19  Боже Об’явлення здійснюється одночасно через дії і слова, тісно пов’язані між собою, які взаємно освітлюють одні одних^[1]. Таким чином проявляється особлива «Божа педагогіка^[2]»: Бог відкриває Себе людині поступово, поетапно готуючи її до сприйняття Об’явлення Себе Самого, аж до повноти Об’явлення в Особі й ділі Воплоченого Слова – Ісуса Христа: «Багаторазово й багатьма способами Бог говорив колись до батьків наших через пророків. За останніх же оцих днів Він говорив до нас через Сина, Якого зробив спадкоємцем усього і Яким створив віки» (Євр. 1, 1-2). У всій повноті Бог об’являє Себе тільки у своєму воплоченому Слові, яке було споконвіку (пор. Йо. 1, 1), – Ісусі Христі, в якому «враз із людською природою живе вся повнота Божества» (Кл. 2, 9).

 

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Боже Об’явлення Dei Verbum [«Боже Слово»], 2.

^[2] Катехизм Католицької Церкви, 53.

32  Слово Об’явлення Христос доручає своїм апостолам: «Слова бо, Тобою [Отцем] Мені дані, Я їм дав, і сприйняли вони їх […]. Слово твоє я передав їм» (Йо. 17, 8; 14). Церква продовжує апостольське посланництво в передаванні Божого Об’явлення. Вона покликана проповідувати та тлумачити його. Для цього Христос дарував Церкві Святого Духа, Який настановляє її на всяку істину (пор. Йо. 16, 12). Церква передає Боже Об’явлення двома шляхами: усно – «за допомогою апостолів, які усним проповідуванням, прикладами й установами передали те, про що вони дізналися з уст Христа, живучи з Ним і бачачи Його дії, або те, чого вони навчилися від Святого Духа^[1]»; і письмово: «тими апостолами і людьми з їх оточення, які, теж натхнені тим же Святим Духом, передали в письмовій формі Звістку Спасіння^[2]».

 

^[1] Катехизм Католицької Церкви, 76.

^[2] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Боже Об’явлення Dei Verbum [«Боже Слово»], 7.

50  Зміст Святого Письма найповніше розкривається у світлі Святого Передання, завдяки якому Святе Письмо залишається завжди актуальним і живим. Зрозуміти Святе Письмо означає відкрити в ньому най-глибший зміст і значення Об’явлення як історії спасіння, що є можливо лише в Церкві, де воно й народилося. Найкращим провідником у розумінні Святого Письма є молитва Церкви, завдяки якій Святе Письмо дією Святого Духа розкривається для нас як Слово Боже; Христос являється у Слові так само, як і в євхаристійному Хлібі і Вині. Тому й Отці Церкви навчають про дві трапези – трапезу Слова і трапезу Хліба – з яких вірні причащаються на Божественній Літургії^[1].

 

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Боже Об’явлення Dei Verbum [«Боже Слово»], 21.

98  Святі Отці відрізняли внутрішнє життя Пресвятої Тройці від її об’явлення у творінні. У Пресвятій Тройці Святий Дух ісходить від Отця – єдиного Начала Пресвятої Тройці. Коли Святі Отці говорили про дію Осіб Тройці у творінні, то сповідували, що Отець зсилає Святого Духа «через Сина^[1]». Святий Кирило Олександрійський, сповідуючи одну й ту ж саму віру, трактував це зсилання Святого Духа «через Сина» як походження Святого Духа «від Отця і Сина^[2]». На цьому наголошували й отці Флорентійського собору: «Деякі говорили, що Святий Дух походить від Отця і Сина, інші ж твердили про походження від Отця через Сина. Усі вони різними словами висловлювали те саме значення^[3]». Цю ж думку висловлено і в Артикулах Берестейської унії: «Дух Святий […] з одного Начала, немов із джерела, від Отця через Сина ісходить^[4]».

 

^[1] Пор. Григорій Ніський, Про життя святого Григорія Чудотворця.

^[2] Пор. Кирило Олександрійський, Скарбниця: Що Святий Дух є з сутності Отця і Сина.

^[3] Флорентійський Собор, Булла Laetentur caeli Радійте небеса (Сесія VI: 6 липня 1439).

