16     Третій розділ «Віруємо в єдиного Бога Отця Вседержителя, і в єдиного Господа нашого Ісуса Христа, і в Духа Святого Господа Животворящого» виявляє у світлі віри все те, що Бог зробив «задля нас, людей, і нашого ради спасіння». Ці спасенні діла Бога становлять священну історію: створення світу і людини, обітниця спасіння, воплочення Сина Божого, воскресіння Христа, зіслання Святого Духа на апостолів і зновупришестя Христа у славі.

31  Суттю Святого Передання, згідно зі святим Іринеєм Ліонським, є те, що у всіх християн одна і та ж сама віра, через яку вони стають причасниками Божого Життя: «Всі приймають одного і того ж Бога Отця, вірують в один і той же самий здійснений задум воплочення Сина Божого, знають один і той же дар Духа, зберігають одні і ті ж самі заповіді, і дотримуються одного ж і того ж устрою Церкви, і очікують того самого пришестя Господа і визнають те ж саме спасіння всієї людини – душі і тіла^[1]». За свідченням святого Василія Великого, Святе Передання, якого «навчив нас Господь, проповідували апостоли, дотримувалися Отці, утвердили мученики^[2]», охоплює все те, що нам передане від самого Христа, вчення Апостолів і віру Церкви. Він же зазначає, що «з догматів, збережених у Церкві, одні маємо у вченні, викладеному у Писанні, а інші, які дійшли до нас через апостольське Передання, ми отримали у тайновведенні. І ті, й інші мають однакову силу в ділах благочестя […]. Хто відкидатиме неписані звичаї, то пошкодить Євангеліє в головному і зведе проповідь до самих лише слів без жодного змісту^[3]». Святий Василій пов’язує Святе Передання з літургійним життям, зазначаючи, що воно, окрім сповідування віри у Пресвяту Тройцю, охоплює і знак хреста в обряді прийняття катехумена, поставу в молитві – повернення на Схід, відречення від Сатани і його влади, триразове занурення під час Хрещення, стояння на недільному богослужінні, епіклезу в Євхаристії, благословення води і єлея тощо^[4].

^[1] Пор. Іриней Ліонський, Проти єресей, V, 20, 1.

^[2] Василій Великий, Гомілія 24. Проти савеліан, Арія і аномеїв, 6.

^[3] Василій Великий, Про Святого Духа. До Амфілохія, єпископа Іконійського, 27, 66.

^[4] Див. Василій Великий, Про Святого Духа. До Амфілохія, єпископа Іконійського, 27, 66.

101 Бог – у Своїй любові до людства – вийшов із неприступного світла Свого внутрішнього божественного життя та об’явив Себе в сотвореному Ним світі: «Днесь незаходиме сонце засяяло, і світ осяюється Господнім світлом^[1]». Основою світу є «благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа» (пор. 2 Кр. 13, 13^[2]). Святий Василій Великий навчає про участь трьох Осіб Пресвятої Тройці у сотворенні світу: «Первісна причина створеного – Отець, причина творяча – Син, і причина звершуюча – Святий Дух^[3]». Цей сотворений у любові світ стає «храмом» – місцем і середовищем спілкування Бога з людиною. Перебування Бога в світі як у храмі є прообразом входження Божого Сина в людське тіло – воплочення (див. Євр. 10, 5).

^[1] Требник, Чин великого освячення води святих Богоявлень, молитва друга.

^[2] Анафора Літургії Йоана Золотоустого.

^[3] Василій Великий, Про Святого Духа. До Амфілохія, єпископа Іконійського, 16, 38.

102   Воплочення Божого Сина розкриває сенс сотвореного світу. У визначений момент історії Син Божий сходить у творіння, щоб піднести творіння до Бога: це звершується дією Святого Духа. У «шести днях» творення Святий Дух готує середовище для людини (див. Бут. 1), у Старому Завіті підготовляє людину до зустрічі з Воплоченим Сином Божим, аби через Ісуса Христа привести все творіння до Отця, «щоб Бог був усім в усьому» (1 Кор. 15, 28).

