537 Існування людини в часі вказує на її обмеження і минущість: час позначає початок і кінець нашого земного життя. Ми вимірюємо хронологічний, історичний час різними одиницями: днями, тижнями, місяцями, роками. Саме в цей історичний час увіходить Бог. Будучи безсмертним, Він воплотився, народився, жив і помер як людина, а Своїм воскресінням третього дня розірвав кайдани минущості. Адже «Христос, воскреснувши з мертвих, вже більше не вмирає: смерть над Ним більше не панує» (Рм. 6, 9). Людина в Христі переходить із минущості до життя вічного «нині, і повсякчас, і на віки вічні»: «Завжди діє одна й та ж сама благодать Святого Духа. І щоразу це – Пасха^[1]». У богослужбовому житті Церкви таїнство Пасхи є осердям літургійного часу, в якому уприсутнюються та актуалізуються події спасіння. У богослужіннях Церква споминає спасительні Таїнства Ісуса Христа. Оскільки Пасха Христа триває в минущому часі, то й богослужіння Церкви побудовані в трьох колах, відповідно до трьох одиниць часу – добовому, тижневому та річному.

^[1] Йоан Золотоустий, Коментар на Перше послання до Тимотея. Гомілія 5, 3.

538   Господь Бог сотворив світ у часі, в якому чергуються світло і темрява, день і ніч, пори року: «Нехай будуть світила на тверді небесній, щоб відділяти день від ночі, й нехай вони будуть знаками для пір (року), для днів і років» (Бут. 1, 14). Чергування ночі і дня в розповіді про сотворення світу є знаком творчої дії Бога, який привів усе з небуття до буття. Тому для спомину цієї дії богослужіння добового кола розпочинається з вечора. «І був вечір і був ранок…» (Бут. 1, 5нн).

539   День, згідно зі Святим Письмом, – це період життя. Господь Бог сотворив світло, відокремивши його від темряви. Цей зміст вкладено в розуміння добового кола: піднесення творіння з темряви небуття до світла буття, а відтак – від світла видимого до світла невидимого. Ось чому біблійний день – як символ наближення світу до Бога і входження Бога у світ – є водночас днем літургійним.

540 Добове коло богослужінь нашої Церкви побудоване на ідеалі безнастанної молитви, вираженому біблійним числом сім, яке є образом повноти і досконалості: «Сім раз на день я Тебе хвалю за Твої присуди справедливі» (Пс. 119 (118), 164). До такої молитви заохочує і святий Василій Великий: «щоб і для нас щодень було за правило: сім разів на день славити Бога^[1]». Основою цього молитовного правила є Псалми, що переплітаються з іншими моліннями: гимнами, стихирами, тропарями, кондаками та єктеніями. Добові богослужіння, а саме: Вечірня, Повечір’я, Північна, Утреня, Перший, Третій, Шостий і Дев’ятий часи, а також Обідниця – містяться в богослужбовій книзі під назвою Часослов^[2].

^[1] Василій Великий, Слово про подвижництво, І, 4.

^[2] Тѵпікъ Церкве Руско-Каθоліческїя, Львовъ, 1899, с. 5.

541   Із богослужінь добового кола в парафіяльне життя найбільше ввійшли Вечірня та Утреня. У суботу ввечері служать Велику вечірню, а в неділю вранці – Воскресну (Недільну) утреню. На Господські і Богородичні празники та свята бдінних святих служать Вечірню зі Всенічним бдінням (чуванням), під час якої звершують Литію і благословляють хліб, пшеницю, вино й олію, на знак багатства дарів, отриманих від Господа. Особливе богословське, духовне і поетично-мистецьке багатство Вечірні й Утрені допомагає нам глибше сприйняти історію спасіння.

542   Молитовне значення Вечірні полягає в прославленні Господа, проханні про дари і каятті за провини. Ці три основні її елементи переплітаються між собою. У Псалмі 104 (103) прославляємо Господа за Його творіння, а на «Господи, візвав я до Тебе» (Пс 141 (140); 142 (141); 130 (129); 117 (116)) висловлюємо каяття і просимо прощення. Важливими елементами Вечірні є кадіння та світло. Дим кадила, що піднімається вгору, висловлює нашу покаянну молитву, яка восходить до Господа, а в гимні «Світло тихе» оспівуємо Христа, який неміччю Свого хреста здолав силу диявола і «життя дарував усьому світу». У гимні «Сподоби, Господи» просимо про охорону від гріха «у вечір цей» світлом Божих настанов.

