Шукати в катехизмі

Катехизм УГКЦ онлайн

673   Взірцем молитви християна є Сам Господь Ісус Христос. Спаситель часто молився: наодинці у місцях самотніх (пор. Лк. 5, 16), а також разом з учнями (пор. Лк. 9, 18); іноді й ніч заставала Його на молитві (пор. Мт. 14, 23), а часами ще за ночі, рано-вранці, Він ставав на молитву (пор. Мр. 1, 35). Ісус також молився в особливі моменти, пов’язані з важливими подіями Його життя: під час хрещення в Йордані (див. Лк. 3, 21-22), у пустелі, борячись зі спокусами (див. Мт. 4, 1-11; Лк. 4, 1, 14); перед покликанням Дванадцятьох апостолів (див. Лк. 6, 12н); напередодні визнання Його месіанства апостолом Петром (див. Лк. 9, 18); під час Переображення на Таворській горі (див. Лк. 9, 28-29); перед воскресінням Лазаря (див. Йо. 11, 41); на Тайній Вечері (див. Лк. 22, 19; Йо. 17); в Гетсиманському саду перед Своїми Страстями (див. Мт. 26, 36; Мр. 14, 32; Лк. 22, 40н) та вмираючи на хресті (див. Лк. 23, 46).

674   Апостоли, захоплені молитовністю Вчителя, попросили Його: «Господи, навчи нас моли-тись, як і Йоан навчав своїх учнів» (Лк. 11, 1). Бажаючи ввести Своїх учнів у таїнство Своєї молитви до Отця, Христос навчає їх, а через них довіряє Своїй Церкві головну християнську молитву. Євангелист Лука подає її у п’ятьох проханнях (див. Лк. 11, 2-4), а євангелист Матей – у сімох (див. Мт. 6, 9-13). В основу літургійної традиції Церкви покладено текст Євангелія від Матея:

                 Отче наш, що єси на небесах!

                 Нехай святиться Ім’я Твоє.

                 Нехай прийде Царство Твоє,

                 Нехай буде воля Твоя

                 Як на небі, так і на землі.

                 Хліб наш насущний дай нам сьогодні,

                 І прости нам провини наші,

                 Як і ми прощаємо винуватцям нашим,

                 І не введи нас у спокусу,

                 але визволи нас від лукавого.

675 Молитва «Отче наш» є осердям Святого Письма, «коротким змістом усього Євангелія[1]». Поміщена в Нагірній проповіді – вченні про нове життя християнина, вона поєднує в собі й Об’явлення Бога як Отця, і нашу синівську відповідь віри, в якій «зі сміливістю» просимо в Отця «те, що нам потрібне» (див. Мт. 6, 32; Лк. 12, 30). Цю молитву, яку дав нам і навчив Сам Господь, називаємо Господньою молитвою, і тому Він є водночас Вчителем і Взірцем нашої молитви.

 

[1] Пор. Тертуліан, Про молитву, 1, 6.

676 Зверненням «Отче» ми сповідуємо Бога Отцем, а самі себе визнаємо Його дітьми. Називаючи Його «нашим», ми охоплюємо в цій молитві всіх людей – дітей одного Бога, ми ж між собою стаємо братами і сестрами. Слово «Отче» є словом благодаті і любові, промовляти яке можуть тільки Отчі сини і доньки у Христі: «А що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Сина Свого, який взиває: “Авва, Отче!” Тому ти вже не раб, а син; а коли син, то спадкоємець завдяки Богові» (Гл. 4, 6). У цьому першому слові молитви, а відтак і в усіх наступних, ми кажемо наше синівське «так» Богові Отцеві і нашим братам і сестрам у служінні одні одним. Називаючи Бога Отцем, що є «на небесах», Христос навчає, що небо є метою нашого життя: на небі являється Божа слава, праведним дається вічна нагорода, ми ж очікуємо його «у надії, якою ми спаслися» (пор. Рм. 8, 24[1]).

 

[1] Пор. Митрополит Андрей, Божа мудрість (15.10.1932-15.02.1933 р. Б.).

677 У словах «нехай святиться ім’я Твоє» ми сповідуємо, що святість належить єдиному Богові. Одночасно просимо, щоб, освячені Хрещенням[1], ми стали причасниками Божої святості і «були святі й бездоганні перед Ним у любові» (Еф. 1, 4), так щоб нашою молитвою і праведним життям святилося Боже Ім’я між людьми (пор. Мт. 5, 16) і в усьому творінні. У проханні «нехай прийде Царство Твоє» просимо, щоб Божа благодать, що у нас (пор. Лк. 17, 21), зростала і множилася по всьому світу. Це прохання, як і «Марана та» – «Прийди, Господи», – звернене до остаточного приходу Царства Божого, водночас уже вислухане: це Царство явлене в Євхаристії і діє у новому житті християн за заповідями блаженств.

 

[1] Пор. Кипріан Картагенський, Про Господню молитву, 12.

