12  Перша частина Катехизму розкриває зміст християнської віри в Пресвяту Тройцю: Отця, і Сина, і Святого Духа – єдиного Бога, Який об’явив Себе людям і дав їм пізнати Свою волю^[1]. Цей зміст віри Церк-ва урочисто сповідує, соборно проголошуючи Символ віри, та молитовно досвідчує в анафорі Божественної Літургії. Тому перша частина Катехизму, яка складається з трьох розділів, побудована на тлумаченні Символу віри та Анафори Літургії святого Василія Великого.

 

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Боже Об’явлення Dei Verbum [«Боже Слово»] (18 листопада 1965), 2.

18  Віра Церкви основується на Божому Об’явленні. У цьому Об’явленні невидимий Бог з повноти своєї любові промовляє до людей, щоб об’явити їм Себе і покликати їх до сопричастя зі Собою: «Сподобалось Богові, у Його доброті й мудрості, об’явити Себе самого й подати до відома таїнство своєї волі (пор. Еф. 1, 9), завдяки якій люди через Христа – Слово, що стало тілом, у Святому Дусі мають доступ до Отця і стають учасниками Божої природи» (пор. Еф. 2, 18; 2 Пт. 1, 4^[1]). Бог, що «у світлі живе неприступнім, якого ніхто з людей не бачив, ані бачити не може» (1 Тм. 6, 16; пор. Йо. 1, 18; 1 Йо. 4, 12), «у тіло одягнувшись, прийшов до людей, на землі живучих, щоб довідались вони про відвідини їх і Господнє пришестя^[2]». Об’являючи Себе, Бог, який у своїй сутності є непізнанним, бажає, щоб люди відповіли Йому, пізнавали Його і любили Його понад усе^[3].

 

^[2] Іларіон, митрополит Київський, Слово про закон і благодать.

^[3] Пор. Катехизм Католицької Церкви, 52.

52  Критерієм розуміння Слова Божого є читання і тлумачення Святого Письма Церквою: «А насамперед знайте, що ніяке в Письмі пророцтво не припускає особистого тлумачення. Бо ніколи пророцтво не було проголошене з волі людини, лише, ведені Святим Духом, промовляли святі люди від Бога» (2 Пт. 1, 20-21). Христос доручив Церкві автентично тлумачити Святе Письмо в її учительському служінні Божому Слову. «Це учительство Церкви не стоїть понад Словом Божим, але служить йому, навчаючи лише того, що походить з Передання […] та виймаючи з цієї єдиної спадщини віри те, що подає до вірування, як Богом об’явлене^[1]».

 

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Боже Об’явлення Dei Verbum [«Боже Слово»], 10.

112 Бог, за Своїм задумом, діє у світі, підтримує світ в існуванні і провадить його до звершення. Це Боже діяння називаємо Божим Промислом (Провидінням). Боже Провидіння полягає в благодатному «передбаченні» та «предвічній раді» Отця, і Сина, і Святого Духа^[1]; воно є волею Бога про світ і визначає звершення світу: «Ти Твоєю владою держиш створіння і Твоїм Промислом будуєш світ^[2]». Це значить, що й у світі, і в нашому житті нема випадковостей чи другорядностей. Віра дає змогу побачити діяння Божого Промислу в конкретних життєвих обставинах.

 

^[1] Пор. Йоан Дамаскин, Слово третє на захист святих ікон, 19.

^[2] Требник, Чин великого освячення води святих Богоявлень, молитва третя.

114 Ангели, небесні безтілесні істоти (духи^[1]), «мають буття з волі Отця, вводяться в буття дією Сина і звершуються в бутті присутністю Святого Духа^[2]». Бог як найвищий Ум створив ангельські уми, зробив їх причасниками невимовної Божої слави, уклав їхнє нетлінне єство. Ангели – світила, що відбивають світло Боже; вони прийняли від першого Життя життя вічне, споглядаючи вічну Славу і Премудрість, і тому повні світла, як дзеркала^[3].

 

^[1] Молитовник «Прийдіте, поклонімся», Молитви на кожeн день, Неділя: Молитва до Пресвятої Трoйці.

^[2] Василій Великий, Про Святого Духа. До Амфілохія, єпископа Іконійського, 16, 38.

^[3] Пор. Октоїх, глас 1, понеділок, Утреня, канон безтілесним силам, тропарі пісні 7, 8.