543   Завершується Вечірня піснею Симеона Богоприємця: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико» (див. Лк. 2, 29-32), у якій уся спільнота разом із праведним Симеоном висловлює радість зустрічі з Господом цього вечора, а також готовність до зустрічі з Ним у славі, коли побачимо Його «обличчям в обличчя» (пор. 1 Кр. 13, 12), коли остаточно узріємо спасіння Боже, «приготоване перед лицем усіх людей».

544   Основними частинами Утрені є шестипсалміє, читання Євангелія, канон, хвалитні псалми та славослов’я. Шестипсалміє, яким починається Утреня, відображає чування вірних в очікуванні переможного приходу світла Христового. В історії спасіння «ранком», чи «утренею», стало богоявлення – прихід «світла у темряву». Воно почалося ще у Вифлеємі, тому на початку Утрені співаємо різдвяну ангельську пісню: «Слава в вишніх Богу, а на землі мир». Боже Світло возсіяло над Йорданом, що знаменуємо співом: «Бог Господь і явився нам, благословен, хто йде в ім’я Господнє». Перемогою світла над темрявою стало Христове воскресіння. Радість цієї перемоги чудово передано в піснеспіві «Ангельський собор» Воскресної (недільної) утрені: мироносиці, котрі ще на світанку поспішали до Господнього гробу, побачили ангела, що звіщав воскресіння Христа – «Світла великого».

545   У воскресному Євангелії слухаємо звіщання ангела: «Він воскрес! Його немає тут…» (Мр. 16, 6) і самого Христа: «Подай сюди твій палець! […] Та й не будь невіруючий, – а віруючий!» (Йо. 20, 27). Вірні, подібно до мироносиць, у піснеспіві «Воскресіння Христове бачивши» сповідують Христа воскреслого і, підходячи до тетраподу, цілують Євангеліє.

546 Після Псалма 50 «Помилуй мене, Боже» співають канон – піснеспів, у якому святковану подію оспівують на тлі історії спасіння. Пісні канону починаються з оспівування визволення Ізраїлю з Єгипетської неволі та включають молитви-гимни різних старозавітних пророків. Завершується канон прославою Пречистої Діви Марії, яку звеличуємо піснями як «Богородицю і Матір Світла». При сході сонця Церква оспівує Христа – життєдайне Світло: «Зішли світло Твоє, Христе Боже, і просвіти серце моє^[1]».

^[1] Часослов, Утреня, світильні у Великому пості, глас 3.

547   Радість осяяної Христовим Світлом душі виявляється в хвалитних псалмах (148–150), у яких людина закликає всю вселенну прославляти Бога та благословити Його за дар світла – Об’явлення Його Сина. Тому наприкінці Утрені священик розпочинає Велике славослов’я словами: “Слава Тобі, що показав нам світло!» Споглядання цього світла веде нас до боговидіння, у «світлі» Христа можемо побачити неприступне «світло» Божої слави: «У світлі Твоєму побачимо світло». Завершується Утреня подякою і проханням за всю церковну спільноту та за життя світу.

548 Повечір’я – це богослужіння, яке відправляють після Вечірні перед нічним відпочинком. Велике повечір’я служать у Великий піст та на празники Різдва, Богоявлення і Благовіщення; в інші дні служать Мале повечір’я. Повечір’я містить у собі благодарення Господа за прожитий день, звершені справи та прохання про прощення гріхів, спокійну ніч і мирний сон. «Надзвичайно корисно, – навчає святий Василій Великий, – замислюватися над минулими прогріхами, щоб остерігатися їх у майбутньому. Тому-то й сказано: За те, що кажете у серцях своїх, на ложах своїх, – покайтеся (Пс. 4, 5^[1])».

^[1] Василій Великий, Обширні правила, 37, 4.

