192 У народженні Ісуса «весна благодаті… перемагає зиму безбожності^[1]». Різдво є провісником Пасхи. Ясла розуміємо як знак гробу Господнього, а покладання Дитяти до ясел – як прообраз покладання Христа до гробу. Миро, принесене мудрецями, вже є помазанням на майбутній похорон.

^[1] Мінея, Неділя перед Різдвом Христовим, Святих Отців , утреня, стихира на хвалитних.

195 Творіння радісно вітає Бога в тілі, принісши дари Дитяті: ангели – спів, небо – зірку, мудреці – золото, ладан і миро, пастирі – подив, земля – вертеп, пустеля – ясла, людство – Матір Діву. Таїнство Різдва – входження Бога в людську історію – триває і сьогодні: «Нині Бог прийшов на землю, людина ж на небо вийшла^[1]».

^[1] Мінея, Різдво Господа нашого Ісуса Христа (25 грудня/7 січня) , Велике повечір’я, стихира на литії.

223 Літургійні тексти Страсного тижня представляють нам розкаяну жінку, яка дорогоцінним миром намастила ноги Спасителя (див. Мт. 26, 6-16; Лк. 7, 36-50). Розкаяна блудниця, «збагнувши божество Христа», дістає прощення від Нього і спонукає нас до покаяння: «Прийми струмки моїх сліз, Ти, що хмарами виносиш воду з моря! Прихились до моїх сердечних зітхань, Ти, що прихилив небеса Твоїм невимовним приниженням; хай поцілую і знову обітру волоссям моєї голови Твої пречисті ноги^[1]». Ісуса запросив фарисей, а благословення дістала блудниця: «Будучи хлібом животворящим, Ісусе, їв Ти з Симоном фарисеєм, щоб блудниця придбала безцінну благодать Твою, виливаючи миро^[2]».

^[1] Квітна тріодь, Велика середа, утреня, стихира на стиховні.

^[2] Квітна тріодь, Великий вівторок, Велике повечір’я, канон, пісня 9.

306 Сопричастя Церков затьмарене гріхом церковних розділень. В історії Церков-сестер доводилося долати наслідки людських гріхів і немочей. Прикладом подолання такого церковного розділення було сопричастя Церков, досягнене на Флорентійському соборі, а згодом, на підставі флорентійської традиції, – і в Берестейському єднанні: «Радується небо, і земля хай веселиться (Пс. 96, 11), бо знято стіну поділу, яка відділяла Західну Церкву від Східної, і прийшов мир і злагода, а сталось це завдяки тому наріжному каменю – Христові, Який, кріпко зв’язавши обоє любовним миром, з двох зробив одне (див. Еф. 2, 20; 2, 14) та утвердив і злучив вічним союзом^[1]». Шлях до відновлення сопричастя Церков пролягає через усвідомлення помісними Церквами того, що вони є Церквами-сестрами у лоні єдиної святої, соборної і апостольської Церкви: «Нині… Бог дозволяє нам знову відкрити, що ми є Церквами-сестрами, попри перешкоди, що виникли між нами в минулому^[2]».

^[1] Флорентійський Собор, Орос.

^[2] Іван Павло ІІ. Енцикліка Ut unum sint [«Щоб усі були одно»], (25 травня 1995), 57.

359   У Мирній єктенії ми приносимо Господеві молитву Церкви за весь світ. Цим церковна спільнота сповідує явлене Царство Боже. Молитва Церкви за світ – вияв віри, що все є в Божих руках, і вияв готовності прийняти від Господа відповідь, яку Він зволить дати. У назві єктенії «Мирна» наголошується на потребі внутрішнього миру та примирення з усіма. Перше прохання єктенії вказує на те, що нашим миром є Сам Христос (пор. Еф. 2, 14) і в Ньому молимося. Прохання Мирної єктенії охоплюють благо Церкви, країни й усього творіння. Мирна єктенія виховує вірних ставити спільні справи понад приватні. Молитва «Господи, помилуй», яку вірні повторюють як відповідь спільноти на прохання єктенії, містить у собі і прохання про Божу милість, а також віру спільноти в те, що Він завжди дарує її.

391   Після Святого Причастя священик закликає вірних подякувати Господеві за отриманий дар: «Прості, прийнявши [...] животворящих Христових Таїн, достойно подякуймо Господеві». Вірні, як і апостоли в день П’ятдесятниці, несуть цей дар нового життя у світ. «У мирі» Христовому Церква розпочала свою молитву, Його миром-благословенням збагатилася та з Його миром іде в світ: «У мирі вийдім». Про це Церква й просить Отця – Джерела «всякого звершеного дару» – при виході з храму: «Мир світові Твоєму даруй, Церквам Твоїм, ієреям, Тобою береженому народові нашому, правлінню і всім людям Твоїм».