117 У Святому Письмі ангели являють Божу присутність у світі, звіщаючи людям Божу волю. Деяких із них Святе Письмо називає на ім’я: Михаїл (див. Од. 12, 7; див. Юд. 1, 9), Рафаїл (див. Тов. 12, 15), Гавриїл (див. Лк. 1, 19.26). Ангели допомагають людям у духовному зростанні (див. Євр. 1, 14). Передання Церкви навчає про те, що Бог дарує кожній людині ангела-хоронителя: «Ангелів поставив ти хоронителями^[1]». Єдність видимого і невидимого творіння – людей і ангелів – виявляється в Божественній Літургії, коли земне виражає небесне і люди співслужать з ангелами: «Ми херувимів тайно являємо і животворящій Тройці трисвяту пісню співаємо […]: Свят, свят, свят Господь Саваот, повне небо і земля слави Твоєї. Осанна на висотах. Благословенний, Хто йде в ім’я Господнє^[2]».

 

^[1] Анафора Літургії святого Василія Великого.

^[2] Пор. Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, Херувимська пісня; Анафора.

135 Господь покликав людину до святості у свободі й відповідальності: «Якщо тільки побажаєш – заповіді збережеш, і дотримати вірність – у твоїй добрій волі» (Сир. 15, 15). Бог оселив людину в раю, дав їй свободу та заповідь для її осягнення, символом якої є заборона споживати з «дерева пізнання добра і зла»: «З усякого дерева в саду їстимеш; з дерева ж пізнання добра й зла не їстимеш» (Бут. 2, 16-17). Цю заповідь святий Григорій Богослов тлумачить так: «Не для занапащення людини Бог посадив його [дерево пізнання добра і зла] на початку і не через заздрість заборонив їй наближатися до нього […], а через благість, якщо слушно цю заборону розуміти. Адже це дерево було, на мою думку, спогляданням, яке без жодної шкоди могли осягнути лише ті, чия духовність досягла достатньої досконалості^[1]».

 

^[1] Григорій Богослов, Слово 45 на Пасху, 8.

150 Унаслідок гріха ослабла воля людини обирати добро й зросла схильність до зла. Людина потрапила у внутрішнє роздвоєння, коли «закон гріха» протиставляється в ній «законові Божому»: тоді вона, як навчає святий апостол Павло, робить зло, котре ненавидить, і не чинить добра, яке любить (див. Рм. 7, 21). «Замість Єви тілесної постала в мені Єва мисленна – це плотські пристрасні помисли, які солодять мою думку, проте завжди є гірким напоєм^[1]».

 

^[1] Постова тріодь, П’ятий тиждень посту, четвер, Утреня, Великий покаянний канон Андрея Критського, пісня 1.

203 Христос почав Своє прилюдне служіння словами проповіді: «Сповнився час, і Царство Боже близько, покайтеся і вірте в Євангеліє» (Мр. 1, 15). Царство Боже уособлюється в Ісусі Христі. Людина стає учасником Царства через віру в Христа і святе Хрещення: «Хто увірує й охреститься, той буде спасенний; а хто не увірує, той буде осуджений» (Мт. 16, 16; пор. також Йо. 3, 5). Вона сотворена для Царства Небесного: «Усе те, що в людській душі є вроджене, засіяне в ній Словом Божим, яке було споконвіку з Богом, і все це є зародком Царства Божого^[1]». Царство Боже – це воля Отця, проголошена Сином і сповнена у Святому Дусі. Це «благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа» триватиме «нині, і повсякчас, і на віки віків».

 

^[1] Оріген, Коментар на Матея, 10, 2.

205   Нагірна проповідь відкриває життя в Царстві Божому і вказує на те, що царство Боже є даром Божим, а не заслуговується ділами Закону. Тільки приймаючи Царство у вірі та послусі Божій волі, людина стає «сіллю землі» і «світлом світу» (див. Мт. 5, 13-16).

208   Царство Боже є царством Божої справедливості – волі Отця, звіщеної Ісусом Христом: «Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться» (Мт. 6, 33). Коли «сини Царства» не живуть за словом Христа, тоді вони – звітріла сіль, згасле світло: «Коли ж те світло, що в тобі, темрява, то темрява якою ж великою буде!» (Мт. 6, 23). Кожен, хто сповнює волю Отця, будує своє життя на скелі: «Кожний, хто слухає ці Мої слова й виконує їх, подібний до розумного чоловіка, який збудував свій дім на скелі. Полила злива, потоки розлились, подули вітри й натиснули на той дім, та він не повалився, бо був збудований на скелі» (Мт. 7, 24-25).

