8    Анафора є водночас осердям нашого Катехизму, яке не лише об’єднує всі три його частини в єдине ціле, але й надає йому характеру богопочитання. Анафора, центром якої є Пасха Христа, є спомином цієї спасительної події на тлі опису створення і спасіння світу Отцем, і Сином, і Святим Духом. Наша традиція знає дві анафори: Літургії святого Йоана Золотоустого і Літургії святого Василія Великого. Ми використовуємо в нашому Катехизмі анафору Літургії святого Василія Великого, яка розгорнуто описує історію спасіння^[1]:

Сущий Владико, Господи, Боже Отче Вседержителю, поклоняємий, достойно воістину, і праведно, і гарно, як годиться величності святости твоєї, тебе хвалити, тебе оспівувати, тебе благословити, тобі поклонятися, Тобі дякувати, тебе славити, єдиного істинно сущого Бога, і тобі приносити з серцем сокрушенним і духом смиренним оцю духовну службу нашу, бо Ти єси той, хто дарував нам пізнання Своєї істини. І хто спроможний висловити могутність твою, голосною вчинити всю хвалу твою або повідати кожночасно чудеса твої?

Владико всіх, Господи неба і землі, і всього видимого й невидимого створіння, Ти, що сидиш на престолі слави і споглядаєш на безодні – безначальний, невидимий, незбагненний, неописаний, незмінний; Отче Господа нашого Ісуса Христа, великого Бога і Спасителя, надії нашої, Який є образом благости твоєї, печать рівнообразна, що в Собі являє тебе – Отця, живе Слово, Бог істинний, предвічна премудрість, життя, освячення, сила, справжнє світло, що через Нього Дух Святий з’явився, Дух істини, дар усиновлення, запорука майбутнього спадкоємства, початок вічних благ, животворяща сила, джерело освячення; Ним бо підкріплене все створіння, духовне і розумне, Тобі служить і тобі повсякчасно возсилає славослов’я, бо все служить тобі. тебе ж хвалять ангели, архангели, престоли, господьства, начала, влади, сили і багатоокі херувими; перед Тобою навкруги стоять серафими, шість крил в одного і шість крил у другого; двома ото вони покривають обличчя свої, а двома ноги, двома ж літаючи, безперестанно взивають один до одного устами, в невмовкаючих славословленнях,

Переможну пісню співаючи, викликуючи, взиваючи і промовляючи:

Свят, свят, свят Господь Саваот, повне небо і земля слави Твоєї, осанна на висотах. Благословенний, хто йде в ім’я Господнє, осанна на висотах.

З цими блаженними силами, Владико чоловіколюбче, і ми грішні, кличемо і мовимо: Святий єси і воістину пресвятий, і немає міри величі святости твоєї, і праведний єси в усіх ділах твоїх, бо правдою й істинною постановою ти все здійснив щодо нас. Ти бо створив людину, взявши порох із землі, і, вдостоївши її образом Своїм, Боже, ти поставив її в достатньому раю, і за збереження заповідей твоїх Ти обітував їй безсмертне життя і насолоду вічних благ. Коли ж вона не послухала тебе, істинного Бога, що створив її, і дала себе звести зміїною приманою і вмертвила себе своїми прогрішеннями, ти, Боже, праведним твоїм судом вигнав її з раю в цей світ і повернув до землі, з якої вона була взята, улаштовуючи їй спасіння через відродження в самому Христі твоєму. Бо не відвернувся ти докраю від створіння Твого, що його ти створив, благий, ані не забув ти діла рук твоїх, але відвідував їх на всі лади, із-за милосердя милости твоєї; ти посилав пророків, творив чудеса через святих твоїх, що в кожному роді добровгодили тобі; Ти промовляв до нас устами слуг Твоїх пророків, провіщаючи нам прийдешнє спасіння; Ти дав нам закон на поміч й ангелів поставив охоронцями. А коли прийшла повнота часу, ти говорив до нас через самого Сина Твого, що ним Ти і віки сотворив. Він, бувши відблиском слави твоєї і образом істоти твоєї, що носить все словом сили своєї, не вважав на здобич бути рівним тобі, Богові й Отцеві, але, будучи предвічним Богом, на землі появився і з людьми співжив; і, народившись з Діви святої, сам умалив себе, вид слуги прийняв і став подібним до тіла смирення нашого, щоб нас подібними вчинити до образу слави своєї. Бо тому, що через людину гріх увійшов у світ, а через гріх – смерть, благоволив твій Син, будучи в лоні в тебе, Бога й Отця, що народився від жінки, святої Богородиці і приснодіви Марії, бувши під законом, осудити гріх своїм тілом, щоб, умираючи в Адамі, оживотворилися ми в самому Христі. І, поживши в цьому світі, він дав спасенні повеління, відвернув нас від ідольської примани, привів до пізнання тебе, істинного Бога й Отця, придбав собі нас у вибраний люд, царське священство, народ святий і, очистивши нас водою й освятивши Духом Святим, віддав себе взамін смерті, що в собі держала нас, запроданих гріхові. І, зійшовши через хрест до аду, щоб наповнити собою все, він усунув болі смертні і воскрес у третій день, і простелив шлях усякій плоті воскресінням з мертвих, бо неможливо було, щоб зотління держало начальника життя. Він став початком померлих, первородним з мертвих, щоб самому бути всім, серед усіх першим. І, вийшовши на небо, Він сів праворуч величности твоєї на висотах, і прийде віддати кожному за вчинками його. А на спомин спасенного свого страждання Він зоставив нам це, що ми принесли за його заповідями. він бо, маючи вийти на добровільну, і приснопам’ятну, і животворящу свою смерть, в ночі, в яку віддав себе за життя світу, взяв хліб у святі свої і пречисті руки, показав тобі, Богові й Отцеві, воздав хвалу, поблагословив, освятив, переломив:

Дав святим своїм учням і апостолам, кажучи: Прийміть, їжте, це є тіло моє, що за вас ламається на відпущення гріхів.

Амінь.

