71  Таїнство Пресвятої Тройці – Отця, і Сина, і Святого Духа – нескінченно перевищує можливості людського розуміння. «Божество цілком незбагненне, і Сутність, яка понад усім, за єством не така, якою вважає її розум^[1]». За словами апостола Павла, глибини таїнства осягає тільки Святий Дух: «Так само й того, що в Бозі, ніхто не знає, крім Духа Божого» (1 Кр. 2, 11). Однак той же самий Дух, Дух Істини, сходячи на людей, відкриває внутрішнє Боже життя. Він навчає людей висловлювати істину, наскільки це можливо, мовою віри: «Ми ж прийняли […] Духа, що від Бога, щоб знали, що нам дароване від Бога; про це ми й говоримо не мовою, якої нас навчила людська мудрість, а якої навчив Дух, – духовні речі духовними словами подаючи» (1 Кр. 2, 12-13). А тоді, навчивши, Святий Дух чуває, щоб віра – «запорука того, чого сподіваємося» – виросла до споглядання «речей невидимих» (пор. Євр. 11, 1), тобто щоб людина побачила невидиме, наче видиме, неясне – лицем до лиця: «Християнин Сходу свідомий, що зв’язок із [божественною] дійсністю можна встановити лише у споглядальному мовчанні, бо на вершині пізнання та досвіду Бога є Його абсолютна непізнанність^[2]».

^[1] Григорій Ніський, Слово про Божество Сина і Духа і похвала праведному Авраамові.

^[2] Іван Павло ІІ, Апостольський лист Orientale Lumen [«Світло Сходу»] (2 травня 1995), 16.

72  Присутність недосяжного Бога виражає літургійна та храмова символіка: завіса на Царських Дверях іконостаса, вкриті покрівцями святі Дари, «воздух», піднесений під час «Вірую», дим кадила. «Але щоб правдиво вшанувати ту найвищу єдність і її божественну плідність, називаємо те, що не має назви, Божими Іменами “Тройці” та “Єдності^[1]”». І хоч ми й називаємо Бога цими Іменами, ми усвідомлюємо, що не вичерпуємо цим таїнства Бога: «Я не встигаю помислити Єдине, а вже осяяний Трьома. Я не встигаю розрізнити Трьох, а вже знову охоплений Єдиним. Коли я уявив щось у Трьох, то подумав було, що це – все. Мій зір настільки сповнений ним, що решта зникає з поля зору^[2]».

^[1] Діонісій Ареопагіт, Про Божі імена, 13, 3.

^[2] Григорій Богослов, Слово 40 на святе Хрещення, 41.

73  У наших літургійних та особистих молитвах, через постійне взивання та прославу імені Отця, і Сина, і Святого Духа, ми одночасно висловлюємо нашу віру та сопричастя з Пресвятою Тройцею, яка дарує нам «благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа^[1]».

^[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, виголошення перед анафорою.

74  Христова Церква, спираючись на Об’явлення Боже та його святоотцівське тлумачення, так сповідує віру в Бога Отця в Нікейсько-Царгородському Символі віри^[1]: «Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, і всього видимого і невидимого». Отцівство Бога означає, що Отець безначально родить Сина й від Отця ісходить Святий Дух^[2]. Бог усе сотворив і всім управляє, і для свого творіння Отець є Творцем і Вседержителем. Через те, що Отець зволив, почав існувати всесвіт. Ми віруємо в єдиного Бога, тому що є єдиний Бог Отець.

^[1] І Константинопольський Собор, Нікейсько-Царгородський Символ віри.

^[2] Пор. Григорій Ніський, Проти Євномія, І, 32.

