8    Анафора є водночас осердям нашого Катехизму, яке не лише об’єднує всі три його частини в єдине ціле, але й надає йому характеру богопочитання. Анафора, центром якої є Пасха Христа, є спомином цієї спасительної події на тлі опису створення і спасіння світу Отцем, і Сином, і Святим Духом. Наша традиція знає дві анафори: Літургії святого Йоана Золотоустого і Літургії святого Василія Великого. Ми використовуємо в нашому Катехизмі анафору Літургії святого Василія Великого, яка розгорнуто описує історію спасіння^[1]:

Сущий Владико, Господи, Боже Отче Вседержителю, поклоняємий, достойно воістину, і праведно, і гарно, як годиться величності святости твоєї, тебе хвалити, тебе оспівувати, тебе благословити, тобі поклонятися, Тобі дякувати, тебе славити, єдиного істинно сущого Бога, і тобі приносити з серцем сокрушенним і духом смиренним оцю духовну службу нашу, бо Ти єси той, хто дарував нам пізнання Своєї істини. І хто спроможний висловити могутність твою, голосною вчинити всю хвалу твою або повідати кожночасно чудеса твої?

Владико всіх, Господи неба і землі, і всього видимого й невидимого створіння, Ти, що сидиш на престолі слави і споглядаєш на безодні – безначальний, невидимий, незбагненний, неописаний, незмінний; Отче Господа нашого Ісуса Христа, великого Бога і Спасителя, надії нашої, Який є образом благости твоєї, печать рівнообразна, що в Собі являє тебе – Отця, живе Слово, Бог істинний, предвічна премудрість, життя, освячення, сила, справжнє світло, що через Нього Дух Святий з’явився, Дух істини, дар усиновлення, запорука майбутнього спадкоємства, початок вічних благ, животворяща сила, джерело освячення; Ним бо підкріплене все створіння, духовне і розумне, Тобі служить і тобі повсякчасно возсилає славослов’я, бо все служить тобі. тебе ж хвалять ангели, архангели, престоли, господьства, начала, влади, сили і багатоокі херувими; перед Тобою навкруги стоять серафими, шість крил в одного і шість крил у другого; двома ото вони покривають обличчя свої, а двома ноги, двома ж літаючи, безперестанно взивають один до одного устами, в невмовкаючих славословленнях,

Переможну пісню співаючи, викликуючи, взиваючи і промовляючи:

Свят, свят, свят Господь Саваот, повне небо і земля слави Твоєї, осанна на висотах. Благословенний, хто йде в ім’я Господнє, осанна на висотах.

З цими блаженними силами, Владико чоловіколюбче, і ми грішні, кличемо і мовимо: Святий єси і воістину пресвятий, і немає міри величі святости твоєї, і праведний єси в усіх ділах твоїх, бо правдою й істинною постановою ти все здійснив щодо нас. Ти бо створив людину, взявши порох із землі, і, вдостоївши її образом Своїм, Боже, ти поставив її в достатньому раю, і за збереження заповідей твоїх Ти обітував їй безсмертне життя і насолоду вічних благ. Коли ж вона не послухала тебе, істинного Бога, що створив її, і дала себе звести зміїною приманою і вмертвила себе своїми прогрішеннями, ти, Боже, праведним твоїм судом вигнав її з раю в цей світ і повернув до землі, з якої вона була взята, улаштовуючи їй спасіння через відродження в самому Христі твоєму. Бо не відвернувся ти докраю від створіння Твого, що його ти створив, благий, ані не забув ти діла рук твоїх, але відвідував їх на всі лади, із-за милосердя милости твоєї; ти посилав пророків, творив чудеса через святих твоїх, що в кожному роді добровгодили тобі; Ти промовляв до нас устами слуг Твоїх пророків, провіщаючи нам прийдешнє спасіння; Ти дав нам закон на поміч й ангелів поставив охоронцями. А коли прийшла повнота часу, ти говорив до нас через самого Сина Твого, що ним Ти і віки сотворив. Він, бувши відблиском слави твоєї і образом істоти твоєї, що носить все словом сили своєї, не вважав на здобич бути рівним тобі, Богові й Отцеві, але, будучи предвічним Богом, на землі появився і з людьми співжив; і, народившись з Діви святої, сам умалив себе, вид слуги прийняв і став подібним до тіла смирення нашого, щоб нас подібними вчинити до образу слави своєї. Бо тому, що через людину гріх увійшов у світ, а через гріх – смерть, благоволив твій Син, будучи в лоні в тебе, Бога й Отця, що народився від жінки, святої Богородиці і приснодіви Марії, бувши під законом, осудити гріх своїм тілом, щоб, умираючи в Адамі, оживотворилися ми в самому Христі. І, поживши в цьому світі, він дав спасенні повеління, відвернув нас від ідольської примани, привів до пізнання тебе, істинного Бога й Отця, придбав собі нас у вибраний люд, царське священство, народ святий і, очистивши нас водою й освятивши Духом Святим, віддав себе взамін смерті, що в собі держала нас, запроданих гріхові. І, зійшовши через хрест до аду, щоб наповнити собою все, він усунув болі смертні і воскрес у третій день, і простелив шлях усякій плоті воскресінням з мертвих, бо неможливо було, щоб зотління держало начальника життя. Він став початком померлих, первородним з мертвих, щоб самому бути всім, серед усіх першим. І, вийшовши на небо, Він сів праворуч величности твоєї на висотах, і прийде віддати кожному за вчинками його. А на спомин спасенного свого страждання Він зоставив нам це, що ми принесли за його заповідями. він бо, маючи вийти на добровільну, і приснопам’ятну, і животворящу свою смерть, в ночі, в яку віддав себе за життя світу, взяв хліб у святі свої і пречисті руки, показав тобі, Богові й Отцеві, воздав хвалу, поблагословив, освятив, переломив:

Дав святим своїм учням і апостолам, кажучи: Прийміть, їжте, це є тіло моє, що за вас ламається на відпущення гріхів.

Амінь.

так само взяв і чашу з виноградним плодом, розвів, воздав хвалу, поблагословив, освятив:

Дав святим своїм учням і апостолам, кажучи: Пийте з неї всі, це є кров моя нового завіту, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів.

Амінь.

Це чиніть на Мій спомин, бо кожного разу, коли їсте хліб цей і п’єте чашу цю, мою смерть звіщаєте, моє воскресіння ісповідуєте. Отож і ми, Владико, споминаючи спасительні його страждання, животворящий хрест, триденне погребення, з мертвих воскресіння, на небеса вознесіння, праворуч тебе, Бога й Отця, сидіння, і славний і страшний його другий прихід,

твоє від твоїх тобі приносимо, за всіх і за все.

Тебе оспівуємо, Tебе благословимо, Тобі дякуємо, Господи, і молимось Tобі, Боже наш.

Ради цього, Владико пресвятий, і ми грішні і недостойні слуги твої, сподобившися служити святому твоєму жертовникові, не за праведні вчинки наші, бо нічого доброго ми не вчинили на землі, але ради милости твоєї і щедрот твоїх, що ти їх щедро зілляв на нас, зі сміливістю приближаємося до Твого святого жертовника і, поклавши ці дари, під якими скривається святе тіло і кров Христа Твого, тобі молимось і тебе призиваємо, Святий над святими, щоб доброзичливістю твоєї благости прийшов Дух твій Святий на нас і на дари ці, що перед нами, і поблагословив їх, і освятив, і показав:

Хліб ото цей – самим чесним тілом Господа, і Бога, і Спаса нашого Ісуса Христа.

А чашу оцю самою чесною кров’ю Господа, і Бога, і Спаса нашого Ісуса Христа.

Пролитою за життя світу.

А нас усіх, що від одного хліба і чаші причащаємося, з’єднай одного з одним на причастя єдиного Духа Святого і вчини, щоб ні один з нас не причастився святого тіла й крови Христа Твого на суд або на осудження, але щоб ми знайшли милість і благодать з усіма святими, що від віку тобі благовгодили, праотцями, отцями, патріярхами, пророками, апостолами, проповідниками, благовісниками, мучениками, ісповідниками, вчителями, і з усяким духом праведним, померлим у вірі.

Особливо з пресвятою, пречистою, преблагословенною, славною Владичицею нашою Богородицею і приснодівою Марією.

Тобою радується, Благодатная, всяка твар, ангельський собор і люд-ський рід, освячений храме і раю духовний, дівственна похвало, з Тебе ж бо Бог воплотився і хлоп’ятком став, сущий перед віками Бог наш; утробу бо Tвою престолом сотворив, а Tвоє лоно просторіше від небес учинив. Тобою радується, Благодатная, всяка твар, слава Тобі.