260 Благодать Святого Духа необхідна для спасіння людини. Без благодаті людина, хоч і обдарована розумом і волею, є лише душевною і тілесною, бо не розуміє Божого Духа^[1]. Усвідомлюючи необхідність божественної благодаті, Церква прикликає Святого Духа, розпочинаючи богослужіння з молитви «Царю небесний». Літургійне прикликання (грецькою епіклеза) Святого Духа «на нас і предлежачі дари» звершує освячення святих Дарів і нас самих. «Вогонь і Дух були в лоні, що Тебе носило, Вогонь і Дух були в ріці, де Тебе охрестили. Вогонь і Дух є у хрещенні, і в хлібі й чаші є Вогонь і Дух. У Твоєму хлібі живе Дух, Котрого не можна спожити. У Твоєму вині горить Вогонь, Котрого не можна випити. Дух у Твоєму хлібі, Вогонь у Твоєму вині – це великі чуда, що їх приймають наші уста^[2]».

 

^[1] Пор. Митрополит Андрей, Дар П’ятдесятниці (травень-жовтень 1937 р. Б.).

^[2] Єфрем Сирієць, Гимн про віру, 10.

273 Людина сотворена на «взірець» сопричастя Осіб Пресвятої Тройці: «Сотворімо […] на Наш образ і на Нашу подобу […]. І сотворив Бог людину […] чоловіком і жінкою» (Бут. 1, 26-27). Сотворення людини як чоловіка і жінки, за предвічним задумом Божим, стало початком об’явлення про Церкву: «Подібно до того, як Божа воля є діянням і називається сотворенням світу, так помисел Його є спасінням людей і називається Церквою^[1]».

 

^[1] Климент Олександрійський, Педагог, 1,1.

290 Церква виявляє, що вона є соборна (грецькою – католицька), коли збирає навколо євхаристійної Трапези спільноту вірних. Зібрана спільнота Церкви творить Євхаристію, а Євхаристія творить Церкву в сопричасті вірних із Христом і між собою: «Чим стають ті, що причащаються? Одним Тілом Христовим. Як хліб постає з багатьох зерен і стає одним, так і ми єднаємося один з одним і з Христом^[1]». Очолює євхаристійне зібрання єпископ – «намісник Христа^[2]». Він є «предстоятелем», оскільки «стоїть перед» Богом, очолює літургійне зібрання і водночас є «образом Бога» для спільноти^[3]. Його «першість» у спільноті, зібраній на Євхаристійну аґапе – «трапезу любові», є «першістю в любові». Позаяк єпископ очолює Євхаристію, звершувану в конкретній місцевій спільноті, він очолює місцеву Церкву (єпархію): «Нехай ніхто без волі єпископа нічого не чинить з того, що стосується Церкви^[4]». Єпископ є главою єпархії, як Христос є Главою Церкви. Титул єпископа вказує на місто єпископського престолу, яке є місцем звершення ним Євхаристії.

 

^[1] Йоан Золотоустий, Гомілії на Перше послання до корінтян, 24, 2.

^[2] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 27.

^[3] Пор. Ігнатій Антіохійський, Послання до Смирнян, 8, 2 – 9, 1.

^[4] Ігнатій Антіохійський, Послання до Смирнян, 8, 1.

377   В анафорі ми споминаємо спасительне діло Пресвятої Тройці: Отець так возлюбив світ, що «Сина Свого Єдинородного дав»; Син, виконуючи волю Отця, «сам Себе видав за життя світу». Він дарує нам дійсне причастя в Ньому самому через причастя Його Тіла і Крові: «Прийняв хліб, дав святим своїм ученикам і апостолам кажучи: Прийміть, їжте… Так само й чашу: Пийте з неї всі». Слова Христові: «це – Тіло моє, це – Кров моя», промовлені на Тайній Вечері, вказують на те, що на кожній Божественній Літургії Христос так само нас кормить Своїм Тілом і Кров’ю. Христос запрошує Церкву – свою Невісту – у причасті Його Тіла і Крові стати з Ним одним Тілом, щоб вона ввійшла в ту ж єдність з Отцем, яку має Син: «І славу, що Ти дав мені, Я дав їм, щоб вони були одно так само, як і Ми одно» (Йо. 17, 22).