678 Словами молитви «нехай буде воля Твоя» ми приймаємо Промисел Отця щодо нас, наслідуючи молитву Христа в Гетсиманському саду: «Отче, хай не Моя, а Твоя буде воля!» (Лк. 22, 42). Ми сповідуємо нашу віру в те, що волею Отця є життя і спасіння людини: Бог «не хоче, щоб хтось загинув» (2 Пт. 3, 9), а «щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1 Тм. 2, 4). Отець, який у Своїй волі так полюбив світ, що дав нам Свого Єдинородного Сина (пор. Йо. 3, 16), очікує й від нас такої ж любові: щоб ми любили один одного, як Господь був полюбив нас (пор. Йо. 13, 34). Сповнюючи волю Отця, ми уподібнюємося до Христа – Сина Божого, плекаючи в собі ті самі думки і той самий спосіб життя, який був у Нього (пор. Флп. 2, 5), і так досягаємо свободи дітей Божих. Коли ж «Божа воля буде як на небі, так і на землі, то земля не буде більше землею [...], але всі ми станемо небом[1]».

 

[1] Оріген, Про Молитву, 26, 6.

679 Як діти Божі – можемо зі сміливістю та довір’ям просити того, чого нам найбільше потрібно: хліба, прощення, подолання спокус та визволення від лукавого. Просячи насущного хліба, ми просимо в Отця, щоб Він давав нам хліб щоденний, потрібний для земного життя, і хліб «небесний» – Євхаристію, який, «хто їстиме, не вмре, а житиме повіки» (пор. Йо. 6, 50-51). Цим проханням Ісус Христос навчає нас «бажати і просити того, що необхідне для нашого життя і життя ближніх, а водночас задовольнятися необхідним і не жадати надмірного; а також жити в євангельському убожестві, до чого кожен покликаний[1]».

 

[1] Митрополит Андрей, Божа мудрість (15.10.1932-15.02.1933 р. Б.).

680   Словами молитви «прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», ми, прощаючи нашим винуватцям, приймаємо прощення від Бога Отця для нас. Отець, який прощає нам наші гріхи, бажає, щоб і ми чинили так само: «Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам. А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших» (Мт. 6, 14-15; див. Мр. 11, 25-26). Провина – це не лише гріх скоєння зла, а й борг нездійснення добра – Божих дарів, змарнованих або не використаних на Божу славу і служіння ближнім.

681 Проханням «не введи нас у спокусу» ми висловлюємо віру в те, що Бог не допустить, щоб нас спокушувано над нашу спроможність, але разом із спокусою дасть нам змогу її знести (пор. 1 Кр. 10, 13). Ми не просимо, щоб Бог віддаляв від нас усі спокуси, бо спокуса є випробуванням для душі і нагодою до добрих діл. Боротьба із спокусами утверджує душу в добрі, тому й апостол Яків навчає: «Уважайте за найвищу радість, коли підлягаєте різноманітним спокусам» (Як. 1, 2). Ми натомість просимо, «щоб нас спокуса не перемогла, щоб ми спокусі не улягли і не впали в бою; просимо Бога, щоб не допустив нашого упадку у спокусі[1]».

 

[1] Митрополит Андрей, Божа мудрість (15.10.1932-15.02.1933 р. Б.).

682 У словах «визволи нас від лукавого» ми, усвідомлюючи нашу неміч, просимо Отця, щоб, за підступом лукавого, ми не відпали від Нього – нашого найвищого Добра[1]. Просячи в Бога захисту від лукавого, який використовує схильність нашої волі до зла, а розуму – до помилки, ми сповідуємо віру в нашу перемогу над злом, бо там, «де збільшився гріх, там перевершила ласка» (Рм. 5, 20). На Божественній Літургії священнослужитель закінчує молитву «Отче наш» виголосом-славослів’ям Триєдиному Богові, Якому належить царство, і сила, і слава, нині, і повсякчас, і на віки віків. Нашим «Амінь», що означає «нехай так буде», ми приймаємо «те, чого ця молитва нас навчила[2]».

 

[1] Пор. Митрополит Андрей, Божа мудрість (15.10.1932-15.02.1933 р. Б.).

[2] Кирило Єрусалимський, Містагогійні катехизи, 5, 18.

683 Про значущість молитви «Отче наш» для духовного життя християнина Слуга Божий митрополит Андрей навчає: «Якщо молимося правильно по-християнськи, ми нічого іншого не можемо сказати, як те, що міститься в Господній молитві. Бо не можемо бажати нічого ані ліпшого, ані вищого, ані нам відповіднішого, як те, що висказуємо бажаннями та проханнями “Отченашу”. “Отче наш” є останнім словом молитви, є абсолютною молитвою; поза тією молитвою, так сказати б, немає молитви. Усе, що є молитвою, у цій молитві міститься[1]».

 

[1] Митрополит Андрей, Божа Мудрість. Отче наш (8 жовтня 1932).