так само взяв і чашу з виноградним плодом, розвів, воздав хвалу, поблагословив, освятив:

Дав святим своїм учням і апостолам, кажучи: Пийте з неї всі, це є кров моя нового завіту, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів.

Амінь.

Це чиніть на Мій спомин, бо кожного разу, коли їсте хліб цей і п’єте чашу цю, мою смерть звіщаєте, моє воскресіння ісповідуєте. Отож і ми, Владико, споминаючи спасительні його страждання, животворящий хрест, триденне погребення, з мертвих воскресіння, на небеса вознесіння, праворуч тебе, Бога й Отця, сидіння, і славний і страшний його другий прихід,

твоє від твоїх тобі приносимо, за всіх і за все.

Тебе оспівуємо, Tебе благословимо, Тобі дякуємо, Господи, і молимось Tобі, Боже наш.

Ради цього, Владико пресвятий, і ми грішні і недостойні слуги твої, сподобившися служити святому твоєму жертовникові, не за праведні вчинки наші, бо нічого доброго ми не вчинили на землі, але ради милости твоєї і щедрот твоїх, що ти їх щедро зілляв на нас, зі сміливістю приближаємося до Твого святого жертовника і, поклавши ці дари, під якими скривається святе тіло і кров Христа Твого, тобі молимось і тебе призиваємо, Святий над святими, щоб доброзичливістю твоєї благости прийшов Дух твій Святий на нас і на дари ці, що перед нами, і поблагословив їх, і освятив, і показав:

Хліб ото цей – самим чесним тілом Господа, і Бога, і Спаса нашого Ісуса Христа.

А чашу оцю самою чесною кров’ю Господа, і Бога, і Спаса нашого Ісуса Христа.

Пролитою за життя світу.

А нас усіх, що від одного хліба і чаші причащаємося, з’єднай одного з одним на причастя єдиного Духа Святого і вчини, щоб ні один з нас не причастився святого тіла й крови Христа Твого на суд або на осудження, але щоб ми знайшли милість і благодать з усіма святими, що від віку тобі благовгодили, праотцями, отцями, патріярхами, пророками, апостолами, проповідниками, благовісниками, мучениками, ісповідниками, вчителями, і з усяким духом праведним, померлим у вірі.

Особливо з пресвятою, пречистою, преблагословенною, славною Владичицею нашою Богородицею і приснодівою Марією.

Тобою радується, Благодатная, всяка твар, ангельський собор і люд-ський рід, освячений храме і раю духовний, дівственна похвало, з Тебе ж бо Бог воплотився і хлоп’ятком став, сущий перед віками Бог наш; утробу бо Tвою престолом сотворив, а Tвоє лоно просторіше від небес учинив. Тобою радується, Благодатная, всяка твар, слава Тобі.

Із святим Йоаном пророком, предтечею і христителем, зі святими і всехвальними апостолами, зі святим ім’я, що його пам’ять творимо, і з усіма святими твоїми, і за їхніми молитвами відвідай нас, Боже.

І пом’яни всіх раніше померлих в надії воскресіння життя вічного.

За упокій і відпущення прогрішень душі слуги Твого ім’я, на місці світлому, звідки відійшла печаль і зітхання, упокой його, Боже наш.

І упокой їх там, де сяє світло лиця Твого.

Ще молимося тобі, Господи, пом’яни святу твою соборну й апостольську Церкву, що від кінців і аж до кінців вселенної, і умиротвори її, яку ти набув чесною кров’ю Христа Твого, і храм цей святий утверди аж до кінця віку. Пом’яни, Господи, тих, що принесли тобі ці дари, і тих за кого, через кого і ради кого їх принесли. Пом’яни, Господи, тих, що приносять плоди і добро творять у святих твоїх церквах, і пам’ятають про вбогих, воздай їм багатими і небесними Твоїми дарами; даруй їм замість земного – небесне, замість дочасного – вічне, замість тлінного – нетлінне. Пом’яни, Господи, тих, що в пустинях, і горах, і вертепах, і пропастях земних. Пом’яни, Господи, тих, що в дівстві, і побожності, і подвижництві, і чистому житті перебувають. Пом’яни, Господи, Богобережений народ наш, правління і все військо. Даруй їм глибокий і невід’ємний мир; натхни їхні серця прихильністю до Церкви твоєї і до всього люду Твого, щоб за їхнього спокою ми провадили тихе й мирне життя в усякому благочесті й чистоті. Пом’яни, Господи, всяке начальство і владу, братів наших у палаті і все воїнство; добрих у благості збережи, лукавих добрими вчини ласкою твоєю. Пом’яни, Господи, тут присутніх людей і з оправданих причин неприсутніх, і помилуй їх і нас багатством милости твоєї; скарбниці їх наповни всяким добром, подружжя їх у мирі й однодумності збережи, дітей вигодуй, молодь виховай, старців підтримай, малодушних утіш, розсіяних ізбери, заблуканих поверни і приєднай до святої твоєї католицької й апостольської Церкви; навіжених нечистими духами звільни, з плаваючими плавай, з подорожніми подорожуй, вдовицям стань на поміч, сиріт захисти, полонених визволь, недужих вилікуй; і всіх тих, що на судах, і в рудниках, і на засланнях, і на гірких роботах, і в усякій журбі, і нужді, і утисках, – пом’яни, Боже. І всіх тих, що потребують великого Твого милосердя, і тих, що люблять нас, і тих, що ненавидять, і тих, що доручили нам, недостойним, молитися за них, і всіх людей твоїх пом’яни, Господи Боже наш, і на всіх вилий багату твою милість, даючи всім те, чого вони просять, на спасіння. А кого ми не пом’янули, через невідання чи забуття, чи задля безлічі імен, ти сам пом’яни, Боже, бо Ти знаєш вік й ім’я кожного, Ти ж знаєш кожного від лона його матері. Ти бо, Господи, поміч безпомічним, надія безнадійним, бурями гнаним спаситель, плаваючим пристановище, недужим лікар; тож для всіх будь усім, відаючи кожного і прохання його, дім, і потреби його. Вибав, Господи, місто це (або: село це, або: обитель цю) і всяке місто й країну від голоду, пошести, землетрусу, потопу, вогню, меча, навали чужих народів та міжусобної брані.