^[4] Артикули Берестейської унії, арт. 1.

102   Воплочення Божого Сина розкриває сенс сотвореного світу. У визначений момент історії Син Божий сходить у творіння, щоб піднести творіння до Бога: це звершується дією Святого Духа. У «шести днях» творення Святий Дух готує середовище для людини (див. Бут. 1), у Старому Завіті підготовляє людину до зустрічі з Воплоченим Сином Божим, аби через Ісуса Христа привести все творіння до Отця, «щоб Бог був усім в усьому» (1 Кор. 15, 28).

114 Ангели, небесні безтілесні істоти (духи^[1]), «мають буття з волі Отця, вводяться в буття дією Сина і звершуються в бутті присутністю Святого Духа^[2]». Бог як найвищий Ум створив ангельські уми, зробив їх причасниками невимовної Божої слави, уклав їхнє нетлінне єство. Ангели – світила, що відбивають світло Боже; вони прийняли від першого Життя життя вічне, споглядаючи вічну Славу і Премудрість, і тому повні світла, як дзеркала^[3].

 

^[1] Молитовник «Прийдіте, поклонімся», Молитви на кожeн день, Неділя: Молитва до Пресвятої Трoйці.

^[2] Василій Великий, Про Святого Духа. До Амфілохія, єпископа Іконійського, 16, 38.

^[3] Пор. Октоїх, глас 1, понеділок, Утреня, канон безтілесним силам, тропарі пісні 7, 8.

214   Як у часи Христа знаками Божого діяння були Його чуда, так у житті Церкви ними стали Святі Таїнства. Благодать Божа діє у Святих Таїнствах через зовнішні знаки води, єлею, хліба і вина, різні богослужбові жести та дії. Приймаючи Святі Таїнства, людина долає свої гріховні схильності й зростає у чеснотах.

320   Очолює лик святих Пресвята Богородиця – «чесніша від херувимів і незрівнянно славніша від серафимів». Разом із Нею Церква почитає Христових апостолів, євангелистів і проповідників – благовісників Євангелія. Церква почитає старозавітних праведників, патріархів і пророків, а також світ невидимий – ангелів і архангелів, тому що освячуюча дія Святого Духа охоплює всю історію спасіння.

329   Другий розділ «Час і простір церковної молитви» з’ясовує те, як молитва Церкви, що тісно пов’язана з ритмами природи, наповнює добове, тижневе й річне кола святкуванням Господських і Богородичних празників та пам’яті святих. Через молитву Бог входить у час життя людини, поміщаючи її в історію спасіння, осердям якої є таїнство Христової Пасхи. Храм, святі місця і домівки християн – це простір, призначений для молитви церковної спільноти. Він улаштований так, щоб усе виявляло Божу присутність і дію Бога серед Своїх людей: облаштування храму, іконопис, церковна утвар, літургійний спів та домашнє покуття. У святому часі і просторі християни приносять Богові духовну службу.

335   Молитва Церкви завжди звернена до Отця через Сина у Святому Дусі. «До Отця через Сина», бо ніхто не може прийти до Отця без Сина. «У Святому Дусі», бо Дух молиться у нас «стогонами невимовними» (пор. Рм. 8, 26). Дією Святого Духа через Сина молитва Церкви підноситься до Отця. Щоразу, коли прикликаємо ім’я Пресвятої Тройці, розпочинаючи нашу молитву та щоденні справи, ми сповідуємо свою єдність з Отцем, і Сином, і Святим Духом та сповнюємо все своє життя світлом Пресвятої Тройці.

342 Сам Христос вказує на сотворений світ як на засіб Божої дії: Христос глеєм зціляє сліпця; оздоровлює кровоточиву жінку, яка доторкнулася до його шат; у Переображенні одежа Ісуса засяяла божественним світлом (пор. Мт. 17, 2). Усе, що Христос чинив за Свого життя, Він продовжує чинити в богослужіннях Церкви та Святих Таїнствах^[1]. Тому Церква благословляє й освячує різні матеріальні предмети й засоби, якими являє присутність Христа і Його спасенне діяння.

 

^[1] Див. Лев Великий, Проповідь 74. На Вознесіння, 74.