75     Бог об’являє Себе як Особа – «Я Той, Хто є» (Вих. 3, 14). Тільки Бог-Особа насправді є. Усе інше існує, оскільки Бог так велить. Бог є святий, тобто цілком відмінний від усього створіння, Бог – неповторний і єдиний, тож Його неможливо уявити думкою та зобразити жодним матеріальним способом: «Не робитимеш собі ніякого кумира» (Вих. 20, 4). На відміну від мертвих ідолів, Бог – живий. Не маючи відповідних слів, щоб висловити таїнство Божого життя, Святе Письмо часто використовує антропоморфізми – переносить на Бога риси поведінки живої людини: Бог «любить, розмовляє, допомагає, жаліє, сумує, гнівається, воює, карає…».

76     У Старому Завіті Бог об’являє Себе в різних образах і подіях, які свідчать про Його присутність: у трьох подорожніх, яких прийняв Авраам, у видінні драбини між небом і землею «уві сні» патріарха Якова, в неопалимій купині перед Мойсеєм, у вогненному та хмаровому стовпі (див. Вих. 13, 21), над ковчегом Завіту (див. Вих. 25, 22), у подуві тихесенького, лагідного вітерцю (див. 1 Цар. 19, 12).

77     Вибраний народ Божий сповідує свого Бога, величаючи Його різними іменами: Спаситель (див. 2 Сам. 22, 2-3; Пс. 106, 21; Іс. 43, 3-4; 45, 15), Творець (див. Йов. 4, 17; 32, 22; Пс. 95, 6; Іс. 17, 7; 51, 13), Господь (див. Вих. 3, 15), Батько (див. Пс. 89, 27; Іс. 9, 5; 63, 16; Мал. 1, 6), Наречений (див. Ос. 2, 22), Пастир (див. Пс. 23, 1). Однак старозавітні титули були лише прообразами Об’явлення Бога як Отця Єдинородного Сина. «Ніхто й ніколи Бога не бачив. Єдинородний Син, що в Отцевому лоні, – Той об’явив» (Йо. 1, 18).

78     Божий Син Ісус Христос, у якому «враз із людською природою живе вся повнота Божества» (Кл. 2, 9), об’являє Отця: «Все передане Мені Моїм Отцем, і ніхто не знає Сина, крім Отця, і Отця ніхто не знає, крім Сина, та кому Син схоче відкрити» (Мт. 11, 27). Ісус навчає звертатися до Бога «Отче наш» (Мт. 6, 9) та наслідувати Його досконалість: «Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (Мт. 5, 48). В Ісусі Христі невидимий Бог стає видимим для людини: «Я і Отець – одно» (Йо. 10, 30); «Хто мене бачив, той бачив Отця» (Йо. 14, 9).

79  Церква називає «Отцем» Того, Хто не має отця, і ніколи не був сином^[1]. Слова євангелиста Йоана, що «споконвіку (церковнослов’янською – «в началі») було Слово», Святі Отці розуміли як ствердження того, що цим «началом» є Особа Отця^[2]. Він, Хто є особовим Началом усього, Сам є без начала, яке б Його спричинило. Іншими словами, Отець – безначальне Начало. Цей антиномічний вислів виражає свободу Божої Особи Отця, який нічим і ніким не зумовлений. «Отець безначальний, бо ні від кого іншого, навіть від Себе Самого, не отримав буття^[3]». Отець – як Начало творіння – усе наповнює та водночас перевершує усе сотворене.

^[1] пор. Атанасій Великий, Перший лист до Серапіона, 16.

^[2] Григорій Богослов, Слово 42, 14.

^[3] Григорій Богослов, Слово 20. Про догмат і поставлення єпископів, 7.

80  У своєму досвіді Церква завжди споглядає Отця у відношенні до Сина і Святого Духа, а Тройцю – як сопричастя Осіб. «Вірую в єдиного Бога, в Тройці славленого Отця неродженого, безначального, нескінченного; Сина ж родженого, але собезначального Отцеві і співнескінченного; і Духа Святого, що від Отця ісходить і в Сині являється, але також собезначального і рівного Отцеві і Синові, – у Тройцю єдиносущну, але роздільну Особами, Тройцю за іменами, але єдиного Бога^[1]».