405 Спасаюча й освячуюча дія Церкви звершується в семи святих Таїнст-вах, що їх установив Христос. Святими Таїнствами є Хрещення, Миропомазання, Євхаристія, Покаяння, Єлеопомазання, Подружжя та Священство. Через ці священнодійства Церкви Христос дарує благодать Святого Духа. Церква через Святі Таїнства освячує вірних на їхньому шляху до повноти життя у Христі. У Святих Таїнствах через зовнішні знаки (наприклад воду, миро, хліб і вино, покладання рук тощо) Христос будує свою Церкву. У богослужіннях Святих Таїнств відбувється дія Божої благодаті та наше входження в Боже життя. Сприймаючи зовнішній образ обряду Таїнства, у священнодійстві ми стаємо причасниками благодатної Божої дії. «Коли невіруючий чує про купіль, він уважає, що це просто вода, я ж беру до уваги не тільки те, що бачу, а й очищення душі силою Святого Духа^[1]». Цей зовнішній образ обряду і його матеріальні вираження є важливими, оскільки є знаками нашого обожествлення і являють первістки переображеної природи.

^[1] Йоан Золотоустий, Гомілії на Перше послання до корінтян, 7,1.

424 Як Пасхальне таїнство смерті й воскресіння Христа завершується Зісланням Святого Духа на апостолів, так наше новонародження у Христі запечатується даром Святого Духа. Миропомазання є «печаттю» того дару, який ми отримали у Хрещенні, щоб показати, що на кожного охрещеного сходить Святий Дух, як на апостолів у П’ятдесятницю. Помазання Святим Духом означає, що християнин народжується до нового життя в Христі і стає дитиною Отця, щоб брати участь у Христовому царському, священичому і пророчому служінні для спасіння світу. На цьому наголошено в молитві на освячення святого мира у Великий четвер: «Пошли, Господи, Твого Духа Пресвятого на це миро і вчини його помазанням царським, помазанням духовним, яким були помазані царі, архиєреї й пророки, і всі їхні наслідники – єпископи й пресвітери і всі, що до нинішнього дня купіллю новонародження відроджені [...]. Вчини це миро Зшестям Святого Твого Духа^[1]».

^[1] Архиєратикон, Чин освячення святого великого мира.

428 Чин Миропомазання звершують відразу після Хрещення, бо де життя, там і дихання. Святе Миро – пахуча суміш олії та багатьох ароматичних речовин – символізує багатство й розмаїття духовних дарів, що їх Святий Дух дарує новонародженому в Христі. «Не думайте, що Миро є звичайним миром; як хліб по освяченні не є звичайним хлібом у Євхаристії, а є Тіло Христа, так і святе Миро не є звичайним миром після освячення – воно стало даром Христа, і завдяки присутності Святого Духа у ньому є Божа сила^[1]». Священик уживає Миро, яке у Великий Четвер освятив Глава помісної Церкви, що свідчить про єдність Церкви.

^[1] Кирило Єрусалимський, Містагогійні проповіді, 3, 3.

492   Повнота пастирського служіння передана єпископам, які є спадкоємцями повноти апостольського служіння, тобто повноти благодаті священства. У своїй єпархії єпископ є першим відповідальним за навчання Божого Слова, провід Божого народу та його освячення. Особливістю священнодіяння єпископа є рукоположення єпископів, пресвітерів і дияконів, освячення мира та антимінсів. Пресвітери, поставлені єпископом на чолі парафіяльних спільнот, священнодіють, навчають і провадять довірену їм паству. Вони звершують таїнства Хрещення, Миропомазання, Євхаристії, Покаяння, Єлеопомазання та Вінчання, а також благословення й освячення на потребу вірних. Диякони поставлені єпископом на літургійне служіння при єпископові та пресвітерові, а також на інші служіння в справах навчання і допомоги в потребах Божого народу, зокрема убогих та недужих.

587   Святилище, до якого звернена вся літургійна спільнота, є символом неба, де міститься престол Небесного Царя, і Царства Божого. У святилищі посередині стоїть престол – символ Божого трону, перед яким збирається віруючий народ. Престол є також трапезою Тайної Вечері, до якої Господь запрошує свою Церкву. Тому на престол кладуть Євангеліє і на престолі ж освячують євхаристійні Дари. Посвячує престол єпископ, бо тільки з його благословення на ньому можна звершувати Літургію. Єпископ помазує новий престол святим миром, бо всяке освячення звершується Святим Духом, і вкладає в нього мощі святих мучеників на звеличення їхнього досконалого слідування за Христом. При престолі звершується Чин Рукоположення. З північного боку від престолу розміщується проскомидійник (або «трапеза предложення»), на якому приготовляють чесні дари. За престолом міститься «горне сідалище». Воно призначене для єпископа, який очолює Літургію і є знаком присутності Христа – Великого Архиєрея (пор. Євр. 4, 14).

647   Антимінс – це лляний (або шовковий) плат із вшитими мощами та зображенням зняття Ісуса з хреста. Антимінс лежить на престолі, і на ньому освячуються Євхаристійні Дари. Його посвячує Предстоятель помісної Церкви у Великий четвер разом зі святим Миром і помазує тим же Миром. Власноручним підписом на антимінсі єпископ засвідчує, коли й для якого храму він освячений. Зверху на антимінс кладуть ілитон (з грецької – хустка), який символізує хустку-судар, що ним була обвита голова Спасителя у гробі.