939 Право на приватну власність і справедливий розподіл матеріальних благ у суспільстві є умовами забезпечення гідності особи, яка живе в суспільстві, та гарантування засобів, потрібних для її повноцінного розвитку. Саме захист гідності та прав людини, сотвореної на образ Божий, забезпечення миру й злагоди між людьми та спільнотами як вияв суспільного виміру християнської любові є метою, якій служать усі матеріальні блага суспільства. Справедливе збереження та розподіл матеріальних благ є не самоціллю, а засобом для всебічного розвитку як кожної окремої особи, так і всього суспільства[1].
[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes [«Радість і надія»], 69.
940 Приватна власність є формою особистого володіння благами, необхідними для повноцінного та всебічного розвитку особи. З допомогою такої власності кожна людина отримує простір для особистої та сімейної незалежності, тому приватна власність є важливим елементом для здійснення свободи особи в її суспільному житті. Повага до такої форми власності й забезпечення права на неї – це важливий елемент справедливого та вільного суспільства[1].
[1] Пор. Компендіум соціальної доктрини Церкви, 176-181.
941 Захищаючи право людини на приватну власність, християнська традиція не абсолютизує це право, а розглядає його в контексті загального призначення всіх сотворених благ, в чому і полягає суспільна функція приватної власності. Лише Господь, як Творець неба і землі, є Володарем усього сотвореного Ним світу. Людина ж є тільки управителем у Господньому винограднику, який Він повіряє її опіці, тож повинна своєчасно повертати плоди їхньому справжньому Господареві (див. Мр. 12, 2-11).
942 Справедливість як суспільна чеснота полягає в тому, щоби Богові та кожній особі – членові суспільства – було віддано те, що їм належить. Така справедливість у житті суспільства здійснюється у двох основних формах: справедливому розподілі та обміні матеріальних благ. Розподільча справедливість забезпечується тоді, коли спільні блага, відповідно до справедливого закону, стають доступними всім членам суспільства (наприклад, належний соціальний захист, охорона здоров’я, пенсійне забезпечення громадян тощо). Обмінна справедливість здійснюється через справедливий обмін матеріальними благами між окремими членами суспільства (наприклад, у торгівлі, коли ціна товару відповідає його якості).
943 Людське суспільство неможливе без міжособового спілкування. Основна умова спілкування, а з ним і суспільного діалогу, – визнання гідності іншої особи й повага до неї. Ця повага, що починається від жестів традиційної ввічливості, охоплює правдомовність і довіру між співрозмовниками. Одним із видів суспільного діалогу є передавання інформації та обмін нею. Правдивість інформації лежить в основі формування людських об’єднань.
944 Христос сказав про Себе: «Я – путь, істина і життя» (Йо. 14, 6). Християнин, який живе у Христі, є служителем Істини. Християнська правдомовність має глибокий релігійний характер: звіщати Істину – Христа. До правдомовності зобов’язує восьма Божа заповідь: «Не свідчи ложно на ближнього твого[1]» (пор. Вих. 20, 16). Християнин відповідальний за свої слова: «За кожне пусте слово, яке скажуть люди, – дадуть відповідь судного дня за нього» (Мт. 12, 36). Кожне слово належить трактувати з особливою пошаною, а тому слід уникати пустослів’я, багатослів’я, лихослів’я і брехні. Усі ці зловживання словом є гріхом, але стають ще більшим злом, коли завдають шкоди ближньому.
[1] Молитовник «Прийдіте, поклонімся», Десять Божих заповідей.
945 Сучасна людина живе в інформаційному середовищі, утвореному засобами масової інформації. У цьому середовищі християнин покликаний бути служителем Істини. Уміти говорити правду, бути вірним правді – це також уміти мовчати та зберігати таємницю задля добра ближнього.
946 Честь і добре ім’я є благом людської особи. Кожна людина має право на честь і на повагу до неї та на суспільні вияви цієї поваги. У християнському розумінні честь є також суспільним визнанням у людині її гідності образу Божого. Одним із завдань суспільства є дбати про збереження честі й доброго імені своїх громадян.
947 Людина шкодить честі й доброму імені іншої людини як особистим учинком, так і через структури гріха, які діють у суспільстві. Особистим гріхом проти честі іншої людини є знеславлення її імені, наклеп, плітки, обмови. До особистих належать і так звані «чужі гріхи», через які ми стаємо співучасниками негідної поведінки інших людей: дораджувати до гріха, допомагати в грісі, боронити гріх, хвалити гріх, мовчати на гріх. Через чужі гріхи ми стаємо також учасниками суспільних структур гріха: наказуючи комусь робити гріх, спонукуючи до гріха, дозволяючи на гріх і не караючи за нього.