405 Спасаюча й освячуюча дія Церкви звершується в семи святих Таїнст-вах, що їх установив Христос. Святими Таїнствами є Хрещення, Миропомазання, Євхаристія, Покаяння, Єлеопомазання, Подружжя та Священство. Через ці священнодійства Церкви Христос дарує благодать Святого Духа. Церква через Святі Таїнства освячує вірних на їхньому шляху до повноти життя у Христі. У Святих Таїнствах через зовнішні знаки (наприклад воду, миро, хліб і вино, покладання рук тощо) Христос будує свою Церкву. У богослужіннях Святих Таїнств відбувється дія Божої благодаті та наше входження в Боже життя. Сприймаючи зовнішній образ обряду Таїнства, у священнодійстві ми стаємо причасниками благодатної Божої дії. «Коли невіруючий чує про купіль, він уважає, що це просто вода, я ж беру до уваги не тільки те, що бачу, а й очищення душі силою Святого Духа^[1]». Цей зовнішній образ обряду і його матеріальні вираження є важливими, оскільки є знаками нашого обожествлення і являють первістки переображеної природи.

 

^[1] Йоан Золотоустий, Гомілії на Перше послання до корінтян, 7,1.

415   У Хрещенні людина отримує відпущення всіх гріхів: де збільшився гріх, там переважила благодать (пор. Рм. 5, 20). Поєднавшись із Христом і ставши храмом Святого Духа, християнин дією Божої благодаті звільняється від рабства гріха й смерті та стає спроможним зростати до Божої подоби. Боже синівство і спроможність до богоуподібнення через Сина у Святому Дусі даровано людині раз і назавжди. Тому це таїнство можна прийняти тільки раз у житті. Однак і після Хрещення людина, воля якої ще не утверджена в добрі, схильна грішити. Тому для покаяння, навернення, очищення від гріхів та утвердження в чеснотах людина приступає до таїнства Покаяння.

489 Здійснення Своєї спасительної дії у світі Христос передає апостолам. Він доручає їм Свою Церкву, звертаючись до Петра: «Паси мої ягнята […]. Паси мої вівці» (Йо. 21, 16-17). Святий Йоан Золотоустий, тлумачачи це, каже: «Учитель хотів навчити Петра і всіх нас, як Він Сам любить Церкву Свою, щоб і ми виявили велику турботу про неї^[1]». Апостоли передають цю місію своїм наступникам: «Пасіте довірене вам Боже стадо […] не як пануючі над вибраними, але бувши зразком для стада. І як з’явиться Архипастир, отримаєте нев’янучий вінець слави» (1 Пт. 5, 2-4). Апостол же Павло доручає учню Тимотеєві обов’язок поставляти наступників через покладання рук (пор. 1 Тм. 5, 22) і передавати їм учення апостолів: «А що ти чув від мене при багатьох свідках, те передай вірним людям, які будуть здібні інших теж навчити» (2 Тм. 2, 2).

 

^[1] Йоан Золотоустий, Про священство, 2, 1.

501   Святий Дух, який «всюди є і все наповняє», животворить та освячує вірних як у Святих Таїнствах, так і через різні освячення і благословення Церкви. Через них триває переображувальна дія воскреслого Христа в людях і всьому творінні. Церква запроваджувала різні чини освячень і благословень, відповідно до потреб людей. Чини освячення та благословення кожної людської потреби разом із чинами Святих Таїнств складають богослужбову книгу, що називається «Требник».

502 Церковне освячення здійснюється благодатною дією Святого Духа через молитву спільноти вірних. Церква освячує різні речі, вилучаючи їх зі світського вжитку й призначаючи для богослужбового використання, а також посвячує людей на особливе служіння Богові. Посвячення людей та освячення речей наближають людину і творіння до Бога, аж до об’єднання всього у Христі як Главі в Його славному зновупришесті, коли все явиться прославленим. Тепер же знаками цього прославлення є посвячення осіб на різні церковні служіння та освячення речей. Христова Церква посвячує людей на церковне служіння в чинах поставлення на свічконосця, читця, співця, піддиякона. Кожний із цих чинів засвідчує осягнення духовної зрілості для відповідного церковного служіння. Цю внутрішню готовність «світити» вірою, служити словом символізують речі, які використовують під час поставлень (наприклад, свічка, книга Апостола).

