149 Гріхопадіння прародичів – це трагедія людини, яка замість того, щоб бути «сином Божим», «братом людей» і «господом творіння», з власного гріховного вибору стала «рабом лукавого», «ворогом людей» і «підвладною світові». Людина, створена на образ Божий, не осягнула своєї богоподібності: «Гріх зруйнував у людині богоподібність^[1]».

^[1] Леонтій Візантійський, Проти Несторія.

156 Гріх руйнує братерство між людьми, коли «брат» стає «чужим» братові, «ворогом» його (див. розповідь про Каїна й Авеля: Бут. 4, 1-16); вносить у суспільство безлад, породжує даремні зусилля в побудові суспільства без Бога (див. розповідь про Вавилонську вежу: Бут. 11, 1-9). Однак великі сподівання людської гордині завершуються великим розчаруванням, розгубленістю, замішанням і непорозумінням: «Вхитрилася б ти, душе, збудувати вежу і поставити твердиню своїм пожаданням, коли б Творець не змішав замисли твої і не скинув додолу хитрування твої^[1]».

^[1] Постова тріодь, П’ятий тиждень посту, четвер, Утреня, Великий покаянний канон Андрея Критського, пісня 2.

182 Воплочення Сина Божого – це відвічний божественний задум про спасіння: «Бог бо так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3, 16). Саме любов до людини – Його «чоловіколюб’я» (грецькою – філантропія) – стала причиною приходу Бога у світ. Гріхопадіння людини не зупинило Божої любові: «Ти дуже полюбив мене – Свого ворога, дивним применшенням зійшов на землю і, бувши на висоті пречистої Твоєї слави, Ти прославив раніше безчесного^[1]».

^[1] Октоїх, глас 8, неділя, утреня, канон воскресний, пісня 4.

207   Царство Боже є даром Божої любові: «Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного! Як Я був полюбив вас, так любіте і ви один одного!» (Йо. 13, 34). Прийнявши божественну любов у своє життя, людина по-новому сприймає всіх людей – як своїх ближніх (див. Лк. 10, 25-37), коли сила любові долає навіть ненависть до ворогів: «Ви чули, що було сказано: Люби ближнього свого й ненавидь ворога свого. А Я кажу вам: Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас; таким чином станете синами Отця вашого, що на небі, Який велить Своєму сонцю сходити на злих і на добрих і посилає дощ на праведних і неправедних» (Мт. 5, 43-45).

219 Христовою Пасхою знищений «останній ворог – смерть» (1 Кр. 15, 26), супроти якого людина була безсила. «Щоправда, ми й тепер помираємо, як і раніше, але не залишаємось у смерті; і це не означає помирати… Сила смерті та справжність смерті в тому, що померлий уже не може повернутися до життя… Якщо ж він після смерті оживе, і то кращим життям, то, значить, це вже не смерть, а успення^[1]». Воскресіння Христа є єдиною і неповторною історичною подією та основою християнської віри: «А коли Христос не воскрес […], то марна й віра ваша» (1 Кр. 15, 15). Віра у воскреслого Христа є початком нашої Пасхи.

^[1] Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до євреїв. Гомілія 17, 2.

400   Святий Дух об’єднує померлих і живих у єдину Церкву. Церковною молитвою просимо Господа пом’янути доброчинців, подвижників, народ, правління і воїнство, подружжя і сім’ї, людей нужденних, відпалих від Церкви, біснуватих, подорожніх, вдів і сиріт, полонених і недужих, засуджених і утиснених, друзів і ворогів. Анафора Літургії святого Василія Великого завершується радісною певністю, що Господь, даруючи нам усі блага і щедроти, добре поліття, дощі та врожай і вгамовуючи церковний розбрат, гордовитість народів, виникнення єресей, являє нас синами світла і синами дня.

522   Святе Передання називає диявола та його ангелів ворогами людського роду й противниками спасіння. Найтяжчим випадком панування диявола над людиною є одержимість. Для звільнення людини від одержимості Церква використовує особливі молитви, які складають Чин екзорцизму – вигнання диявола. Цей Чин може звершувати тільки екзорцист – священик, поставлений на це служіння з благословення єпископа. Божественна благодать через молитву екзорциста визволяє людину з-під влади лукавого.

528   Молебень (грецькою параклис) – подячне або прохальне моління до Христа, Богородиці й святих з приводу подій у житті церковної спільноти, суспільства або окремої особи чи їхніх потреб. У прохальних молебнях просимо Божої милості, охорони, заступництва й допомоги, а в подячних, чи прославних, дякуємо Богові за Його благодіяння. Молебні служать в часи радісних чи тривожних подій життя народу: в подяку за отримані Божі благодіяння, на захист у час стихійного лиха (посухи, повені, голоду), нашестя ворогів тощо – або на прохання вірних у зв’язку з різними обставинами їхнього життя, наприклад, за здоров’я хворого. Молебні також служать з нагоди особливих подій церковного життя, під час святкування храмового празника та в дні пам’яті святих.

570 Святий Йоан Золотоустий, навчаючи про піст, наголошує на плодах посту в моральному та духовному житті: «Яка користь із посту, якщо ми провели його без добрих діл? Коли хтось скаже: “Я постив цілу Чотиридесятницю”, то ти скажи: “Я мав ворога і примирився, мав звичку злословити й покинув її, мав звичку божитися і позбувся тієї поганої звички^[1]”». Якщо провести піст із ревністю, то, як навчає Золотоустий, «одного тижня перестанемо клястися, наступного – подолаємо гнів, а ще через тиждень – викоренимо обмови, а в подальші тижні, ідучи такою дорогою все вище й вище, осягнемо вершину чесноти^[2]».

^[1] Йоан Золотоустий, Гомілії про статуї, 16, 6.

^[2] Йоан Золотоустий, Гомілії про статуї, 4, 6.

598   Завдяки освяченню ікона стає місцем присутності в образі самого Зображуваного. Оскільки ікона являє присутність живої особи Христа, Богородиці чи святого, кожна ікона є благодатною. Ця благодатність, за даром Божим, може бути виявлена в чудах – такі ікони називаємо чудотворними. Знаками чудотворності ікон є зцілення хворих, навернення грішників, захист від нашестя ворогів, стихійних лих, а також самооновлення, мироточення, сльозоточення, кровоточення самих ікон. Чуда творить не сама ікона, а Господь Бог через неї, даруючи благодать усім, хто з вірою до неї приступає.

848   Божественна любов, якою християнин любить ближнього, є безкорисливою, жертовною і такою, що «не шукає свого» (див. 1 Кр. 13, 4-7). Вона виявляється у здатності любити навіть ворогів (Мт. 5, 44-45). Саме в такій любові християнин показує обличчя люблячого Бога, Який Своєю любов’ю спасає грішника, примирює його із Собою та змінює його на віруючого, виправданого у Христі (див. Рм. 5, 10-11).

972 Виявом патріотизму є теж любов до свого народу. Народ – це духовна спільнота осіб, об’єднана мовою, традицією, історією, культурною спадщиною. Народ розвиває національні цінності, які є основою його ідентичності. «Завдання українського народу буде в тому, щоб створити такі суспільно-християнські обставини, які запевнювали б громадянам правдиве і стале щастя та мали досить внутрішньої сили, щоб поборювати відосередні тенденції внутрішнього розкладу й успішно захищати межі від зовнішніх ворогів^[1]».

^[1] Митрополит Андрей, Як будувати рідну хату? (1942 р. Б.), 3.