^[1] Іларіон, митрополит Київський, Ісповідання віри.

81  Отець є Отцем тому, що є Отцем Сина і Джерелом ісходження Святого Духа. Син і Святий Дух – «від Отця, хоч і не після Отця^[1]». Родження Слова й ісходження Духа не можна сприймати в категоріях часу: «Отець бо споконвічно родить Сина споконвічного та співпрестольного, а Дух Святий є в Отці співславлений з Сином: одна сила, одна природа, одне Божество^[2]». Бог Отець є Началом найтіснішого і нероздільного сопричастя (грецькою – койнонія) у любові Божих Осіб.

82  Особова інакшість Отця від Сина і Святого Духа полягає в тому, що Отець – нероджений. Він, Сам будучи неродженим, є Началом Особи Сина та Особи Святого Духа. Неродженість Бога-Отця – це Його необумовленість ніким і нічим іншим. «Отець називається так, бо родить Сина, а Син [є Сином] через родження від Отця, а Дух Святий – через ісходження від Отця, будучи, однак, від Нього невіддільним^[1]».

^[1] Іларіон, митрополит Київський, Ісповідання віри.

83     В анафорі Літургії святого Василія Великого Церква називає Отця «незбагненний» і «неописанний». «Незбагненність» Отця означає, що кожен етап нашого богопізнання не є остаточним, адже до глибин пізнати Бога може тільки Сам Бог: «Того, що в Бозі, ніхто не знає, крім Духа Божого» (1 Кр. 2, 11). Наше богопізнання зростатиме у вірі, за словами святого апостола Павла, аж до бачення «обличчям в обличчя» (пор. 1 Кр. 13, 12). Незбагненність Бога для людини є запорукою нескінченного богопізнання, яке є «вічним життям».

84     «Неописанність» Отця, як і Його «незбагненність», є свідченням неможливості звести Особу Бога до будь-яких форм вираження, образних чи словесних, якими користуються люди. Бога Отця не зображають на іконах, адже Отець не воплотився і не прийняв образу людини. Отця об’явив Єдинородний Син, який є «образом Бога невидимого» (пор.  Кл. 1, 15).

85  Бог Отець у Своїй свободі й любові родить Сина. Невидима Отча любов, з якої родиться Син, у Сині стає видимою: «Невидиме Сина є Отець, а видиме Отця є Син^[1]». У цій любові Отець і Син – одне. Водночас роджений Син є іпостасно (особово) інший від Отця. Отець народив іншого від Себе, відкриваючись усеціло в Синові, як Іншому^[2].

^[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, IV, 6, 6.

^[2] Пор. Атанасій Великий, Перший лист до Серапіона, 16.

86  Син Божий є «відблиском слави [Отця], образом Його істоти» (Євр. 1, 3). Його особове родження від Отця є родженням «Світла від Світла, Бога істинного від Бога істинного». Син Божий «у Собі являє Отця», є «Слово живе^[1]», яке було «споконвіку» в Бога й було Бог (пор. Йо. 1, 1). Той же самий Син Божий є «образом Божої благості, печаттю рівнообразною^[2]», «образом Бога невидимого» (пор. Кл. 1, 15). Син Божий, отже, є водночас Словом та Образом Божим.

^[1] Див. Анафора Літургії святого Василія Великого.

^[2] Див. Анафора Літургії святого Василія Великого.

87     У Йорданському Богоявленні Сам Отець називає Ісуса Христа Своїм Сином: «Ти єси Син Мій любий, у Тобі – Моє уподобання» (Мр. 1, 11). У Старому Завіті сином Божим називається народ Божий: Ось так говорить Господь: «Мій син, мій первенець – Ізраїль» (Вих. 4, 22), а також і Помазаник-Месія: «Господь сказав до мене: Син Мій єси Ти, Я породив тебе сьогодні. Проси в Мене, і Я дам тобі народи в спадщину, і кінці землі тобі в посілість» (Пс. 2, 7-8).