107   Святе Письмо в розповіді про сотворення світу відкриває, як Бог оцінює сотворений Ним світ: «І побачив Бог, що воно добре» (Бут. 1, 10 й інші). Бог, наче мистець, створивши шедевр, приглядається до сотвореного й любується ним. Отець споглядає світ і розпізнає в його обрисах лик Сина – первородного усякого створіння, Яким і для Якого все було створено (пор. Кл 1,15н). Лик Христа все виразніше проступає протягом історії – аж до воплочення Сина Божого та Його зновупришестя у славі. Творіння – це видима ікона невидимого Бога. Силою Святого Духа творіння переображається в ході історії в «нове творіння», первообраз якого явлений у прославленому тілі воскреслого Христа.

127 Обожествлення людини, згідно з предвічним Божим задумом, можливе завдяки воплоченню Божого Сина, через яке людина отримує дар стати учасником Божої природи (див. 2 Пт. 1, 4), «богом по благодаті», та осягає вічне життя. «Ми не сотворені богами спочатку. Спершу ми стали людьми, але опісля станемо богами. Це саме вияв повноти Божої милості, щоб ніхто не думав, що Бог заздрить або нещирий^[1]». Саме тому, що Бог нас полюбив, Він хоче, щоб і ми стали такими, як Він: «Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!» (Мт. 5, 48; див. 1 Пт. 1, 16).

^[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, IV, 37, 4.

179 Воплочення Сина Божого відбулося, згідно з Божим задумом – у «повноті часу» (див. Гл. 4, 4). Народження Сина Божого стало осердям історії людства, об’явивши, як «Бог полюбив світ» (пор. Йо. 3, 16). Єднання Бога з творінням у воплоченні є справжнім «умаленням» Бога (грецькою – кенозис): «Він [Христос], існуючи в Божій природі, […] применшив Себе Самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини» (Флп. 2, 6-7). Христос прийняв «вигляд слуги» без скверни гріха, «звеличуючи людське і не применшуючи божественного^[1]». У єднанні божественного і людського «Слово стало досяжним, Невидимий – видимим, до Недоторканного можна доторкнутися, Позачасовий увійшов у час, Син Божий став сином людським^[2]!».

^[1] Пор. Лев Великий, Лист 28. До Флавіана, єпископа Константинопільського, 3.

^[2] Григорій Богослов, Слово 38 на Богоявлення чи на Різдво Спасителя, 2; 13.

182 Воплочення Сина Божого – це відвічний божественний задум про спасіння: «Бог бо так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3, 16). Саме любов до людини – Його «чоловіколюб’я» (грецькою – філантропія) – стала причиною приходу Бога у світ. Гріхопадіння людини не зупинило Божої любові: «Ти дуже полюбив мене – Свого ворога, дивним применшенням зійшов на землю і, бувши на висоті пречистої Твоєї слави, Ти прославив раніше безчесного^[1]».

^[1] Октоїх, глас 8, неділя, утреня, канон воскресний, пісня 4.

183 У воплоченні Христос поєднав божественну і людську природи: «Повчаємо сповідувати одного й того ж самого Сина, Господа нашого Ісуса Христа, єдиносущного Отцеві по божеству, і того ж самого, єдиносущного з нами по людськості, у двох єствах незлитно, незмінно, нероздільно, нерозлучно пізнаваного, не на дві особи розсіченого чи розділеного, але одного й того ж Сина і єдинородного Бога-Слова, Господа Ісуса Христа^[1]». Христос – правдивий Бог і правдивий чоловік: «Як людина [Христос] зростав у материнському лоні, – але як Бог вийшов із нього, не пошкодивши дівичості; як людина [Він] був годований материнським молоком, – але як Бог звелів ангелам із пастирями співати «Слава у вишніх Богові»; як людина Він був сповитий пеленами, – але як Бог зіркою вів мудреців; як людина Він лежав у яслах, – але як Богові поклонились Йому рукотворні єгипетські боги^[2]».