403   Слово «таїнство» (грецькою містеріон) у Святому Письмі та вченні Отців Церкви має широке значення. «Таїнством Божої волі», наприклад, святий апостол Павло називає «той задум доброзичливий і ухвалений у Ньому (Христі), щоб, коли настане повнота часів, здійснити його – об’єднати все у Христі: небесне й земне» (Еф. 1, 9-10). Таїнство для християн – це Христос між нами (пор. Кл. 1, 27). Тому пізнання таїнства Божого спасіння – це пізнання Христа, «в якому сховані всі скарби мудрості й знання» (Кл. 2, 3). Таїнство – це Христос, і все, що Він вчинив і чинить задля нас.

406   Співдія Бога і людини у Святих Таїнствах виявляється в тому, що Бог відкривається в любові, дарує людині свою благодать, своє життя, а людина у вірі приймає цей дар і в любові відповідає на нього. Спасіння людини полягає саме в тому, що вона стає здатною у Христі любити так, як Христос полюбив нас (пор. Йо. 13, 34). Відкриваючись на дар благодаті, людина повністю віддається волі Божій, щоб зростати у вірі, надії та любові аж «до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4, 13).

415   У Хрещенні людина отримує відпущення всіх гріхів: де збільшився гріх, там переважила благодать (пор. Рм. 5, 20). Поєднавшись із Христом і ставши храмом Святого Духа, християнин дією Божої благодаті звільняється від рабства гріха й смерті та стає спроможним зростати до Божої подоби. Боже синівство і спроможність до богоуподібнення через Сина у Святому Дусі даровано людині раз і назавжди. Тому це таїнство можна прийняти тільки раз у житті. Однак і після Хрещення людина, воля якої ще не утверджена в добрі, схильна грішити. Тому для покаяння, навернення, очищення від гріхів та утвердження в чеснотах людина приступає до таїнства Покаяння.

447   Унаслідок гріхопадіння прародичів послабилася воля людини та її здатність розпізнавати й обирати добро. У своїх взаєминах із Богом, ближнім й у ставленні до себе самої і довкілля людина стала керуватися не любов’ю та даруванням себе, а самолюбним використанням людей задля власної користі і споживацтва. Наслідком гріхопадіння є втрата цілісності людини, що виявляється у фізичних і душевних стражданнях, хворобах і смерті.

523   Одержимість трапляється за допустом Божим через грішне й нерозкаяне життя чи іншу причину, коли люди фізично або психічно узалежнюються від «підступів лукавого». Проте, здобуваючи владу над тілом і волею особи, диявол ніколи не зможе стерти образу Божого в ній, тому людина, за молитвою Церкви, завжди зможе визволитися з-під влади диявола.

562 Виконуючи волю Отця, Ісус Христос – Агнець Божий, що бере на Себе гріх світу (пор. Йо. 1, 29), – добровільно приймає смерть на хресті і хрестом перемагає смерть. Тому п’ятниця – це спогад про спасительне розп’яття Христа. Літургійне значення суботи виражає кондак: «Тобі, Господи, Творцеві природи, вселенна приносить, як первістки, богоносних мучеників». У богослужіннях суботи Церква охоплює всю цілість історії спасіння, величаючи всіх святих: «Апостоли, мученики і пророки, святителі, преподобні і праведні, що добре подвиг звершили і віру зберегли^[1]». У суботу Церква молиться також і за усопших з вірою і надією на те, що вони упокояться зі святими: «Зо святими упокой, Христе, душі слуг Твоїх, де немає болізні, ні печалі, ні зітхання, але життя безконечне^[2]».

 

^[1] Часослов, Повсякденна служба, субота, тропар всім святим.

^[2] Часослов, Повсякденна служба, субота, кондак усопшим..

627 Стояння – це молитовна постава християнина, яка виражає духовну увагу й готовність виконати Божу волю: «Премудрість, прості [станьмо прямо]». Наше «стояння» перед Господом є знаком нашої участі у Воскресінні. За словами Тертуліана, «у неділю не можна постити, ані молитися на колінах. Цей звичай зберігаємо також від дня Пасхи аж до Зішестя Святого Духа^[1]». Також і 20 правило І Нікейського собору приписує: «Оскільки дехто творить коліноприклонні молитви в День Господній, а також у дні П’ятдесятниці, то для того, щоби в усіх єпархіях усі дотримувалися одного, завгодно святому соборові, щоб усі приносили молитви Богові стоячи».