549 У Північній, чуваючи в очікуванні Пришестя Господа, просимо Його про спокійну й безгрішну ніч. Згадуючи при цьому й саму смерть, молимося, щоб вона не застала нас зненацька. «Треба випередити вранішню зорю, – заохочує святий Василій, – і вставати на молитву, щоб день не застав нас у ліжку, бо сказано: Очі мої випередили світанок, щоб роздумувати над словами Твоїми (Пс. 119, 147^[1])». Сам Спаситель молився серед ночі та закликав своїх учнів чувати. Північна, як і Повечір’я, завершується взаємним прощенням і молитовним благанням за всіх живих і померлих.

^[1] Василій Великий, Обширні правила, 37, 5.

550   На Часах, які мають біблійно-богословську і святоотцівську основу, вірні споминають спасительні євангельські події, а також просять у Господа благодаті для християнського сповнення повсякденних справ і трудів дня.

551   У Повсякденних часах вірні, усвідомлюючи труднощі й небезпеки дня, благають Господа про допомогу. У Великопосних часах молільники споглядають Розп’ятого Христа, черпаючи від Нього силу нести щоденний хрест, щоб стати співучасниками відкуплення людського роду. Царські часи зосереджують увагу молільників на найбільших спасительних подіях: Різдві, Богоявленні та Страстях і Воскресінні.

552 Перший Час^[1] служать наприкінці Утрені, оскільки він разом з Утренею позначає початок дня в молитві «Христе, Світло істинне, що освітлюєш і освячуєш кожну людину, яка приходить на світ. Нехай позначається на нас світло обличчя Твого, щоб у ньому ми побачили Світло неприступне^[2]». Третій Час служать на спомин години, коли Святий Дух зійшов на апостолів. «О третій годині, – навчає святий Василій Великий, – слід ставати до молитви і збирати братію, хоча б кожен і був зайнятий своїми обов’язками. Згадуючи дар Святого Духа, який отримали апостоли о третій годині, усі однодушно поклоняємося, щоб і ми стали достойними духовного освячення, і просимо, щоб Святий Дух став наставником і учителем в усьому, що корисне, за словами Давида: «Не відкидай мене від обличчя твого, духа твого святого не відбирай від мене» (Пс. 51 (50), 13), а в іншому місці: «Хай дух твій добрий мене веде по землі рівній» (Пс 143 (142), 10). А по молитві знову вертаймося до праці^[3]».

^[1] Назви Перший, Третій, Шостий і Дев’ятий час віддзеркалюють відлік годин дня, починаючи від сходу сонця, і приблизно відповідають нашим 7-й, 9-й, 12-й і 15-й годинам.

^[2] Часослов, Час І, Кінцева молитва.

^[3] Василій Великий, Обширні правила, 37, 3.

553 У Шостому часі Церква споминає страждання Христа на хресті. Псалми цього часу, що описують страждання праведника, який уповає на Господа, пророчо вказують на спасительні страсті Ісуса Христа. Приклад Спасителя показує, що спасіння пов’язане із зусиллями, а можливо й стражданнями. Вони для кожного стають щоденними «хрестами», від яких треба не втікати, а сміливо приймати їх і нести аж до хвилі власного переходу до вічності. Тому на великопосному Шостому Часі благаємо Господа: «Ти, Христе Боже, що в шостий день і годину на хресті прибив зухвалий гріх Адама в раю, розірви рукописання й наших гріхів і спаси нас^[1]». Великопосний Шостий Час особливий тим, що включає щоденні читання з Пророцтва Ісаї та аскетичного «путівника» – «Ліствиці» преподобного Йоана Ліствичника.

^[1] Часослов, Час VI, Великопосний тропар.

554 У Дев’ятому часі молитовно споминаємо животворящу смерть Спасителя на хреснім дереві (пор. Мр. 15, 30). У моліннях звертаємося до Нього: «Ти, Христе Боже, у дев’ятій годині задля нас тілом смерті зазнав, тож умертви нашого тіла хотіння і спаси нас^[1]». Моління Дев’ятого часу знімає страх смерті, бо вона не спроможна перекреслити Божого задуму.

