500   Моління, або ж «треба», – це молитовне звернення до Бога, Богородиці Діви, святих про опіку, допомогу чи заступництво в потребах церковної спільноти і окремих людей. У цих моліннях Церква, як добра Мати, дбаючи про своїх дітей, живих чи покійних, молиться за їхнє спасіння. Через ці моління Церкви здійснюється покликання людини посвячувати всі моменти життя – наповнювати їх пам’яттю про Божу присутність у всьому.

501   Святий Дух, який «всюди є і все наповняє», животворить та освячує вірних як у Святих Таїнствах, так і через різні освячення і благословення Церкви. Через них триває переображувальна дія воскреслого Христа в людях і всьому творінні. Церква запроваджувала різні чини освячень і благословень, відповідно до потреб людей. Чини освячення та благословення кожної людської потреби разом із чинами Святих Таїнств складають богослужбову книгу, що називається «Требник».

503   Посвячення в чернече життя відповідає трьом ступеням духовного зросту: початок, утвердження, досконалість – послушництво, монашество, схима (вічні обіти). Чин малого образу (або обряд поступового введення у монаше чи богопосвячене життя) і Чин великого образу є джерелом для розуміння чернечого стану і його глибокого значення: Боже покликання, зречення світу і того, що в світі, досмертне слідування за Христом ради Царства небесного у дусі засновників. Облачення, постриження, отримання Уставів, ряси, намітки, парамана, чоток (вервиці), свічки, хреста тощо – всі ці зовнішні знаки і символи вказують на внутрішню готовність особи докорінно посвятити себе сповненню євангельських блаженств і рад на служіння Богові та Церкві, яка приймає цю посвяту і призначає її у Чині чи Згромадженні всеціло займатися Божими справами та своїм прикладом вказувати на Небесне Царство, до якого Божий Народ прямує. Чин чи oбряд введення у монаше (богопосвячене життя) є невід’ємною частиною літургійної традиції Церкви і тому цей обряд поєднується звичайно з Божественною Літургією.

504   Церква освячує місця зібрання і проживання своїх вірних (храми, каплиці, помешкання), а також місця їхнього упокоєння (цвинтарі). У самих храмах усю церковну утвар (ікони, предмети богослужбового культу, престол, хрести, церковні дзвони) обов’язково освячують. Завдяки освяченню «життя будучого віку» являється нам у цьому віці й відкриває, що «цей вік» має майбутнє. Освячений Церквою, світ людей і природи стає знаком нового світу, переображеного благодаттю.

502 Церковне освячення здійснюється благодатною дією Святого Духа через молитву спільноти вірних. Церква освячує різні речі, вилучаючи їх зі світського вжитку й призначаючи для богослужбового використання, а також посвячує людей на особливе служіння Богові. Посвячення людей та освячення речей наближають людину і творіння до Бога, аж до об’єднання всього у Христі як Главі в Його славному зновупришесті, коли все явиться прославленим. Тепер же знаками цього прославлення є посвячення осіб на різні церковні служіння та освячення речей. Христова Церква посвячує людей на церковне служіння в чинах поставлення на свічконосця, читця, співця, піддиякона. Кожний із цих чинів засвідчує осягнення духовної зрілості для відповідного церковного служіння. Цю внутрішню готовність «світити» вірою, служити словом символізують речі, які використовують під час поставлень (наприклад, свічка, книга Апостола).

505 Благословення є дією Самого Бога на добро та спасіння людини. Бог благословить Адама і Єву, щоб вони росли й множилися (пор. Бут. 1, 28); після потопу благословить Ноя (пор. Бут. 9, 1). Бог благословляє Авраама, щоб він став благословенням для всіх племен землі (пор. Бут. 12, 2-3). Це Боже благословення здійснюється в Ісусі Христі (пор. Гл. 3, 14-16). Церква через літургійний жест благословення передає це Христове благословення всьому світові. Коли священик благословляє рукою, то складає пальці так, що вони зображають букви ІС і ХС, тобто – Ісус Христос. Це означає, що через священика благословляє Сам Господь, «бо не людина благословить, а Бог благословить її рукою і словами^[1]».

