185 Церковне Передання, зіставляючи Марію з Євою, висвітлює згоду Діви Марії на тлі «незгоди» праматері Єви: «Єва – мати всього живого, Марія (нова Єва) – Мати Джерела життя; Єва втратила життя (смертю померла), Марія прийняла і подарувала Життя, яке у воскресінні перемогло смерть; Єва послухала змія і втратила рай для людства, Марія послухала Бога й повернула рай у Христі; Адам був перед Євою, Марія – нова Єва – була перед новим Адамом – Христом^[1]». «Коли Марія заспівала пісню про Того, Кого народила, її голос почула Єва, котра в муках родила дітей. Сповнена радості, закликала до Адама: “Яка новина залунала в моїх вухах! Діва народила Спасителя – Відкуплення прокляття; самі її слова поклали край моєму стражданню, а її Дитя вже поранило того, хто зранив мене. Її з давен-давна прорік син Амоса і корінь Єссея, що видав для мене галузку, – з неї споживу плід, щоб більше не вмерти, – вона благодатна^[2]!”».

^[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, ІІІ, 22, 4.

^[2] Роман Солодкоспівець, Гимн другий на Різдво, 3.

186   Зачаття Божого Сина в лоні Діви є сповненням пророцтва Ісаї: «Оце ж Сам Господь дасть вам знак: Ось дівиця зачала» (Іс. 7, 14). Цей знак Церква споглядає в іконі «Знамення Богородиці»: Син Божий оселяється в дівичому лоні; Діва Марія, здійнявши руки (а в її особі – Церква), молитовно споглядає Дитя, до часу приховане від зовнішнього світу.

189 У богоматеринстві Церква споглядає і таїнство дівицтва Марії, величаючи її «Приснодівою». Латеранський собор 649 року сповідує «приснодівство» як дівицтво перед, під час і після народження Христа. «Ти перед Різдвом – Діва, і в Різдві – Діва, і по Різдві дальше пробуваєш Діва^[1]». Під дівицтвом Богородиці Церква розуміє її ціломудреність, тобто цілість сповненої благодаті особи, у якій гармонійно поєднані тілесні і духовні устремління у звершенні Божого покликання. Її дівицтво – це дівицтво «ума, душі і тіла^[2]». Церковна іконографія символічно зображує дівицтво Марії зірками на її чолі і раменах. Дівичою і нетлінною була смерть Марії, названа Церквою Успенням. Марія, «плоттю уснувши», була Своїм Сином «пробуджена» до життя у славі: «Переставилася до життя, бувши Матір’ю Життя^[3]». Господь прославив душу і тіло Марії – першої обожествленої з-поміж людського роду.

^[1] Октоїх, глас 7, неділя, Воскресний богородичний.

^[2] Йоан Дамаскин, Гомілія перша на Різдво Богородиці, 9 і 5.

^[3] Мінея, Успення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії (15/28 серпня), тропар празника.

193   Як співаємо в богослужіннях Різдва Христового, у воплоченні Бог-Слово зволив обмежити Себе в часі: «Безначальне Слово таємничим чином прийняло початок», та в просторі: «Невмістимий обмежується плоттю». Христос прийняв смирення дитинства на противагу обраному Адамом самовивищенню. Коли Діва прийняла у своє лоно Боже Слово, то її лоно стало мисленним раєм – місцем зустрічі Бога і людини. Ягниця виносила великого Пастиря у своєму лоні, а тоді у вертепі від Діви зацвіло «Дерево життя» – Христос. Розділення між людиною і Богом, між землею і небом тепер усунене, про що небо звістило землю «устами зірки» і «собором зірок» – ангелів. Сам вертеп набуває значення царської палати, а ясла – царського престолу. Ісуса пов’язують пеленами для розв’язання людства від узів гріхів. Упалий раніше царський образ людини відновлюється аж до його повноти у воскресінні.

274 Бог відкриває свій задум про Церкву, як повноту творіння, в описі життя Адама і Єви в раю в єдності з Богом і в гармонії з творінням. Святі Отці описують зв’язок Христа з Церквою в образі сотворення Богом Єви з ребра Адама: «Як Єва постає з ребра Адама, так і ми [Церква] – з ребра Христового^[1]». Взаємини між Адамом і Євою є прообразом взаємин між Христом і Церквою: Христос «полюбив Церкву й видав Себе за неї, щоб її освятити, очистивши купіллю води зі словом, щоб появити Собі Церкву славну, без плями чи зморшки або чого подібного, але щоб була свята й непорочна» (Еф. 5, 25-28).

^[1] Йоан Золотоустий, Похвала Максимові, 3.

313 До Богородиці, першої обожествленої, Церква зі сміливістю звертається словами: «Пресвята Богородице, спаси нас», розуміючи, що спасає благодать Божа, яка діє в ній. Її спокійна й легка, наче сон, смерть у повноті благодаті стала пробудженням до неба і була названа Успенням. Успення Богородиці показане на іконі празника як «народження» для неба: Христос тримає на руках сповиту пеленами душу Марії. У святкуванні Успення Церква ісповідує, що Богородиця у смерті не зазнала тілесного тління, а «переставилася, від землі до небесних обителей переселившись^[1]» – тілом і душею була піднесена Господом до небесної слави^[2]. Першою з-поміж людського роду Богородиця була прославлена у своєму тілі, що є образом і нашого воскресіння. Богородиця, бувши Матір’ю Життя, переставилася до Життя і «в Успенні світа не оставила^[3]». Її заступництво перед Творцем, яке триває безнастанно, Церква святкує у празнику Покрова Пресвятої Богородиці: «Діва днесь предстоїть у Церкві і з ликами святих невидимо за нас молиться Богу^[4]».

^[1] Мінея, Успення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії (15/28 серпня), Мала вечірня, стихира на «Господи, взиваю я».

^[2] Пор. Катехизм Католицької Церкви, 966 і 974. Папа Римський Пій ХІІ буллою Munificentissimus Deus [«Всещедрий Бог»] (1 листопада 1950) проголосив догмат про те, що «Непорочна Богородиця Приснодіва Марія, завершивши земне життя, тілом і душею була прийнята до небесної слави».

^[3] Мінея, Успення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії (15/28 серпня), тропар.

^[4] Мінея, Покров Пресвятої Богородиці (1/14 жовтня), кондак.

481   Подвиг християнського подружжя розкривається також у тропарях, які співають перед зніманням вінців. У першому тропарі – «Ісає, ликуй, Діва мала в утробі і родила Сина Еммануїла, Бога й чоловіка» – Церква радіє здійсненню пророцтва Ісаї про прихід Бога-Еммануїла в нове подружжя і Його перебування в ньому, як домашній церкві. У другому – «Святії мученики, ви славно страждали і вінчалися» – Церква молиться до святих мучеників про їхнє заступництво, аби Христос, «апостолів похвала і мучеників радість», став похвалою та радістю і цього подружжя (третій тропар), щоб воно своїм подружнім життям моглo наслідувати жертовну любов мучеників і проповідувати Тройцю єдиносущну.