555   Згідно з книгою Буття, Бог шість днів творив, а сьомий день благословив і освятив. «Того бо дня спочив Бог від усього Свого діла, що, творячи, зробив був» (Бут. 2, 3). Відповідно й люди вибудували хід свого життя в такому ж семиденному ритмі. Протягом шістьох днів тижня вони, подібно до Бога, працюють, а сьомого дня звільняються від турбот, щоб святкувати «день Господній».

556   Гріх, а разом з ним смерть, які ввійшли в історію через гріхопадіння людини, визначають минущість часу і відтак неповноту семиденного циклу. Усвідомлення людьми неповноти історичного часу вже від доби пророків призвело до духовних пошуків нового Дня Господнього – особливого, надзвичайного «восьмого дня», у якому повнота часів буде відновлена.

557 Цим «Днем Господнім» стали смерть і воскресіння Христа. Він, довершуючи Старий Завіт, зволив померти на хресті шостого дня тижня (у п’ятницю). Сьомого дня, у суботу, Господь у гробі відпочив «від усього свого діла» (Бут. 2, 2). Про це у Велику суботу Церква співає так: «Що за відпочинок сьогодні? Це споконвічний Цар, що стражданням довершив спасіння, відпочиває в гробі й нам подає новий відпочинок^[1]». Після суботнього «спочинку», «першого дня тижня» (пор. Мр. 16, 1-2), тобто в неділю, воскреслий Господь возсіяв із гробу. Для християн цей перший день став справжнім «Днем Господнім», надзвичайним і спасительним. «Так день, котрий був першим, буде і восьмим, щоб перше життя не було більше відібране, а стало вічним^[2]». Церква святкує День Господнього воскресіння літургійним «ламанням хліба», тобто Євхаристією, причащаючи вірних до вічного життя.

^[1] Квітна тріодь, Велика субота, Утреня, стихира на хвалитних.

^[2] Августин Іпонський, Лист 55: Відповіді на питання Януарія, 9, 17.

558 Вже з перших століть Церква вшановувала суботу як святий «сьомий день» відпочинку та спілкування з Господом, а неділя стала «восьмим днем» – днем святкування Христового воскресіння. Ще й досі в Церквах візантійської традиції субота і неділя завжди є днями євхаристійними, навіть у час Великого посту. «Справді, як зможеш ти подивитися в обличчя неділі, якщо не поважаєш суботи? Чи відомо тобі, що ці двоє – сестри і скривдити одну означає зневажити іншу^[1]?».

^[1] Григорій Ніський, Про покуту.

559   Подія смерті й воскресіння Христа була й залишається основною темою християнського благовістування. Її не тільки проповідують, а й євхаристійно переживають та відтворюють. З одного боку, день Христового воскресіння був одним із днів історії людства, а з іншого – своєю особливістю він підіймається над історією. Адже людська історія позначає скінченність творіння, а Христове воскресіння подолало історичну минущість. Тому подія воскресіння триває, «діється» в змінних і минущих історичних епізодах. Церква літургійно підкреслює історичність воскресіння, щороку святкуючи Пасху-Великдень. Натомість божественне тривання цієї події в історії виявляється в щонедільній Євхаристії. Кожна неділя – це згадування Пасхи, коли на Божественній Літургії Воскреслий Христос являє Свою присутність. Неділя є іконою славного зновупришестя. Таким чином Воскресіння як «празників празник» входить у ціле життя людини, освячує його і переображує в свято. Неділю – восьмий день – оспівуємо вісьмома гласами-напівами, які протягом року щотижня йдуть один за одним. Тижневе коло в християнстві є у своїй основі пасхальним, адже саме від Пасхи починається відлік нового творіння та його історії в щоденних подіях і взаєминах, у «творінні старому», смертному.

560   Як і добу, християнство сприймає весь тиждень як ікону історії спасіння, початок якої – у сотворенні світу, а довершення – у славному зновупришесті Христа. Неділя – восьмий день, перший і єдиний день нового творіння – стає першим днем тижня. Неділя як «восьмий день» є пророчим знаком і початком прийдешнього «воскресіння мертвих і життя будучого віку» (Символ віри). Шість днів тижня, від понеділка до суботи, Церква оспівує здійснення Божого задуму – від сотворення світу до його повноти та звершення.