Найперше пом’яни, Господи, святішого вселенського архиєрея нашого ім’я, Папу Римського, блаженнішого верховного Архиєпископа і Митрополита нашого Кир ім’я, преосвященнішого Архиєпископа і Ми-трополита нашого Кир ім’я i боголюбивого єпископа нашого кир ім’я, і даруй їх святим твоїм церквам, щоб у мирі, цілі, чесні, здорові, довголітньо i правильно навчали слово твоєї істини.

І всіх, і все.

Пом’яни, Господи, слугу божого ім’я, за спасіння, виявлення милости, і відпущення гріхів його.

Пом’яни, Господи, всяке єпископство православних, що правильно навчає слово твоєї істини.

Пом’яни, Господи, з великої Своєї милости і моє недостоїнство, прости мені всяке добровільне і недобровільне прогрішення, щоб ради моїх гріхів ти не заборонив благодаті Святого Твого Духа від оцих дарів, що перед нами.

Пом’яни, Господи, пресвітерство, в Христі дияконство і ввесь священичий чин, і не посороми ні одного з нас, що стоїмо навкруги святого Твого жертовника. Відвідай нас благістю твоєю, Господи, вияви нам багаті твої щедроти, даруй нам добре й корисне поліття, даруй землі дощі мирні на врожай, благослови вінець літа благости Твоєї, угамуй розбрат Церков, угаси гордовитість народів, виникнення єресей негайно знищ силою Святого Твого Духа, і всіх нас прийми в царство твоє, показавши нас синами світла і синами дня, твій мир і твою любов даруй нам, Господи Боже наш, бо Ти все воздав нам.

І дай нам єдиними устами і єдиним серцем славити й оспівувати пре-чесне й величне ім’я твоє, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині і повсяк-час, і на віки вічні.

Амінь.

 

^[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Василія Великого.

13     Перший розділ «Об’явлення Пресвятої Тройці» розкриває зміст Об’явлення Бога – Творця і Вседержителя світу. Це Об’явлення міститься у Святому Переданні та Святому Письмі Старого і Нового Завіту й доручене святій Церкві, яка його звіщає і тлумачить та про нього авторитетно навчає. Церква заохочує всіх до пізнання Бога, щоб, читаючи й слухаючи Слово Боже, щоденно жити Ним. Боже Слово зростає в нас, неначе зерно в доброму ґрунті, просвічуючи нас і вводячи в таїнственну глибину Божого життя.

33     Христос обирає апостолів і посилає їх проповідувати Слово: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи […], навчаючи їх берегти все, що Я вам заповідав» (Мт. 28, 19-20). Отримавши це посланництво в день Христового Вознесіння та силу Святого Духа в день П’ятдесятниці, апостоли починають проповідувати Христа й свідчити про Нього: «Оцього Ісуса Бог воскресив, – ми всі цьому свідки» (Ді. 2, 32). Подібно до Христа-Вчителя, апостоли передають Його Євангеліє своїм учням в живому слові проповіді, закликаючи зберігати його: «Бережи добре передання за допомогою Духа Святого, який живе в нас» (2 Тм. 1, 14).

 

46  «Незнання Писань є незнанням Христа» – навчає святий Єронім^[1]. І тому, щоб пізнати Христа, треба читати Святе Письмо, яке, за словами апостола Павла, «натхненне Богом і корисне, щоб навчати, докоряти, направляти, виховати у справедливості, щоб Божий чоловік був досконалий, до всякого доброго діла готовий» (2 Тм. 3, 16-17). Читати Святе Письмо треба щоденно: «Читання Святого Письма кожного дня, хоч би на хвилинку, повинно стати звичаєм кожної християнської родини. Те читання повинно бути щоденною поживою людей^[2]».

 

^[1] Єронім, Коментар на пророка Ісаю, Вступ; пор. Венедикт ХV, Енцикліка Spiritus Paraclitus [«Дух Утішитель»] (15 вересня 1920); Пій ХІІ, Енцикліка Divino afflante Spiritu [«Божим подихом»] (30 вересня 1943).

^[2] Митрополит Андрей, Про почитання Святого Хреста (9 вересня 1940).

107   Святе Письмо в розповіді про сотворення світу відкриває, як Бог оцінює сотворений Ним світ: «І побачив Бог, що воно добре» (Бут. 1, 10 й інші). Бог, наче мистець, створивши шедевр, приглядається до сотвореного й любується ним. Отець споглядає світ і розпізнає в його обрисах лик Сина – первородного усякого створіння, Яким і для Якого все було створено (пор. Кл 1,15н). Лик Христа все виразніше проступає протягом історії – аж до воплочення Сина Божого та Його зновупришестя у славі. Творіння – це видима ікона невидимого Бога. Силою Святого Духа творіння переображається в ході історії в «нове творіння», первообраз якого явлений у прославленому тілі воскреслого Христа.

109 Споглядання світу у світлі особового Бога, який один є добрий (див. Лк. 18, 19), дає підставу стверджувати про добрість світу, матерії та всього творіння. «Добрим є світ і все, що у ньому виявляється мудрим і художнім^[1]». У Святому Письмі образом Божого задуму про світ є рай (див. Бут. 2). Здійснення цього задуму залежить від співпраці людини з Богом. Рай є Божим даром і водночас людським покликанням.

 

^[1] Григорій Ніський, Велике огласительне слово, 1.

115 Існування невидимого світу ангелів свідчить про багатство й розмаїття сотвореного Богом світу. Видиме й невидиме належить до одного творіння, яке Бог бачить добрим. Як особи, люди й ангели мають можливість будувати особові, духовні відносини з Богом і між собою: «Днесь горнє з долішнім празнує, і долішнє з горнім разом розмовляє^[1]».

 

^[1] Требник, Чин великого освячення води святих Богоявлень, молитва друга.