^[1] Халкедонський Собор, Орос.

^[2] Іларіон, митрополит Київський, Слово про закон і благодать.

187 Церква Христова, навчаючи про таїнство воплочення, наголошує на Особі Того, Кого Марія, зачавши, породила. Тому на Ефеському соборі 431 року Марію було торжественно проголошено «Богородицею» (грецькою – Теотокос). «У цьому імені поміщене все таїнство Воплочення^[1]». Титул «Богородиця» означає, що від Діви народився в тілі і став людиною Споконвічний Син Божий. «Від Богородиці Ісус прийняв єдиносущну з нами плоть^[2]». Цю єдиносущність церковне Передання виражає, зокрема, на іконі «Умилення» в обіймах Матері і Сина.

^[1] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІІ, 12.

^[2] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІІ, 12.

191 За літургійними текстами, народження Дитяти «без отця з матері^[1]» є здійсненням пророцтва Даниїла про камінь, відсічений від скелі без допомоги руки (див. Дан. 2, 45). У воплоченні Син Божий «вийшов з лона Отця і невимовним умаленням нашу нужденність прийняв^[2]». Він стає Тим, Ким не був, тобто людиною, через Пресвяту Богородицю – «світлу хмару, вагітну дощем небесним, що несеться нині понад землею, щоб її зросити й напоїти^[3]».

^[1] Требник, Чин великого освячення води святих Богоявлень, молитва друга.

^[2] Мінея, Неділя перед Різдвом Христовим, Святих Отців, утреня, другий сідальний.

^[3] Пор. Мінея, Неділя перед Різдвом Христовим. Святих Отців, утреня, стихира на хвалитних.

193   Як співаємо в богослужіннях Різдва Христового, у воплоченні Бог-Слово зволив обмежити Себе в часі: «Безначальне Слово таємничим чином прийняло початок», та в просторі: «Невмістимий обмежується плоттю». Христос прийняв смирення дитинства на противагу обраному Адамом самовивищенню. Коли Діва прийняла у своє лоно Боже Слово, то її лоно стало мисленним раєм – місцем зустрічі Бога і людини. Ягниця виносила великого Пастиря у своєму лоні, а тоді у вертепі від Діви зацвіло «Дерево життя» – Христос. Розділення між людиною і Богом, між землею і небом тепер усунене, про що небо звістило землю «устами зірки» і «собором зірок» – ангелів. Сам вертеп набуває значення царської палати, а ясла – царського престолу. Ісуса пов’язують пеленами для розв’язання людства від узів гріхів. Упалий раніше царський образ людини відновлюється аж до його повноти у воскресінні.

198          Богоявлення над Йорданом літургійно пов’язане з Різдвом. Святкуючи ці обидві події, церковна традиція наголошує, що і воплочення, і хрещення Господнє є богоявленням (грецькою – теофанія). Згідно з текстом Великого Йорданського водосвяття, «у попереднім празнику ми бачили Тебе младенцем, а в теперішнім совершенним Тебе бачимо, явленого нашого Бога». У Різдві Бог-Слово «народився», а тепер «явився плоттю родові людському»; у Різдві «Сонце правди» зійшло, а тепер – «засяяло». Літургійна традиція Церкви називає свято Богоявлення також і Просвіченням. Стихири празника Богоявлення висвітлюють зв’язок між Різдвом і Йорданом: те, що звіщав ангел, звіщає тепер людям Хреститель; пролитою кров’ю немовлят став бездітним Вифлеєм – через освячені води хрещення став багатодітним Йордан; те, що зірка звістила у Вифлеємі мудрецям, тепер Сам Отець об’являє світові.