Із святим Йоаном пророком, предтечею і христителем, зі святими і всехвальними апостолами, зі святим ім’я, що його пам’ять творимо, і з усіма святими твоїми, і за їхніми молитвами відвідай нас, Боже.

І пом’яни всіх раніше померлих в надії воскресіння життя вічного.

За упокій і відпущення прогрішень душі слуги Твого ім’я, на місці світлому, звідки відійшла печаль і зітхання, упокой його, Боже наш.

І упокой їх там, де сяє світло лиця Твого.

Ще молимося тобі, Господи, пом’яни святу твою соборну й апостольську Церкву, що від кінців і аж до кінців вселенної, і умиротвори її, яку ти набув чесною кров’ю Христа Твого, і храм цей святий утверди аж до кінця віку. Пом’яни, Господи, тих, що принесли тобі ці дари, і тих за кого, через кого і ради кого їх принесли. Пом’яни, Господи, тих, що приносять плоди і добро творять у святих твоїх церквах, і пам’ятають про вбогих, воздай їм багатими і небесними Твоїми дарами; даруй їм замість земного – небесне, замість дочасного – вічне, замість тлінного – нетлінне. Пом’яни, Господи, тих, що в пустинях, і горах, і вертепах, і пропастях земних. Пом’яни, Господи, тих, що в дівстві, і побожності, і подвижництві, і чистому житті перебувають. Пом’яни, Господи, Богобережений народ наш, правління і все військо. Даруй їм глибокий і невід’ємний мир; натхни їхні серця прихильністю до Церкви твоєї і до всього люду Твого, щоб за їхнього спокою ми провадили тихе й мирне життя в усякому благочесті й чистоті. Пом’яни, Господи, всяке начальство і владу, братів наших у палаті і все воїнство; добрих у благості збережи, лукавих добрими вчини ласкою твоєю. Пом’яни, Господи, тут присутніх людей і з оправданих причин неприсутніх, і помилуй їх і нас багатством милости твоєї; скарбниці їх наповни всяким добром, подружжя їх у мирі й однодумності збережи, дітей вигодуй, молодь виховай, старців підтримай, малодушних утіш, розсіяних ізбери, заблуканих поверни і приєднай до святої твоєї католицької й апостольської Церкви; навіжених нечистими духами звільни, з плаваючими плавай, з подорожніми подорожуй, вдовицям стань на поміч, сиріт захисти, полонених визволь, недужих вилікуй; і всіх тих, що на судах, і в рудниках, і на засланнях, і на гірких роботах, і в усякій журбі, і нужді, і утисках, – пом’яни, Боже. І всіх тих, що потребують великого Твого милосердя, і тих, що люблять нас, і тих, що ненавидять, і тих, що доручили нам, недостойним, молитися за них, і всіх людей твоїх пом’яни, Господи Боже наш, і на всіх вилий багату твою милість, даючи всім те, чого вони просять, на спасіння. А кого ми не пом’янули, через невідання чи забуття, чи задля безлічі імен, ти сам пом’яни, Боже, бо Ти знаєш вік й ім’я кожного, Ти ж знаєш кожного від лона його матері. Ти бо, Господи, поміч безпомічним, надія безнадійним, бурями гнаним спаситель, плаваючим пристановище, недужим лікар; тож для всіх будь усім, відаючи кожного і прохання його, дім, і потреби його. Вибав, Господи, місто це (або: село це, або: обитель цю) і всяке місто й країну від голоду, пошести, землетрусу, потопу, вогню, меча, навали чужих народів та міжусобної брані.

Найперше пом’яни, Господи, святішого вселенського архиєрея нашого ім’я, Папу Римського, блаженнішого верховного Архиєпископа і Митрополита нашого Кир ім’я, преосвященнішого Архиєпископа і Ми-трополита нашого Кир ім’я i боголюбивого єпископа нашого кир ім’я, і даруй їх святим твоїм церквам, щоб у мирі, цілі, чесні, здорові, довголітньо i правильно навчали слово твоєї істини.

І всіх, і все.

Пом’яни, Господи, слугу божого ім’я, за спасіння, виявлення милости, і відпущення гріхів його.

Пом’яни, Господи, всяке єпископство православних, що правильно навчає слово твоєї істини.

Пом’яни, Господи, з великої Своєї милости і моє недостоїнство, прости мені всяке добровільне і недобровільне прогрішення, щоб ради моїх гріхів ти не заборонив благодаті Святого Твого Духа від оцих дарів, що перед нами.

Пом’яни, Господи, пресвітерство, в Христі дияконство і ввесь священичий чин, і не посороми ні одного з нас, що стоїмо навкруги святого Твого жертовника. Відвідай нас благістю твоєю, Господи, вияви нам багаті твої щедроти, даруй нам добре й корисне поліття, даруй землі дощі мирні на врожай, благослови вінець літа благости Твоєї, угамуй розбрат Церков, угаси гордовитість народів, виникнення єресей негайно знищ силою Святого Твого Духа, і всіх нас прийми в царство твоє, показавши нас синами світла і синами дня, твій мир і твою любов даруй нам, Господи Боже наш, бо Ти все воздав нам.

І дай нам єдиними устами і єдиним серцем славити й оспівувати пре-чесне й величне ім’я твоє, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині і повсяк-час, і на віки вічні.

Амінь.

 

^[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Василія Великого.

15     Другий розділ «Віруємо в Тройцю єдиносущну і нероздільну» розкриває вчення Церкви про Пресвяту Тройцю – Отця, і Сина, і Святого Духа. Таїнство Пресвятої Тройці перевищує людське розуміння. Приймаючи це таїнство Триєдиного Бога вірою, ми наближуємося до Нього, сповнюємося Ним і водночас осягаємо щораз більшу повноту пізнання Бога та життя в Ньому.

18  Віра Церкви основується на Божому Об’явленні. У цьому Об’явленні невидимий Бог з повноти своєї любові промовляє до людей, щоб об’явити їм Себе і покликати їх до сопричастя зі Собою: «Сподобалось Богові, у Його доброті й мудрості, об’явити Себе самого й подати до відома таїнство своєї волі (пор. Еф. 1, 9), завдяки якій люди через Христа – Слово, що стало тілом, у Святому Дусі мають доступ до Отця і стають учасниками Божої природи» (пор. Еф. 2, 18; 2 Пт. 1, 4^[1]). Бог, що «у світлі живе неприступнім, якого ніхто з людей не бачив, ані бачити не може» (1 Тм. 6, 16; пор. Йо. 1, 18; 1 Йо. 4, 12), «у тіло одягнувшись, прийшов до людей, на землі живучих, щоб довідались вони про відвідини їх і Господнє пришестя^[2]». Об’являючи Себе, Бог, який у своїй сутності є непізнанним, бажає, щоб люди відповіли Йому, пізнавали Його і любили Його понад усе^[3].

 

^[2] Іларіон, митрополит Київський, Слово про закон і благодать.

^[3] Пор. Катехизм Католицької Церкви, 52.

19  Боже Об’явлення здійснюється одночасно через дії і слова, тісно пов’язані між собою, які взаємно освітлюють одні одних^[1]. Таким чином проявляється особлива «Божа педагогіка^[2]»: Бог відкриває Себе людині поступово, поетапно готуючи її до сприйняття Об’явлення Себе Самого, аж до повноти Об’явлення в Особі й ділі Воплоченого Слова – Ісуса Христа: «Багаторазово й багатьма способами Бог говорив колись до батьків наших через пророків. За останніх же оцих днів Він говорив до нас через Сина, Якого зробив спадкоємцем усього і Яким створив віки» (Євр. 1, 1-2). У всій повноті Бог об’являє Себе тільки у своєму воплоченому Слові, яке було споконвіку (пор. Йо. 1, 1), – Ісусі Христі, в якому «враз із людською природою живе вся повнота Божества» (Кл. 2, 9).

 

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Боже Об’явлення Dei Verbum [«Боже Слово»], 2.

^[2] Катехизм Католицької Церкви, 53.

21  Тільки Бог існує споконвіку, а все творіння Він привів від небуття до буття. Тільки Він має життя в повноті, а світ, оскільки створений, завдячує своє існування Йому. Бог творить усе своїм Словом: «Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без Нього» (Йо. 1, 3; пор. Бут. 1). Створена Богом природа та її закони походять від Слова: «Слово… залишається в землі по всі наступні часи, подаючи їй силу родити й приносити плоди^[1]». Боже Слово надає закон і сенс творінню: і сказав Бог, – це значить, що в кожне єство вкладено премудре і творче слово^[2]. У спогляданні природи, її закономірностях та гармонії, ми пізнаємо премудрість Творця та красу його задуму. Все створіння прославляє Бога, Його велич, славу і мудрість: «Небеса оповідають славу Божу, і діло рук Його проголошує твердь небесна» (Пс. 19, 2); «Господи, Боже наш, яке предивне Твоє ім’я по всій землі!» (Пс. 8, 2).