126 Створена доброю, людина мала поступово досягати досконалості. Ось чому святий Іриней Ліонський порівнює райський стан першого Адама з невинністю дитини: «Бог міг створити людину вже відразу досконалою, але позаяк людина була тільки-но створена, вона була б неспроможною прийняти цю благодать, а одержавши – втримати^[1]». Зростати до другого Адама – Христа – це приймати благодать Святого Духа аж до постійного перебування в ній, «поки ми всі не дійдемо до єдності у вірі й до повного спізнання Божого Сина, до звершеності мужа, до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4, 13).

 

^[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, IV, 38, 1.

129   Образ Божий визначає гідність людини вже в її тілі, яке є добрим. Добрість тіла, зокрема, полягає в тому, що через нього людина в спілкуванні спроможна виражати себе як особу. Цю спроможність людина отримує як дар Божий. Тіло людини здатне приймати в себе Духа Божого, тому й апостол Павло називає тіло людини «храмом Духа Святого» (пор. 1 Кр. 6, 19). У цьому – «таїнство» тіла й повнота його призначення. Саме тому християнство ставиться до людського тіла як до святині, посвяченої для служіння Богові та ближньому.

135 Господь покликав людину до святості у свободі й відповідальності: «Якщо тільки побажаєш – заповіді збережеш, і дотримати вірність – у твоїй добрій волі» (Сир. 15, 15). Бог оселив людину в раю, дав їй свободу та заповідь для її осягнення, символом якої є заборона споживати з «дерева пізнання добра і зла»: «З усякого дерева в саду їстимеш; з дерева ж пізнання добра й зла не їстимеш» (Бут. 2, 16-17). Цю заповідь святий Григорій Богослов тлумачить так: «Не для занапащення людини Бог посадив його [дерево пізнання добра і зла] на початку і не через заздрість заборонив їй наближатися до нього […], а через благість, якщо слушно цю заборону розуміти. Адже це дерево було, на мою думку, спогляданням, яке без жодної шкоди могли осягнути лише ті, чия духовність досягла достатньої досконалості^[1]».

 

^[1] Григорій Богослов, Слово 45 на Пасху, 8.

141 Бог усе створив «добрим» (пор. Бут. 1, 31). За свідченням Святого Письма, зло з’являється пізніше – через відкинення добра. Зло не виникає як нова дійсність, «не існує злa за природою, і ніхто не є злим від природи, оскільки Бог не є творцем зла^[1]». Зло є обмеженням і спотворенням уже існуючого: «Зло має своє існування в небутті^[2]». Гріх позбавляє людину життя – Бога. Зло виникає з гріха особи: «Звідки ж приходить зло? Поспитайте в самих себе! Хіба воно не є очевидним наслідком вашої сваволі та вашого вибору? Безперечно так, і ніхто не може твердити протилежного^[3]». Внаслідок гріхопадіння у світ входить зло, яке Бог допускає задля покаяння і навернення людини: «Звідси походять недуги в містах і країнах, посухи, неврожай, винищення міст, землетруси, повені, розгроми військ^[4]…».

 

^[1] Діадох Фотікійський, Сто глав про духовну досконалість, 3.

^[2] Григорій Ніський, Про душу і воскресіння. Розмова з сестрою Макриною.

^[3] Йоан Золотоустий, Коментар на святого євангелиста Матея. Гомілія 59, 2.

^[4] Василій Великий, Гомілія про те, що Бог не є творцем зла, 5.

147 Змієвий обман стає для Єви спокусою: «Дерево було добре для поживи й гарне для очей і приманювало, щоб усе знати» (Бут. 3, 6). Єва піддається спокусі: «І взяла з нього плід та й скуштувала й дала чоловікові, що був з нею, і він теж скуштував» (Бут. 3, 6). Так прародичі порушують Божу заповідь, а через це гріх і зло входять у світ: «Через одного чоловіка ввійшов у світ гріх» (Рм. 5, 12). Із «споживанням забороненого плоду» ілюзія самообожествлення розвіюється, а замість очікуваного «добра» зроджується зло і порожнеча: «Тоді відкрилися їм обом очі, й вони пізнали, що вони нагі» (Бут. 3, 7). Гріх прародичів спричиняє розрив людини з Богом, Джерелом життя, і людина стає смертною. «Як тіло тоді помирає, коли душа позбавляє його своєї сили, так і душа тоді умертвляється, коли Дух Святий позбавляє її Своєї сили^[1]».

 

^[1] Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до ефесян. Гомілія 18, 3.

176   Читання Святого Євангелія на свято апостола Пилипа сповнене надії на спасіння (див. Йо. 1, 43-51). Пилип запрошує Натанаїла ближче пізнати Ісуса з Назарету. Однак Натанаїл має упередження: «Що доброго може бути з Назарету?». На це Пилип відповідає: «Прийди та подивися» (пор. Йо. 1, 45-46). Упередження Натанаїла розвіюються під час зустрічі з Христом. Звідси й завдання для кожного християнина – «прийти і подивитися», тобто наблизитися до Христа, щоб пізнати Його.

207   Царство Боже є даром Божої любові: «Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного! Як Я був полюбив вас, так любіте і ви один одного!» (Йо. 13, 34). Прийнявши божественну любов у своє життя, людина по-новому сприймає всіх людей – як своїх ближніх (див. Лк. 10, 25-37), коли сила любові долає навіть ненависть до ворогів: «Ви чули, що було сказано: Люби ближнього свого й ненавидь ворога свого. А Я кажу вам: Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас; таким чином станете синами Отця вашого, що на небі, Який велить Своєму сонцю сходити на злих і на добрих і посилає дощ на праведних і неправедних» (Мт. 5, 43-45).

224 Добрий вчинок блудниці розпалив заздрість Юди і підштовхнув його до зради. «О Юдо окаянний! Бачивши як блудниця цілувала ноги, ти підступно продумував поцілунок зради. Вона розв’язала волосся, а ти зв’язався лютістю; заздрість бо не вміє вибирати корисного^[1]». Ісус усе ж таки все робить заради спасіння Юди: обмиває йому ноги, подає хліб в часі Тайної Вечері. «О невимовне самоспустошення! Будучи наче вогонь, Ти обмив ноги зрадникові, Спасе. Обмивши, не обпалив. І подав хліб на вечері^[2]».