231 Сходження Христа в ад є звершенням спасіння всього світу: «неба, землі і глибин підземних^[1]». Бог у воплоченні сходить з «небесного» у «земне», а через смерть сходить у «глибини підземні», щоб наповнити Собою «все»: «В гробі плоттю, в аді з душею як Бог, в раю із розбійником, і на престолі був єси, Христе, з Отцем і Духом, все наповняючи, неописаний^[2]». Помираючи і сходячи до аду, Христос-Боголюдина об’являється «Воскресінням і Життям»: Він пробуджує від гріховного сну Адама та вводить його до раю. Тому «той, хто проникне в глибину хреста і гробу та буде посвячений у таїнство воскресіння, пізнає кінцеву мету, заради якої Бог створив усі речі на початку^[3]».

^[1] Квітна тріодь, Неділя Пасхи, Пасхальна утреня, Канон Пасхи, пісня 3.

^[2] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, молитва при кадінні після Проскомидії.

^[3] Максим Ісповідник, Розділи про богослов’я і про домоустрій воплочення Сина Божого, І, 66.

232 У літургійних стихирах Церква оспівує запечатаний і стережений воїнами гріб Христовий, як скарбницю, в яку покладено Христа – справжній скарб. «Сонце правди», Христос, зайшло у гріб, щоб знову зійти – воскреснути. Як Христос у воплоченні вийшов із лона Матері, так у воскресінні вийшов із лона землі. Він увійшов у землю як Адам – «порох земний», але вийшов із неї, бо як нетлінний «у порох не повернувся». «Гріб прийняв, але не міг втримати Слово», тому зі «знаку смерті» стає «джерелом воскресіння», зі смертоносного стає живоносним. «Як людину Його поклали до гробу, – але як Бог Він зруйнував ад і душі страдників визволив; як людину Його запечатали в гробі, – але як Бог Він, вийшовши, цілими печаті зберіг^[1]». Порожній гріб благовістить Воскресіння: «Скажіть, невірні,:… де Той, що Його ви поклали у гробі, опечатавши камінь? Дайте мертвого, ви, що відреклись Життя! Дайте похованого або увіруйте Воскреслому^[2]!».

^[1] Іларіон, митрополит Київський, Слово про закон і благодать.

^[2] Октоїх, глас 4, неділя, утреня, стихира на хвалитних.

249   Суд Божий розпочався з воплочення Христа (див. Йо. 1, 9-13), а завершиться Його славним зновупришестям (див. Мт. 25, 31). Однак «про той день і годину ніхто не знає, ані ангели небесні, – лише один Отець» (Мт. 24, 36). Цей суд буде страшним для всіх, що чинять беззаконня (пор. Мт. 7, 23), а для праведників – благословенним (див. Мт. 25, 34).

257   Воплочення Божого Сина і Зіслання Святого Духа становлять єдину подію спасіння. Зіслання Святого Духа мало в Старому Завіті різні прообрази: хмару, яка вкрила скинію (див. Вих. 40, 34-38); вогонь, що зійшов на жертву пророка Іллі (див. 1 Цар. 18, 30-40); «вітерець росистий» (Дан. 3, 50) як прообраз «подиху» Животворящого Духа. В описі новозавітної П’ятдесятниці знаками зішестя Святого Духа на апостолів є «вогненні язики» і «шум, неначе подув буйного вітру» (Ді. 2, 2).

271 У «повноті часів» (пор. Гл. 4, 4) Бог Отець відвідує людство через Свого воплоченого Сина, зачатого від Святого Духа і Марії Діви, щоб люди в Дусі Святому через усиновлення в Христі прийшли до Отця. Місцем і середовищем усиновлення людей Богові є таїнственне Христове Тіло – Церква. Церква – це люд Бога Отця, Тіло Христове і храм Святого Духа^[1]. Церква започаткована в одвічному Отчому задумі, здійснена у воплоченні Божого Сина і явлена в зішесті Святого Духа.