 

^[1] Василій Великий, Гомілія п’ята на Шестиднев, 1.

^[2] Пор. Григорій Ніський, Про Шестиднев.

23  Бог об’являється людині не тільки як Творець і Вседержитель світу, а й як Отець і Спаситель Свого народу. Історія людства є святою історією, оскільки сам Бог у ній являється і діє. Свій задум спасіння Бог здійснює в історії ділами і словами, внутрішньо пов’язаними між собою: діла Божі виявляють та підтверджують Його вчення, означене словами, а слова проголошують діла і вияснюють таїнство в них присутнє. Повнота ж істини про Бога і спасіння людей розкривається у Христі, Який є водночас і Посередником, і Повнотою всього Об’явлення^[1].

 

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Боже Об’явлення Dei Verbum [«Боже Слово»], 2.

26     З-поміж людей, які «шукали Бога, чи, може, навпомацки не знайдуть його» (Ді. 17, 27), Бог об’являє Себе Аврааму і покликає його стати батьком усіх віруючих, даючи обітницю потомства і землі. Цю обітницю Бог підтверджує, даруючи Авраамові сина Ісаака, а цьому – Якова. Тому, являючись Мойсеєві в палаючому кущі, щоб покликати його вивести Його народ з Єгипту – дому неволі, Сущий Бог об’являє себе «Богом Авраама, Ісаака і Якова» (пор. Вих. 3, 15), «Богом батьків наших» (Втор. 26, 7). Переводячи ізраїльський народ через Червоне море, даруючи йому свої заповіді на горі Синай та вводячи його в Обіцяну землю, Бог показує, що Він не тільки входить в історію свого народу, але й кличе його до повноти життя в Ньому: «Я ходитиму проміж вас і буду вашим Богом, а ви будете Моїм народом» (Лев. 26, 12). Давидові, який бажав побудувати Йому дім, тобто храм, Бог обіцяє, що Сам збудує йому «дім», тобто виведе з його лона потомство – Месію, царство якого існуватиме повіки (пор. 2 Сам. 7, 11-16). Здійснення цієї обітниці Церква бачить в Ісусі Христі: «І Господь Бог дасть Йому престол Давида, Його батька, і Він царюватиме над домом Якова повіки, й царюванню Його не буде кінця» (Лк. 1, 32-33).

27     У Новому Завіті повнота Об’явлення осягнута в Єдинородному Сині, який споконвіку в лоні Отця і Отця об’являє (див. Йо. 1, 18). Сам Ісус наголошує: «Хто мене бачив, той бачив Отця» (Йо. 14, 9), – тим ствер-джуючи, що Він і Отець – одно (див. Йо. 10, 30). Як «образ невидимого Бога» (Кл. 1, 15), Христос приносить повноту Об’явлення. Христос – правдивий Бог і правдива людина – об’являє у Собі також і образ досконалої людини.

28  Церква вірує, що існує тільки одне єдине Боже Об’явлення людям, повноту якого приніс нам і передав Ісус Христос, так що іншого Об’явлення не існує^[1]. Боже Об’явлення продовжує передаватися в Церкві – Тілі Христовому, щоб ми зростали у вірі й богопізнанні.

 

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Боже Об’явлення Dei Verbum [«Боже Слово»], 4.

30  Бог Отець, Який об’явив Себе через Свого Сина, Святим Духом дарує Своє життя вірним у Церкві. Це благодатне діяння Святого Духа, Який усім тим, що живуть у сопричасті з Богом, об’являє Істину і життя у ній, називаємо Святим Переданням. Бог, який «хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1 Тм. 2, 4), тобто до Ісуса Христа (див. Йо. 14, 6), відкриває людям «тайни, сховані від початку світу» (Мт. 13, 35), а Його слово залишається непохитним і незмінним: «Те, що Бог об’явив на спасіння всіх народів, те й найласкавіше так уклав, щоб воно зберігалося непорушним вічно і було передане всім поколінням^[1]». Отже, Христос має бути проповідуваний усім народам і всім людям, щоб таким чином Об’явлення дійшло до всіх кінців землі.

 

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Боже Об’явлення Dei Verbum [«Боже Слово»], 7.

 

37  Церква вірує і навчає, що «Святе Передання і Святе Письмо тісно між собою пов’язані та взаємодіють. Обидва, випливаючи з того ж Божого джерела[...], прямують до однієї й тієї ж мети. Бо Святе Письмо є Словом Божим, під натхненням Божого Духа записаним на письмі, а Святе Передання – Слово Боже, Христом Господом і Святим Духом доручене апостолам, передане в усій повноті їх наступникам, щоб, просвічені Духом істини, вони це Слово своїм проповідуванням вірно зберігали, викладали та поширювали^[1]». Зa Святим Письмом Церква визначає істинність усного передання, а передання, своєю чергою, пояснює і тлумачить Святе Письмо. Усне передання виражене в ученні Святих Отців, зокрема на вселенських і помісних Соборах. Ось чому Церква навчає приймати з вірою та шанувати як Святе Письмо, так і усне передання.

 

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Боже Об’явлення Dei Verbum [«Боже Слово»], 9.

41  Повнотою Божого Об’явлення є Ісус Христос, Богочоловік, у якому «враз із людською природою живе вся повнота Божества» (Кл. 2, 9). Подібно як у Христі нерозривно поєднані Божа і людська природи, так у Святому Письмі Боже Слово передається нам людською мовою. Божі слова, висловлені людськими словами, уподібнилися до людської мови так, як колись Слово предвічного Отця, прийнявши тіло людського безсилля, стало подібне до людей^[1]. «Слово Боже пронизує все Святе Письмо. Те одне Слово лунає з уст усіх святих священнослужителів; те Слово, яке споконвіку було Богом, не потребує складів, бо Воно не залежить від часу^[2]».

 

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Боже Об’явлення Dei Verbum [«Боже Слово»], 13.

^[2] Августин Іпонський, Пояснення Псалмів, 103, 4, 1.

45  Церква у світлі апостольського Передання через типологію висвітлює єдність спасенного Божого задуму (грецькою - ікономія) в обох Завітах. Типологія – це спосіб читання Святого Письма, який дозволяє відкрити в Божих діях старозавітних часів прообрази того, що Бог здійснив, коли настала повнота часів, в Особі воплоченого Сина^[1]. Святі Отці в особах і подіях Старого Завіту бачили «прообрази» й «ікони» подій із життя Христа і Його Церкви. Отже, християни читають Старий Завіт і у світлі Пасхального Таїнства, відкривають його глибший смисл.

 

^[1] Катехизм Католицької Церкви, 128.

57     Святі Отці Церкви були свідками Апостольського Передання, обстоювали його чистоту і звіряли з ним своє богословське вчення. У Христі Ісусі є повнота Божого Об’явлення, однак протягом історії Церква щораз більше розкриває його глибину. Отці Церкви у своїх проповідях і тлумаченнях поглиблювали розуміння Апостольського Передання і соборно сповідували його. Їхня спадщина є невід’ємною частиною Святого Передання. Церква протягом літургійного року звершує пам’ять святих Отців, які на Вселенських Соборах окреслили те, в що завжди, всюди й однодушно вірить Церква.

58     Соборна думка Отців окреслювала зміст віри, завдяки чому вона непохибно й у повноті істини сповідувалася протягом століть. Визначення віри, що їх давали Вселенські собори, дістали назву догматів і стали непорушним ученням Церкви. Цими догматами Отці окреслювали правдиве сповідування Таїнства Бога, захищаючи Передання від хибних тлумачень. Передавання віри триває і нині через служіння єпископів – наслідників апостолів. Таке служіння ми називаємо Учительством Церкви, коли єпископи те, що перейняли від апостолів, передають однодумно, завжди і всюди.

66     Християнське тайновведення в нашій традиції виражається і просторово: Хрещення починається в притворі (хрещальні), Миропомазання звершуються в храмі вірних, а Причастя – на порозі святилища. Новоохрещені зодягаються у світлі ризи (крижмо), які в давнину носили впродовж цілого Світлого тижня. Ці ризи означають радість нового життя у Христі й очікування повноти зустрічі з Богом – у зновупришесті Христа.

78     Божий Син Ісус Христос, у якому «враз із людською природою живе вся повнота Божества» (Кл. 2, 9), об’являє Отця: «Все передане Мені Моїм Отцем, і ніхто не знає Сина, крім Отця, і Отця ніхто не знає, крім Сина, та кому Син схоче відкрити» (Мт. 11, 27). Ісус навчає звертатися до Бога «Отче наш» (Мт. 6, 9) та наслідувати Його досконалість: «Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (Мт. 5, 48). В Ісусі Христі невидимий Бог стає видимим для людини: «Я і Отець – одно» (Йо. 10, 30); «Хто мене бачив, той бачив Отця» (Йо. 14, 9).