505 Благословення є дією Самого Бога на добро та спасіння людини. Бог благословить Адама і Єву, щоб вони росли й множилися (пор. Бут. 1, 28); після потопу благословить Ноя (пор. Бут. 9, 1). Бог благословляє Авраама, щоб він став благословенням для всіх племен землі (пор. Бут. 12, 2-3). Це Боже благословення здійснюється в Ісусі Христі (пор. Гл. 3, 14-16). Церква через літургійний жест благословення передає це Христове благословення всьому світові. Коли священик благословляє рукою, то складає пальці так, що вони зображають букви ІС і ХС, тобто – Ісус Христос. Це означає, що через священика благословляє Сам Господь, «бо не людина благословить, а Бог благословить її рукою і словами^[1]».

 

^[1] Йоан Золотоустий, Гомілії на Друге послання до корінтян, 2, 8.

533   Богослужіння Церкви – це служіння Бога людям і служіння людей Богові. Отець, і Син, і Святий Дух – невидимий Бог – виявляє Свою присутність через богослужбові дії. Божий Син Ісус Христос для спасіння людей стає людиною, щоб піднести людей до «речей невидимих» (пор. Євр. 11, 1). У богослужінні люди відкривають і пізнають Божу благодать, любов, мир, спасіння, таїнственно входять у Царство Боже. Звершуючи богослужіння, люди досягають недосяжного Бога, тобто обожествлюються (пор. 2 Пт. 1, 4).

538   Господь Бог сотворив світ у часі, в якому чергуються світло і темрява, день і ніч, пори року: «Нехай будуть світила на тверді небесній, щоб відділяти день від ночі, й нехай вони будуть знаками для пір (року), для днів і років» (Бут. 1, 14). Чергування ночі і дня в розповіді про сотворення світу є знаком творчої дії Бога, який привів усе з небуття до буття. Тому для спомину цієї дії богослужіння добового кола розпочинається з вечора. «І був вечір і був ранок…» (Бут. 1, 5нн).

626   Знаком святого хреста християнин сповідує віру в Пресвяту Тройцю і воплочення Божого Сина. Знак хреста кладемо правою рукою, благоговійно і без поспіху, супроводжуючи словами «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь». Складанням разом трьох пальців сповідуємо віру в Пресвяту Тройцю, а зігнувши до долоні інші два пальці, сповідуємо дві природи воплоченого Сина Божого – Божу і людську. Хрестовидно знаменуючись від чола до грудей і від правого плеча до лівого, сповідуємо Пасхальне таїнство смерті й воскресіння Христа. Кожного разу, знаменуючи себе хресним знам’ям зі словами: «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», ми сповідуємо, що наше спасіння, яке звершив на хресті Ісус Христос, є дією Пресвятої Тройці.

670   Християнська молитва спрямована до Отця через Сина у Святому Дусі. Творцем нашої молитви є Святий Дух. Молитва Церкви починається з молитви до Святого Духа «Царю Небесний» і звершується благодаттю і силою Святого Духа. Христос у Своїй молитві звертався до Отця у Святому Дусі: «Того часу Ісус був зрадів Святим Духом і промовив: “Я прославляю Тебе, Отче, Господи неба й землі”» (Лк. 10, 21). «Зрадіти Святим Духом» – це початок молитви.

698   Плодом молитви іспиту совісті є благодать пробачення «нашим винуватцям» і віднайдення внутрішнього миру. Важливим моментом іспиту совісті є побачити в подіях минулого дня Божий Промисел. Коли побачимо в обставинах і людях Божу дію, тоді зможемо прийняти все, що відбулося, з подякою і відчути в пережитому близькість Бога. Завершивши іспит сумління перед сном, можемо сказати з псалмоспівцем: «Я ліг собі, й заснув, і пробудився, – бо Господь мене зберігає» (Пс. 3, 6).

710   Життя у Христі називаємо духовним життям, оскільки його джерелом є Святий Дух і воно звершується Його благодаттю. Благодать – це дія Святого Духа в людині, тобто Його безкорисливий дар. Благодать жодним чином не поневолює людини й не обмежує її свободи. На цьому наголошує апостол Павло: «Де Дух – там свобода» (пор. 2 Кр. 3, 17). Дух Божий запрошує, кличе нас до зростання у Христі й уможливлює його.