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 2-4.

277   Свій споконвічний задум про Церкву – спасительну спільноту людей – Отець здійснює через воплочення Сина силою Святого Духа. Воплочений Син Божий Ісус Христос у Своїй проповіді про Церкву часто використовував близькі для слухачів образи. Він порівнював Церкву зі стадом, для якого Він є Добрим Пастирем (див. Йо. 10, 1-18). Церква також – це виноградник (див. Мт. 21, 33-43), у якому Христос – виноградна лоза (див. Йо. 15, 1-5), а Його учні – гілки. Христос у Церкві – це наріжний камінь у будівлі (див. Мт. 21, 42-44). Церква ж є непорочною «Невістою Агнця», приготованою на прихід свого Жениха (пор. Од. 19, 6-8).

360   Царство Боже є сповненням усіх пророцтв та обітниць Старого Завіту. Щоб нині повніше зрозуміти й прийняти Царство, ми пригадуємо ті пророцтва й обітниці, співаючи вірші псалмів, де про них сказано, упереміж із приспівами, у яких висловлено сповнення цих обітниць у Христі. Величним гимном «Єдинородний Сину» сповідуємо, що сповненням усіх Божих обітниць є Христове воплочення й Пасхальне таїнство. Співаючи приспіви «Молитвами Богородиці» та «Молитвами святих», єднаємося з тими, у яких це спасіння здійснилося. Такий спів псалмів із приспівами називається «антифонами», бо його виконують по черзі два крилоси. У Божественній Літургії є три антифони, останній з яких завершується Малим входом. У молитвах антифонів сповідуємо «невимовне чоловіколюбство» Христове і Його обітницю «вволити прохання двох або трьох, що згодяться в ім’я» Його.

434 На Тайній Вечері Ісус Христос явив незбагненне таїнство Свого Тіла: у воплоченні Він прийняв тіло від Діви Марії, у Євхаристії подає його Своїм учням для споживання, щоб у Церкві Тілом Його стало все людство й усе творіння. Святий Йоан Золотоустий пояснює Христовий дар на Тайній Вечері, мов переповідаючи Христові слова: «Я [Христос] захотів бути вашим братом; ради вас я причастився [вашої] тіла й крові, і це тіло і кров, через які я став одним із вас, я знову подаю вам^[1]».

^[1] Йоан Золотоустий, Коментар на святого апостола і євангелиста Йоана. Гомілія 46, 3.

440 Святі Отці Церкви навчали про Євхаристію на підставі воплочення Божого Сина: «Якщо сам Бог-Слово, забажавши, став людиною та з чистої і непорочної крові Святої Приснодіви вчинив для Себе тіло, то хіба Він не може вчинити хліб Своїм Тілом, вино й воду – Своєю Кров’ю? [...] Якщо ти шукаєш [хочеш пізнати] спосіб, яким це стається, то тобі вистачить почути, що це стається за співдією Святого Духа, подібно як співдією Святого Духа Господь для Себе й у Собі вчинив тіло від Пресвятої Богородиці; а більше ми нічого не знаємо, за винятком того, що Слово Боже істинне й дієве та всемогутнє, а спосіб – недослідимий^[1]».

^[1] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, IV,13.

497 На хіротонії єпископа висвячуваний у присутності не менше трьох єпископів-святителів складає ісповідь віри, викладаючи докладно вчення Церкви про Пресвяту Тройцю, Воплочення і Святі Таїнства, оскільки єпископ є вчитель віри й благовісник свого стада. Устами святителя Церква просить Христа, щоб той, хто приймає архиєрейську благодать, став «наслідувачем істинного Пастиря, що поклав життя Своє за овець Своїх; щоб був провідником незрячих, світлом для тих, хто в темряві, покаранням немудрих і вчителем для дітей, світильником серед світу; щоб довірені йому душі він провадив до звершеності^[1]». Симеон Солунський пояснює, що через рукоположення єпископ як глава довіреної йому місцевої Церкви «приймає за наречену ту, яка є нареченою Христовою», тобто Церкву, «бо Він нас навчив, що пасти й піклуватися про неї є доказом любові до Нього^[2]». Під час єпископського рукоположення тісний зв’язок новопоставленого пастиря з паствою виражається кількаразовим проголошенням назви Церкви, до якої він поставлений. Присутність не менше ніж трьох святителів, тобто єпископів з інших єпархій, свідчить про зв’язок між місцевими Церквами і виявляє єдність Церкви.

