331   Бог сотворив людину на Свій образ і подобу, покликавши її до спілкування із Собою. Господь відкрив людям Своє прагнення спілкуватися з ними, чути їхні відповіді на Свої слова. Він прагне, щоб люди в любові пізнавали Його, і хоче наповнити їх Своєю любов’ю.

332   Увесь Старий Завіт свідчить про прагнення Бога піднести людину до спілкування з Ним. Старозавітні Закон і заповіді, храм і жертвоприношення, свята – усе це створювало умови для спілкування людини з Богом.

333   У Новому Завіті людина сподобляється від Бога Отця повного сопричастя з Ним, дарованого через Христа у Святому Дусі. Цей Завіт звершився у Христі – воплоченому Синові Божому, Який нерозривно поєднав у Собі Боже і людське життя. Життя людини у Христі, її молитва – це поглиблення дару сопричастя.

334   Людина зростає в сопричасті з Богом у спільноті вірних – Церкві, яка є Тілом Христовим. Найвища молитва – церковна, літургійна, богослужбова, у якій люди єднаються з Богом і між собою, утворюючи родину Божу з «єдиним серцем і єдиними устами».

335   Молитва Церкви завжди звернена до Отця через Сина у Святому Дусі. «До Отця через Сина», бо ніхто не може прийти до Отця без Сина. «У Святому Дусі», бо Дух молиться у нас «стогонами невимовними» (пор. Рм. 8, 26). Дією Святого Духа через Сина молитва Церкви підноситься до Отця. Щоразу, коли прикликаємо ім’я Пресвятої Тройці, розпочинаючи нашу молитву та щоденні справи, ми сповідуємо свою єдність з Отцем, і Сином, і Святим Духом та сповнюємо все своє життя світлом Пресвятої Тройці.

336   Христос навчав своїх учнів разом, як спільнота дітей Божих, звертатися до Бога: «Отче наш» (див. Мт. 6, 9н). Молитви богослужінь підносяться від усієї спільноти вірних. Молитва Церкви як Тіла Христового єднає всіх вірних; Церква на землі єднається з небесною Церквою через молитву до святих і почитання їхніх ікон.

337   Літургійна спільнота багата різними дарами Святого Духа. Завдяки таким дарам кожний вірний є живим учасником богослужіння. Усі дари та служіння взаємопов’язані й скеровані до зростання усієї спільноти як єдиного тіла.

338   Богослужіння Церкви являє Царство Боже, яке вже є між нами (пор. Лк. 17, 21) і яке водночас ще має остаточно настати: «нехай прийде Царство твоє». Богослужіння поєднує в собі вже здійснену «повноту» Царства та очікування його явлення в «будучому віці». Церковна спільнота вже перебуває в повноті Божої присутності і водночас, усвідомлюючи свою обмеженість і немічність, взиває до Господа: «Помилуй нас!», «Спаси нас!».

339   У цьому невпинному зростанні Боже вже переважає людське ще ні повноти Божої присутності. Під час Літургії це вже поминається як славне зновупришестя Христа, що можемо бачити на іконі «Спас у славі». Краса риз, обрядів, церковної утварі вже вказує на небесну славу, відображає «небо на землі» та «ангельську, небесну Літургію».

340   Храм вірних – це образ повноти християнської спільноти як Тіла Христового, а вірні в ньому скеровані до святилища, яке символізує повноту Царства Божого – «чого око не бачило» (пор. 1 Кр. 2, 9). Храмовий іконостас являє цю повноту і водночас вказує, що до Цар-ства ще слід увійти.

341   Невидимий Бог об’являв Себе людству «багаторазово й багатьма способами», через слова вибраних Богом людей та через творіння. «За останніх же оцих днів він говорив до нас через Сина» (Євр. 1, 2) – воплочене Слово. Увесь світ був сотворений добрим (див. Бут. 1), а тому він є засобом спілкування з Богом. Однак цей світ потребує людини, очікуючи явління синів Божих (пор. Рм. 8, 19.22), через яких усе творіння зможе вповні звершити своє призначення.

342 Сам Христос вказує на сотворений світ як на засіб Божої дії: Христос глеєм зціляє сліпця; оздоровлює кровоточиву жінку, яка доторкнулася до його шат; у Переображенні одежа Ісуса засяяла божественним світлом (пор. Мт. 17, 2). Усе, що Христос чинив за Свого життя, Він продовжує чинити в богослужіннях Церкви та Святих Таїнствах^[1]. Тому Церква благословляє й освячує різні матеріальні предмети й засоби, якими являє присутність Христа і Його спасенне діяння.

^[1] Див. Лев Великий, Проповідь 74. На Вознесіння, 74.