959   Згідно з ученням Церкви, межі державної влади визначаються її земним і минущим значенням. Державна влада діє в межах своїх функцій. Держава не може здійснювати своїх функцій, порушуючи гідність особи та суспільні моральні принципи. Межі державної влади окреслені в конституції.

960 Церква заповідає своїм дітям коритися владі і, незалежно від віровизнання її носіїв, молиться за неї: «Нема бо влади, що не була б від Бога […]. Вона бо – слуга Божий, тобі на добро» (Рм. 13, 1-4). Однак Церква не абсолютизує влади та її носіїв і не приймає її повної автономії від Бога та встановленого Ним земного порядку речей. «Коріться ради Господа кожній людській установі» (1 Пт. 2, 13), тобто відповідність Господньо-му законові є критерієм законності державної влади. Коли державна влада втрачає законність через невідповідність Господньому законові, народ має право відмовитися від послуху владі та чинити спротив^[1]. Християнин зобов’язаний слідувати за Божим законом навіть у складних обставинах: «Слухатися слід більше Бога, ніж людей!» (Ді. 5, 29).

^[1] Пор. Компендіум соціальної доктрини Церкви, 400-401.

961   У християнському розумінні кара за злочин не є помстою злочинцеві з боку суспільства, а створює підставу для навернення злочинця, його поєднання з Богом та повернення у суспільство. Тому застосовані суспільством кари не мають закривати покараному перспектив подальшої інтеграції в суспільне життя.

962 У Нагірній проповіді Ісус Христос протиставляє логіці помсти нову логіку прощення та навчає нас зрозуміти справедливість в есхатологічній перспективі Царства Божого. Нова логіка, яку нам пропонує Господь, будує нову християнську етику, згідно з якою захист суспільства відбувається не шляхом застосування смертної кари, а через інші види покарання. Церква, усвідомлюючи таїнство людини й захищаючи цінність і гідність життя, виступає за незастосування смертної кари^[1].

^[1] Пор. Катехизм Католицької Церкви, 2267.

963 Папа Іван Павло ІІ в енцикліці «Євангеліє життя» одним із знаків надії називає зростання у суспільній свідомості прагнення розв’язувати конфлікти ненасильницьким, мирним шляхом: «У цій перспективі треба бачити щораз ширший опір громадської думки застосуванню кари на смерть, навіть якщо суспільство використовує її з метою “законного захисту”. Цей опір виникає з переконання, що сучасне суспільство спроможне успішно долати злочинність методами, які знешкоджують злочин, але не відбирають у злочинця можливості змінити своє життя^[1]».

^[1] Іван Павло ІІ, Енцикліка Evangelium vitae [«Євангеліє життя»], (25 березня 1995), 27.