126 Створена доброю, людина мала поступово досягати досконалості. Ось чому святий Іриней Ліонський порівнює райський стан першого Адама з невинністю дитини: «Бог міг створити людину вже відразу досконалою, але позаяк людина була тільки-но створена, вона була б неспроможною прийняти цю благодать, а одержавши – втримати^[1]». Зростати до другого Адама – Христа – це приймати благодать Святого Духа аж до постійного перебування в ній, «поки ми всі не дійдемо до єдності у вірі й до повного спізнання Божого Сина, до звершеності мужа, до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4, 13).

 

^[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, IV, 38, 1.

127 Обожествлення людини, згідно з предвічним Божим задумом, можливе завдяки воплоченню Божого Сина, через яке людина отримує дар стати учасником Божої природи (див. 2 Пт. 1, 4), «богом по благодаті», та осягає вічне життя. «Ми не сотворені богами спочатку. Спершу ми стали людьми, але опісля станемо богами. Це саме вияв повноти Божої милості, щоб ніхто не думав, що Бог заздрить або нещирий^[1]». Саме тому, що Бог нас полюбив, Він хоче, щоб і ми стали такими, як Він: «Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!» (Мт. 5, 48; див. 1 Пт. 1, 16).

 

^[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, IV, 37, 4.

129   Образ Божий визначає гідність людини вже в її тілі, яке є добрим. Добрість тіла, зокрема, полягає в тому, що через нього людина в спілкуванні спроможна виражати себе як особу. Цю спроможність людина отримує як дар Божий. Тіло людини здатне приймати в себе Духа Божого, тому й апостол Павло називає тіло людини «храмом Духа Святого» (пор. 1 Кр. 6, 19). У цьому – «таїнство» тіла й повнота його призначення. Саме тому християнство ставиться до людського тіла як до святині, посвяченої для служіння Богові та ближньому.

159 Гріхопадіння Адама не відвернуло Божої любові від людини. Бог милосердиться над упалим людством: «Та й зробив Господь Бог Адамові та його жінці одежу з шкури і одягнув їх» (Бут. 3, 21). Даруючи обітницю спасіння, Бог запевняє людину в незмінності Його задуму щодо її богоуподібнення, богоусиновлення та обожествлення. Сила Божої Обітниці могутніша від немочі людського гріха: «Невимовна благодать Христа дала нам блага, більші від тих, яких позбавила нас заздрість диявола^[1]». У проповіді пророків Старого Завіту обітниця Божа поступово пов’язувалася з постаттю Божого Помазаника – Месії, Який «у повноті часів» (пор. Гл. 4, 4) об’являється як воплочене Боже Слово.

 

^[1] Лев Великий, Проповідь 73. На Вознесіння, 73, 4.

177 Очікування Месії та наближення до Нього звершується в особі Діви Марії з Назарету. Її перед віками обрав Господь. Марія, яка, згідно з Переданням, ще малою дитиною була введена в храм, духовно зростала до «слугині Господньої». Бог поступово готував Марію стати лоном, ковчегом, храмом, вмістилищем для невмістимого Бога. «Дух же Пресвятий із благовоління Бога Отця готував у ній поселення Богу Слову^[1]». Марія стала «наметом», в якому оселилося в повноті часів Слово: «Слово стало тілом, і оселилося між нами» (Йо. 1, 14). Святкуючи Введення Богородиці у Єрусалимський храм (21.11/4.12), християни покликані за її прикладом дозволити Господу підготувати себе, щоб гідно прийняти воплоченого Бога в «намети» своїх сердець.

 

^[1] Дмитро Туптало, Житія Святих. Місяця листопада в 21-ий день. Сказання про Введення Пречистої і Преблагословенної Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії у Господню Церкву і про життя її в ній.

178   Від сотворення світу Бог присутній у творінні Своєю благодаттю. «У Ньому бо живемо, рухаємося й існуєм» (Ді. 17, 28). Бог об’являв Себе людям поступово аж до «повноти» часів: «Якже сповнився час, Бог послав Свого Сина» (Гл. 4, 4). Син Божий – «Слово Отця» – об’являє світові Отця: «Хто Мене бачив, той бачив Отця» (Йо. 14, 9); «Я в Отці, й Отець у Мені» (Йо. 14, 11). Він є Бог: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог» (Йо. 1, 1).

179 Воплочення Сина Божого відбулося, згідно з Божим задумом – у «повноті часу» (див. Гл. 4, 4). Народження Сина Божого стало осердям історії людства, об’явивши, як «Бог полюбив світ» (пор. Йо. 3, 16). Єднання Бога з творінням у воплоченні є справжнім «умаленням» Бога (грецькою – кенозис): «Він [Христос], існуючи в Божій природі, […] применшив Себе Самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини» (Флп. 2, 6-7). Христос прийняв «вигляд слуги» без скверни гріха, «звеличуючи людське і не применшуючи божественного^[1]». У єднанні божественного і людського «Слово стало досяжним, Невидимий – видимим, до Недоторканного можна доторкнутися, Позачасовий увійшов у час, Син Божий став сином людським^[2]!».

 

^[1] Пор. Лев Великий, Лист 28. До Флавіана, єпископа Константинопільського, 3.

^[2] Григорій Богослов, Слово 38 на Богоявлення чи на Різдво Спасителя, 2; 13.

193   Як співаємо в богослужіннях Різдва Христового, у воплоченні Бог-Слово зволив обмежити Себе в часі: «Безначальне Слово таємничим чином прийняло початок», та в просторі: «Невмістимий обмежується плоттю». Христос прийняв смирення дитинства на противагу обраному Адамом самовивищенню. Коли Діва прийняла у своє лоно Боже Слово, то її лоно стало мисленним раєм – місцем зустрічі Бога і людини. Ягниця виносила великого Пастиря у своєму лоні, а тоді у вертепі від Діви зацвіло «Дерево життя» – Христос. Розділення між людиною і Богом, між землею і небом тепер усунене, про що небо звістило землю «устами зірки» і «собором зірок» – ангелів. Сам вертеп набуває значення царської палати, а ясла – царського престолу. Ісуса пов’язують пеленами для розв’язання людства від узів гріхів. Упалий раніше царський образ людини відновлюється аж до його повноти у воскресінні.

240 Славне друге Пришестя Христа несе зі собою також прославлення людини (див. Кл. 3, 4), яке є сповненням обожествлення, осягненням «повноти Христа» (Еф. 4, 13). Христос розпочав прославлення людини у Своєму Воскресінні, а відтак – в історії Церкви у свідченні святих: «Христос із мертвих устав, як начало померлих, первородний творіння, Творець всього, що існує, Він і нашу зотлілу природу обновив у Собі^[1]», а тоді у відповідь «як первістки єства вселенна приносить Насадителю творіння … богоносних мучеників^[2]».

 

^[1] Октоїх, глас 3, неділя, утреня, сідальний перший.

^[2] Пор. Часослов, Повсякденна служба, субота, кондак мученикам.

241   Воскреслий Христос заповів апостолам: «Отож Я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20). Христос завжди присутній у Своїй Церкві, зокрема у святих Таїнствах, у Слові Святого Письма, у літургійній спільноті, у подвижницькому житті святих і їхніх мощах та у святих іконах. Воскреслий Христос дарує нам благодать відродження і нового життя. Як навчає апостол Павло, у нас помирає «стара» й воскресає «нова» людина у Христі: «Хоч наша зовнішня людина занепадає, однак наша внутрішня обновлюється день-у-день» (2 Кр. 4, 16). Зодягнувшись у Христа у Хрещенні (див. Рм. 6), людина зростає до «міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4, 13), коли за апостолом Павлом може стверджувати: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гл. 2, 20).

267 Носієм Божої благодаті у світі є Христова Церква, яка через священ-нодійства Святих Таїнств, освячення і благословення уділяє благодать віруючим у Христа. Християнин зростає у благодаті Святого Духа аж до повноти обожествлення через молитву, аскетичний подвиг і чеснотливе життя. Людська природа, переображуючись благодаттю, перебуває в Божій природі «нерозривно і незмішано^[1]», а в людині і через людину переображається водночас і природа всього творіння аж до його повного звершення в «новому небі і новій землі» (пор. Од. 21, 1).

 

^[1] Див. Халкедонський Собор, Орос.

271 У «повноті часів» (пор. Гл. 4, 4) Бог Отець відвідує людство через Свого воплоченого Сина, зачатого від Святого Духа і Марії Діви, щоб люди в Дусі Святому через усиновлення в Христі прийшли до Отця. Місцем і середовищем усиновлення людей Богові є таїнственне Христове Тіло – Церква. Церква – це люд Бога Отця, Тіло Христове і храм Святого Духа^[1]. Церква започаткована в одвічному Отчому задумі, здійснена у воплоченні Божого Сина і явлена в зішесті Святого Духа.