 

^[1] Тертуліан, Про корону, 3.

628   Тримання рук вздовж тіла є виявом відкритості й готовності прийняти волю Божу. Складання рук навхрест на грудях під час причащання виражає прийняття Божого життя всім своїм єством. Підношення рук є знаком піднесення нашого ума та серця до Бога, а також усильного благання. У такій поставі на Божественній Літургії моляться священики під час Херувимської пісні, під час слів «Вгору піднесім серця» та Господньої молитви «Отче наш».

672   Святий Дух спонукує нас «чувати і молитися» (пор. Мт. 26, 41), щоб протидіяти спокусам. Цей же Дух «допомагає нам у немочі нашій; про що бо нам молитися як слід, ми не знаємо, але Сам Дух заступається за нас стогонами невимовними» (Рм. 8, 26). Так Святий Дух неначе «озвучує» перед Богом «стогін і страждання» всього творіння (пор. Рм. 8, 19.21-22). Воно бо, підлегле тлінню, з надією очікує явлення синів Божих. Дух заступається за святих згідно з Божою волею (пор. Рм. 8, 27). Надихаючи на молитву, Святий Дух сам молиться в нас. А ми, молячись, «дихаємо» Святим Духом.

674   Апостоли, захоплені молитовністю Вчителя, попросили Його: «Господи, навчи нас моли-тись, як і Йоан навчав своїх учнів» (Лк. 11, 1). Бажаючи ввести Своїх учнів у таїнство Своєї молитви до Отця, Христос навчає їх, а через них довіряє Своїй Церкві головну християнську молитву. Євангелист Лука подає її у п’ятьох проханнях (див. Лк. 11, 2-4), а євангелист Матей – у сімох (див. Мт. 6, 9-13). В основу літургійної традиції Церкви покладено текст Євангелія від Матея:

                 Отче наш, що єси на небесах!

                 Нехай святиться Ім’я Твоє.

                 Нехай прийде Царство Твоє,

                 Нехай буде воля Твоя

                 Як на небі, так і на землі.

                 Хліб наш насущний дай нам сьогодні,

                 І прости нам провини наші,

                 Як і ми прощаємо винуватцям нашим,

                 І не введи нас у спокусу,

                 але визволи нас від лукавого.

678 Словами молитви «нехай буде воля Твоя» ми приймаємо Промисел Отця щодо нас, наслідуючи молитву Христа в Гетсиманському саду: «Отче, хай не Моя, а Твоя буде воля!» (Лк. 22, 42). Ми сповідуємо нашу віру в те, що волею Отця є життя і спасіння людини: Бог «не хоче, щоб хтось загинув» (2 Пт. 3, 9), а «щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1 Тм. 2, 4). Отець, який у Своїй волі так полюбив світ, що дав нам Свого Єдинородного Сина (пор. Йо. 3, 16), очікує й від нас такої ж любові: щоб ми любили один одного, як Господь був полюбив нас (пор. Йо. 13, 34). Сповнюючи волю Отця, ми уподібнюємося до Христа – Сина Божого, плекаючи в собі ті самі думки і той самий спосіб життя, який був у Нього (пор. Флп. 2, 5), і так досягаємо свободи дітей Божих. Коли ж «Божа воля буде як на небі, так і на землі, то земля не буде більше землею [...], але всі ми станемо небом^[1]».

 

^[1] Оріген, Про Молитву, 26, 6.

682 У словах «визволи нас від лукавого» ми, усвідомлюючи нашу неміч, просимо Отця, щоб, за підступом лукавого, ми не відпали від Нього – нашого найвищого Добра^[1]. Просячи в Бога захисту від лукавого, який використовує схильність нашої волі до зла, а розуму – до помилки, ми сповідуємо віру в нашу перемогу над злом, бо там, «де збільшився гріх, там перевершила ласка» (Рм. 5, 20). На Божественній Літургії священнослужитель закінчує молитву «Отче наш» виголосом-славослів’ям Триєдиному Богові, Якому належить царство, і сила, і слава, нині, і повсякчас, і на віки віків. Нашим «Амінь», що означає «нехай так буде», ми приймаємо «те, чого ця молитва нас навчила^[2]».

