668 Зріла молитва християнина має два виміри: літургійний і особистий. Ця молитва покликана звершувати невпинне богопочитання. Ісус Христос навчає «молитись завжди й не падати духом» (Лк. 18, 1; пор. 11, 5-8), а святий апостол Павло закликає безнастанно молитися (пор. 1 Сол. 5, 17). Життя християнина, починаючи від святого таїнства Хрещення, коли людина «занурена» (дослівне значення слова «хрещення») в життя Пресвятої Тройці, миропомазана Святим Духом і з’єднана з Христом у святому Причасті, стає часом молитви хвали, благодарення і прослави Творця, перетворюється у молитовний стан^[1], тобто постійну готовність серця. Цей стан людина має плекати безнастанно: «Невпинно молиться той, хто поєднує молитву з працею і навпаки. Тільки так можемо сповнити заповідь щодо невпинної молитви^[2]». Святий Василій Великий у своїх правилах поєднав працю з семиразовою літургійною молитвою, щоб таким чином уся доба була посвячена Господеві^[3].

^[1] Йоан Касіан, Зібрання, 10, 14.

^[2] Оріген, Про молитву, 12.

^[3] Пор. Василій Великий, Обширні правила, 37, 2-3.

669 Особиста, чи приватна, молитва завжди має церковний вимір. Святий Кипріян навчає: «Коли молимося, то молимося не тільки за себе самих, а й за весь народ, бо ми всі є одним народом […]. Сам Христос, учитель і наставник єдності, бажав, щоб кожен молився за всіх, подібно як Він, зібравши всіх у Самому Собі, привів їх до Отця^[1]». Отже, той, хто молиться в ім’я Христа, завжди молиться в Церкві, Тілі Христовому, і для Церкви. Кожний християнин, коли славить Господа чи благодарить Його чи чогось просить для себе або для інших, стає голосом свого ближнього. Така молитва має за основу спільну участь християн у Христовому священстві для освячення світу.

^[1] Див. Кипріан Картагенський, Про Господню молитву, 8.

670   Християнська молитва спрямована до Отця через Сина у Святому Дусі. Творцем нашої молитви є Святий Дух. Молитва Церкви починається з молитви до Святого Духа «Царю Небесний» і звершується благодаттю і силою Святого Духа. Христос у Своїй молитві звертався до Отця у Святому Дусі: «Того часу Ісус був зрадів Святим Духом і промовив: “Я прославляю Тебе, Отче, Господи неба й землі”» (Лк. 10, 21). «Зрадіти Святим Духом» – це початок молитви.

671   Під час Свого земного служіння Христос часто молився наодинці, деколи цілими ночами (пор. Лк. 6, 12), вибираючи для молитви усамітнені місця (пор. Мр. 1, 35; Лк. 5, 16). Він молився до Свого Отця. Такою ж самою є молитва Його учнів: «А що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Сина Свого, який взиває: “Авва, Отче!”» (Гл. 4, 6). Дух Христа творить у серцях християн свідомість богосинівства, свідомість спадкоємців Царства Божого. Без Святого Духа молитва не може бути християнською. «Бути в Христі» (пор. Рм. 8, 1) – це те саме, що й «жити в Дусі» (пор. Рм. 8, 2). Дух єднає нашу молитву з молитвою Сина Божого, а також лучить наші особисті молитви в єдиний голос Церкви.

672   Святий Дух спонукує нас «чувати і молитися» (пор. Мт. 26, 41), щоб протидіяти спокусам. Цей же Дух «допомагає нам у немочі нашій; про що бо нам молитися як слід, ми не знаємо, але Сам Дух заступається за нас стогонами невимовними» (Рм. 8, 26). Так Святий Дух неначе «озвучує» перед Богом «стогін і страждання» всього творіння (пор. Рм. 8, 19.21-22). Воно бо, підлегле тлінню, з надією очікує явлення синів Божих. Дух заступається за святих згідно з Божою волею (пор. Рм. 8, 27). Надихаючи на молитву, Святий Дух сам молиться в нас. А ми, молячись, «дихаємо» Святим Духом.

