519   Зі смертю людина покидає цей світ і стає перед Богом. Для гідної зустрічі з Господом їй потрібна молитовна підтримка живих, заступництво Пресвятої Богородиці, ангела-хоронителя та всіх святих. Тому на звістку про смерть рідні, близькі й знайомі померлого збираються біля усопшого на предстояння (грецькою парастас), щоб молитися за нього. Таким чином уже від парастасу починається поминання душі усопшого. Протягом ночі, за християнським звичаєм, читають Псалтир за упокій душі усопшого, а за упокій священика чи єпископа – Євангеліє.

520   За давнім звичаєм, у день похорону до домівки покійного сходяться родичі й сусіди, щоб молитовно пом’янути усопшого на спільній трапезі (слов’янською – тризна) й потішити осиротілих домашніх. Наступні поминання відбуваються вже у храмі дев’ятого, сорокового дня та в кожну річницю його смерті. Християнське поминання долає розділення між живими і померлими.

521   Церква визначає й інші дні для поминання усопших. Такими днями є кожна субота, коли поминаємо усопших з усіма святими; М’ясопусна субота, три суботи Великого посту (друга, третя і четверта) та заупокійна субота перед Неділею П’ятдесятниці є днями «вселенського поминання усопших». Є ще звичай поминання всіх усопших конкретної місцевості або парохії наступного дня після храмового празника, на знак єдності живих і померлих. У пасхальний час та на П’ятдесятницю (Зелені Свята) парафіяльна спільнота приходить на цвинтар, щоб над гробами помолитися за померлих і поділитися з ними радістю Христового воскресіння і нового життя. Цвинтар є посвяченим місцем: доглянутий і прибраний цвинтар – найкращий доказ належного ставлення живих до померлих. Майже всі поминальні дні випадають на суботу. Оскільки Спаситель світу спочив у гробі у Велику суботу, очікуючи Воскресення, то субота для християн стала днем поминання усопших, які очікують воскресіння в останній день.