 

^[1] Квітна тріодь, Великий четвер,Вечірня, стихира на «Господи, взиваю я».

^[2] Квітна тріодь, Великий четвер, Повечір’я, канон, пісня 8.

277   Свій споконвічний задум про Церкву – спасительну спільноту людей – Отець здійснює через воплочення Сина силою Святого Духа. Воплочений Син Божий Ісус Христос у Своїй проповіді про Церкву часто використовував близькі для слухачів образи. Він порівнював Церкву зі стадом, для якого Він є Добрим Пастирем (див. Йо. 10, 1-18). Церква також – це виноградник (див. Мт. 21, 33-43), у якому Христос – виноградна лоза (див. Йо. 15, 1-5), а Його учні – гілки. Христос у Церкві – це наріжний камінь у будівлі (див. Мт. 21, 42-44). Церква ж є непорочною «Невістою Агнця», приготованою на прихід свого Жениха (пор. Од. 19, 6-8).

341   Невидимий Бог об’являв Себе людству «багаторазово й багатьма способами», через слова вибраних Богом людей та через творіння. «За останніх же оцих днів він говорив до нас через Сина» (Євр. 1, 2) – воплочене Слово. Увесь світ був сотворений добрим (див. Бут. 1), а тому він є засобом спілкування з Богом. Однак цей світ потребує людини, очікуючи явління синів Божих (пор. Рм. 8, 19.22), через яких усе творіння зможе вповні звершити своє призначення.

347   Значення і символіку всіх богослужбових риз добре розкриває молитва на облачення стихаря: «Як на жениха, положив на мене вінець і, як невісту, украсив мене красою». На Літургії священик представляє Христа-Жениха перед спільнотою і Невісту-Церкву перед Богом.

367 Слово Боже засвічує в наших серцях «нетлінне світло богопізнання», про що навчає молитва перед читанням Євангелія. Сенс слухання Слова Божого – у «розумінні євангельських проповідувань», аби прийняти їх як «блаженні заповіді» та, «перемігши всі тілесні похоті, провадити духовне життя, думаючи й діючи так, як угодно Богові». Виявом шанобливого слухання і приймання Божого Слова є схиляння голови під час читання Євангелія. У проповіді священик звіщає Благу Вість про великі Божі діла, закликає людей до втілення почутого Слова, «навчає і закликає уводити в життя ці добрі приклади^[1]». Вірні слухають Слово Боже, яке Господь промовляє до них через читання Апостола й Євангелія та через проповідь. Вони приймають Слово Боже до своїх сердець, немов зерно, яке має принести добрий плід у їхньому житті. Причащаючись же Христа-Слова, вірні стають Його носіями і благовісниками.

 

^[1] Юстин Філософ, Перша апологія, 67.

400   Святий Дух об’єднує померлих і живих у єдину Церкву. Церковною молитвою просимо Господа пом’янути доброчинців, подвижників, народ, правління і воїнство, подружжя і сім’ї, людей нужденних, відпалих від Церкви, біснуватих, подорожніх, вдів і сиріт, полонених і недужих, засуджених і утиснених, друзів і ворогів. Анафора Літургії святого Василія Великого завершується радісною певністю, що Господь, даруючи нам усі блага і щедроти, добре поліття, дощі та врожай і вгамовуючи церковний розбрат, гордовитість народів, виникнення єресей, являє нас синами світла і синами дня.

422   Новонародженого у Христі зодягають у білу одежу (звану «крижмо») – ризу правди, яка символізує «зодягнення» у воскреслого Христа: «Ви, що у Христа хрестилися, у Христа одягнулися» (Гл. 2, 37). Зодягнутись у Христа для охрещеного означає, що він став новою людиною: одягнутий в світлу одежу, він сповідує перед іншими людьми, що в ньому перебуває та діє Христос. Подаючи хрещеникові запалену свічку, священик мовить: «Прийми оцю горіючу свічку і старайся в усьому житті твоєму просвічуватися світлом віри і добрих діл, щоб, коли прийде Господь, ти міг світло вийти назустріч Йому з усіма святими». Як Христос є «Світлом, що світить у темряві» (пор. Йо. 1, 5), так і просвічений Христом у таїнстві Хрещення покликаний бути «світлом світу» (пор. Мт. 5, 14).

453 Покаяння людини містить у собі пізнання й визнання своїх провин і відмову від гріха: «Хто пізнає свої гріхи й оскаржує себе в них, той уже співдіє з Богом. Бог засуджує твої гріхи: якщо ти те саме робиш, то поєднуєшся з Богом [...]. Коли зненавидиш зло, яке ти зробив, тоді починаються твої добрі діла, бо ти засуджуєш свої злі діла. Визнання злих вчинків – початок добрих вчинків. Тоді ти чиниш правду й ідеш до світла^[1]».

 

^[1] Августин Іпонський, Коментар на Євангеліє від Йоана, 12, 13.

457 До святої Сповіді треба приготуватися молитовним іспитом совісті, який полягає в узгодженні власного життя з Божими і Церковними заповідями та Євангельськими блаженствами. Слуга Божий митрополит Андрей навчає: «До доброї святої Сповіді треба, може, й довше приготовлятись. Перед святою Сповіддю треба ревною й покірною молитвою випросити собі дар покаяння, дар сердечних сліз, а, може, й треба постити, бо знаєте, що Ісус Христос сказав: “Той рід не виходить інакше, тільки постом і молитвою”. Є гріхи, що їх не можна з душі вигнати без посту, без молитви^[1]». Важливими умовами Сповіді є щире розкаяння, бажання змінити своє життя (скруха за гріхи і рішення виправитися^[2]). Щире розкаяння – це насамперед усвідомлення себе грішником, що потребує Божого прощення, а кожного свого гріха як відвернення від Бога та відкинення Його любові. Важливою умовою сповіді є також примирення з ближніми: «Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там перед жертовником твій дар; піди помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій» (Мт. 5, 23-24).