^[1] Архиєратикон, Чин архиєрейського рукоположення, Молитва після Мирної єктенії.

^[2] Симеон Солунський, Про святі рукоположення, 196.

535 Земне богослужіння нерозривно пов’язане з невидимим небесним: «Ми, херувимів тайно являючи і Животворящій Тройці трисвяту пісню співаючи, всяку нині житейську відкладім печаль, щоб і Царя всіх ми прийняли, що Його у славі невидимо супроводять ангельські чини». Невидиме небо завдяки воплоченню Христа «прихиляється» до землі, а видиме земне завдяки Христовому воскресінню сповнюється невидимим небесним. Тому богослужіння є небом на землі, під час нього ми, земні, кормимося «небесним хлібом», тобто Христом. Саме Пресвята Євхаристія є поєднанням видимого і невидимого, земного і небесного, людського і божественного, часу і вічності. Таке поєднання вічності й часу в богослужіннях Церкви яскраво описує святий Йоан Золотоустий: «Бо віруємо не в те, що бачимо; бо одне бачимо, а інше віруємо. Така ж бо природа Таїнства [...]. Коли невіруючий чує про купіль, він вважає, що це проста вода; я ж беру до уваги не тільки те, що бачу, а й очищення душі силою Святого Духа^[1]».

^[1] Йоан Золотоустий, Гомілії на Перше послання до корінтян, 7, 1.

575 Ще одне свято, пов’язане з Різдвом Христовим, – Різдво Йоана Хрестителя. Оскільки він народився за півроку перед Ісусом (пор. Лк. 1, 26), його різдво святкуємо 24 червня/7 липня, а зачаття, відповідно, 23 вересня/6 жовтня. До Різдвяного циклу празників належить також Обрізання Господнє (1/14 січня), яке святкуємо восьмого дня після Різдва Христового, і Стрітення Господнє (2/15 лютого), коли, сорокового дня після Різдва, Ісуса як первородного сина принесли в Єрусалимський храм і склали за Нього пожертву. У цьому святі Церква святкує зустріч, або стрітення Старого і Нового Завітів у постатях старця Симеона й пророчиці Анни та Богородиці з дитям Ісусом на руках. У празнику Переображення Господнього на горі Тавор (6/19 серпня) Церква святкує явлення повноти божественного світла, започаткованого в Богоявленні. Як у воплоченні «засяяв світові Спаситель наш, як світло від світла з’явлений Бог^[1]», так і в переображенні «уся людська природа по-божому сіяє^[2]» і світло Христове звершує переображення усього творіння. У празник Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (14/27 вересня) Церква оспівує «дерево справжнього життя, яке було посаджене на Череп-місці» (Голготі). На ньому «предвічний Цар учинив спасіння посеред землі, а нині його воздвиженям освячуються кінці світу^[3]».

^[1] Мінея, Святе Богоявлення Господа і Спаса нашого Ісуса Христа (6/19 січня), Утреня, стихира на хвалитних.

^[2] Мінея, Передсвяття Переображення Господа нашого Ісуса Христа (5/18 серпня), кондак передсвяття.

^[3] Мінея, Всесвітнє Воздвиження чесного і животворящого Хреста (14/27 вересня), Вечірня, стихира на литії.