673   Взірцем молитви християна є Сам Господь Ісус Христос. Спаситель часто молився: наодинці у місцях самотніх (пор. Лк. 5, 16), а також разом з учнями (пор. Лк. 9, 18); іноді й ніч заставала Його на молитві (пор. Мт. 14, 23), а часами ще за ночі, рано-вранці, Він ставав на молитву (пор. Мр. 1, 35). Ісус також молився в особливі моменти, пов’язані з важливими подіями Його життя: під час хрещення в Йордані (див. Лк. 3, 21-22), у пустелі, борячись зі спокусами (див. Мт. 4, 1-11; Лк. 4, 1, 14); перед покликанням Дванадцятьох апостолів (див. Лк. 6, 12н); напередодні визнання Його месіанства апостолом Петром (див. Лк. 9, 18); під час Переображення на Таворській горі (див. Лк. 9, 28-29); перед воскресінням Лазаря (див. Йо. 11, 41); на Тайній Вечері (див. Лк. 22, 19; Йо. 17); в Гетсиманському саду перед Своїми Страстями (див. Мт. 26, 36; Мр. 14, 32; Лк. 22, 40н) та вмираючи на хресті (див. Лк. 23, 46).

674   Апостоли, захоплені молитовністю Вчителя, попросили Його: «Господи, навчи нас моли-тись, як і Йоан навчав своїх учнів» (Лк. 11, 1). Бажаючи ввести Своїх учнів у таїнство Своєї молитви до Отця, Христос навчає їх, а через них довіряє Своїй Церкві головну християнську молитву. Євангелист Лука подає її у п’ятьох проханнях (див. Лк. 11, 2-4), а євангелист Матей – у сімох (див. Мт. 6, 9-13). В основу літургійної традиції Церкви покладено текст Євангелія від Матея:

                 Отче наш, що єси на небесах!

                 Нехай святиться Ім’я Твоє.

                 Нехай прийде Царство Твоє,

                 Нехай буде воля Твоя

                 Як на небі, так і на землі.

                 Хліб наш насущний дай нам сьогодні,

                 І прости нам провини наші,

                 Як і ми прощаємо винуватцям нашим,

                 І не введи нас у спокусу,

                 але визволи нас від лукавого.

675 Молитва «Отче наш» є осердям Святого Письма, «коротким змістом усього Євангелія^[1]». Поміщена в Нагірній проповіді – вченні про нове життя християнина, вона поєднує в собі й Об’явлення Бога як Отця, і нашу синівську відповідь віри, в якій «зі сміливістю» просимо в Отця «те, що нам потрібне» (див. Мт. 6, 32; Лк. 12, 30). Цю молитву, яку дав нам і навчив Сам Господь, називаємо Господньою молитвою, і тому Він є водночас Вчителем і Взірцем нашої молитви.

^[1] Пор. Тертуліан, Про молитву, 1, 6.

676 Зверненням «Отче» ми сповідуємо Бога Отцем, а самі себе визнаємо Його дітьми. Називаючи Його «нашим», ми охоплюємо в цій молитві всіх людей – дітей одного Бога, ми ж між собою стаємо братами і сестрами. Слово «Отче» є словом благодаті і любові, промовляти яке можуть тільки Отчі сини і доньки у Христі: «А що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Сина Свого, який взиває: “Авва, Отче!” Тому ти вже не раб, а син; а коли син, то спадкоємець завдяки Богові» (Гл. 4, 6). У цьому першому слові молитви, а відтак і в усіх наступних, ми кажемо наше синівське «так» Богові Отцеві і нашим братам і сестрам у служінні одні одним. Називаючи Бога Отцем, що є «на небесах», Христос навчає, що небо є метою нашого життя: на небі являється Божа слава, праведним дається вічна нагорода, ми ж очікуємо його «у надії, якою ми спаслися» (пор. Рм. 8, 24^[1]).

^[1] Пор. Митрополит Андрей, Божа мудрість (15.10.1932-15.02.1933 р. Б.).

677 У словах «нехай святиться ім’я Твоє» ми сповідуємо, що святість належить єдиному Богові. Одночасно просимо, щоб, освячені Хрещенням^[1], ми стали причасниками Божої святості і «були святі й бездоганні перед Ним у любові» (Еф. 1, 4), так щоб нашою молитвою і праведним життям святилося Боже Ім’я між людьми (пор. Мт. 5, 16) і в усьому творінні. У проханні «нехай прийде Царство Твоє» просимо, щоб Божа благодать, що у нас (пор. Лк. 17, 21), зростала і множилася по всьому світу. Це прохання, як і «Марана та» – «Прийди, Господи», – звернене до остаточного приходу Царства Божого, водночас уже вислухане: це Царство явлене в Євхаристії і діє у новому житті християн за заповідями блаженств.