712   Святий Дух надихає кожну людину пізнавати її життєве покликання. Здійснюючи це покликання, людина осягає щастя. Саме Дух животворящий дозволяє людині подолати вузькі межі окремої життєвої ситуації та відкриває їй щораз ширші горизонти буття. Той же Дух пробуджує в людині глибокі й справжні життєві потреби: пошук сенсу життя, правди, добра та краси.

714   Бог споглядає з любов’ю на кожного з нас, бажає нашого спасіння та в Дусі Святому об’являє нам істинне добро. На початку свого духовного життя ми не вповні розуміємо, що саме для нас є добрим, але завдяки дії Святого Духа можемо навчитися дивитись на себе і світ Божими очима та розрізняти добро і зло.

715 У міру розвитку нашого духовного життя ми крізь плетиво щоденних обставин дедалі виразніше бачимо дію Святого Духа. Максим Ісповідник говорив про особливе споглядання, що його поступово осягає християнин, – споглядання Божого Провидіння^[1]. Завдяки дії Святого Духа християнин «бачить» Божу волю щодо себе й радісно приймає її; усе життя християнина стає знаком дії Святого Духа, набуває сенсу й повноти.

 

^[1] Див. Максим Ісповідник, Містагогія, 24,2.

716   Святим у справжньому сенсі цього слова є лише один Господь. Про це читаємо в книзі пророка Ісаї, який побачив Бога на небесному престолі. Його невимовну святість оспівували серафими, проголошуючи: «Свят, свят, свят Господь сил; вся земля повна Його слави!» (Іс. 6, 3-7). Святе Письмо також називає святими віруючих – тих, хто освячені спасительною дією Божою (див. Рм. 1, 7; 1 Кр. 1, 2). Святий Дух очищає людину від усякої скверни та вводить у божественне життя і святість. Про це навчає апостол Павло: «Чи ж не знаєте, що неправедні царства Божого не успадкують? Не обманюйте себе! Ані розпусники, ані ідолопоклонники, ані перелюбники, ані розгнуздані, ані мужоложники, ані злодії, ані зажерливі, ані п’яниці, ані злоріки, ані грабіжники – царства Божого не успадкують. І такими з вас деякі були; але ви обмились, але ви освятились, але ви оправдались іменем Господа Ісуса Христа та Духом нашого Бога» (1 Кр. 6, 9-11).

718 Кожен християнин отримує у святих таїнствах Хрещення і Миропомазання зародок святості, який він покликаний не змарнувати, а зростити до повноти. Той же святий Йоан Касіан зазначає: «Що більше людська слабкість впокоряється перед Богом та Йому себе віддає, то більше заслуговує своєю вірою та посвятою приймати Бога як Того, Хто перебуває в людині. Кожен стає щораз більше здатним до святості завдяки дії божественної благодаті, яка додається до цього дару. Якщо хтось стане гідним Бога, тоді насолодиться Божим приходом, за Господньою обітницею: “Коли хтось Мене любить, то й слово Моє берегтиме, і злюбить його Мій Отець, і прийдемо Ми до нього, і в ньому закладемо житло” (Йо. 14, 23^[1])».

 

^[1] Йоан Касіан, Про Воплочення Христове, 5, 4.

723   Духовне життя випливає з Божої дії у людині й для людини: «Бог бо так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3, 16). Таку Божу дію ми теж називаємо служінням, «літургією» Бога людині: «Син Чоловічий прийшов не для того, щоб Йому служили, але послужити й дати життя Своє на викуп за багатьох» (Мт. 20, 28). Тому все духовне життя християнина є служінням Богові і ближньому – «літургією життя». Таким чином до Божого служіння приєднуємося нашим служінням, Літургія Божественна стає нашою особистою літургією – служінням. Жити таким літургійним життям – це виявляти любов до Бога і ближнього думками, словами та вчинками.