584   Купол храму символізує небо, а поєднання купола й нави (з грецької корабель) є образом поєднання Христа-Голови і Церкви – Його Тіла, а також поєднання у Христовому воплоченні «неба» і «землі». Укра-їнські храми будують переважно з одним, трьома чи п’ятьма куполами. Один купол символізує єдиного Бога, три – Пресвяту Тройцю, а п’ять – Христа і чотирьох євангелистів.

589 У воплоченні Сина Божого «неприступного Бога [люди] побачили як приступного для всіх чоловіка^[1]». Старий Завіт забороняв творити ідола чи зображувати Бога, аби застерегти народ від ідолопоклон-ства: «Не робитимеш собі ніякого тесаного кумира, ані подобини того, що вгорі, на небі, ні того, що внизу, на землі, ні того, що попід землею, у водах» (Вих. 20, 4). У Новому Завіті воплоченого Бога – Ісуса Христа – можна було побачити, почути, доторкнутися до Нього (пор. 1 Йо. 1, 1), а тому й зобразити.

^[1] Молитовник «Прийдіте, поклонімся», Акафіст до Богородиці, кондак 9.

593   Особу Христа на іконах зображають за допомогою певних ознак. Однією з них є хрещатий німб навколо голови Христа; на німбі написане грецьке слово «o` w=n», що значить «Сущий» («Я Той, Хто є»). Христа зображають у червоному хітоні, поверх якого накинуто синій плащ. Червоний колір хітона означає Божу природу Христа, яка в Його воплоченні зодягнулася в людську природу, що її символізує синій колір плаща. На іконах Переображення, Воскресіння, Вознесіння, Страшного суду, а також в образах Христа-дитяти на Богородичних іконах ризи Христа зображають золотими і білими кольорами, що представляють Божу і прославлену людську природу Христа.

626   Знаком святого хреста християнин сповідує віру в Пресвяту Тройцю і воплочення Божого Сина. Знак хреста кладемо правою рукою, благоговійно і без поспіху, супроводжуючи словами «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь». Складанням разом трьох пальців сповідуємо віру в Пресвяту Тройцю, а зігнувши до долоні інші два пальці, сповідуємо дві природи воплоченого Сина Божого – Божу і людську. Хрестовидно знаменуючись від чола до грудей і від правого плеча до лівого, сповідуємо Пасхальне таїнство смерті й воскресіння Христа. Кожного разу, знаменуючи себе хресним знам’ям зі словами: «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», ми сповідуємо, що наше спасіння, яке звершив на хресті Ісус Христос, є дією Пресвятої Тройці.

851 Обожествлення стало можливим завдяки воплоченню Сина Божого. Святий Атанасій Великий навчає: «Син Божий став людиною, щоб людина стала богом^[1]». Святий Іриней Ліонський навчає: «Він [Ісус Христос] став Сином Людським для того, щоб людина стала сином Божим^[2]». Він також наголошує: «Слово Боже, Господь наш Ісус Христос, через Свою безмірну любов, стало тим, чим є ми, щоб нас зробити тим, чим є Воно^[3]». Мученик Іполит Римський наголошує на динаміці обожествлення: «Ти, що живеш на землі і маєш знання про Царство Небесне, що будеш співбесідником Бога та співнаслідником Христа, не смієш більше перебувати в рабстві пожадань, пристрастей і недуг. Бо ти став богом. Усі страждання, які ти терпиш, будучи людиною, Бог посилає тобі, тому що ти людина; коли ж слідуватимеш за Богом, Він дасть тобі ті блага, що по природі Йому належать, оскільки ти став обожествленим, родившись до безсмертя^[4]».

^[1] Пор. Атанасій Великий, Бесіда про воплочення Слова, 54.

^[2] Іриней Ліонський, Проти єресей ІІІ, 10, 2.

^[3] Іриней Ліонський, Проти єресей, V (вступ).

^[4] Іполит Римський, Осудження всіх єресей, 10, 34.