Правила, 5, 14.