730   Нейтральними вчинками, з погляду християнської моралі, називаємо такі дії людини, які вона чинить мимовільно та несвідомо. У них особа не виявляє себе як їх активне джерело, а тому такі вчинки не можуть ні будувати, ані руйнувати людину в її моральному житті. Саме через відсутність впливу таких вчинків на моральний характер особи Святі Отці назвали їх морально нейтральними. Наприклад, до таких дій належать вчинки дітей, які ще не досягли повноти свідомості своїх дій, реалізація природних потреб людського організму, спонтанні порухи тощо.

731   Моральними вчинками називаємо такі дії особи, які вона чинить свідомо, даючи на них згоду своєї особистої волі. Подібно до Бога, людина сама є джерелом своїх дій, здатна їх свідомо планувати та виконувати без зовнішнього змушування. Здатність панувати над собою, самостійно ініціювати та здійснювати свої вчинки є основою як гідності, так і відповідальності особи. На відміну від дій Божих, моральні вчинки людини можуть бути морально добрими або морально злими.

739   Кожен моральний вчинок скерований до конкретно визначеної мети. Моральний вчинок є добрим, якщо його мета збігається з остаточною метою християнського життя та наближає людину до участі в Божому житті. Якщо мета вчинку не скерована до Бога, то вибір такого вчинку робить морально злими та гріховними як саму дію, так і її виконавця.

740   Моральне добро чи гріховність людських вчинків оцінюємо на основі змісту дії (що конкретно особа хоче вчинити), мети (для чого особа хоче вчинити свою дію) і наміру (який конкретизує вибір людини та скеровує її особисту волю до поставленої мети). Важливими є теж обставини, в яких людина здійснює свої вчинки, оскільки вони можуть впливати на більшу чи меншу особисту відповідальність за вчинене.

741   Християнинові важливо розуміти, що саме він чинить і чи це не суперечить його основному виборові та Божим заповідям. Якщо зміст дії людини відповідає її покликанню до святості, то її вчинок є морально добрий.

742   Намір – це скерування особистої волі до визначеної мети. Він розкриває внутрішню причину вчинку, виявляє, чому людина чинить те діло. Намір завжди є внутрішнім виміром вчинку особи, однак він не завжди виявляється назовні. Намір може лежати в основі не лише однієї дії, – він може скеровувати до обраної мети низку людських вчинків. Мета вчинку – це відповідь на питання, для чого особа щось чинить; це очікуваний результат, якого вона прагне досягнути своїм вчинком. Наприклад, людина прагне дати милостиню (намір), для цього жертвує якусь суму (зміст), щоб допомогти ближньому (мета).

743   Якщо хоча б один із критеріїв моральної оцінки людських вчинків – зміст, мета чи намір дії – суперечить остаточній меті християнського життя, то такий вчинок треба вважати гріховним. Помилково оцінювати моральність людських дій, беручи до уваги лише наміри, що їх започатковують, або мету, яку людина намагається осягнути. Вчинки, які суперечать Божим заповідям, є гріховними та руйнівними для особи, що їх скоює, через сам зміст таких учинків (убивство, перелюб і т. ін.), незалежно від наміру, мети чи обставин. Обставини дії (середовище, суспільний тиск, примус) впливають на моральну цінність вчинку, але не визначають її.

748   Серце є тим святилищем людини, де вона стоїть перед Божим обличчям. У Святому Письмі читаємо про «помисли серця», де серце становить саму суть людини, є «місцем», де людина бере на себе відповідальність, відкривається чи замикається перед Божою дією. Серце є також осідком волі. Воно приймає рішення (див. 1 Кр. 4, 5; 2 Кр. 7, 9; 8, 16); з нього виходять добрі та злі наміри (див. Мт. 15, 19; Рм. 10, 1; Іс. 57, 17), любов до Бога і ближнього (див. Мт. 22, 37; Мр. 12, 30-33; Лк. 10, 27).

791   З навіювання починається дія спокуси. Навіювання може мати вигляд різних образів, фантазій, спогадів, приходити через матеріальні речі та обставини, зображаючи зло привабливим. Такі думки супроводжують людину протягом усього життя. Подібний досвід мав Христос під час спокушування у пустелі. Якщо навіювання не відкинути, проникнення лихої думки в серце людини триватиме далі.