 

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 2-4.

274 Бог відкриває свій задум про Церкву, як повноту творіння, в описі життя Адама і Єви в раю в єдності з Богом і в гармонії з творінням. Святі Отці описують зв’язок Христа з Церквою в образі сотворення Богом Єви з ребра Адама: «Як Єва постає з ребра Адама, так і ми [Церква] – з ребра Христового^[1]». Взаємини між Адамом і Євою є прообразом взаємин між Христом і Церквою: Христос «полюбив Церкву й видав Себе за неї, щоб її освятити, очистивши купіллю води зі словом, щоб появити Собі Церкву славну, без плями чи зморшки або чого подібного, але щоб була свята й непорочна» (Еф. 5, 25-28).

 

^[1] Йоан Золотоустий, Похвала Максимові, 3.

289 Церква є місцем зростання людини у святості, дарованій благодаттю Святого Духа. Святий Дух веде людей дорогою святості, даруючи у святих Таїнствах Церкви благодать покаяння та обожествлення. Святий Дух відкриває людині ту істину, що «Церква, яка обіймає у своєму лоні також і грішників, є святою і водночас потребує очищення^[1]». Входячи до Церкви крізь «двері покаяння», люди вступають у «райські двері» Божого освячення і благословення. У Святій Церкві звершується найбільше чудо – переображення грішника в праведника. Через зростання членів Церкви у святості Господь переображує все творіння, визволяючи його з-під панування стихій «цього світу» і скеровуючи до повноти «нової землі» (пор. Од. 21, 1).

 

^[1] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 8.

300 Апостольськість Церкви виявляється також у її місіонерському служінні «всім народам», щоб із них творити один народ Божий. Для цього Церква євангелізує культури народів, втілюючи в них Христову Благовість і переображуючи Духом Святим, прищеплює їм свідомість соборності. Плодом апостольства Церкви стало те, що «в різних місцевостях через апостолів та їхніх наслідників постали Церкви, що зрослися з часом в багато органічно об’єднаних спільнот, які, зберігаючи єдність віри та єдиний божественний устрій Вселенської Церкви, втішаються окремим правопорядком, власним літургійним звичаєм та богословською і духовною спадщиною. Між ними деякі, зокрема древні патріарші Церкви, немов матері віри, зродили інших, немов доньок^[1]». Єпархії, очолені єпископами, об’єднувалися в митрополії, а ті – в патріархати. Вселенська (Католицька) Церква зростатиме й надалі до повноти Христа «по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20).

 

^[1] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 23.

303 Помісна Церква має власні джерела християнської традиції, власне богослов’я, духовність та благочестя, літургійну та канонічну спадщину, тобто власні способи сповідування таїнства спасіння^[1]. Життя помісної Церкви увінчують її святі, мученики та ісповідники. Важливою ознакою помісності Церкви є її місійність, яка виражається у проповіді Христового Євангелія нехристиянам різних народів і культур. Повнотою розвитку помісної Церкви є патріархат: «Патріархат Церкви – це видимий знак зрілости і самобутності помісної Церкви та могутній чинник у церковному і народному житті^[2]».

 

^[1] Пор. Патріарх Йосиф, Звіт про католицьку Церкву в Україні (18 липня 1982).

^[2] Патріарх Йосиф, Завіщання (22.12.1981).

304 У кожній помісній Церкві, яка перебуває в сопричасті з іншими помісними Церквами, діє вся повнота Церкви Христової. Видимим знаком сопричастя Церков є Вселенський Архиєрей – Папа Римський, першість якого у любові та у вчительському служінні належить до спадщини віри всього християнства. Митрополит Київський Іларіон, прославляючи святого Климента Папу, визнавав його «мучеників похвалою, святителів прикрасою і непохитною основою Церкви Христової, котру ворота пекла не подолають^[1]». Сопричастя з Римською Церквою є ознакою та умовою приналежності до Вселенської Церкви. «Від приходу до нас Воплоченого Слова всі християнські Церкви вважали і вважають велику Церкву, яка є там [у Римі], єдиною основою та фундаментом^[2]».

 

^[1] Іларіон, митрополит Київський, Слово на оновлення Десятинної церкви.

^[2] Максим Ісповідник, Твори богословські й полемічні.

309 Бог Отець у Своєму милосерді звершив повноту творіння в Ісусі Христі – новому Адамі. Поширювати цю повноту Христос доручив апостолам: «Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангеліє всякому творінню» (Мр. 16, 15). Церква – носій нового творіння – діє «у цьому світі», хоч сама є не від світу цього (див. Йо. 17, 14-16). Вона є знаком «нового неба і нової землі»: «Заснування Церкви – це те саме, що і створення нового всесвіту. У ній, як рече Ісая, творяться нове небо і нова земля, у ній створюється нова людина на образ свого Творця^[1]». Церква називає цих «нових людей на образ Творця» святими – обожествленими благодаттю Святого Духа.

 

^[1] Григорій Ніський, Коментар на Пісню пісень, 13.

313 До Богородиці, першої обожествленої, Церква зі сміливістю звертається словами: «Пресвята Богородице, спаси нас», розуміючи, що спасає благодать Божа, яка діє в ній. Її спокійна й легка, наче сон, смерть у повноті благодаті стала пробудженням до неба і була названа Успенням. Успення Богородиці показане на іконі празника як «народження» для неба: Христос тримає на руках сповиту пеленами душу Марії. У святкуванні Успення Церква ісповідує, що Богородиця у смерті не зазнала тілесного тління, а «переставилася, від землі до небесних обителей переселившись^[1]» – тілом і душею була піднесена Господом до небесної слави^[2]. Першою з-поміж людського роду Богородиця була прославлена у своєму тілі, що є образом і нашого воскресіння. Богородиця, бувши Матір’ю Життя, переставилася до Життя і «в Успенні світа не оставила^[3]». Її заступництво перед Творцем, яке триває безнастанно, Церква святкує у празнику Покрова Пресвятої Богородиці: «Діва днесь предстоїть у Церкві і з ликами святих невидимо за нас молиться Богу^[4]».

 

^[1] Мінея, Успення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії (15/28 серпня), Мала вечірня, стихира на «Господи, взиваю я».

^[2] Пор. Катехизм Католицької Церкви, 966 і 974. Папа Римський Пій ХІІ буллою Munificentissimus Deus [«Всещедрий Бог»] (1 листопада 1950) проголосив догмат про те, що «Непорочна Богородиця Приснодіва Марія, завершивши земне життя, тілом і душею була прийнята до небесної слави».

^[3] Мінея, Успення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії (15/28 серпня), тропар.

^[4] Мінея, Покров Пресвятої Богородиці (1/14 жовтня), кондак.

321   Подвиг святих Церкви описаний у їхніх житіях – «словесних іконах» святих, писаних у світлі благодатного обожествлення. Зміст житія святого, як і зміст ікони, полягає не так у відображенні його біографії, як у представленні його духовного лику. Повнота духовного життя святого описується в житіях як осягнення сопричастя з Богом у глибокому молитовному житті, любові до ближніх і гармонії з навколишнім світом.

338   Богослужіння Церкви являє Царство Боже, яке вже є між нами (пор. Лк. 17, 21) і яке водночас ще має остаточно настати: «нехай прийде Царство твоє». Богослужіння поєднує в собі вже здійснену «повноту» Царства та очікування його явлення в «будучому віці». Церковна спільнота вже перебуває в повноті Божої присутності і водночас, усвідомлюючи свою обмеженість і немічність, взиває до Господа: «Помилуй нас!», «Спаси нас!».

 339   У цьому невпинному зростанні Боже вже переважає людське ще ні повноти Божої присутності. Під час Літургії це вже поминається як славне зновупришестя Христа, що можемо бачити на іконі «Спас у славі». Краса риз, обрядів, церковної утварі вже вказує на небесну славу, відображає «небо на землі» та «ангельську, небесну Літургію».

340   Храм вірних – це образ повноти християнської спільноти як Тіла Христового, а вірні в ньому скеровані до святилища, яке символізує повноту Царства Божого – «чого око не бачило» (пор. 1 Кр. 2, 9). Храмовий іконостас являє цю повноту і водночас вказує, що до Цар-ства ще слід увійти.