561 Понеділок присвячено «другому дню» сотворення, коли Бог виокремив у творінні небо: «І назвав Бог твердь – небо» (Бут. 1, 8), мешканцями якого є ангели. Подібно, як ангели уособлюють невидиме творіння, люди уособлюють видиме. Адже людина – вінець видимого творіння. Серед людей же, за словом Христа, не було більшого понад Йоана Хрестителя. Його особі присвячено вівторок. Середу Церква присвячує животворящому хрестові Господньому, згадуючи, як через «жадобу насолоди» людину було прогнано з раю і «дерево непослуху» зродило світові смерть, а «хресне дерево» Христа повернуло життя і дарувало нетлінність^[1]. Для спасіння людства Отець посилає у світ Свого Сина, «що народився від жінки» (Гл. 4, 4). Тому середа також присвячена Пресвятій Богоматері. Воплочений Син Божий, Ісус Христос, засновує Свою Церкву на апостолах, яких посилає у світ: «Як Мене послав Отець, так Я посилаю вас» (Йо. 20, 21). Пастирську турботу Церкви про людей уособлює святитель Миколай Чудотворець, архиєпископ Мирликійський. Саме тому четвер присвячено апостолам і святому Миколаєві.

^[1] Пор. Октоїх, глас 3, середа, вечірня, стихира на стиховні.

562 Виконуючи волю Отця, Ісус Христос – Агнець Божий, що бере на Себе гріх світу (пор. Йо. 1, 29), – добровільно приймає смерть на хресті і хрестом перемагає смерть. Тому п’ятниця – це спогад про спасительне розп’яття Христа. Літургійне значення суботи виражає кондак: «Тобі, Господи, Творцеві природи, вселенна приносить, як первістки, богоносних мучеників». У богослужіннях суботи Церква охоплює всю цілість історії спасіння, величаючи всіх святих: «Апостоли, мученики і пророки, святителі, преподобні і праведні, що добре подвиг звершили і віру зберегли^[1]». У суботу Церква молиться також і за усопших з вірою і надією на те, що вони упокояться зі святими: «Зо святими упокой, Христе, душі слуг Твоїх, де немає болізні, ні печалі, ні зітхання, але життя безконечне^[2]».

^[1] Часослов, Повсякденна служба, субота, тропар всім святим.

^[2] Часослов, Повсякденна служба, субота, кондак усопшим..

563   Моління і піснеспіви тижневого кола долучають до Божественної Літургії і богослужінь денного кола. Ці моління розспівуються означеним черговим гласом (грецькою іхос – звук, відлуння). Традиція церковного співу на вісім гласів випливає з події Пасхи – «Восьмого дня». Повне «восьмигласся» триває вісім тижнів. Зібрані воєдино, моління восьми гласів складають книгу під назвою Октоїх (з грецької Восьмигласник).

564   Вісім гласів тижневого кола утворюють «стовп», підніжжям якого є перший глас, а вершиною – восьмий. На цій «вершині» знову вибудовується перший глас, який співають із наступної неділі. Так із гласів, наче зі щаблів, вибудовується «духовна драбина» між теперішнім часом і Днем Господнього Пришестя. Щороку спорудження цієї «драбини» розпочинається в Томину неділю й завершується у Квітну. «Пасхальний час» тижневих кіл неначе «оперезує» історичний час і дає нам змогу сприймати все життя у світлі пасхальної радості.

565 Богослужіння літургійного, або церковного, року побудовані на нерухомому і рухомому циклах, перший з яких пов’язаний з незмінними датами року, а другий – із змінною датою Пасхи. Літургійний рік пов’язаний з астрономічним роком так, щоб, споминаючи, уприсутнюючи й переживаючи в богослужіннях усі найважливіші події історії спасіння, увінчати рік благістю Божою^[1].

^[1] Пор. Анафора Літургії святого Василія Великого.