796 Суттю християнської аскези є боротьба з лихими думками та пристрастями й набуття чеснот. Дія пристрастей настільки руйнівна, що їх часто порівнюють з нищівною хворобою. «Коли хтось є спонукуваний гріхом і ведений злом, він стає подібним до міста, позбавленого оборонних мурів. Його грабує кожен, хто хоче, без найменшого спротиву, спустошує та віддає на поталу вогню. Подібно й ти, коли стаєш поблажливим до себе й не чуваєш над собою, то впускаєш у себе злих духів, які перевертають і грабують твій розум, захоплюють у полон твої думки та скеровують їх до цього світу^[1]». Тому особливо наполегливо християнин повинен намагатися подолати пристрасті, звільнитися від них.

 

^[1] Псевдо-Макарій, Духовні проповіді, 15,47-51.

797 Свобода від пристрастей (грецькою апатея) є передумовою християнської досконалості. Боротьба з пристрастями охоплює три моменти: усвідомлення, спротив і викоренення. Усвідомити пристрасть здатен людський розум, просвічений благодаттю; спротив пристрасті може виявити людська воля, яка перебуває у співдії з Божою благодаттю; викоренення пристрасті є вінцем духовної боротьби і знаком зціляючої дії благодаті. Свободу від пристрастей, апатею, зміцнюють аскетичні вправи, але її єдиним джерелом є любов до Бога, яка долає усі пристрасті та об’єднує всі сили людини під владою Святого Духа^[1].

 

^[1] Пор. Максим Ісповідник, Сотиці про любов, ІІІ, 50.

799 Молитва – один із важливих виявів духовного життя. Разом із постом і милостинею молитва є частиною духовної боротьби. Молитва утверджує людину в добрі та вводить її у богоспілкування. Великим благом для людини є молитва – глибинний зв’язок любові з Богом^[1]. «Молитва за своєю сутністю – це спілкування та єднання людини з Богом, а за своєю дією вона підтримує світ і поєднує його з Богом^[2]».

 

^[1] Пор. Йоан Золотоустий, Коментар на книгу Буття. Гомілія 30, 5.

^[2] Йоан Ліствичник, Ліствиця духовна. Слово 28.

802 Тілесна молитва здійснюється через промовляння слів, молитовні жести й постави тіла. До них належать: знак хреста, поклони, коліноприклоніння, молитовне складання рук і стояння. Через ці дії тіло людини також бере участь у молитві. Молитовна постава людини сприяє зосередженню думок і їхньому піднесенню до Бога. Тіло повинно набути образу тієї молитви, до якої готується душа. Наприклад, коли прославляємо Бога, то стоїмо, а коли сповідуємо свої гріхи й просимо прощення – стаємо навколішки^[1].

 

^[1] Див. Оріген, Про молитву, XXXI, 2-4.

806   У молитві серця людина поступово переходить від молитви як окремої дії до молитви як внутрішнього стану постійного перебування з Богом. Людина вже не потребує багато слів для молитви. Прикладом такої молитви серця є «Ісусова молитва»: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного (нас грішних).

834   Віра – це відкриття всієї людини на дію Святого Духа та особисте єднання з воскреслим Христом. На відміну від нехристиянських намагань досягнення досконалості, які спиралися лише на людську силу, християнство звіщає нову, справжню основу для святості й праведності людини, якою є віра в Ісуса Христа.

856 У єдності й любові першої подружньої пари Святі Отці вбачають образ Церкви. Подружній союз чоловіка і жінки є церковним за своєю природою, як і природа Церкви відображується в єдності подружньої пари. У Посланні до Ефесян апостол Павло навчає про таїнство зв’язку Христа і Церкви як прообраз подружнього зв’язку: «Це велика тайна, а я говорю про Христа і Церкву» (Еф. 5, 32). Подружнє життя є «таїнственною іконою Церкви^[1]», місцем присутності і дії Христа, знаком нового життя. Святий Йоан Золотоустий називає подружжя «малою Церквою», яка «вдень і вночі перебуває перед лицем Господа^[2]».

 

^[1] Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до колосян. Гомілія 12, 5.

^[2] Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до ефесян. Гомілія 20, 6.