344 Вершиною богослужбового життя Церкви є Божественна Літургія (з грецької літургія – «спільне діло») – служіння Бога людям і людей Богові. На Божественній Літургії (або Службі Божій) Бог Отець уводить нас у повноту Свого життя, даруючи нам Свого Сина. Син же дарує нам Себе Самого на поживу в трапезі Слова й трапезі Тіла й Крові, щоб ми стали з Ним «співтілесні та співкровні^[1]» й мали участь у Його Божестві. Церква, приймаючи цей дар Христовий у Святому Дусі, відповідає Йому приношенням себе самої, щоб Він жив і діяв у ній як у своїм Тілі. Отак Христос, Глава Церкви, разом із Церквою, яка є Його Тілом, приносить Отцеві у Святому Дусі хвалу й благодарення за здійснене спасіння.

 

^[1] Кирило Єрусалимський, Містагогійні проповіді, 4, 1; 4, 3.

350 Проскомидія звершується на приготованих для Літургії хлібинах – просфорах (із грецької принесене). Із просфори священик вирізає агнця і кладе його на дискос. Вирізання агнця супроводжується словами з пророцтва Ісаї про заколення ягняти (див. Іс. 53, 7). Христос є пасхальним Агнцем, що бере на себе гріх світу (пор. Йо. 1, 29). На агнці, вирізаному з просфори, витиснено слова «ІС ХС НІКА» (з грецької Ісус Христос перемагає), що є прообразом повноти «будучого віку», про яку писав святий Павло: «Якже все Йому буде підкорене, тоді й сам Син підкориться Тому, що Йому підкорив усе, щоб Бог був усім в усьому» (1 Кр. 15, 28). Вливання до чаші вина і води символізує те, як із пробитого списом боку Христа «потекла кров і вода» (пор. Йо. 19, 34). Святий Йоан Золотоустий повчає: «Ця кров і вода є символами хрещення і таїнств (євхаристійних дарів). З цих двох народжена Церква […]. З боку Христового Бог створив Церкву, як з боку Адамового створив Єву^[1]».

 

^[1] Йоан Золотоустий, Хрещальні катехизи. Слово третє: до неофітів, 17.

361   Якщо співом антифонів ми переживаємо очікування Царства й «наближення» до нього, то Малий вхід показує, що, йдучи за Христом, ми вже входимо в Царство, в небо, в повноту Божого життя і молимося: «Вчини із входом нашим, щоб був входом святих ангелів, які співслужать з нами і разом з нами славословлять Твою доброту». Словами «Премудрість, прості!» диякон закликає нас скерувати увагу до Слова Божого, а вірні відповідають поклонінням Його Мудрості, явленій у книзі Євангелія. Вони готують свої серця до прийняття Слова. Саме тому вірні, творячи малий поклін, співають: «Прийдіте, поклонімося і припадім до Христа».

379   У спомині Тайної Вечері Церква споминає і «все, що ради нас сталося: хрест, гріб, триденне воскресіння, на небеса вознесіння, праворуч сидіння, другий і славний прихід». Поєднуючись із Христом, ми стаємо учасниками всіх Його спасенних діл – чи то страждання і смерті, чи воскресіння і прослави; Його Пасха стає нашою, і ми вже тепер беремо участь у Його славі, у повноті явленій останнього дня.

380   Запрошення Христа до причастя у Його Тілі та Крові Церква приймає, даруючи у відповідь себе саму: «Твоє від твоїх Тобі приносимо, за всіх і за все». Неможливо інакше стати одним Тілом із Тим, хто дарує свою любов, – як лише взаємним даруванням. Ми приносимо Йому себе самих і весь світ, хоч усе це й так належить Йому, тому що Він прийшов навчити нас цієї благодатної й добровільної жертви і зробити нас спроможними приносити її. Це сповнення Його Нової заповіді, у цьому – життя вічне. Це та всеціла «словесна» служба на взірець Христа-Слова, про яку мовить святий апостол Павло: «Тож благаю вас, брати, на милість Божу, віддати тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові: богослужбу від вас розумну» (Рм. 12, 1). У хрестовидному піднесенні священнослужителем дискоса й чаші Церква виявляє дар себе самої Богові Отцеві через розп’ятого Христа; тим вона звіщає ту есхатологічну повноту часів, коли Христос передасть усе Богові Отцеві (див. 1 Кр. 15, 28).

381 Моління, змістом якого є прикликання Святого Духа «на нас і на дари», називаємо епіклезою (з грецької дослівно - кликати до, кликати на). Святий Дух сходить на дари, щоб вони були нам «на тверезість душі, на відпущення гріхів, на спільноту зі Святим Духом, на повноту Царства Небесного». В епіклезі «ми закликаємо милосердного Бога, щоб післав Духа Свого Святого на дари, що перед нами: щоб Він сотворив хліб Тілом Христовим, а вино – Кров’ю Христовою, бо все, до чого Дух торкається, освячується й перетворюється^[1]».

 

^[1] Кирило Єрусалимський, Містагогійні катехизи, 5, 7.

392   Божественна Літургія «нині» закінчилася, однак продовжується в щоденному житті вірних як їхнє служіння у світі, тобто «літургія після Літургії». Дійсність прийдешнього віку, щойно пережита літургійно, поширюється на цілий світ і переображує його. «Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш… помилує і спасе нас» і посилає у світ, щоб через нас, оновлених у Христі, діяти. Своїм остаточним «Амінь» літургійна спільнота виражає очікування повноти звершення Божого Царства.

394 Щоб підтримати вірних під час духовного подвигу посту і подати Причастя в ці дні, Церква служить Літургію Передшеосвячених Дарів, під час якої вірні причащаються Святих Дарів, освячених попередньої неділі. Церква не служить жодної з цих літургій в середу і п’ятницю Сиропусного тижня, понеділок і вівторок першого тижня Чотиридесятниці^[1] і Велику п’ятницю, тому ці дні згідно з традицією є алітургійними. Згідно зі звичаєм прийнято правити Літургію Передшеосвячених Дарів тільки по середах і п’ятницях Великого посту, а тому алітургійними днями також називаємо всі понеділки, вівторки й четверги Великого посту. Церква уводить практику алітургійних днів, щоб нагадати нам про те, що ми тільки-но наближаємося до повноти Царства Божого і щоб Євхаристія не стала для нас звичкою, а завжди була живою подією^[2].

 

^[1] Див. рубрики: Постова тріодь, сиропусний тиждень, середа, вечірня; Перший тиждень посту; понеділок, вечірня, Велика п’ятниця, час ІХ.

^[2] Див. Конгрегація у справах Східних Церков, Інструкція застосування літургійних приписів Кодексу канонів Східних Церков, (6 січня 1996), 63.

402   Покаянний характер Літургії Передшеосвячених Дарів виявляється у співі стихири «Нехай направиться молитва моя, як кадило, перед Тобою», що завершується доземними поклонами, а також коліноприклоненням під час торжественного перенесення Передшеосвячених Дарів з проскомидійника на Престол. Покаянно-постовий характер цієї Літургії полягає в очікуванні пасхальної повноти й готуванні вірних до неї, а причащання Святих Дарів духовно зміцнює вірних на шляху покаяння і посту.

403   Слово «таїнство» (грецькою містеріон) у Святому Письмі та вченні Отців Церкви має широке значення. «Таїнством Божої волі», наприклад, святий апостол Павло називає «той задум доброзичливий і ухвалений у Ньому (Христі), щоб, коли настане повнота часів, здійснити його – об’єднати все у Христі: небесне й земне» (Еф. 1, 9-10). Таїнство для християн – це Христос між нами (пор. Кл. 1, 27). Тому пізнання таїнства Божого спасіння – це пізнання Христа, «в якому сховані всі скарби мудрості й знання» (Кл. 2, 3). Таїнство – це Христос, і все, що Він вчинив і чинить задля нас.

405 Спасаюча й освячуюча дія Церкви звершується в семи святих Таїнст-вах, що їх установив Христос. Святими Таїнствами є Хрещення, Миропомазання, Євхаристія, Покаяння, Єлеопомазання, Подружжя та Священство. Через ці священнодійства Церкви Христос дарує благодать Святого Духа. Церква через Святі Таїнства освячує вірних на їхньому шляху до повноти життя у Христі. У Святих Таїнствах через зовнішні знаки (наприклад воду, миро, хліб і вино, покладання рук тощо) Христос будує свою Церкву. У богослужіннях Святих Таїнств відбувється дія Божої благодаті та наше входження в Боже життя. Сприймаючи зовнішній образ обряду Таїнства, у священнодійстві ми стаємо причасниками благодатної Божої дії. «Коли невіруючий чує про купіль, він уважає, що це просто вода, я ж беру до уваги не тільки те, що бачу, а й очищення душі силою Святого Духа^[1]». Цей зовнішній образ обряду і його матеріальні вираження є важливими, оскільки є знаками нашого обожествлення і являють первістки переображеної природи.

 

^[1] Йоан Золотоустий, Гомілії на Перше послання до корінтян, 7,1.

