908 Евтаназія (грецькою блага [або добра] смерть) – це дія або бездіяльність, що за своєю природою чи наміром спричиняє смерть людини задля уникнення всіляких страждань^[1]. Евтаназію застосовують не лише до важкохворих осіб, а й до новонароджених дітей з вродженими вадами розвитку. Крім евтаназії «на індивідуальне замовлення», існує також «соціальна евтаназія», коли рішення про смерть людини виходить уже не від окремої особи, а від суспільства, коли керуються недоцільністю подальшого лікування людей, чи надмірною витратою коштів, за які можна було б вилікувати багатьох інших.

909 Церква навчає: «Ніхто й ніщо не може дати дозвіл на вбивство невинної людської істоти: плоду чи ембріона, дитини чи старця, невиліковно хворого чи помираючого. Крім того, ніхто не може прагнути цього акту вбивства себе самого чи іншої людини, довіреної його відповідальності або опіці, й не може давати дозволу на таке вбивство ні безпосередньо, ані опосередковано. Ніхто не може легітимно наказувати, радити і дозволяти такі дії. Тут ідеться про порушення Божого закону, образу гідности людської особи, злочин проти життя, замах на людину^[1]».

^[1] Конгрегація у справах віри, Декларація про евтаназію, (5 травня 1980), 2.

910   Часом люди через тривалий і нестерпний біль просять смерті для себе або для інших. Однак такі благання про смерть не завжди є виявом правдивого бажання евтаназії. Насправді важкохвора особа потребує любові, уваги, молитви й духовної опіки, оточити якою хвору людину покликані близькі люди: батьки, діти, родичі, друзі, а також лікарі й медсестри, душпастирі та інші члени церковної спільноти.