75     Бог об’являє Себе як Особа – «Я Той, Хто є» (Вих. 3, 14). Тільки Бог-Особа насправді є. Усе інше існує, оскільки Бог так велить. Бог є святий, тобто цілком відмінний від усього створіння, Бог – неповторний і єдиний, тож Його неможливо уявити думкою та зобразити жодним матеріальним способом: «Не робитимеш собі ніякого кумира» (Вих. 20, 4). На відміну від мертвих ідолів, Бог – живий. Не маючи відповідних слів, щоб висловити таїнство Божого життя, Святе Письмо часто використовує антропоморфізми – переносить на Бога риси поведінки живої людини: Бог «любить, розмовляє, допомагає, жаліє, сумує, гнівається, воює, карає…».

157 Всесвітні наслідки гріхопадіння постають перед нами в розповіді про потоп (див. Бут. 6-9): «Побачив Господь, що людська злоба на землі велика та що всі думки й помисли сердець увесь час тільки злі […]. Земля зіпсувалася супроти Бога і була переповнена насильства» (Бут. 6, 5.11). Розгул пристрастей і злих нахилів, які переважали серед людей і визначали їхню поведінку, привели до Божої кари – потопу: «Ти одна, душе моя, відкрила безодні гніву Бога твого. Потопила, мов землю, всю плоть, усі діла та життя й залишилась поза спасенним ковчегом^[1]».

^[1] Постова тріодь, П’ятий тиждень посту, четвер, Утреня, Великий покаянний канон преподобного отця нашого Андрея Критського, пісня 2.

706   Першим виміром буття і діяльності у Христі є особисте, внутрішнє життя християнина. Це внутрішнє життя особи, що народилася «з води і Духа», будується на основних засадах духовного та аскетичного життя. Внутрішньоособова переображаюча дійсність духовно-аскетичного ділання є основою християнської моралі, правил та засад поведінки християнина, його «невидимої боротьби» з власним гріхом та зростання у чеснотах.

726   Життя у Христі, дароване у Святих Таїнствах, є основою християнської моралі, правил і норм поведінки християнина. Християнське моральне життя – це свідчення віри. Дієвий вияв християнської віри в особистому, сімейному, суспільно-політичному та інших вимірах людського життя вимагає справжнього геройства та відваги. Створена на образ Божий, людина покликана відображати Бога у своєму християнському житті, таїнственно являти життя Пресвятої Тройці й так зростати від образу до подоби Божої. Кожен християнин покликаний до того, щоб таке таїнственне «відображання» божественного життя в його житті виявлялося щораз виразніше. Осягання богоподібності конкретними діями і є християнською мораллю.

867   Подружню вірність послаблює і навіть руйнує обман, нещирість, ревнивість, легковажна поведінка, що може призвести до подружньої зради та марнування благодаті таїнства Подружжя. Христос уже самі похітливі бажання прирівнює до перелюбу: «Кожний, хто дивиться на жінку з пожаданням, той вже вчинив перелюб з нею в своїм серці» (Мт. 5, 27-28).

896 Відповідальне батьківство та материнство – це не лише прийняття дару нового життя, а й створення належних умов для повноцінного розвитку дитини. Християнські батьки повинні усвідомлювати, що діти, подаровані їм Господом, належать передусім Йому. Ці Божі діти у своєму земному житті лише довірені опіці батьків. Батьківське покликання потребує жертовної любові до дітей. Благо дитини є найвищою метою батьківського виховання. Тому батьки не можуть вважати дітей своєю «власністю» чи використовувати їх лише як засіб для досягнення якоїсь іншої мети, натомість кожна дитина має природне право бути народженою і вихованою у повноцінній сім’ї^[1]. Найкращим засобом виховання дітей є зріла християнська поведінка самих батьків, їхні взаємини між собою та з іншими членами родини та суспільства.

^[1] Пор. Іван Павло ІІ, Промова до комітету європейських журналістів у справах прав дитини, (13 січня 1979).

929 Як «нова людина» у Христі, християнин виявляє цю свободу в конкретних сферах свого життя, зокрема й у суспільній. Він покликаний до співпраці з Христом у всіх вимірах людського життя. Поведінка «нової людини» в суспільстві випливає з дару нового життя у Христі, а тому досконалість і зрілість особи в моральному житті є не лише результатом зусиль людини, а й плодом єдності та співдії з Христом у Святому Дусі^[1].

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes [«Радість і надія»], 19.

947   Людина шкодить честі й доброму імені іншої людини як особистим учинком, так і через структури гріха, які діють у суспільстві. Особистим гріхом проти честі іншої людини є знеславлення її імені, наклеп, плітки, обмови. До особистих належать і так звані «чужі гріхи», через які ми стаємо співучасниками негідної поведінки інших людей: дораджувати до гріха, допомагати в грісі, боронити гріх, хвалити гріх, мовчати на гріх. Через чужі гріхи ми стаємо також учасниками суспільних структур гріха: наказуючи комусь робити гріх, спонукуючи до гріха, дозволяючи на гріх і не караючи за нього.

949 На збудження часом штучних людських потреб скерована також реклама та різні розважальні медіа-програми, які розвивають споживацькі інтереси й можуть бути могутнім засобом поширення ідей, що суперечать християнському світоглядові^[1]. Безоглядна комерціалізація та приватизація ЗМІ, гонитва за прибутком, творення різноманітних технологій впливу та маніпуляцій спотворюють справжні цінності та потреби людей, створюють для них штучні норми й зразки поведінки.

^[1] Див. Папська Коміся у справах засобів соціальної комунікації, Душпастирська інструкція Communio et progressio [«Єдність і поступ»], (23.05.1971), 59-62.

992   Кожна людина покликана до відповідальної поведінки в усіх сферах своєї життєдіяльності. Під екологічною відповідальністю треба розуміти відповідальність людини за вчинки, які мають вплив на якісний стан її природного середовища. Християнин, вірячи в Бога – Творця всесвіту, зобов’язаний відповідально сповняти завдання уповноваженого Богом управителя сотвореного світу.

995 Людина, яка своєю діяльністю шкодить довкіллю, руйнує Боже творіння, невід’ємною частиною якого є вона сама. Вона грішить не лише стосовно творіння, а й стосовно самої себе та Бога. У цьому сенсі йдеться про екологічний гріх^[1], який полягає в безвідповідальній поведінці людини стосовно Божого творіння. Цей гріх є важким злочином проти життя сучасної цивілізації та життя майбутніх поколінь.

^[1] Іван Павло ІІ, Aпостольське повчання Ecclesia in America [«Церква в Америці»], (22 січня 1999), 56.