^[1] Пор. Кипріан Картагенський, Про Господню молитву, 12.

678 Словами молитви «нехай буде воля Твоя» ми приймаємо Промисел Отця щодо нас, наслідуючи молитву Христа в Гетсиманському саду: «Отче, хай не Моя, а Твоя буде воля!» (Лк. 22, 42). Ми сповідуємо нашу віру в те, що волею Отця є життя і спасіння людини: Бог «не хоче, щоб хтось загинув» (2 Пт. 3, 9), а «щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1 Тм. 2, 4). Отець, який у Своїй волі так полюбив світ, що дав нам Свого Єдинородного Сина (пор. Йо. 3, 16), очікує й від нас такої ж любові: щоб ми любили один одного, як Господь був полюбив нас (пор. Йо. 13, 34). Сповнюючи волю Отця, ми уподібнюємося до Христа – Сина Божого, плекаючи в собі ті самі думки і той самий спосіб життя, який був у Нього (пор. Флп. 2, 5), і так досягаємо свободи дітей Божих. Коли ж «Божа воля буде як на небі, так і на землі, то земля не буде більше землею [...], але всі ми станемо небом^[1]».

^[1] Оріген, Про Молитву, 26, 6.

679 Як діти Божі – можемо зі сміливістю та довір’ям просити того, чого нам найбільше потрібно: хліба, прощення, подолання спокус та визволення від лукавого. Просячи насущного хліба, ми просимо в Отця, щоб Він давав нам хліб щоденний, потрібний для земного життя, і хліб «небесний» – Євхаристію, який, «хто їстиме, не вмре, а житиме повіки» (пор. Йо. 6, 50-51). Цим проханням Ісус Христос навчає нас «бажати і просити того, що необхідне для нашого життя і життя ближніх, а водночас задовольнятися необхідним і не жадати надмірного; а також жити в євангельському убожестві, до чого кожен покликаний^[1]».

^[1] Митрополит Андрей, Божа мудрість (15.10.1932-15.02.1933 р. Б.).

680   Словами молитви «прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», ми, прощаючи нашим винуватцям, приймаємо прощення від Бога Отця для нас. Отець, який прощає нам наші гріхи, бажає, щоб і ми чинили так само: «Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам. А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших» (Мт. 6, 14-15; див. Мр. 11, 25-26). Провина – це не лише гріх скоєння зла, а й борг нездійснення добра – Божих дарів, змарнованих або не використаних на Божу славу і служіння ближнім.

681 Проханням «не введи нас у спокусу» ми висловлюємо віру в те, що Бог не допустить, щоб нас спокушувано над нашу спроможність, але разом із спокусою дасть нам змогу її знести (пор. 1 Кр. 10, 13). Ми не просимо, щоб Бог віддаляв від нас усі спокуси, бо спокуса є випробуванням для душі і нагодою до добрих діл. Боротьба із спокусами утверджує душу в добрі, тому й апостол Яків навчає: «Уважайте за найвищу радість, коли підлягаєте різноманітним спокусам» (Як. 1, 2). Ми натомість просимо, «щоб нас спокуса не перемогла, щоб ми спокусі не улягли і не впали в бою; просимо Бога, щоб не допустив нашого упадку у спокусі^[1]».

^[1] Митрополит Андрей, Божа мудрість (15.10.1932-15.02.1933 р. Б.).

682 У словах «визволи нас від лукавого» ми, усвідомлюючи нашу неміч, просимо Отця, щоб, за підступом лукавого, ми не відпали від Нього – нашого найвищого Добра^[1]. Просячи в Бога захисту від лукавого, який використовує схильність нашої волі до зла, а розуму – до помилки, ми сповідуємо віру в нашу перемогу над злом, бо там, «де збільшився гріх, там перевершила ласка» (Рм. 5, 20). На Божественній Літургії священнослужитель закінчує молитву «Отче наш» виголосом-славослів’ям Триєдиному Богові, Якому належить царство, і сила, і слава, нині, і повсякчас, і на віки віків. Нашим «Амінь», що означає «нехай так буде», ми приймаємо «те, чого ця молитва нас навчила^[2]».