 

^[1] Митрополит Андрей, Пастирське послання до тих, що на Пасху не сповідалися (15 жовтня 1935).

^[2] Молитовник «Прийдіте, поклонімся« наводить п’ять умов, необхідних для того, щоб сповідь була доброю: 1) іспит совісти; 2) скруха за гріхи; 3) рішення виправитися; 4) сповідування гріхів у чині Сповіді; 5) виконати покуту (епітимію), яку визначив сповідник.

461   Часта Сповідь чинить людину духовно здоровою, здатною протистояти спокусам і збільшує її сили в духовній боротьбі. Доброю нагодою для Сповіді є церковні пости, під час яких, за церковним звичаєм, уся сім’я приступає до святого таїнства Покаяння.

464   Ісус, посилаючи дванадцятьох апостолів на проповідь Євангелія, «дав їм владу над нечистими духами, щоб їх виганяли і лікували всяку хворобу й усяку неміч» (Mт. 10, 1). Він обіцяв, що проповідь супроводжуватиметься зціленнями: «На хворих будуть руки класти, і добре їм стане» (Мр. 16, 18). Услід за Христом апостоли також заповідають моління за недужих: «Нездужає хтось між вами? Хай прикличе пресвітерів церковних і хай вони помоляться над ним, помазавши його олією в ім’я Господнє, і молитва віри спасе недужого, та й Господь його підійме; і як він гріхи вчинив, вони йому простяться» (Як. 5, 14-15). Продовжуючи апостольське Передання, Церква звершує святе таїнство Єлеопомазання на зцілення душі і тіла та прощення гріхів.

478 Священик після того, як під спів «Блаженні всі, що бояться Господа, що ходять путями Його» (пор. Пс. 128 (127)), увів наречених досередини храму, розпочинає Чин Вінчання, подібно до Божественної Літургії, торжественним виголосом: «Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа». Цей виголос вказує на тісне поєднання Таїнства Вінчання з Пресвятою Євхаристією, благодаттю якої наречені стають одним тілом. «Бо святе Причастя є завершенням всякого священнодійства і печаттю кожного божественного таїнства. Церква добре робить, приготовляючи святі Дари для спокутування і благословення подружньої пари. Бо Сам Христос, який дав нам ці Дари і є цими Дарами, прийшов на весілля [до Кани Галилейської], щоб принести їм [нареченим] єднання в мирі та однодумності. Тому ті, хто єднаються в подружжі, мають бути гідними Святого Причастя; вони мають бути поєднані перед Богом у храмі – домі Божому, бо вони є діти Божі^[1]».

 

^[1] Симеон Солунський, Про чесне й законне подружжя, 282.

485   Бог-Отець у Своєму чоловіколюбстві «так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним. Бо не послав Бог у світ Сина світ засудити, лише Ним – світ спасти» (Йо. 3, 16-17). Син Божий, Ісус Христос, називає Себе добрим пастирем: «Я – добрий пастир. Добрий пастир життя своє за овець покладе» (Йо. 10, 11). Христос здійснює в Собі Божу Обітницю про «єдиного Пастиря» для народу Божого: «Я поставлю над ними єдиного пастиря, що пастиме їх, слугу мого Давида. Він буде їх пасти, він буде пастирем над ними» (Єз. 34, 23). Христос передає своє пастирство вибраним і покликаним апостолам, а також їхнім наступникам, щоб через них і далі перебувати в Церкві та провадити її.

499 Покликання до священства є одночасно даром Божим і плодом духовного життя церковної спільноти – сім’ї та парафії. Тому Церква постійно підносить молитву за добрі й святі покликання до священичого служіння. Покликаних Богом осіб Церква належно готує до отримання благодаті священства і служіння Божому народові. Покликаний зростає в дусі молитви, пізнанні церковного вчення та вмінні провадити інших шляхом спасіння. Відповідальність за готовність кандидата до священства лежить на єпископові, який через рукоположення доручає йому церковне служіння, а церковна спільнота підтримує його в служінні: «Добрий пастир, а саме такий, що його бажає Христос, ревністю в подвигах рівний мученикам. Проте якщо мученик умер за Христа тільки один раз, то пастир, якщо він такий, як має бути, тисячу разів помирає за своє стадо. Він може помирати навіть щодня. Тому й ви [миряни], знаючи його працю, допомагайте йому молитвами, співчуттям, готовністю, любов’ю, щоб і ми для вас, і ви для нас стали похвалою^[1]».

 

^[1] Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до римлян. Гомілія 29, 5.

500   Моління, або ж «треба», – це молитовне звернення до Бога, Богородиці Діви, святих про опіку, допомогу чи заступництво в потребах церковної спільноти і окремих людей. У цих моліннях Церква, як добра Мати, дбаючи про своїх дітей, живих чи покійних, молиться за їхнє спасіння. Через ці моління Церкви здійснюється покликання людини посвячувати всі моменти життя – наповнювати їх пам’яттю про Божу присутність у всьому.

552 Перший Час^[1] служать наприкінці Утрені, оскільки він разом з Утренею позначає початок дня в молитві «Христе, Світло істинне, що освітлюєш і освячуєш кожну людину, яка приходить на світ. Нехай позначається на нас світло обличчя Твого, щоб у ньому ми побачили Світло неприступне^[2]». Третій Час служать на спомин години, коли Святий Дух зійшов на апостолів. «О третій годині, – навчає святий Василій Великий, – слід ставати до молитви і збирати братію, хоча б кожен і був зайнятий своїми обов’язками. Згадуючи дар Святого Духа, який отримали апостоли о третій годині, усі однодушно поклоняємося, щоб і ми стали достойними духовного освячення, і просимо, щоб Святий Дух став наставником і учителем в усьому, що корисне, за словами Давида: «Не відкидай мене від обличчя твого, духа твого святого не відбирай від мене» (Пс. 51 (50), 13), а в іншому місці: «Хай дух твій добрий мене веде по землі рівній» (Пс 143 (142), 10). А по молитві знову вертаймося до праці^[3]».