 

^[1] Пор. Митрополит Андрей, Божа мудрість (15.10.1932-15.02.1933 р. Б.).

^[2] Кирило Єрусалимський, Містагогійні катехизи, 5, 18.

715 У міру розвитку нашого духовного життя ми крізь плетиво щоденних обставин дедалі виразніше бачимо дію Святого Духа. Максим Ісповідник говорив про особливе споглядання, що його поступово осягає християнин, – споглядання Божого Провидіння^[1]. Завдяки дії Святого Духа християнин «бачить» Божу волю щодо себе й радісно приймає її; усе життя християнина стає знаком дії Святого Духа, набуває сенсу й повноти.

 

^[1] Див. Максим Ісповідник, Містагогія, 24,2.

731   Моральними вчинками називаємо такі дії особи, які вона чинить свідомо, даючи на них згоду своєї особистої волі. Подібно до Бога, людина сама є джерелом своїх дій, здатна їх свідомо планувати та виконувати без зовнішнього змушування. Здатність панувати над собою, самостійно ініціювати та здійснювати свої вчинки є основою як гідності, так і відповідальності особи. На відміну від дій Божих, моральні вчинки людини можуть бути морально добрими або морально злими.

737   Людина наділена особистою волею та керує собою, тому її моральні вчинки мають добровільний характер. Кожне добровільне рішення людини визначає те, якою вона стає. Наприклад, хто відважується на вчинок героїчної любові – стає героєм, а хто добровільно погоджується вчинити вбивство – стає вбивцею.

740   Моральне добро чи гріховність людських вчинків оцінюємо на основі змісту дії (що конкретно особа хоче вчинити), мети (для чого особа хоче вчинити свою дію) і наміру (який конкретизує вибір людини та скеровує її особисту волю до поставленої мети). Важливими є теж обставини, в яких людина здійснює свої вчинки, оскільки вони можуть впливати на більшу чи меншу особисту відповідальність за вчинене.

742   Намір – це скерування особистої волі до визначеної мети. Він розкриває внутрішню причину вчинку, виявляє, чому людина чинить те діло. Намір завжди є внутрішнім виміром вчинку особи, однак він не завжди виявляється назовні. Намір може лежати в основі не лише однієї дії, – він може скеровувати до обраної мети низку людських вчинків. Мета вчинку – це відповідь на питання, для чого особа щось чинить; це очікуваний результат, якого вона прагне досягнути своїм вчинком. Наприклад, людина прагне дати милостиню (намір), для цього жертвує якусь суму (зміст), щоб допомогти ближньому (мета).

746   Спроможність особи прийняти дар благодаті залежить від міри відкритості людини до Бога та її відданості Йому. Приймаючи від Бога благодать, людина співдіє з нею та зростає в ній. Взірцем досконалої співдії Божої благодаті і людської волі є Благовіщення Пречистої Діви Марії. На це вказують слова самої Марії: «Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову!» (Лк. 1, 38). Богородиця завдяки своїй згоді стала співучасницею таїнства спасіння.

748   Серце є тим святилищем людини, де вона стоїть перед Божим обличчям. У Святому Письмі читаємо про «помисли серця», де серце становить саму суть людини, є «місцем», де людина бере на себе відповідальність, відкривається чи замикається перед Божою дією. Серце є також осідком волі. Воно приймає рішення (див. 1 Кр. 4, 5; 2 Кр. 7, 9; 8, 16); з нього виходять добрі та злі наміри (див. Мт. 15, 19; Рм. 10, 1; Іс. 57, 17), любов до Бога і ближнього (див. Мт. 22, 37; Мр. 12, 30-33; Лк. 10, 27).

752 У серці починаються і народжуються думки та рішення людини, виникають наміри й прагнення, воно є джерелом волі та бажань. Християнин покликаний плекати «ниву» свого серця, пильнувати, щоб у нього не потрапило «вороже насіння^[1]».

 

^[1] Пор. Притча про кукіль (Мт. 13, 24-30).

756   Створена Богом людина покликана зростати до свободи синів Божих (пор. Рм. 8, 21). Однак вона не завжди була вірною цьому покликанню. Адам і Єва, піддавшись омані, відкинули Божу волю, а тому ослабила їхня здатність вживати дар свободи. Таку відмову в послухові Богові християнська традиція називає гріхом. Согрішивши, людина потрапила в неприродний для неї стан – віддаленість від Бога та відчуження від ближніх.

