Шукати в катехизмі

Катехизм УГКЦ онлайн

228   Заповідаючи Свою смерть, Христос водночас звіщає воскресіння з мертвих, знаком якого називає триденне перебування пророка Йони в череві кита (див. Мт. 12, 40). Христос воскресне «третього дня за Писанням» (1 Кр. 15, 4): «І, бичувавши, уб’ють Його [Сина Чоловічого], та третього дня Він воскресне» (Лк. 18, 33). Христос уподібнює Свої смерть і воскресіння до руйнування і відновлення Єрусалимського храму: «Зруйнуйте храм цей, а Я його за три дні поставлю […]. Та Він говорив про храм Свого тіла» (Йо. 2, 19.21).

229 Чудами воскресіння дочки Яіра (див. Лк. 8, 41-42.49-56), сина вдови з Наїну (див. Лк. 7, 11-16) та Свого приятеля Лазаря (див. Йо. 11, 1-57) Христос поступово готував апостолів до Свого воскресіння. Христос називає людську смерть сном: «Уступіться, бо дівча не вмерло, а спить» (Мт. 9, 24). Смерть не є кінцем життя, а «успенням», людина – не мертва, а «усопша». Подібно й Церква називає смерть Ісуса: «Плоттю заснувши, як мертвий[1]». Святий Йоан Дамаскин розкриває розуміння смерті Христа: «Хоч Христос і помер як людина, і свята Його душа розлучилась із пречистим тілом, Божество Його залишилось нерозлучним з обома – і з душею, і з тілом[2]». Смерть Христова – животворяща: Христос Сам дозволив смерті утримувати Себе для того, щоб її остаточно перемогти й дарувати нове життя.

 

[1] Квітна тріодь, Неділя Пасхи, Пасхальна утреня, екзапостиларій.

[2] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІІ, 27.

230   Через смерть на хресті Христос сходить до аду – «місця» померлих. Церква у сходженні Христа до аду оспівує силу воскресіння: «Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало?» (1 Кр. 15, 55). Ікона зішестя Христа до аду зображає Його у світлих ризах нового творіння. Світлоносний Христос «розганяє» пітьму смерті, розсіює морок аду й «знаходить» Адама і Єву. Разом з Адамом Христос виводить із «тіні смертної» тих, «що очікували» Його, – праведників Старого Завіту.

231 Сходження Христа в ад є звершенням спасіння всього світу: «неба, землі і глибин підземних[1]». Бог у воплоченні сходить з «небесного» у «земне», а через смерть сходить у «глибини підземні», щоб наповнити Собою «все»: «В гробі плоттю, в аді з душею як Бог, в раю із розбійником, і на престолі був єси, Христе, з Отцем і Духом, все наповняючи, неописаний[2]». Помираючи і сходячи до аду, Христос-Боголюдина об’являється «Воскресінням і Життям»: Він пробуджує від гріховного сну Адама та вводить його до раю. Тому «той, хто проникне в глибину хреста і гробу та буде посвячений у таїнство воскресіння, пізнає кінцеву мету, заради якої Бог створив усі речі на початку[3]».

 

[1] Квітна тріодь, Неділя Пасхи, Пасхальна утреня, Канон Пасхи, пісня 3.

[2] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, молитва при кадінні після Проскомидії.

[3] Максим Ісповідник, Розділи про богослов’я і про домоустрій воплочення Сина Божого, І, 66.

232 У літургійних стихирах Церква оспівує запечатаний і стережений воїнами гріб Христовий, як скарбницю, в яку покладено Христа – справжній скарб. «Сонце правди», Христос, зайшло у гріб, щоб знову зійти – воскреснути. Як Христос у воплоченні вийшов із лона Матері, так у воскресінні вийшов із лона землі. Він увійшов у землю як Адам – «порох земний», але вийшов із неї, бо як нетлінний «у порох не повернувся». «Гріб прийняв, але не міг втримати Слово», тому зі «знаку смерті» стає «джерелом воскресіння», зі смертоносного стає живоносним. «Як людину Його поклали до гробу, – але як Бог Він зруйнував ад і душі страдників визволив; як людину Його запечатали в гробі, – але як Бог Він, вийшовши, цілими печаті зберіг[1]». Порожній гріб благовістить Воскресіння: «Скажіть, невірні,:… де Той, що Його ви поклали у гробі, опечатавши камінь? Дайте мертвого, ви, що відреклись Життя! Дайте похованого або увіруйте Воскреслому[2]!».

 

[1] Іларіон, митрополит Київський, Слово про закон і благодать.

[2] Октоїх, глас 4, неділя, утреня, стихира на хвалитних.