88     Новий Завіт надає нового значення титулу «Син Божий», підкреслюючи унікальність відношення Ісуса Христа до Бога Отця. Сам Христос робить розрізнення між власним богосинівством і нашим синівством у Бога: «Іду Я до Отця Мого й Отця вашого» (Йо. 20, 17; пор. Йо. 1, 18). Це Його виключне богосинівство засвідчує Отець в об’явленні під час Переображення: «Це Син мій, Вибранець, слухайте Його!» (Лк. 9, 35). Євангелист Йоан сповідує божество Сина Божого: «Божий Син прийшов і дав нам розум, щоб ми Правдивого пізнали […]. Він – правдивий Бог і життя вічне» (1 Йо. 5, 20).

89  Син Божий, друга Особа Пресвятої Тройці, рівний за гідністю і сутністю з Отцем: «Він – Отцеве сяйво й незмінний та непорушний образ Його природи і єства, джерело премудрості і благодаті^[1]». Тому Церква ісповідує Христа Єдинородним Сином, що в Отцевому лоні (пор. Йо. 1, 18). Роджений від Отця Син – несотворений, Він Єдиний від Отця, неповторна Божа Особа, Слово Боже: «Слово вийшло з Бога, як стовбур із кореня, струмінь із джерела чи промінь із сонця […]. Я б не сумнівався назвати стовбур сином кореня, струмінь – сином джерела, а промінь – сином сонця, бо кожний початок є батьком, а все, що походить з якогось початку, є потомством, тим паче Слово Бога, Яке в прямому сенсі взяло ім’я Сина^[2]».

^[1] Пор. Квітна тріодь, Понеділок Святого Духа, Вечірня з коліноприклонними молитвами, друга коліноприклонна молитва.

^[2] Тертуліан, Проти Праксея, 8.

90  Церква ісповідує Сина «єдиносущним Отцеві», окреслюючи рівність Осіб Пресвятої Тройці і єдність Божої природи, потверджуючи тим Божество Сина Божого: Син не виникнув у часі, як інше творіння. Тому Він не нижчий від Отця, співіснує з Ним вічно, рівний Йому у всьому, окрім того, що родити належить Отцеві^[1].

^[1] Пор. Кирило Олександрійський, На Євангеліє від Йоана, 16, 13.

91            Святий Дух – Третя Особа Божа, що від Отця ісходить (див. Йо. 15, 26). Таке ісходження Святого Духа можна образно пояснити, скориставшись аналогією: «Отець – джерело, Син – струмок, Дух – вода. Одне лише Джерело і для струмка, і для води; один лише Отець і для Сина, і для Духа, який – як вода, котра б’є з джерела й наповнює русло  струмка^[1]». Святий Дух є Особою Божою, рівнопокланяємою і рівнославимою з Отцем і Сином. Він ісходить від Отця, перебуває в Слові та Його виявляє^[2].

^[1] Тертуліан, Проти Праксея, 8.

^[2] Пор. Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри I, 7.

92  Святого Духа іноді порівнюють з подихом, завдяки якому лунає слово. Відповідно, у Пресвятій Тройці Отець вимовляє Слово (родить Сина) Святим Духом: «через подих чути голос, який промовляє слово^[1]».

^[1] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри I, 7.

93     У Святому Письмі слово «дух» (єврейською мовою – руах) має спільний корінь із дієсловом «дихати» й означає «подих», «вітер», «повітря». Людське життя пов’язане з диханням, і коли припиняється дихання, припиняється й життя. Ми не є володарями нашого життя: Бог дарує нам життя «Духом животворящим».

