374 Святий Юстин засвідчує віру перших християн у те, що «як Словом Божим воплочений Ісус Христос, наш Спаситель, мав тіло й кров задля нашого спасіння, так i ця пожива, над якою здійснено благодарення молитвою Його слова і з якої наші кров і тіла через перетворення живляться, є, як нас навчили, тілом і кров’ю того ж Ісуса, що воплотився^[1]». Євхаристійна молитва, чи анафора (із грецької возношення або піднесення), яку священнослужитель виголошує над дарами хліба й вина, висловлює зміст таїнства Євхаристії: благодарення Отцеві за сотворення світу й за дарування Свого Сина для нашого спасіння; спомин усього, що Син Божий зробив для нас; приношення Отцеві нас самих у словесну і безкровну службу; моління про зіслання Святого Духа «на нас і на ці дари, що перед нами», щоб у нас звершилося таїнство спасіння.

^[1] Юстин Філософ, Перша апологія, 66.

375   Молитві благодарення передує діалог між священнослужителем і вірними, у якому згадано основні передумови Євхаристійного таїнства: приймаючи «милість миру» – дар Божого примирення, ми відповідаємо «жертвою хвалення»: прославою, благословенням, благодаренням, поклонінням і приношенням – усім євхаристійним дійством. Ми можемо приносити це «святе возношення» тому, що прийняли «благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога і Отця і причастя Святого Духа».

376   Таїнство Євхаристії бере свою назву від тієї молитви благодарення, у якій ми висловлюємо вдячність за все, що прийняли від Бога, за всі Його «добродійства, вчинені нам, які ми знаємо і яких не знаємо – явні і неявні». Ця вдячність-благодарення випереджує всякі прохання про наші потреби, бо ми усвідомлюємо, що, даруючи нам Сина та Духа, Отець уже дарував нам усе для спасіння. Молячись до «несказанного, незбагненного, невидимого і неосяжного» Бога, сповідуємо, що Бог безмежно перевищує все, що знаємо й можемо сказати про Нього та Його діла. Ми дякуємо Богові за сотворення: «Від небуття до буття нас привів», за спасіння: «Коли ми відпали, знову нас підняв і не перестав творити все, поки нас на небо не привів і майбутнє Царство дарував», за цю службу, «яку з рук наших зволив прийняти», та за пізнання цього дару й можливість відповісти на нього. Приєднуючись до пісні серафимів: «Свят, свят, свят», оспівуємо Пресвяту Тройцю: «Святий єси і пресвятий, Ти, і єдинородний твій Син, і Дух твій Святий і велична слава Твоя».

377   В анафорі ми споминаємо спасительне діло Пресвятої Тройці: Отець так возлюбив світ, що «Сина Свого Єдинородного дав»; Син, виконуючи волю Отця, «сам Себе видав за життя світу». Він дарує нам дійсне причастя в Ньому самому через причастя Його Тіла і Крові: «Прийняв хліб, дав святим своїм ученикам і апостолам кажучи: Прийміть, їжте… Так само й чашу: Пийте з неї всі». Слова Христові: «це – Тіло моє, це – Кров моя», промовлені на Тайній Вечері, вказують на те, що на кожній Божественній Літургії Христос так само нас кормить Своїм Тілом і Кров’ю. Христос запрошує Церкву – свою Невісту – у причасті Його Тіла і Крові стати з Ним одним Тілом, щоб вона ввійшла в ту ж єдність з Отцем, яку має Син: «І славу, що Ти дав мені, Я дав їм, щоб вони були одно так само, як і Ми одно» (Йо. 17, 22).

378   Даруючи нам своє Тіло і Кров, Христос уводить нас у Новий Завіт, союз із Богом, у якому нова заповідь написана в серці: «Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного! Як Я був полюбив вас, так любіте і ви один одного!» (Йо. 13, 34). У такій любові – суть життя вічного, суть спасіння, суть нашого обожествлення. Самотужки людина цього не осягне, але це можливо для того, хто перебуває у Христі: «Хто споживає тіло Моє і кров Мою п’є, той у Мені перебуває, а Я – в ньому» (Йо. 6, 56).

379   У спомині Тайної Вечері Церква споминає і «все, що ради нас сталося: хрест, гріб, триденне воскресіння, на небеса вознесіння, праворуч сидіння, другий і славний прихід». Поєднуючись із Христом, ми стаємо учасниками всіх Його спасенних діл – чи то страждання і смерті, чи воскресіння і прослави; Його Пасха стає нашою, і ми вже тепер беремо участь у Його славі, у повноті явленій останнього дня.

380   Запрошення Христа до причастя у Його Тілі та Крові Церква приймає, даруючи у відповідь себе саму: «Твоє від твоїх Тобі приносимо, за всіх і за все». Неможливо інакше стати одним Тілом із Тим, хто дарує свою любов, – як лише взаємним даруванням. Ми приносимо Йому себе самих і весь світ, хоч усе це й так належить Йому, тому що Він прийшов навчити нас цієї благодатної й добровільної жертви і зробити нас спроможними приносити її. Це сповнення Його Нової заповіді, у цьому – життя вічне. Це та всеціла «словесна» служба на взірець Христа-Слова, про яку мовить святий апостол Павло: «Тож благаю вас, брати, на милість Божу, віддати тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові: богослужбу від вас розумну» (Рм. 12, 1). У хрестовидному піднесенні священнослужителем дискоса й чаші Церква виявляє дар себе самої Богові Отцеві через розп’ятого Христа; тим вона звіщає ту есхатологічну повноту часів, коли Христос передасть усе Богові Отцеві (див. 1 Кр. 15, 28).

381 Моління, змістом якого є прикликання Святого Духа «на нас і на дари», називаємо епіклезою (з грецької дослівно - кликати до, кликати на). Святий Дух сходить на дари, щоб вони були нам «на тверезість душі, на відпущення гріхів, на спільноту зі Святим Духом, на повноту Царства Небесного». В епіклезі «ми закликаємо милосердного Бога, щоб післав Духа Свого Святого на дари, що перед нами: щоб Він сотворив хліб Тілом Христовим, а вино – Кров’ю Христовою, бо все, до чого Дух торкається, освячується й перетворюється^[1]».

^[1] Кирило Єрусалимський, Містагогійні катехизи, 5, 7.

382 Усі причасники Тіла Христового стають єдиним цілим з Ним і між собою: «Нас усіх, що від одного хліба і чаші причащаємося, з’єднай одного з одним на причастя єдиного Духа Святого^[1]». Тому в єдності з цілою Церквою – з Богородицею та всіма святими – поминаємо всіх усопших у надії на воскресіння до життя вічного, а також усіх живих з їхніми духовними й тілесними потребами; просимо, щоб Господь їх «пом’янув» – животворив своєю любов’ю.

383   Святе возношення завершуємо словами: «Дай нам єдиними устами і єдиним серцем славити й оспівувати пречесне й величне ім’я Твоє, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки вічні». Відновлюючись у Божій любові через взаємодарування, «віддзеркалюємо Господню славу й переображуємось у його образ, від слави у славу, згідно з діянням Господнього Духа» (2 Кр. 3, 18).