406   Співдія Бога і людини у Святих Таїнствах виявляється в тому, що Бог відкривається в любові, дарує людині свою благодать, своє життя, а людина у вірі приймає цей дар і в любові відповідає на нього. Спасіння людини полягає саме в тому, що вона стає здатною у Христі любити так, як Христос полюбив нас (пор. Йо. 13, 34). Відкриваючись на дар благодаті, людина повністю віддається волі Божій, щоб зростати у вірі, надії та любові аж «до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4, 13).

410 У розмові з Никодимом Христос мовить про початок нового життя як про «народження з висоти» (пор. Йо. 3, 3). Це нове народження здійснюється «з води та Духа» (Йо. 3, 5). Відбуваючись в обряді хрещення водою, воно звершується силою Святого Духа. Хрещення є для нас початком повноти життя, задля якого ми й були сотворені: «Йоан проповідував хрещення покаяння, і ціла Юдея сходилася до нього. Господь проповідує хрещення богосинівства, і хто з тих, що покладають надію на Нього, не послухається? Йоанове хрещення було лише початком, Ісусове ж – завершенням. Те відводило від гріхів, це – єднає з Богом^[1]». У Хрещенні Бог не лише спасає нас від гріха, але й обдаровує неоціненними скарбами нового життя.

 

^[1] Василій Великий, Гомілія 13. Заохочення до прийняття святого Хрещення, 1.

426 Через Миропомазання християнин отримує дар Святого Духа, щоб бути «хоробрим і переможним подвижником Христа», «завжди готовим Його ради терпіти й з любов’ю умерти», щоб «зростати в усіх чеснотах», щоб дозріти «в людину досконалу в міру росту повноти Христової» (пор. Еф. 4, 13). Усе це християнин осягає «силою, діянням, благодаттю й зшестям Пресвятого Духа^[1]».

 

^[1] Требник, Чин Миропомазання, Велика єктенія.

432 У Святому Причасті Христос дарує нам Самого Себе, Своє Тіло і Кров, на поживу для зростання в новому житті. На Тайній Вечері Христос віддав Себе за нас, щоб ми могли дарувати своє життя за ближніх, як Він його дарував (пор. Йо. 13, 34). Причащаючись Господнього Тіла і Крові, ми отримуємо завдаток вічного життя: «Хто тіло Моє їсть і кров Мою п’є, той живе життям вічним, і Я воскрешу його останнього дня» (Йо. 6, 54). Через Причастя Тіла і Крові Христа ми вже маємо вічне життя, повнота якого явиться у славному зновупришесті Христа. «Тому що Він дарував нам Свій власний образ і Своє власне дихання, а ми їх не зберегли, Він сам бере участь у нашій бідній і немічній природі для того, щоб нас очистити й учинити нетлінними та знову зробити учасниками Його Божества^[1]».

 

^[1] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, IV, 13.

452   У своїй духовній боротьбі християнин не покинутий напризволяще, а співдіє з Христом – силою Святого Духа – під материнською опікою Церкви. Покликаний поступово зростати «до повноти зрілості Христа» (пор. Еф. 4, 13), християнин – через людську неміч – часто помиляється, зневірюється в Божій любові або й свідомо та добровільно співдіє зі силами зла. Проте Бог не відвертається від людини, що згрішила, а у Своїй любові й милосерді дарує їй можливість покаятися, тобто повернутися до життя, яке випливає з Хрещення: «То згадай, звідки ти впав, і покайся, і перші діла роби» (Од. 2, 5).

 492   Повнота пастирського служіння передана єпископам, які є спадкоємцями повноти апостольського служіння, тобто повноти благодаті священства. У своїй єпархії єпископ є першим відповідальним за навчання Божого Слова, провід Божого народу та його освячення. Особливістю священнодіяння єпископа є рукоположення єпископів, пресвітерів і дияконів, освячення мира та антимінсів. Пресвітери, поставлені єпископом на чолі парафіяльних спільнот, священнодіють, навчають і провадять довірену їм паству. Вони звершують таїнства Хрещення, Миропомазання, Євхаристії, Покаяння, Єлеопомазання та Вінчання, а також благословення й освячення на потребу вірних. Диякони поставлені єпископом на літургійне служіння при єпископові та пресвітерові, а також на інші служіння в справах навчання і допомоги в потребах Божого народу, зокрема убогих та недужих.

524   До найпоширеніших богослужінь поза добовим колом у нашій Церкві належить акафіст. Слово акафіст у перекладі з грецької мови означає «несідальний (гимн)», тобто це особливий вид молитовно-хвалебних пісень на честь Христа, Богородиці та святих, торжественність яких підкреслює стояча молитовна постава. Акафіст відправляють спільно у храмі чи приватно. Традиційно акафіст складається з дванадцятьох пісень, які охоплюють двадцять чотири строфи. Число строф відповідає двадцяти чотирьом літерам грецького алфавіту, кожна літера якого розпочинає нову строфу, що й утворює акростих – фразу, складену з початкових букв кожної строфи, чим і висловлюється повнота змісту акафіста.

540 Добове коло богослужінь нашої Церкви побудоване на ідеалі безнастанної молитви, вираженому біблійним числом сім, яке є образом повноти і досконалості: «Сім раз на день я Тебе хвалю за Твої присуди справедливі» (Пс. 119 (118), 164). До такої молитви заохочує і святий Василій Великий: «щоб і для нас щодень було за правило: сім разів на день славити Бога^[1]». Основою цього молитовного правила є Псалми, що переплітаються з іншими моліннями: гимнами, стихирами, тропарями, кондаками та єктеніями. Добові богослужіння, а саме: Вечірня, Повечір’я, Північна, Утреня, Перший, Третій, Шостий і Дев’ятий часи, а також Обідниця – містяться в богослужбовій книзі під назвою Часослов^[2].

 

^[1] Василій Великий, Слово про подвижництво, І, 4.

^[2] Тѵпікъ Церкве Руско-Каθоліческїя, Львовъ, 1899, с. 5.

556   Гріх, а разом з ним смерть, які ввійшли в історію через гріхопадіння людини, визначають минущість часу і відтак неповноту семиденного циклу. Усвідомлення людьми неповноти історичного часу вже від доби пророків призвело до духовних пошуків нового Дня Господнього – особливого, надзвичайного «восьмого дня», у якому повнота часів буде відновлена.

560   Як і добу, християнство сприймає весь тиждень як ікону історії спасіння, початок якої – у сотворенні світу, а довершення – у славному зновупришесті Христа. Неділя – восьмий день, перший і єдиний день нового творіння – стає першим днем тижня. Неділя як «восьмий день» є пророчим знаком і початком прийдешнього «воскресіння мертвих і життя будучого віку» (Символ віри). Шість днів тижня, від понеділка до суботи, Церква оспівує здійснення Божого задуму – від сотворення світу до його повноти та звершення.

575 Ще одне свято, пов’язане з Різдвом Христовим, – Різдво Йоана Хрестителя. Оскільки він народився за півроку перед Ісусом (пор. Лк. 1, 26), його різдво святкуємо 24 червня/7 липня, а зачаття, відповідно, 23 вересня/6 жовтня. До Різдвяного циклу празників належить також Обрізання Господнє (1/14 січня), яке святкуємо восьмого дня після Різдва Христового, і Стрітення Господнє (2/15 лютого), коли, сорокового дня після Різдва, Ісуса як первородного сина принесли в Єрусалимський храм і склали за Нього пожертву. У цьому святі Церква святкує зустріч, або стрітення Старого і Нового Завітів у постатях старця Симеона й пророчиці Анни та Богородиці з дитям Ісусом на руках. У празнику Переображення Господнього на горі Тавор (6/19 серпня) Церква святкує явлення повноти божественного світла, започаткованого в Богоявленні. Як у воплоченні «засяяв світові Спаситель наш, як світло від світла з’явлений Бог^[1]», так і в переображенні «уся людська природа по-божому сіяє^[2]» і світло Христове звершує переображення усього творіння. У празник Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (14/27 вересня) Церква оспівує «дерево справжнього життя, яке було посаджене на Череп-місці» (Голготі). На ньому «предвічний Цар учинив спасіння посеред землі, а нині його воздвиженям освячуються кінці світу^[3]».

 

^[1] Мінея, Святе Богоявлення Господа і Спаса нашого Ісуса Христа (6/19 січня), Утреня, стихира на хвалитних.

^[2] Мінея, Передсвяття Переображення Господа нашого Ісуса Христа (5/18 серпня), кондак передсвяття.

^[3] Мінея, Всесвітнє Воздвиження чесного і животворящого Хреста (14/27 вересня), Вечірня, стихира на литії.