785 Кожен християнин від свого Хрещення вступає в духовну боротьбу, в якій помирає для гріха, щоб жити для Бога. Ця боротьба, як навчає апостол Павло, точиться «не проти тіла й крові, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Еф. 6, 12). Християнин веде духовну боротьбу, озброївшись молитвою, постом і милостинею, очищаючи помисли й досягаючи безпристрасності. Святий Йоан Касіян навчає, що духовна боротьба допомагає людині в осягненні досконалості: «Ця боротьба згідна з волею Божою. Вона служить для людського добра, будить у людині ревні прагнення до вищої досконалост^[1].».

 

^[1] Йоан Касіан, Зібрання, 18, 13.

797 Свобода від пристрастей (грецькою апатея) є передумовою християнської досконалості. Боротьба з пристрастями охоплює три моменти: усвідомлення, спротив і викоренення. Усвідомити пристрасть здатен людський розум, просвічений благодаттю; спротив пристрасті може виявити людська воля, яка перебуває у співдії з Божою благодаттю; викоренення пристрасті є вінцем духовної боротьби і знаком зціляючої дії благодаті. Свободу від пристрастей, апатею, зміцнюють аскетичні вправи, але її єдиним джерелом є любов до Бога, яка долає усі пристрасті та об’єднує всі сили людини під владою Святого Духа^[1].

 

^[1] Пор. Максим Ісповідник, Сотиці про любов, ІІІ, 50.

818   Найкращим і найповнішим взірцем покаянної молитви є Великий канон преподобного Андрея Критського. Це старовинна школа як спільнотної літургійної, так і особистої покаянної молитви. Ця молитва містить у собі покаянні роздуми над текстами Святого Письма, морально-аскетичні повчання та заклики, відображає глибоке зворушення і досвід каяття. Канон має особливий розспів і супроводжується покаянними жестами – великими поклонами (метаніями). Таким чином у динаміку покаянної молитви залучена вся людина – з її інтелектом, волею, почуттями і тілом. Плодом такої покаянної молитви є здатність прийняти благодать навернення, очищення та єднання з Богом – внутрішнє переображення особи, що молиться.

821 Часом може здаватися, що Бог не вислуховує наших прохань, однак навіть тоді треба бути витривалим у молитві. Молитва переображує того, хто молиться, робить його витривалим у доброму, вчить про те, що йому справді потрібне, і робить відкритим на Божу волю. У витривалій молитві Господь вчить нас зростати від прохання сповнити нашу волю до бажання прийняти Його волю: «Нехай буде воля Твоя». Святий Йоан Золотоустий заохочує до витривалої молитви: «Коли ти молишся і будеш вислуханий, то далі молися, щоб Богові подякувати; якщо не будеш вислуханий, то не покидай молитви, щоб бути вислуханим… Тож самою потребою Він спонукає тебе частіше з Ним говорити й віддаватися молитві^[1]».

 

^[1] Йоан Золотоустий, Про покаяння. Гомілія 3, 4.

822   В історії спасіння Господь кличе людину до участі у Своєму вічному житті. Для цього Він укладає союз із Ізраїлем, а відтак у крові Свого Єдинородного Сина укладає зі Своїм народом новий і вічний Завіт. Приймаючи цей Завіт, людина сповнює Божу волю, виконує Закон Божий. Псалмопівець співає: «Якби закон Твій та не був відрадою моєю, я був би вже загинув у моїм горі. Повіки заповідей Твоїх я не забуду, бо ними мене оживляєш» (Пс. 119, 92-93).

824 Святий Йоан Золотоустий зазначає, що Божа воля, яку Господь об’явив у моральному законі, є для людини опорою і мірилом моральних суджень. «Подумай, якими є наші критерії оцінювання! Жодні терези, якщо не мають нерухомого стрижня, не можуть точно визначити ваги; так само й ми, якщо наша совість – немов вагова стрілка, розміщена на стрижні, – не буде скерованою до Божого закону, не зможемо правильно оцінювати дійсності й зазнаватимемо різних обмежень та відхилень^[1]».

 

^[1] Йоан Золотоустий, Коментар на Друге послання до Тимотея. Гомілія 5, 3.