948 Засоби масової інформації (ЗМІ) є позитивним знаменням сучасності. Їхні працівники покликані розбудовувати громадянське суспільство, сприяти єднанню людей у суспільстві[1]. У своєму розвитку засоби масової інформації стали потужною суспільною силою. Звідси випливає відповідальність працівників ЗМІ за поширення інформації, зміст якої може як зближувати людей, сприяти суспільному порозумінню та розвитку суспільної свідомості, так і вводити в оману та маніпулювати суспільною думкою. Треба уникати таких способів подання інформації, які спотворюють її правдивість, а також спричинюють наростання пасивності та депресивності людей, які її сприймають, та зменшують їхню здатність до критичної оцінки[2].
[1] Див. Папська Коміся у справах засобів соціальної комунікації, Душпастирська інструкція Communio et progressio [«Єдність і поступ»], (23.05.1971), 1 нн.
[2] Див. ІІ Ватиканський Собор, Декрет про засоби соціальної комунікації Inter mirifica [«З-поміж дивовиж»], (4.12.1963), 10-11.
949 На збудження часом штучних людських потреб скерована також реклама та різні розважальні медіа-програми, які розвивають споживацькі інтереси й можуть бути могутнім засобом поширення ідей, що суперечать християнському світоглядові[1]. Безоглядна комерціалізація та приватизація ЗМІ, гонитва за прибутком, творення різноманітних технологій впливу та маніпуляцій спотворюють справжні цінності та потреби людей, створюють для них штучні норми й зразки поведінки.
[1] Див. Папська Коміся у справах засобів соціальної комунікації, Душпастирська інструкція Communio et progressio [«Єдність і поступ»], (23.05.1971), 59-62.
950 Позитивний вплив ЗМІ на громадську думку та суспільну свідомість можливий тільки за умови опертя діяльності працівників ЗМІ на моральні принципи. Це означає, що на першому місці має бути таке поширення інформації та різноманітної медіа-продукції, які сприятимуть розвиткові солідарності, миру, а також формуватимуть сумління і почуття гідності у людей[1].
[1] Див. Папська Коміся у справах засобів соціальної комунікації, Душпастирська інструкція Communio et progressio [«Єдність і поступ»], (23.05.1971), 13-15.
951 Християнська сім’я є найважливішим середовищем не тільки сприйняття дару нового життя, а й розвитку цього життя. У процесі виховання сім’я розвиває і виховує людину в усій її повноті та всіх її вимірах[1]. Батьки є першими, хоч і не єдиними вихователями своїх дітей, і ніхто не може позбавити їх цієї відповідальності. Батьки мають право та обов’язок виховувати своїх дітей по-християнськи, тож повинні шукати найкращих засобів для ефективного сповнення цього обов’язку. Батьки відповідальні за передання своїм дітям скарбу віри та покликані довести своїх дітей до «зросту повноти Христа» (Еф. 4, 13). Особа вихователя має високу гідність: «Якщо люди, які різьблять статую царя або малюють його зображення, втішаються такою великою славою, то чи ж не більше ми, котрі відкриваємо щораз то більшу красу Царського Образу (адже людина сотворена на образ Божий) і Його справжню подобу, втішатимемося несказанними благами[2]?».
[1] Компендіум соціальної доктрини Церкви, 238-239.
[2] Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до ефесян. Гомілія 21, 4.
952 Держава і суспільство на підставі засади допоміжності повинні допомагати батькам сповнити їхній батьківський обов’язок, але не можуть перебирати на себе роль сім’ї у вихованні дитини[1]. Суспільство бере на себе обов’язки виховання молоді лише тоді, коли батьки не можуть сповнити свого батьківського обов’язку. Натомість держава повинна створити належні умови для освіти й шкільництва відповідно до бажання та волі батьків. Християнська сім’я має право посилати дітей до тих шкіл, які можуть забезпечити виховання дітей і молоді в християнському дусі.
[1] Компендіум соціальної доктрини Церкви, 240.
953 Виховна місія Церкви як Матері й Учительки – в тому, щоб звіщати дорогу спасіння та допомагати зростати у Христі. Церква виховує своїх дітей через літургійне життя, впроваджує їх у глибину християнської віри через катехизу, живить їх Словом Божим та Тілом і Кров’ю Христовими. Водночас Церква створює католицькі школи різного рівня та університети для того, щоб наступні покоління могли зростати в християнській і громадянській свідомості й таким чином були спроможні переображати культуру, в якій живуть[1].
[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Декларація про християнське виховання Gravissimum educationi [«Вагомість виховання»], 2-8.