^[1] Пор. Митрополит Андрей, Божа мудрість (15.10.1932-15.02.1933 р. Б.).

^[2] Кирило Єрусалимський, Містагогійні катехизи, 5, 18.

683 Про значущість молитви «Отче наш» для духовного життя християнина Слуга Божий митрополит Андрей навчає: «Якщо молимося правильно по-християнськи, ми нічого іншого не можемо сказати, як те, що міститься в Господній молитві. Бо не можемо бажати нічого ані ліпшого, ані вищого, ані нам відповіднішого, як те, що висказуємо бажаннями та проханнями “Отченашу”. “Отче наш” є останнім словом молитви, є абсолютною молитвою; поза тією молитвою, так сказати б, немає молитви. Усе, що є молитвою, у цій молитві міститься^[1]».

^[1] Митрополит Андрей, Божа Мудрість. Отче наш (8 жовтня 1932).

684 Молитва словами зі Святого Письма сягає старозавітних часів. Прикладом такої молитви є псалми – зразок і «школа» молитви. Псалми – це духовні пісні. Псалмами молилися старозавітні пророки, царі, священики та весь люд. Псалмами молився й на них виховувався Ісус Христос. Словами псалмів Він молився і на хресті. Молячись псалмами, ми усвідомлюємо Божу велич і красу, мудрість і силу Бога й водночас нашу перед Ним гріховність і неміч. Ми зростаємо в простоті й смиренні, щирості й довірі, покорі й любові. «Псалом – це спокій душі, речник миру, що втихомирює розбурхані й неспокійні думки. […]. Псалом скріплює приязнь, посварених об’єднує, а між приятелями зрошує любов. […]. Дияволи тікають від псалмів, а натомість приходить опіка ангелів. […]. Псалом для початківців – початок, для тих, що зростають, – зріст, а для досконалих – завершення, голос Церкви, радість святкових днів, розбудження спасенного в Бозі смутку. Псалом – діло ангелів, творіння неба, пахощі духовні^[1]».

^[1] Василій Великий, Гомілія на Псалом 1, 2.

685   Перебування християнина в Божій присутності викликає в ньому захоплення й подив, які він виражає короткими молитвами-вигуками, або «виголосами». Такими виголосами є закінчення всіх молитов, коли славимо Бога – «Отця, і Сина, і Святого Духа». Уже саме згадування трьох Осіб Пресвятої Тройці, супроводжуване знаком святого хреста, є прикладом короткої молитви. Так само знак хреста вже є короткою молитвою. Короткими молитвами є звернення до кожної Божої Особи поіменно, наприклад: «Господи», «Боже», «Отче», «Сину Божий», «Ісусе Христе», «Душе істини». Виголошуючи короткі молитви імен Божих, ми виявляємо і радість, і тривогу та віддаємо себе під покров Божий. Прикликання Божого імені ніколи не буває марним, однак слід остерігатися, щоб «не вживати імені Господнього намарне», тобто з неповагою, для жарту чи, що гірше, для блюзнірства.

686   Короткими молитвами є християнські привітання, серед яких: «Слава Ісусу Христу! – Слава навіки!», «Христос воскрес! – Воістину воскрес!», «Христос рождається! – Славімо Його!». Цими вітаннями християни освячують зустрічі й прощання. Молитву «Вічная пам’ять» живі шлють до Бога за померлих. Деякі короткі молитви від початків християнства були настільки важливими, що й досі збереглися мовою перших християнських спільнот. Наприклад, молитву «Алилуя» (з єврейської хваліть Господа) й досі вживають без перекладу всі християни світу. Коротка молитва «Амінь» (з єврейської хай так буде) виявляє готовність молільників прийняти в мирі все, що зішле Господь.

687   Крім молитов – вигуків прослави, є також короткі молитви-прохання «Господи, помилуй» і «Подай, Господи». Прохання до Господа поєднуються з вірою в те, що милість Божа містить у собі все, що нам потрібно. Ще однією короткою молитвою є молитва дарування самих себе, одні одних і всього нашого життя «Тобі, Господи». Простота коротких молитов є виявом відмови від «зайвих слів» з довір’ям до Господа, Який знає, що нам потрібно (пор. Мт. 6, 32).