94     З перших речень книги Буття для означення живого Бога вживається образ «Духа Божого» (Бут. 1, 2). У розповіді Святого Письма про сотворення людини згадано про «віддих життя», що його Бог «вдихнув» у людину, через що вона стала «живою істотою» (пор. Бут. 2, 7). У Старому Завіті наведено й інші образи, які в Новому Завіті стають символами Святого Духа: «ріки води живої» (пор. Йо. 7, 38), «помазання» (пор. 1 Йо. 2, 20.27), «вогонь очищення» і «вогненні язики» (пор. Лк. 3, 16; Ді. 2, 3), «вітер» (пор. Йо. 3, 8; Ді. 2, 2), «печать помазання» (пор. 2 Кр. 1, 22; Еф. 1, 13; 4, 30), «покладання рук» (пор. Ді. 5, 12; 8, 17-19), «голуб» (пор. Мт. 3, 16).

95     Новий Завіт надає Святому Духові титули, які підкреслюють Його особовість і божество: «Утішитель» (Йо. 14, 16), «Дух істини» (Йо. 16, 13), «Дух усиновлення» (Рм. 8, 15), «Дух Ісуса Христа» (Флп. 1, 19), «Дух Господній» (2 Кр. 3, 17), «Дух Божий» (Рм. 15, 19) і «Дух слави» (1 Пт. 4, 14). Ці титули показують, що Дух Святий є Господом життя, через що й називаємо Його «Господом животворящим». Анафора Літургії святого Василія Великого називає Святого Духа «животворящою силою», яка є «джерелом освячення» і «початком вічних благ».

96     Христос вказує на особливу місію Святого Духа в історії спасіння: «Як прийде Утішитель, якого зішлю вам від Отця, Дух істини, який від Отця походить, то Він і свідчитиме за мене» (Йо. 15, 26-27). Як прорік Христос, Святий Дух «навчить вас усього і все вам нагадає» (Йо. 14, 26), «наведе вас на всю правду […] і звістить те, що настане» (Йо. 16, 13). Він «прославить Сина, бо візьме з Синового, щоб звістити учням» (пор. Йо. 16, 14).

97  Отці Церкви, навчаючи про Особу Святого Духа, насамперед наголошували на тому, що відрізняє Особу Святого Духа від Осіб Отця і Сина, тобто що Святий Дух від Отця ісходить. Цю віру вони соборно сповідували в Символі віри: «Вірую… в Духа Святого, Господа животворящого, що від Отця ісходить». Про ісходження Святого Духа святий Кирило Олександрійський повчає: «Святий Дух – це Той, який [...] виливається від Бога Отця через Сина й відкриває нам Своє існування наче в образі подиху вуст^[1]».

^[1] Кирило Олександрійський, Діалог про Пресвяту Тройцю, 2.

98  Святі Отці відрізняли внутрішнє життя Пресвятої Тройці від її об’явлення у творінні. У Пресвятій Тройці Святий Дух ісходить від Отця – єдиного Начала Пресвятої Тройці. Коли Святі Отці говорили про дію Осіб Тройці у творінні, то сповідували, що Отець зсилає Святого Духа «через Сина^[1]». Святий Кирило Олександрійський, сповідуючи одну й ту ж саму віру, трактував це зсилання Святого Духа «через Сина» як походження Святого Духа «від Отця і Сина^[2]». На цьому наголошували й отці Флорентійського собору: «Деякі говорили, що Святий Дух походить від Отця і Сина, інші ж твердили про походження від Отця через Сина. Усі вони різними словами висловлювали те саме значення^[3]». Цю ж думку висловлено і в Артикулах Берестейської унії: «Дух Святий […] з одного Начала, немов із джерела, від Отця через Сина ісходить^[4]».

^[1] Пор. Григорій Ніський, Про життя святого Григорія Чудотворця.

^[2] Пор. Кирило Олександрійський, Скарбниця: Що Святий Дух є з сутності Отця і Сина.

^[3] Флорентійський Собор, Булла Laetentur caeli Радійте небеса (Сесія VI: 6 липня 1439).

^[4] Артикули Берестейської унії, арт. 1.