^[1] Йоан Золотоустий, Гомілії на Друге послання до корінтян, 2, 8.

506 Церква, як благословляюча Мати, молитовно схиляється над людиною у день її приходу в світ, тоді молиться з нагоди надання імені восьмого дня, щоб сорокового дня після народження поблагословити матір і дитину. Коли діти йдуть до школи, Церква благословить їх на навчання. Коли в подружжі немає дітей, Церква благословить його на плідність чином Благословення шлюбного ложа. Тих, хто звершує подвиг освячення^[1] у християнському подружжі, Церква благословить у 25 і 50 річницю шлюбу. Коли люди хворіють, Церква перебуває біля їхнього ложа з моліннями; вона ж супроводжує вмираючих молитвами «на вихід душі з тіла».

^[1] Пор. Катехизм Католицької Церкви, 1642.

507   Коли люди потерпають від посухи чи негоди та інших стихійних лих, Церква просить Божої допомоги у цих випробуваннях. У здобутті «хліба насущного» Церква благословить середовища і засоби праці людей: поля, будівлі, господарства. Бажаючи людям життя в достатку, Церква під час Литії у храмах благословить хліби, пшеницю, вино та оливу. У минулому цю пшеницю роздавали нужденним напередодні свят, щоб і вони мали можливість брати участь у святкуваннях.

508   Церква благословить людей на здоров’я і захист від недуг, благословляючи лікувальне зілля на свято Успення Пресвятої Богородиці; на споживання Божих дарів, благословляючи першоплоди нового врожаю на свято Переображення Господнього, а також на споживання плодів людської праці, благословляючи хліб, м’ясо, масло, сир і яйця на Великдень.

509   Церква благословляє свічки на свято Стрітення Господнього, щоб нагадати про Христа як «світло на одкровення народам»; галузки на Вербну неділю, щоб прикраситися «галузками чеснот» і ними зустрічати прихід Христа. Церква вчить любити Боже творіння, коли освячує воду на Богоявлення (Йордан) та за інших нагод, коли заквітчує домівки на «Зелені свята», прикрашає Божі храми найкращими витворами церковного мистецтва. Усе це робиться для того, щоб кожна людина розуміла, що Божим благословенням є кожна хвилина її життя, подарована Богом для освячення і спасіння цього життя.

510   У похоронних і поминальних богослужіннях Церква просить милосердного Бога простити усопшому його гріхи й «оселити душу його у країні живих, в місці світлому, де всі святі і праведні спочивають». Тим самим Церква приносить «жертву умилостивлення» за померлих, щоб вони звільнилися від гріха (пор. 2 Мак. 12, 46).

511   Християни сприймають смерть у світлі перемоги Христа над смертю в Його воскресінні. Це особливо виражено, коли похорон християнина відбувається в пасхальний період і над померлим співають тропар Пасхи: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував». Радість Христового воскресіння є божественною відповіддю на смуток людської смерті.

512   Християнський похорон завжди сповнений надії на воскресіння людини в тілі. Саме тому тіло померлого обкаджують і покроплюють свяченою водою, оточують почестями, урочисто переносять до храму й на цвинтар. Люди, йдучи похоронною процесією, спільною молитвою супроводжують померлого до місця поховання. Надія християн на вічне життя виражається у співі «Вічная пам’ять», що є «пам’яттю» Бога про людину. Перебувати в ній – це перебувати у вічному житті.

513   Тіло людини віддають землі, за словами Святого Письма: «Бо ти є порох і вернешся в порох» (Бут. 3, 19). «Спочиває» тіло в землі, за поширеним звичаєм в Україні, головою в бік сходу, на знак очікування пришестя Христа – «Сонця правди» зі сходу. На могилу ставлять хрест – знак початку перемоги над смертю, що ним стала смерть Ісуса Христа на хресті.

514   Є чотири Чини поховання: священиків, монахів, мирян і дітей. За чином похорону священика ховають єпископів та священиків. За чином похорону мирян ховають усіх інших охрещених і миропомазаних, а також і дияконів. За чином похорону дітей ховають дітей до семи років.