688 Святий Григорій Ніський навчав: «Сльози – це немов кров душевних ран^[1]». Молитва сліз – це Божий дар оплакування своїх гріхів і внутрішньої туги за Богом; це глибоке зворушення, викликане відкриттям людині, з одного боку, божественної краси, а з іншого – власної недосконалості. Це напруження між «божественним досконалим» і «людським недосконалим». Оплакуючи свою недосконалість, людина водночас співстраждає з усім творінням, яке через її гріх «стогне і мучиться» (див. Рм. 8, 22).

^[1] Пор. Григорій Ніський, Слово на похорон імператриці Плакілли.

689 Духовні подвижники навчають, що страх Божий викликає сльози покаяння, сльози приносять духовну радість, а радість дає силу, завдяки якій душа приносить плоди. Таким чином біль, страждання і плач завершуються блаженством^[1]. Дар сліз обмиває очі серця людини, робить її здатною бачити все, що її оточує, як це бачить Бог. Тому така людина не осуджує ближнього, а сповнюється милосердною любов’ю, стаючи здатною відчувати страждання і потреби інших людей.

^[1] Див. Симеон Новий Богослов, Катехиза четверта.

690 Молитва твориться устами, умом і серцем. Спочатку вона є тільки словесною, але разом з нею має звершуватися молитва ума і серця, яку вона розігріває та підтримує. Молитва уст є духовно плідною у поєднанні з внутрішньою увагою. Учителі духовного життя наголошують: якщо увага відхилилася від слів молитви, потрібно повернути її на місце, де її було втрачено, і повторювати слова молитви, аж поки не вдасться промовити цілу молитву від початку до кінця без розсіяння^[1]. Розсіяність уваги може бути спричинена відсутністю практики або зовнішньою спокусою. Якщо ми будемо наполегливі, то навіть спокуса не зашкодить нашій молитві. Ті, що моляться словесною молитвою, уподібнюються до ангелів і разом з ними беруть участь у прославі Бога.

^[1] Див. Йоан Ліствичник, Ліствиця духовна. Слово 28.

691   Святі Отці протягом усього свого життя поєднували словесну молитву з молитвою ума і серця. Завдяки цьому поєднанню молитва наскрізь пронизує душу й тіло молільника. Коли до молитви ума приєднується серце, то слово дійсно промовляє, а серце відчуває те, що в цей час мислить ум.

692 Передумовою молитви є тиша, яку осягаємо з Божою допомогою, відкинувши помисли, які нас непокоять. Осягнення тиші всередині нас є умовою того, щоб почути Бога й розмовляти з Ним. Що ближче Бог до нас, то глибшою стає наша молитва. Настає мить, коли наше перебування в Божій присутності вже не потребує слів. Ми знову замовкаємо, хоч це мовчання – знак спілкування понад словами й поняттями^[1]. Таке перебування в Божій присутності називаємо благоговінням. Як навчають Святі Отці^[2], мовчання є і початком нашої молитви, і виявом молитовного споглядання Бога.

^[1] Див. Діонісій Ареопагіт, Про Божі імена, 11, 1.

^[2] Див. Йоан Ліствичник, Ліствиця духовна. Слово 27.

693 Наша духовна традиція через століття донесла до наших днів досвід глибокої і водночас простої молитви, яка полягає в постійному повторюванні слів: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного». Через безнастанне взивання імені Ісуса Христа молитву називають Ісусовою. Практика Ісусової молитви має за мету закоренити в нашому нутрі, у нашому серці постійне й живе усвідомлення Божої присутності^[1].

^[1] Пор. Молитовник «Прийдіте, поклонімся», Ісусова молитва.

694   Відмовляють Ісусову молитву на зробленій зі шнура вервиці (від слов’янського слова «верв», звідки пішло українське вірьовка, мотузка), коло якої містить «сотицю» – сто вузликів для ста повторень слів «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного». Ісусова молитва починається, як і Щоденні молитви, «Звичайним початком» (церковнослов’янською Начало обичне: Царю Небесний, Трисвяте, Пресвята Тройце, Отче наш) аж до Символу віри включно. Після цього переходимо до «сотиці». Повторень молитви може бути як одна сотня, так і дві чи більше. Кожну сотицю закінчуємо Богородичною молитвою «Достойно є», а кожну наступну починаємо з «Прийдіте, поклонімося». Однак, сама кількість повторень – не самоціль; вона є засобом для вкорінення у серці відчуття присутності Спасителя.