825 Ісус Христос навчав Своїх учнів молитись до Отця: Нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі! Святий Кипріан, пояснюючи ці слова, зауважує: «Якщо ми хочемо успадкувати вічне життя, мусимо чинити волю вічного Бога. Отож воля Божа є саме тим, що Христос чинив і чого навчав... [Чинити волю Божу] означає хотіти бути співспадкоємцями Христа (пор. Рм. 8, 17) – ось що означає виконувати Божі заповіді й саме так сповняти волю Отця^[1]».

 

^[1] Кипріан Картагенський, Про Господню молитву, 14-17.

846 Слуга Божий митрополит Андрей навчає: «Без любові усе в душі є мертве, бо воля в головнім напрямку не звернена до правдивого добра, яким є найвище добро, а водночас і найвища правда – Всевишній Бог^[1]».

 

^[1] Митрополит Андрей, Божа мудрість (15.10.1932-15.02.1933 р. Б.).

895   Відкритість на Божий дар життя та пошук Божої волі дозволяє подружжю з любов’ю прийняти нове життя навіть тоді, коли подружжя «не планувало» народжувати. В такій сім’ї кожна дитина, дарована Богом, буде бажаною і прийнятою в довір’ї до Нього. Природні методи планування сім’ї, зберігаючи чистоту статевого акту в його відкритості до життя, зміцнюють єдність подружжя. Відкритість до прийняття власних дітей робить подружжя спроможним і до усиновлення дітей-сиріт.

900   Діти повинні опікуватися батьками в їхніх хворобах, а також надавати їм матеріальну та моральну допомогу в старості. «Дитино, допомагай твоєму батькові в старощах і не засмучуй його за його життя; і коли розум ослабне, будь поблажливим; не зневажай його тоді, коли ти – повносилий [.…]. Богохульник той, хто покидає батька; проклятий Господом той, хто гнівить свою матір» (Сир. 3, 12-13.16). Діти повинні пам’ятати, що повага та любов до батьків зобов’язує їх піклуватися про них протягом їхнього життя. Від цього обов’язку ніхто й ніколи не може бути звільнений. Якщо батьки вже пішли з життя, то обов’язком стає християнський похорон, виконання їхньої останньої волі, молитва за них, піклування про їхні могили та пам’ять про річницю смерті.

903   Згідно з християнським ученням, страждання, зокрема в останні моменти життя, мають особливе місце в спасительному Божому плані. Вони є свідченням участі в Христових стражданнях і в Його спасительній жертві. Тому деякі християни надають перевагу поміркованому вживанню знеболювальних засобів задля добровільного прийняття хоча б частини страждань розп’ятого Христа. Проте не можна вважати героїчність такого роду загальним правилом. Навпаки, згідно з людською та християнською розсудливістю, слід пропонувати хворим уживати ліки під наглядом і за порадою лікаря, здатні зменшити біль чи позбутися його, навіть якщо такі препарати можуть негативно впливати на свідомість хворого, затьмарюючи її. Однак треба подбати, щоб використання таких ліків не перешкодило хворому в приготуванні до гідної смерті: виявленні останньої волі, Сповіді, прийнятті Єлеопомазання та Святого Причастя.

952 Держава і суспільство на підставі засади допоміжності повинні допомагати батькам сповнити їхній батьківський обов’язок, але не можуть перебирати на себе роль сім’ї у вихованні дитини^[1]. Суспільство бере на себе обов’язки виховання молоді лише тоді, коли батьки не можуть сповнити свого батьківського обов’язку. Натомість держава повинна створити належні умови для освіти й шкільництва відповідно до бажання та волі батьків. Християнська сім’я має право посилати дітей до тих шкіл, які можуть забезпечити виховання дітей і молоді в християнському дусі.

 

^[1] Компендіум соціальної доктрини Церкви, 240.

983 Відпочинок відповідає волі самого Бога, про що свідчить опис сотворення з книги Буття (див. Бут. 2, 2-3; Вих. 20, 8-11). Відпочинок – це справа «свята», бо він дозволяє людині, яка часом надмірно поглинена земними справами, наново усвідомити, що все є творінням Божим. Людина, наділена Богом величною владою над створінням, могла б забути, що саме Бог є Творцем. Ось чому для християн відпочинок є святкуванням «дня Господнього». Неділя є також днем людським – днем спочинку людини, радості та братньої солідарності з ближніми, днем діл милосердя та апостоляту^[1].

 

^[1] Пор. Іван Павло ІІ, Апостольське послання Dies Domini [«День Господній»] (31 травня 1998), 7, а також 64-73.