566   Церковний рік розпочинається 1 вересня, яке за старим стилем випадає на 14 вересня календарного року. Два стилі обчислення літургійного року (старий і новий) утворилися через те, що за кожних 128 років календарний рік відстає від астрономічного на одну добу. Для відновлення відповідності між календарним і астрономічним роками Римський папа Григорій ХІІІ провів 1582 року календарну реформу, вилучивши з тодішнього обрахунку року десять діб. Так виникли новий і старий стилі, або григоріанський та юліанський календарі. Від часу календарної реформи різниця між двома стилями збільшилася до 13 діб і зростатиме в майбутньому. Наслідком різних способів обчислення є і неоднакова дата святкування Пасхи за двома стилями та, відповідно, празників рухомого кола: інколи дати Пасхи можуть збігтися, але часом різниця може сягати і п’яти тижнів.

567   Осердям рухомого кола богослужінь літургійного року є свято Пасхи. Дата його святкування випадає на першу неділю після повного місяця від дня весняного рівнодення. Це значить, що кожного року дата святкування Пасхи буде «рухатися» – припадати на різні дні року (за григоріянським календарем від 22 березня до 25 квітня, а за юліянським - від 4 квітня по 10 травня). Відповідно до зміни дати Пасхи щороку змінюються й дати початку Великого посту, а також празників Входу Господнього в Єрусалим, Вознесіння Господнього та П’ятдесятниці. Протягом цього періоду Церква супроводжує вірних богослужіннями літургійних книг Постової і Квітної тріодей (з грецької трипіснець). Постова тріодь містить богослужіння чотирьох неділь перед Великим постом і самого Великого посту, Квітна – періоду від Лазаревої суботи до Неділі всіх святих.

568 Богослужіння Тріодей літургійно провадять християнина від усвідомлення власної гріховності до духовного переображення. Великому постові передують чотири підготовчі неділі: Неділя митаря і фарисея, Неділя блудного сина, М’ясопусна та Сиропусна неділі. Готуючи вірних до посту, Церква в Неділю митаря і фарисея закликає наслідувати смиренність митаря й уникати гордині фарисея. У Неділю блудного сина Церква наголошує на необхідності покаяння як повернення з «чужини» гріха до Отчого дому. У М’ясопусну неділю, коли читається Євангеліє про Божий суд (див. Мт. 25, 31-46), Церква окреслює мету майбутнього посту – пізнати свої гріхи, висповідати їх та чинити діла милосердя. У Сиропусну неділю, або Неділю прощення, Церква закликає зробити перший крок у покаянні – взаємопрощення. Під час посту християни стримуються в їжі, однак це не самоціль, а засіб, щоб очиститися від пристрастей: «Якщо від їжі постити, а від пристрастей не очиститись, то даремний піст, бо не послужить до виправлення, а через нещирість душа уподібниться до злих демонів, котрі ніколи не їдять^[1]».

^[1] Постова тріодь, Сиропусний тиждень, середа, утреня, стихира на стиховні.

569 Правдивий піст полягає у «відкиненні всякого зла, стримуванні язика, відмові від гніву, похоті, обмовляння, неправди й кривоприсяги^[1]». Значення посту для християнина розкриває стихира з Вечірні в Сиропусну неділю: «Почнімо радісно час посту! Віддавши себе духовному подвигові, очистьмо душу, обмиймо тіло і стримуймося в їжі, і від усяких пристрастей, насолоджуючись духовними чеснотами. Зростаючи в них любов’ю, сподобимося всі побачити всечесну страсть Христа Бога і, радіючи духом, святу Пасху^[2]». Богослужіння постового часу поступово розкривають суть правдивого посту: засіявши «насіння покаяння» у своєму серці (І неділя посту), виростимо «зрілий колос чеснот» (ІІ неділя посту), щоб, споживши плід животворящого Дерева, «яке знову вводить до раю» (Хрестопоклонна неділя), сягнути «духовною драбиною (ліствицею)» (IV неділя, преподобного Йоана Ліствичника) висоти духовного очищення і покаяння (V неділя, преподобної Марії Єгипетської).

^[1] Постова тріодь, Перший тиждень посту, вівторок, вечірня, стихира на стиховні.

^[2] Постова тріодь, Перший тиждень посту, понеділок, вечірня, стихира на «Го-споди, взиваю я».