695 Разом з Ісусовою молитвою в нашій Церкві практикують молитву на вервиці до Богородиці. «Вервичка, або псалтир Пречистої Діви Марії, – це побожний спосіб моління до Бога, легкий і сприйнятливий для всіх. Він полягає в прославленні Пресвятої Богородиці повторюванням молитви «Богородице Діво» 150 разів – за числом псалмів Давида; при цьому кожен десяток перемежовується Господньою молитвою з відповідними роздумами над життям Господа нашого Ісуса Христа^[1]». Папа Римський Іван Павло ІІ додав до традиційних п’ятнадцяти вервичних роздумувань ще п’ять Таїнств Світла^[2].

^[1] Пій ІХ, Булла Consueverunt Romani Pontifices [«Римські Архиєреї зверталися»], (17 вересня 1569).

^[2] Іван Павло ІІ, Апостольське послання Rosarium Virginis Mariae [«Вервиця Діви Марії»], (16 жовтня 2002), 21.

696   Молитовну практику іспиту совісті творимо увечері перед сном. Полягає вона в тому, щоб поглянути на прожитий день у світлі Божих заповідей і «побачити» в ньому як ознаки Божої опіки та Провидіння, так і вияви нашої гріховності й немочі. Споглядання справ минулого дня «Божими очима» – це нагода побачити їх у правді. Цей «погляд» дозволить перенести події прожитого дня з пам’яті в сумління та «по-Божому» оцінити їх.

697 Велика благодать молитовного іспиту совісті – це самопізнання. Ми стаємо чуйними до того, що робимо, говоримо та думаємо, зауважуємо в собі те, чого без цієї молитви ніколи не пізнали б. Водночас ми усвідомлюємо власні недоліки без самовиправдання, з надією на Боже милосердя. Святий Василій Великий навчає: «Коли день скінчиться, то треба подякувати за те, що було дано нам чи що ми виконали за цей день. І треба висповідатися у прогріхах, чи вільних, чи мимовільних, чи навіть таємних; були вони на словах чи на ділі, чи в самому тільки серці, – за все треба в молитві просити Божого милосердя. Надзвичайно корисно замислюватися над минулими прогріхами, щоб остерігатися їх у майбутньому^[1]».

^[1] Василій Великий, Обширні правила, 37, 4.

698   Плодом молитви іспиту совісті є благодать пробачення «нашим винуватцям» і віднайдення внутрішнього миру. Важливим моментом іспиту совісті є побачити в подіях минулого дня Божий Промисел. Коли побачимо в обставинах і людях Божу дію, тоді зможемо прийняти все, що відбулося, з подякою і відчути в пережитому близькість Бога. Завершивши іспит сумління перед сном, можемо сказати з псалмоспівцем: «Я ліг собі, й заснув, і пробудився, – бо Господь мене зберігає» (Пс. 3, 6).

699   Цю пораду Христос дав під час Нагірної проповіді. Отці духовного життя часто тлумачили ці слова, розуміючи їх як скерування уваги -вглиб себе. Про внутрішню увагу йдеться в заклику святого Василія Великого «Уважай на себе», до неї нас постійно закликають літургійним «Будьмо уважні» (церковнослов’янською – Воньмім). Наш найперший відгук на такий заклик – це очевидно посилити увагу до того, що відбувається всередині нас.

700   Церква провадить людину на шляху її молитви та пропонує спертися на набутий молитовний досвід. Полягає він у тому, що треба відвести для розмови з Богом конкретно окреслений час, мінімально – двічі на день, уранці та ввечері. Відповідно підібрані тексти вечірніх і ранкових молитов містяться в «Молитовнику», де поміщено й інші молитви, які супроводжують життя віруючої людини упродовж цілого дня. Молитва є головним правилом життя. Молячись частіше, ми поступово зближуємо між собою молитву і свої щоденні справи, щоб у перспективі молитва стала для нас важливою щоденною справою, а всі інші справи сповнилися духом молитви. Тому молитва і праця є двома взаємопов’язаними аспектами християнського способу життя. Життя християнина, насичене спілкуванням з Богом, перетвориться у свято, стане часом власного освячення й переображення світу.