876   Сучасні біомедичні технології штучного запліднення залучають сторонніх осіб до зачаття дитини та її виношування (донорів статевих клітин, лікарів, «сурогатних матерів»). Втручання сторонніх осіб у таїнство зачаття нового життя вже саме по собі є моральним злом. Сурогатне материнство, коли жінка виношує і народжує для замовників зачату в пробірці дитину, стає справжньою зневагою до дару материнства: жінка торгує своїм материнством, а народжена дитина зводиться до предмета купівлі-продажу. Сурогатне материнство, зачаття дитини з метою її продажу після народження та інші подібні дії є тяжким гріхом проти гідності початку людського життя. Такі вчинки зневажають Бога та гідність дитини як особи, створеної на образ і подобу Божу.

880 Абортом називаємо свідоме і пряме вбивство людської істоти в період між її зачаттям і народженням, на самих початках її життя^[1]. Зазвичай такі дії здійснюють у формі штучного переривання вагітності. Абортом є також усі вчинки, пов’язані з маніпуляціями, що ведуть до знищення людських ембріонів, отриманих у результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій.

 

^[1] Пор. Іван Павло ІІ, Енцикліка Evangelium vitae [«Євангеліє життя»], (25 березня 1995), 58.

885   Контрацепцією називаємо навмисні дії, якими людина руйнує плідність дітородної сфери і унеможливлює зачаття нового людського життя. Контрацептивні дії впливають на всю людську особу, обмежуючи її здатність приймати дар нового життя. Наслідками таких вчинків можуть бути не лише фізіологічна, а й духовна, моральна та психологічна нездатність подружжя до народження дітей, формування контрацептивної ментальності.

890  Гормональні контрацептивні засоби мають подвійну дію: контрацептивну та абортивну, а тому є аморальними. Ці засоби унеможливлюють нормальні фізіологічні процеси в організмі жінки і спричиняють її неплідність. Попри те, ці засоби не завжди запобігають зачаттю дитини. Відтак наступна дія гормональної контрацепції скерована на недопущення подальшого розвитку дитини в материнському лоні і заподіяння їй смерті на ранній стадії розвитку. Тому Церква, дбаючи про життя кожної особи з моменту зачаття, виступає проти застосування контрацептивних засобів. Єдиним винятком може бути застосування гормональних препаратів, які можуть мати контрацептивну дію, з лікувальною метою і лише на певний термін, приписаний лікарем.

908 Евтаназія (грецькою блага [або добра] смерть) – це дія або бездіяльність, що за своєю природою чи наміром спричиняє смерть людини задля уникнення всіляких страждань^[1]. Евтаназію застосовують не лише до важкохворих осіб, а й до новонароджених дітей з вродженими вадами розвитку. Крім евтаназії «на індивідуальне замовлення», існує також «соціальна евтаназія», коли рішення про смерть людини виходить уже не від окремої особи, а від суспільства, коли керуються недоцільністю подальшого лікування людей, чи надмірною витратою коштів, за які можна було б вилікувати багатьох інших.

 

^[1] Пор. Іван Павло ІІ, Енцикліка Evangelium vitae [«Євангеліє життя»], (25 березня 1995), 65.

909 Церква навчає: «Ніхто й ніщо не може дати дозвіл на вбивство невинної людської істоти: плоду чи ембріона, дитини чи старця, невиліковно хворого чи помираючого. Крім того, ніхто не може прагнути цього акту вбивства себе самого чи іншої людини, довіреної його відповідальності або опіці, й не може давати дозволу на таке вбивство ні безпосередньо, ані опосередковано. Ніхто не може легітимно наказувати, радити і дозволяти такі дії. Тут ідеться про порушення Божого закону, образу гідности людської особи, злочин проти життя, замах на людину^[1]».

 

^[1] Конгрегація у справах віри, Декларація про евтаназію, (5 травня 1980), 2.

966   Одним із виявів зловживання державною владою в корисливих цілях є корупція та хабарництво. Вони руйнують державу та спотворюють суспільні відносини. Рівень корупції є своєрідним показником морального стану суспільства в цілому та кожної окремої особи як члена суспільства. Корупційну дію вчиняють як ті, що вимагають хабара та приймають його, так і ті, що пропонують хабар і дають його.