570 Святий Йоан Золотоустий, навчаючи про піст, наголошує на плодах посту в моральному та духовному житті: «Яка користь із посту, якщо ми провели його без добрих діл? Коли хтось скаже: “Я постив цілу Чотиридесятницю”, то ти скажи: “Я мав ворога і примирився, мав звичку злословити й покинув її, мав звичку божитися і позбувся тієї поганої звички^[1]”». Якщо провести піст із ревністю, то, як навчає Золотоустий, «одного тижня перестанемо клястися, наступного – подолаємо гнів, а ще через тиждень – викоренимо обмови, а в подальші тижні, ідучи такою дорогою все вище й вище, осягнемо вершину чесноти^[2]».

^[1] Йоан Золотоустий, Гомілії про статуї, 16, 6.

^[2] Йоан Золотоустий, Гомілії про статуї, 4, 6.

571 Після того, як ми звершили «спасенну для душі Чотиридесятницю», Церква в богослужіннях Квітної тріоді, починаючи з Лазаревої суботи, просить Господа сподобити вірних «побачити святий тиждень страстей, щоб прославляти в ньому великі Господні діла^[1]»: воскресіння, вознесіння, зіслання Святого Духа і славне зновупришестя. У днях Страсного тижня ми літургійно споминаємо і наново переживаємо останні дні земного життя Ісуса, Його страсті, смерть і погребення, й очікуємо Його воскресіння, коли Господь, «як пшеничне зерно, потрапивши в землю, рясний видав колос: Він підніс людей ще сущих від Адама^[2]».

^[1] Пор. Квітна тріодь, Лазарева субота, Вечірня, стихира на «Господи, взиваю я».

^[2] Пор. Квітна тріодь, Велика субота, Єрусалимська утреня, статія 1, стихира 29.

572   Зростання християнина в обожествленні позначається богослужіннями неділь від Пасхи до П’ятдесятниці: воно починається від зустрічі з Воскреслим Христом (Неділя Пасхи, Томина неділя та Неділя мироносиць), внаслідок чого докорінно змінюється сама людина (Неділя розслабленого, Неділя самарянки і Неділя сліпородженого). Свято Переполовення П’ятдесятниці в образі «живої води» вказує на обітницю Святого Духа, благодаттю Якого людина отримує обожествлення.

573 На сороковий день після Пасхи Церква оспівує Христове вознесіння: Христос не покидає Церкви, а навпаки, – ті, хто в Христі, вже вознесені з Ним «на небо^[1]». Тому святі Отці І Нікейського собору (яких поминаємо у Неділю святих Отців) уже споглядають Пресвяту Тройцю й соборно передають досвід богопізнання в Символі віри. Наслідуючи святих Отців, уся літургійна спільнота підноситься до споглядання Пресвятої Тройці в день П’ятдесятниці: «Нині народи стали мудрими через славу бачення Бога^[2]». Завершується Квітна тріодь на цій вершині богопізнання, святкуючи пам’ять Всіх святих у першу Неділю після П’ятдесятниці.

574   Інші церковні свята – Господські, Богородичні та святих – завжди випадають на одне й те ж саме число й тому отримали назву нерухомих (слов’янською неподвижних) свят. Серед Господських свят головними є Різдво Христове (25 грудня/7 січня) і Богоявлення (6/19 січня). Їхнє значення – у явленні Світла-Христа, який перемагає темряву гріха. На другий день цих свят Церква святкує пам’ять осіб – учасників спасительних подій Різдва і Хрещення в Йордані: Собор Пресвятої Богородиці і Собор Йоана Хрестителя. З Різдвом Христовим пов’язане також свято Благовіщення Пресвятої Богородиці (25 березня/7 квітня, тобто за дев’ять місяців до Різдва).