585   Поділ храму на притвор, храм вірних і святилище показує нам спрямування Церкви до повноти Царства. До храму входимо через притвор, який символізує перехід від щоденних турбот світу цього до «єдиного потрібного» (пор. Лк. 10, 42) – Царства Божого. Притвор – місце, де оглашенні й каяники перебували під час Літургії вірних; у притворі також розпочинаються чини Хрещення та Вінчання, а також здійснюються інші богослужіння.

586   Храм вірних є образом повноти Церкви: спільнота збирається довкола Христа, свого Голови, зображеного в центрі купола. На стінах храму розміщені численні ікони святих, які являють сопричастя земної Церкви і Церкви небесної. Посередині храму вірних на столі (тетраподі) з хрестом і свічками міститься храмова ікона або ікона свята, яку вірні почитають поклоном і поцілунком, входячи та виходячи з храму. У храмі вірних спільнота підносить молитви до Бога, перед іконостасом читають і проповідують Слово Боже, вірні причащаються Тіла і Крові Христової. Перед тетраподом звершуються Чини Хрещення, Миропомазання та Вінчання, а перед іконою Спасителя – Чин Сповіді.

704   Третя частина Катехизму у світлі Божого Об’явлення та на основі східнохристиянської традиції розкриває життя та діяльність християнина як нової людини у Христі. Бог Отець через Сина у Святому Дусі дарує людині нове життя, до повноти якого вона покликана дозріти. Цей Божий дар християнин пізнає, розвиває і виявляє через добрі вчинки.

 

715 У міру розвитку нашого духовного життя ми крізь плетиво щоденних обставин дедалі виразніше бачимо дію Святого Духа. Максим Ісповідник говорив про особливе споглядання, що його поступово осягає християнин, – споглядання Божого Провидіння^[1]. Завдяки дії Святого Духа християнин «бачить» Божу волю щодо себе й радісно приймає її; усе життя християнина стає знаком дії Святого Духа, набуває сенсу й повноти.

 

^[1] Див. Максим Ісповідник, Містагогія, 24,2.

718 Кожен християнин отримує у святих таїнствах Хрещення і Миропомазання зародок святості, який він покликаний не змарнувати, а зростити до повноти. Той же святий Йоан Касіан зазначає: «Що більше людська слабкість впокоряється перед Богом та Йому себе віддає, то більше заслуговує своєю вірою та посвятою приймати Бога як Того, Хто перебуває в людині. Кожен стає щораз більше здатним до святості завдяки дії божественної благодаті, яка додається до цього дару. Якщо хтось стане гідним Бога, тоді насолодиться Божим приходом, за Господньою обітницею: “Коли хтось Мене любить, то й слово Моє берегтиме, і злюбить його Мій Отець, і прийдемо Ми до нього, і в ньому закладемо житло” (Йо. 14, 23^[1])».

 

^[1] Йоан Касіан, Про Воплочення Христове, 5, 4.

725   Отці Церкви навчають, що людська особа, переображена в Христі, покликана своїм способом життя уподібнюватися до cпособу життя Бога. Лише в Христі можна збагнути Божий задум, згідно з яким і задля якого людина була створена, і пізнати повноту людського життя.

730   Нейтральними вчинками, з погляду християнської моралі, називаємо такі дії людини, які вона чинить мимовільно та несвідомо. У них особа не виявляє себе як їх активне джерело, а тому такі вчинки не можуть ні будувати, ані руйнувати людину в її моральному житті. Саме через відсутність впливу таких вчинків на моральний характер особи Святі Отці назвали їх морально нейтральними. Наприклад, до таких дій належать вчинки дітей, які ще не досягли повноти свідомості своїх дій, реалізація природних потреб людського організму, спонтанні порухи тощо.

734   Святі Отці навчають, що внаслідок гріха прародичів ми втратили повноту свободи, тобто стали схильними обирати зло. Через це людина опинилася в рабстві гріха, з якого її може визволити лише Спаситель. Христос – Дорога, Істина і Життя (пор. Йо. 14, 6) – відкрив дорогу до Отця у Святому Дусі й указав людині шлях істинного визволення та зростання в божественній свободі.

773 Чеснота бадьорості духа або тверезіння дає людині можливість відновляти свої духовні сили й надалі вести духовну боротьбу з допомогою Божої благодаті. «Тому, підперезавши стан вашого ума, тверезі, надійтеся повнотою на благодать, що вам буде принесена в об’явленні Ісуса Христа» (1 Пт. 1, 13). Святий Ісаак Сирієць навчає: «Якщо будемо дотримуватися закону тверезіння та розсудливості у віданні, плодом чого є життя, то боротьба з нападами пристрастей зовсім не завдасть шкоди уму^[1]».

 

^[1] Ісаак Сирієць, Слово 38, 18.

782 Покаяння становить основу християнської духовності, оскільки визначає весь рух до Бога, започаткований Ним і підтримуваний Його благодаттю. Початком цього руху є фундаментальна внутрішня зміна (навернення), яка приносить нове бачення себе самого, інших людей, Господа Бога. Метою цього руху є визволення від гріхів і повернення до повноти життя в Богові. У Неділю митаря і фарисея на Утрені співаємо: «Відчини мені двері покаяння, Життєдавче, – молиться зранку дух мій у святім Твоїм храмі, бо вся моя тілесна храмина осквернена; але Ти, Щедрий, очисти мене Своєю ласкавою милістю^[1]».

 

^[1] Постова тріодь, Неділя митаря і фарисея, утреня, покаянна стихира після 50-го псалма.

829 Основна мета духовного отцівства/материнства – сприяння вдосконаленню особи, щоб вона досягнула святості, до якої кличе її Бог. Зрештою, це спільна мета як учня, так і наставника. Тому духовне наставництво відбувається в умовах щирих дружніх взаємин між духовними отцем і сином. У духовній традиції Отців Церкви йдеться про «божественну дружбу», в атмосфері якої наставник та учень сходять до висот обожествлення, дозрівають до «божественної повноти» життя у Святому Дусі^[1].

 

^[1] Пор. Оріген, Проти Цельса, ІІІ, 28-30.

840   З віри зроджується надія – очікування повноти Царства Божого, уже дарованого людині. Перспектива християнського життя, його мета, до якої ведуть прагнення людини, виходить поза межі людських сподівань, а також страждань та смерті. Християнин, який вірує у воскреслого Христа, що вознісся на небо і сидить праворуч Отця, очікує в надії свого прославлення з Христом у час Його славного зновупришестя (див. Кл. 3, 1-4).

841 Надія – це непорушна впевненість у Спасителеві, притаманна віруючому, який очікує повноти пришестя Христа: «Бо ми надією спаслися. Коли ж хтось бачить те, чого надіється, то це не є вже надія; бо що хтось бачить, хіба того надіється? Як же ми сподіваємося, чого не бачимо, очікуємо його витривало» (Рм. 8, 24-25). Митрополит Андрей навчає: «Надія певна, бо ґрунтується на свідоцтві Бога, на Його обітниці, на Його доброті, на тому, що просто неможливо, щоб Бог не додержав обітниці. А тієї певності ніхто і ніщо не може ослабити; вона росте в міру того, як наближаємося до Господа Бога, себто як поступаємо в ласці Божій або просто живемо по-християнськи^[1]».

 

^[1] Митрополит Андрей, Божа мудрість (15.10.1932-15.02.1933 р. Б.).

889   Застосування контрацепції спотворює природний зміст статевого акту, руйнує не лише дітородну, а й єднальну його сутність. Контрацепція веде до безвідповідального співжиття, метою якого є пошук власного задоволення. Це завдає великої шкоди справжній основі подружнього співжиття – жертовній любові, у якій подруги віддають і приймають одне одного в усій повноті, зокрема, власну плідність.

951 Християнська сім’я є найважливішим середовищем не тільки сприйняття дару нового життя, а й розвитку цього життя. У процесі виховання сім’я розвиває і виховує людину в усій її повноті та всіх її вимірах^[1]. Батьки є першими, хоч і не єдиними вихователями своїх дітей, і ніхто не може позбавити їх цієї відповідальності. Батьки мають право та обов’язок виховувати своїх дітей по-християнськи, тож повинні шукати найкращих засобів для ефективного сповнення цього обов’язку. Батьки відповідальні за передання своїм дітям скарбу віри та покликані довести своїх дітей до «зросту повноти Христа» (Еф. 4, 13). Особа вихователя має високу гідність: «Якщо люди, які різьблять статую царя або малюють його зображення, втішаються такою великою славою, то чи ж не більше ми, котрі відкриваємо щораз то більшу красу Царського Образу (адже людина сотворена на образ Божий) і Його справжню подобу, втішатимемося несказанними благами^[2]?».

 

^[1] Компендіум соціальної доктрини Церкви, 238-239.

^[2] Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до ефесян. Гомілія 21, 4