 

^[1] Назви Перший, Третій, Шостий і Дев’ятий час віддзеркалюють відлік годин дня, починаючи від сходу сонця, і приблизно відповідають нашим 7-й, 9-й, 12-й і 15-й годинам.

^[2] Часослов, Час І, Кінцева молитва.

^[3] Василій Великий, Обширні правила, 37, 3.

562 Виконуючи волю Отця, Ісус Христос – Агнець Божий, що бере на Себе гріх світу (пор. Йо. 1, 29), – добровільно приймає смерть на хресті і хрестом перемагає смерть. Тому п’ятниця – це спогад про спасительне розп’яття Христа. Літургійне значення суботи виражає кондак: «Тобі, Господи, Творцеві природи, вселенна приносить, як первістки, богоносних мучеників». У богослужіннях суботи Церква охоплює всю цілість історії спасіння, величаючи всіх святих: «Апостоли, мученики і пророки, святителі, преподобні і праведні, що добре подвиг звершили і віру зберегли^[1]». У суботу Церква молиться також і за усопших з вірою і надією на те, що вони упокояться зі святими: «Зо святими упокой, Христе, душі слуг Твоїх, де немає болізні, ні печалі, ні зітхання, але життя безконечне^[2]».

 

^[1] Часослов, Повсякденна служба, субота, тропар всім святим.

^[2] Часослов, Повсякденна служба, субота, кондак усопшим..

570 Святий Йоан Золотоустий, навчаючи про піст, наголошує на плодах посту в моральному та духовному житті: «Яка користь із посту, якщо ми провели його без добрих діл? Коли хтось скаже: “Я постив цілу Чотиридесятницю”, то ти скажи: “Я мав ворога і примирився, мав звичку злословити й покинув її, мав звичку божитися і позбувся тієї поганої звички^[1]”». Якщо провести піст із ревністю, то, як навчає Золотоустий, «одного тижня перестанемо клястися, наступного – подолаємо гнів, а ще через тиждень – викоренимо обмови, а в подальші тижні, ідучи такою дорогою все вище й вище, осягнемо вершину чесноти^[2]».

 

^[1] Йоан Золотоустий, Гомілії про статуї, 16, 6.

^[2] Йоан Золотоустий, Гомілії про статуї, 4, 6.

637   Верхньою літургійною одежею єпископа є сакос (з грецької веретище), який символізує владу єпископа – слуги Христового – провадити народ Божий прикладом покаяння. Поверх сакоса єпископ носить омофор (з грецької наплічник) – знак того, що єпископ як добрий пастир, за прикладом Христа, опікується довіреною йому духовною паствою та йде шукати загублених овець (див. Мт. 18, 12). Набедреник – плат матерії, що її єпископ носить при поясі з правого боку, – вказує на «меч духовний», яким є Боже Слово (пор. Еф. 6, 17), і символізує учительську владу єпископа. На голову єпископ зодягає мітру (з грецької пов’язка), яка є знаком духовної влади, дарованої єпископові Царем Небесним.

660   Родина молиться за батьків і членів родини (живих та померлих), за добре виховання та вишкіл дітей, за духовні й матеріальні блага, за свою земну Вітчизну та за Боже благословення на кожен день і в особливо важливих потребах, щоб таким чином у домашній церкві звершувалася «безнастанна молитва» (пор. 1 Сл. 5, 17).

681 Проханням «не введи нас у спокусу» ми висловлюємо віру в те, що Бог не допустить, щоб нас спокушувано над нашу спроможність, але разом із спокусою дасть нам змогу її знести (пор. 1 Кр. 10, 13). Ми не просимо, щоб Бог віддаляв від нас усі спокуси, бо спокуса є випробуванням для душі і нагодою до добрих діл. Боротьба із спокусами утверджує душу в добрі, тому й апостол Яків навчає: «Уважайте за найвищу радість, коли підлягаєте різноманітним спокусам» (Як. 1, 2). Ми натомість просимо, «щоб нас спокуса не перемогла, щоб ми спокусі не улягли і не впали в бою; просимо Бога, щоб не допустив нашого упадку у спокусі^[1]».

 

^[1] Митрополит Андрей, Божа мудрість (15.10.1932-15.02.1933 р. Б.).

714   Бог споглядає з любов’ю на кожного з нас, бажає нашого спасіння та в Дусі Святому об’являє нам істинне добро. На початку свого духовного життя ми не вповні розуміємо, що саме для нас є добрим, але завдяки дії Святого Духа можемо навчитися дивитись на себе і світ Божими очима та розрізняти добро і зло.

717 Християнська святість не є природною досконалістю людини, а досягається завдяки дієвій участі людини у святості Бога. Святий Йоан Касіан навчає: «Усі святі люди мають Бога в собі. Ми добре знаємо, що Він перебував у патріархах, говорив через пророків; віримо, що не тільки апостоли й мученики, а й усі слуги Божі мають Духа Божого в собі, як сказано: “Ви є храмом живого Бога” (пор. 2 Кр. 6, 16); і знову: “Хіба не знаєте, що ви – храм Божий, і що Дух Божий у вас перебуває?” (1 Кр. 3, 16). Усі (святі), отже, є вмістилищем Бога^[1]...».

 

^[1] Йоан Касіан, Про Воплочення Христове, 5,3.

731   Моральними вчинками називаємо такі дії особи, які вона чинить свідомо, даючи на них згоду своєї особистої волі. Подібно до Бога, людина сама є джерелом своїх дій, здатна їх свідомо планувати та виконувати без зовнішнього змушування. Здатність панувати над собою, самостійно ініціювати та здійснювати свої вчинки є основою як гідності, так і відповідальності особи. На відміну від дій Божих, моральні вчинки людини можуть бути морально добрими або морально злими.

739   Кожен моральний вчинок скерований до конкретно визначеної мети. Моральний вчинок є добрим, якщо його мета збігається з остаточною метою християнського життя та наближає людину до участі в Божому житті. Якщо мета вчинку не скерована до Бога, то вибір такого вчинку робить морально злими та гріховними як саму дію, так і її виконавця.