515   Чин похорону священика містить численні читання зі Святого Письма. А глибокі стихири про сенс людського життя є своєрідним «духовним заповітом», останньою проповіддю померлої духовної особи, зверненою до живих.

516   Чин чернечого похорону, який включає всі ступені чернецтва: послушника (новика), монаха і єромонаха, відрізняється від інших похоронних чинів способом одягання тіла усопшого та приготуванням його до погребення. У самому Чині погребення мовиться про відречення від світу, чернечу посвяту, обіти і розлучення з монашою спільнотою.

517   Чин похорону мирян складається зі стихир, змістом яких є трагічність смерті, породженої гріхопадінням, і християнська відповідь на смерть у співі євангельських блаженств. Настає «останнє цілування» – християнське прощання з померлим, у якому смуток поєднується з надією. Завершується чин похорону панахидою на цвинтарі та запечатанням гробу «до другого і славного Пришестя Христа».

518   Чин похорону дітей несе слова потіхи для батьків і віру, що Бог прийняв дитину до Себе. Цей Чин не містить молитов за прощення гріхів, оскільки дитина їх ще не має і є невинною, як був невинним до гріхопадіння сотворений Богом Адам.

519   Зі смертю людина покидає цей світ і стає перед Богом. Для гідної зустрічі з Господом їй потрібна молитовна підтримка живих, заступництво Пресвятої Богородиці, ангела-хоронителя та всіх святих. Тому на звістку про смерть рідні, близькі й знайомі померлого збираються біля усопшого на предстояння (грецькою парастас), щоб молитися за нього. Таким чином уже від парастасу починається поминання душі усопшого. Протягом ночі, за християнським звичаєм, читають Псалтир за упокій душі усопшого, а за упокій священика чи єпископа – Євангеліє.

520   За давнім звичаєм, у день похорону до домівки покійного сходяться родичі й сусіди, щоб молитовно пом’янути усопшого на спільній трапезі (слов’янською – тризна) й потішити осиротілих домашніх. Наступні поминання відбуваються вже у храмі дев’ятого, сорокового дня та в кожну річницю його смерті. Християнське поминання долає розділення між живими і померлими.

521   Церква визначає й інші дні для поминання усопших. Такими днями є кожна субота, коли поминаємо усопших з усіма святими; М’ясопусна субота, три суботи Великого посту (друга, третя і четверта) та заупокійна субота перед Неділею П’ятдесятниці є днями «вселенського поминання усопших». Є ще звичай поминання всіх усопших конкретної місцевості або парохії наступного дня після храмового празника, на знак єдності живих і померлих. У пасхальний час та на П’ятдесятницю (Зелені Свята) парафіяльна спільнота приходить на цвинтар, щоб над гробами помолитися за померлих і поділитися з ними радістю Христового воскресіння і нового життя. Цвинтар є посвяченим місцем: доглянутий і прибраний цвинтар – найкращий доказ належного ставлення живих до померлих. Майже всі поминальні дні випадають на суботу. Оскільки Спаситель світу спочив у гробі у Велику суботу, очікуючи Воскресення, то субота для християн стала днем поминання усопших, які очікують воскресіння в останній день.

524   До найпоширеніших богослужінь поза добовим колом у нашій Церкві належить акафіст. Слово акафіст у перекладі з грецької мови означає «несідальний (гимн)», тобто це особливий вид молитовно-хвалебних пісень на честь Христа, Богородиці та святих, торжественність яких підкреслює стояча молитовна постава. Акафіст відправляють спільно у храмі чи приватно. Традиційно акафіст складається з дванадцятьох пісень, які охоплюють двадцять чотири строфи. Число строф відповідає двадцяти чотирьом літерам грецького алфавіту, кожна літера якого розпочинає нову строфу, що й утворює акростих – фразу, складену з початкових букв кожної строфи, чим і висловлюється повнота змісту акафіста.

525   Кожна пісня акафіста складається з кондака, в якому виголошується молитовна тема, що закінчується співом «Алилуя», та ікоса, в якому розвинуто задану кондаком тему. Акафіст закінчується повторенням першої пісні – спочатку ікос, тоді кондак. Таким чином висловлюється безперервність тривання молитви, коли «кінець» стає новим «початком».