575 Ще одне свято, пов’язане з Різдвом Христовим, – Різдво Йоана Хрестителя. Оскільки він народився за півроку перед Ісусом (пор. Лк. 1, 26), його різдво святкуємо 24 червня/7 липня, а зачаття, відповідно, 23 вересня/6 жовтня. До Різдвяного циклу празників належить також Обрізання Господнє (1/14 січня), яке святкуємо восьмого дня після Різдва Христового, і Стрітення Господнє (2/15 лютого), коли, сорокового дня після Різдва, Ісуса як первородного сина принесли в Єрусалимський храм і склали за Нього пожертву. У цьому святі Церква святкує зустріч, або стрітення Старого і Нового Завітів у постатях старця Симеона й пророчиці Анни та Богородиці з дитям Ісусом на руках. У празнику Переображення Господнього на горі Тавор (6/19 серпня) Церква святкує явлення повноти божественного світла, започаткованого в Богоявленні. Як у воплоченні «засяяв світові Спаситель наш, як світло від світла з’явлений Бог^[1]», так і в переображенні «уся людська природа по-божому сіяє^[2]» і світло Христове звершує переображення усього творіння. У празник Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (14/27 вересня) Церква оспівує «дерево справжнього життя, яке було посаджене на Череп-місці» (Голготі). На ньому «предвічний Цар учинив спасіння посеред землі, а нині його воздвиженям освячуються кінці світу^[3]».

^[1] Мінея, Святе Богоявлення Господа і Спаса нашого Ісуса Христа (6/19 січня), Утреня, стихира на хвалитних.

^[2] Мінея, Передсвяття Переображення Господа нашого Ісуса Христа (5/18 серпня), кондак передсвяття.

^[3] Мінея, Всесвітнє Воздвиження чесного і животворящого Хреста (14/27 вересня), Вечірня, стихира на литії.

576 Церква з особливою любов’ю вшановує Преблагословенну Богородицю і Приснодіву Марію, яка нерозривно поєднана зі спасенним ділом її Сина. Протягом річного кола, крім уже згаданих свят Богородиці (Стрітення і Благовіщення), святкуємо її Різдво (8/21 вересня), Введення у храм (21 листопада/4 грудня) та Успення (15/28 серпня). Від Різдва Богородиці почалося наше спасіння^[1], у Введенні – його проповідання^[2], а в Успенні – знак його звершення^[3]. Зі святом Різдва Богородиці пов’язане свято Зачаття святої Анни, коли зачала Пресвяту Богородицю, або Непорочне зачаття Пресвятої Богородиці (9/22 грудня – за дев’ять місяців до її Різдва). Оскільки в Успенні Богородиця «світу не залишила^[4]», її предстояння в Церкві та її неустанне заступництво за людство перед своїм Сином виражене у святі Покрова Богородиці (1/14 жовтня). В Успенні Богородиця була переставлена з тілом до неба, однак залишила свої святощі – ризу і пояс – як «могутнє забороло^[5]» для вірних дітей. Ці святощі вшановують у свята Покладення ризи Пресвятої Владичиці нашої Богородиці у Влахерні (2/15 липня) і Покладення пояса Пресвятої Владичиці нашої Богородиці (31 серпня/13 вересня).

^[1] Мінея, Різдво Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії (8/21 вересня), Вечірня, стихира на Литії.

^[2] Мінея, Введення у храм Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і все діви Марії (21 листопада/4 грудня), тропар.

^[3] Мінея, Успення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії (15/28 серпня), Вечірня, стихира на Литії.

^[4] Мінея, Успення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії (15/28 серпня), тропар.

^[5] Мінея, Покладення Ризи Пресвятої Владичиці нашої Богородиці у Влахерні (2/15 липня), тропар.

577 Церква сповідує Пасхальне таїнство також у празники своїх святих, які з Христом співстраждали і з Ним були прославлені. Вона подає приклад їхнього життя вірним для наслідування, щоб привести всіх у Святому Дусі через Христа до Отця^[1]. Літургійний спомин святих здійснюється в богослужінні й почитанні їхніх ікон та мощей. Датою почитання святих є зазвичай день їхньої смерті, тобто «народження до неба», а також день віднайдення або перенесення їхніх мощей. Кожний день церковного календаря присвячений визначеним святим. Літургійні служби святим зібрані по місяцях у дванадцятьох книгах, які називаються мінеями (з грецької місячний).

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Конституція про святу Літургію Sacrosanctum Concilium [«Священний Собор»], 104.

578   Християнські батьки у таїнстві Хрещення дають своїм новонародженим дітям переважно імена християнських святих. У наданні імені встановлюється духовний зв’язок між святим і людиною, яка отримує його ім’я. За давнім церковним звичаєм, діти отримують ім’я того святого, у день якого вони народилися.