701   «Чувайте й моліться, щоб не ввійшли в спокусу» (Мт. 26, 41; Мр. 14, 38), – застерігав Христос апостолів у Гетсиманському саді, а в притчі про Десятьох дів попереджав: «Чувайте, отже, не знаєте бо ні дня, ні години» (Мт. 25, 13). Образ сну духовні отці використовували для змалювання стану грішної людини, котра «в гріхах заснула на смерть». Через гріхи людина «поринає в сновидіння» власних оман. Якщо гріховний «сон» триватиме, то закінчиться «смертю» – повною неспроможністю людини до добра та небажанням його творити.

702 Христос у Євангелії наголошує на взаємозв’язку між молитвою і постом для подолання впливу лукавого на людину, тобто звільнення від гріха: «Цей рід нічим не можна вигнати, тільки молитвою та постом» (Мр. 9, 29). Святі Отці підкреслювали невіддільність посту від молитви: «Наскільки відбереш від тіла, настільки додаси душі підживитися духовною силою^[1]». Через піст ми стримуємо й обмежуємо «зовнішню людину», щоб через молитву почала розвиватися «внутрішня». Коли молитва відокремлена від посту, то внутрішня людина не має належних умов для розвитку.

^[1] Василій Великий, Про піст. Проповідь друга, 1.

704   Третя частина Катехизму у світлі Божого Об’явлення та на основі східнохристиянської традиції розкриває життя та діяльність християнина як нової людини у Христі. Бог Отець через Сина у Святому Дусі дарує людині нове життя, до повноти якого вона покликана дозріти. Цей Божий дар християнин пізнає, розвиває і виявляє через добрі вчинки.

705   Дар божественного життя, який отримує людина у Святих Таїнствах, наділяє її здатністю до християнського життя відповідно до отриманої благодаті. Жити у Христі означає діяти у Ньому і разом з Ним. Така діяльність чинить християнина євангельською «закваскою Царства Небесного», яка здатна переобразити сучасні йому культуру та суспільство (пор. Мт. 13, 33). Ця переображаюча дійсність християнського життя розглядається у чотирьох вимірах, яким відповідають чотири розділи цієї частини Катехизму.

706   Першим виміром буття і діяльності у Христі є особисте, внутрішнє життя християнина. Це внутрішнє життя особи, що народилася «з води і Духа», будується на основних засадах духовного та аскетичного життя. Внутрішньоособова переображаюча дійсність духовно-аскетичного ділання є основою християнської моралі, правил та засад поведінки християнина, його «невидимої боротьби» з власним гріхом та зростання у чеснотах.

707   Другим виміром переображеного у Святому Дусі християнського життя є християнська сім’я – середовище, що забезпечує гідність початку та кінця земного життя людини. Божественна Любов, дарована чоловікові і жінці в Таїнствах християнського втаємничення та Подружжя, робить їх здатними до здійснення Божого задуму щодо призначення людської статевості та пошани гідності людської особи. Ця пошана охоплює всі періоди її життя, починаючи від зачаття та закінчуючи природньою смертю.

708   Людське суспільство є третім виміром нового життя та діяльності віруючої людини у Христі. Суспільство та держава розглядаються як тісто, яке християни – євангельська «закваска» – покликані піднести та переобразити (пор. Лк 13, 20-21). Таким зародком Царства Божого та переображаючою силою людства є Церква Христова, яка через свою єдність, святість, соборність та апостольське служіння присутня та діє у суспільному житті та просвічує світлом Христовим кожну людину, яка приходить на світ.

709 Четвертим виміром діяльності християнина є його відповідальність за все Боже сотворіння – довкілля та природні ресурси землі. Діяльність християнина як «священика творіння» у сотвореному Богом світі є покликанням берегти, плекати, розвивати та готувати переображення світу (пор. Од. 21, 1-4).

703   Ікони служать молитві, щоб до міри духовного зростання поступово перейти від віри в Таїну Бога до споглядання Його «обличчям до обличчя». VII Вселенський собор навчає, що Бога пізнаємо через Сина Божого – Слово та Образ Отця. Кожен зі шляхів богопізнання є однаково важливим і вартісним. У молитві перед іконами головним «органом» спілкування з Богом є не уста, які вимовляють слова, а очі, якими дивимося на зображення, щоб споглядати зображену Особу. Як і словесна молитва, молитва перед іконами є поступальним процесом, образом якого є драбина (ліствиця).