741   Християнинові важливо розуміти, що саме він чинить і чи це не суперечить його основному виборові та Божим заповідям. Якщо зміст дії людини відповідає її покликанню до святості, то її вчинок є морально добрий.

751 Згідно зі святоотцівською традицією, совість (сумління) є найважливішим чинником буття людини. Як навчає авва Доротей, «коли Бог сотворив людину, то Він посіяв у ній щось божественне, немовби якийсь помисел, який має в собі, подібно до іскри, і світло, і тепло. Цей помисел, який просвічує розум і показує йому, що добре і що зле, називається совістю, а вона є природним законом […]. Вона є чимось божественним, ніколи не гине і завжди нагадує нам про корисне^[1]». Святий Климент Олександрійський навчає, що «совість є чудовим внутрішнім відчуттям, яке дає можливість точно обрати добро або уникнути зла; на ньому ґрунтується правильне життя^[2]». Святий Йоан Золотоустий проголошує: «Бог дав нашій душі чуйного і недрімаючого суддю, тобто сумління. Нема між людьми жодного такого чуйного судді, як наше сумління^[3]».

 

^[1] Авва Доротей, Поучення і послання, Повчання 3: Про совість, 1-2.

^[2] Климент Олександрійський, Стромати, 1, 1.

^[3] Йоан Золотоустий, Гомілії про Лазаря, 4, 4.

759 Потреба в їжі та питті природна для людини; їжа необхідна для підтримання життя. Проте пристрасть до їжі спотворює природну потребу людини й призводить до гріха обжерливості, коли їжа стає самоціллю. Є різні вияви цього гріха. Перший із них – це надмірність у їжі та питті. Святі Отці навчали, що їжа, спожита понад міру, шкодить душі. Другий вияв обжерливості – це пошук у їжі та напоях насамперед насолоди. Нестриманість у їжі та питті призводить до непогамованості також у всьому іншому, оскільки перенасиченням тіла людина намагається втамувати голод і спрагу душі. Святий Йоан Касіан зауважує, що «ми ніколи не зможемо опанувати потягу до земних страв, якщо наша душа… не віднайде більшої радості від споглядання Бога^[1]».

 

^[1] Йоан Касіан, Правила, 5, 14.

780 Христос, Добрий Пастир, Який прийшов знайти «загублених овець», закликає усіх до покаяння: «Покайтесь, бо Небесне Царство близько» (Мт. 4, 17). Без покаяння не може бути ні спасіння, ані нового життя. Христос у притчі про блудного сина розкриває суть покаяння як повернення до Отця і прийняття дару Його прощення. У покаянні пізнаємо Бога як люблячого й милосердного Отця. Він приймає розкаяних грішників і радіє з їхнього навернення, «бо Він Благий і Чоловіколюбець^[1]».

 

^[1] Відпуст на богослужіннях.

788   Людина, постійно перебуваючи в полі впливу різних думок, ідей, поглядів, обирає собі з-поміж них ті, які вважає для себе важливими. Такі думки можуть бути як добрими, так і лихими, а тому вони по-різному впливають на духовне життя людини.

821 Часом може здаватися, що Бог не вислуховує наших прохань, однак навіть тоді треба бути витривалим у молитві. Молитва переображує того, хто молиться, робить його витривалим у доброму, вчить про те, що йому справді потрібне, і робить відкритим на Божу волю. У витривалій молитві Господь вчить нас зростати від прохання сповнити нашу волю до бажання прийняти Його волю: «Нехай буде воля Твоя». Святий Йоан Золотоустий заохочує до витривалої молитви: «Коли ти молишся і будеш вислуханий, то далі молися, щоб Богові подякувати; якщо не будеш вислуханий, то не покидай молитви, щоб бути вислуханим… Тож самою потребою Він спонукає тебе частіше з Ним говорити й віддаватися молитві^[1]».

 

^[1] Йоан Золотоустий, Про покаяння. Гомілія 3, 4.

884   Людське життя від самого зачаття довірене матері і батькові, які про нього дбають і ним піклуються. Але часом драматичні обставини (зґвалтування, змушення з боку родини тощо) чи егоїстичні міркування можуть змусити жінку до знищення життя, яке вона виношує в собі. Це не знімає з неї відповідальності, однак разом з нею відповідальними за аборт стають також інші особи. Винуватим є і батько дитини, який примушує матір до аборту або покидає її під час вагітності. Співучасниками гріха аборту є також рідні, близькі та друзі, які іноді «змушують» жінку до аборту, виправдовуючи його можливістю збереження доброго імені тощо. І, нарешті, остання та велика провина тяжіє на лікарях та інших медичних працівниках, які безпосередньо роблять аборт. Опосередковано провина лягає і на всіх тих, хто на суспільному рівні захищає та пропагує аборти.

946   Честь і добре ім’я є благом людської особи. Кожна людина має право на честь і на повагу до неї та на суспільні вияви цієї поваги. У християнському розумінні честь є також суспільним визнанням у людині її гідності образу Божого. Одним із завдань суспільства є дбати про збереження честі й доброго імені своїх громадян.

947   Людина шкодить честі й доброму імені іншої людини як особистим учинком, так і через структури гріха, які діють у суспільстві. Особистим гріхом проти честі іншої людини є знеславлення її імені, наклеп, плітки, обмови. До особистих належать і так звані «чужі гріхи», через які ми стаємо співучасниками негідної поведінки інших людей: дораджувати до гріха, допомагати в грісі, боронити гріх, хвалити гріх, мовчати на гріх. Через чужі гріхи ми стаємо також учасниками суспільних структур гріха: наказуючи комусь робити гріх, спонукуючи до гріха, дозволяючи на гріх і не караючи за нього.

991 Відповідальність за все творіння лежить на людині. Ця відповідальність виявляється на різних рівнях: в особистому щоденному житті, у використанні технічних засобів і різних технологій, у використанні природних ресурсів та джерел енергії. Довкілля не можна ні зводити до об’єкта маніпуляції та експлуатації, ні абсолютизувати й ставити понад гідність людської особи^[1].

 

^[1] Пор. Компендіум соціальної доктрини Церкви, 461-465.