526   Найдавнішим з-поміж відомих є Акафіст до Пресвятої Богородиці, що його співають на Утрені п’ятої суботи Великого посту, а також в інші дні літургійного року. На зразок Акафіста до Пресвятої Богородиці було створено й акафісти до Пресвятої Тройці, Ісуса Христа, Чесного і Животворящого Хреста Господнього, Ангелів та Святих, а також на честь чудотворних ікон та навіть духовних потреб (за усопших, підготовка до Причастя тощо).

527   Акафісти до Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці і Святих поєднують у собі молитовне спілкування зі святою особою, спомин окремих подій з її житія та його богословське осмислення і молитву серця через ритмічне повторення окремих головних слів «Алилуя» та «Радуйся».

528   Молебень (грецькою параклис) – подячне або прохальне моління до Христа, Богородиці й святих з приводу подій у житті церковної спільноти, суспільства або окремої особи чи їхніх потреб. У прохальних молебнях просимо Божої милості, охорони, заступництва й допомоги, а в подячних, чи прославних, дякуємо Богові за Його благодіяння. Молебні служать в часи радісних чи тривожних подій життя народу: в подяку за отримані Божі благодіяння, на захист у час стихійного лиха (посухи, повені, голоду), нашестя ворогів тощо – або на прохання вірних у зв’язку з різними обставинами їхнього життя, наприклад, за здоров’я хворого. Молебні також служать з нагоди особливих подій церковного життя, під час святкування храмового празника та в дні пам’яті святих.

529   Прагнення одухотворити людську діяльність, звершувати її з Божою допомогою та з Божим благословенням лежить в основі розмаїття молебнів. Сповнені благань, ці богослужіння мають характер сильної, глибокої молитви, яка гуртує молільників у зворушливій любові до Бога й одне до одного.

530   На землях Руси-України вже від початків християнства почали з’являтися власні, місцеві оригінальні співані молитви. У них елементи давньоруської культури були вдало використані для вираження християнської Благовісті. Прикладом такої інкультурації в нашій традиції є, зокрема, колядки та щедрівки. Під впливом християнства народні колядки стали оспівуванням народження у Вифлеємі Богочоловіка від Діви Марії. Тепер, пізнавши в Ісусі Христі правдивого Бога, зраділи «небо і земля», «ангели і люди»; вселенську радість цілого творіння передано образами сонця, місяця та зірок, котрі, як і все творіння, прийшли поклонитися божественному Дитяті.

531   Напередодні Водохреща до колядок долучається співання щедрівок. Богоявлення на Йордані стало щедрим джерелом християнського життя, з якого випливають усі блага: щастя, здоров’я, многоліття тощо. Саме такі побажання містяться у співаних щедрівках та віншуваннях.

532   Віра народу в Христа й Богородицю знайшла своє молитовне відображення також в інших релігійних народних піснях – кантах. Яскравим прикладом молитовного канту є Пісня про Почаївську Божу Матір. Релігійні пісні поділяються на різні цикли: Господські, Богородичні, Святих. Вірні співають їх під час прощ до святих місць, у храмах, домівках тощо. Ці пісні передають автентичну християнську «душу народу» і кращі з них є своєрідними «народними псалмами».

522   Святе Передання називає диявола та його ангелів ворогами людського роду й противниками спасіння. Найтяжчим випадком панування диявола над людиною є одержимість. Для звільнення людини від одержимості Церква використовує особливі молитви, які складають Чин екзорцизму – вигнання диявола. Цей Чин може звершувати тільки екзорцист – священик, поставлений на це служіння з благословення єпископа. Божественна благодать через молитву екзорциста визволяє людину з-під влади лукавого.

523   Одержимість трапляється за допустом Божим через грішне й нерозкаяне життя чи іншу причину, коли люди фізично або психічно узалежнюються від «підступів лукавого». Проте, здобуваючи владу над тілом і волею особи, диявол ніколи не зможе стерти образу Божого в ній, тому людина, за молитвою Церкви, завжди зможе визволитися з-під влади диявола.