233   Ангели звістили жінкам-мироносицям: «Чому шукаєте живого між мертвими? Його нема тут: Він воскрес!» (Лк. 24, 5-6). Воскресіння з мертвих є перемогою над тлінністю тіла: «Христос, воскреснувши з мертвих, вже більше не вмирає: смерть над Ним більше не панує» (Рм. 6, 9). У воскресінні тіло Христа нове, прославлене, вільне від земних обмежень простору і часу. Саме тому воскресіння Христа – це явлення нового творіння Божого. У «перший день після суботи», тобто в неділю Церква святкує Христове Воскресіння – перший день нового творіння.

234   Воскресіння Христове є запорукою нашого воскресіння: «Христос воскрес із мертвих, первісток померлих. Бо тому що через чоловіка смерть, через чоловіка й воскресіння мертвих. Як бо в Адамі всі вмирають, так у Христі й оживуть всі» (1 Кр. 15, 20-23). На воскресінні Христовому основується вся віра Церкви: «Як Христос не воскрес, то марна віра ваша – ви ще у гріхах ваших» (1 Кр. 15, 17-18). «Бо коли ми віруємо, що Ісус умер і воскрес, тож так і тих, які поснули в Ісусі, Бог приведе з Ним» (1 Сл. 4, 14).

235 У богослужінні Страсної п’ятниці Церква почитає плащаницю як знак смерті Христа. Біля плащаниці відправляють Єрусалимську утреню – оплакування померлого з надією на грядуще Воскресіння: «Не ридай за мною, Мати, … бо воскресну». У богослужінні Пасхальної ночі плащаницю переносять із гробу Господнього до святилища, усі вірні виходять із храму із запаленими світильниками й тричі процесійно обходять храм. Священик під спів тропаря: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував», – хрестом відчиняє двері храму. Вірні входять усередину храму, прославляють Воскреслого Христа і, наче мироносиці пасхального ранку – перші свідки Воскресіння, несуть благу вість про це цілому світові: «Воскресіння день! Просвітімся торжеством, і одні одних обнімімо, та скажімо: Браття! І тим, що ненавидять нас, простім усе з Воскресінням, і так усі заспіваймо: Христос воскрес[1]!».

 

[1] Квітна тріодь, Неділя Пасхи, Пасхальна утреня, стихира Пасхи.

236   Протягом 40 днів після Воскресіння Христос являвся Своїм учням, утверджуючи їх у вірі, а тоді вознісся на небо і возсів праворуч Отця: «І Він вивів їх аж до Витанії і, знявши руки Свої, благословив їх. А як Він благословляв їх, віддалився від них і почав возноситись на небо. Вони ж, поклонившися Йому, повернулися з радістю великою в Єрусалим» (Лк. 24, 50-52; пор. Мр. 16, 19). Радість апостолів – у тому, що у Вознесінні Христос не покидає світу: «Отож Я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20). Христос невидимо перебуває у світі, в якому людина покликана осягти спасіння. Апостоли дістають від Христа благословення та посланництво проповідувати Євангеліє всьому творінню (див. Мр. 16, 15) і зробити учнями всі народи, хрестячи й навчаючи їх берегти все те, що Він заповідав (див. Мт. 28, 9-20).

237   У Вознесінні Христос підніс відновлену людську природу до божественної слави. Літургійні стихири празника Вознесіння оспівують відкриті «двері до неба», коли Христос увіходить «усередину неба», де Його вітають із трепетом ангельські сили. Він підноситься «на хмарах» понад херувимами й «вище» від неба. Як Богові Йому належить «місце» праворуч Отця. Вознесіння в Божому задумі є передумовою Зіслання Святого Духа: «Ліпше для вас, щоб Я відійшов. Бо коли не відійду, то Утішитель до вас не зійде» (Йо. 16, 7). Христос возноситься до Отця «задля нас, людей, і нашого ради спасіння» (Символ віри). «В домі Отця Мого багато жител. Коли б не так, то Я сказав би вам; іду бо напоготовити вам місце. І коли відійду і вам місце споготую, то повернуся і вас до Себе візьму, щоб і ви були там, де Я» (Йо. 14, 2). Як Христос вознісся у славі, так у славі й прийде.

238   На суді синедріону Христос, відповідаючи на питання первосвященика Каяфи, чи Він «Син Благословенного» (Мр. 14, 61), наводить слова пророка Даниїла про прихід у славі Сина Людського: «І побачите Сина Чоловічого, який сидітиме праворуч Всемогутнього та йтиме на хмарах небесних» (Мр. 14, 62; пор. Дан. 7, 13). Після Вознесіння Христового ангели сповістили апостолам: «Оцей Ісус, Який від вас був узятий на небо, так само прийде, як ви Його бачили відходячого на небо» (Ді. 1, 11). Як у людській природі Він вознісся до божественної слави, так у тій же прославленій людській природі прийде судити.

239   У славному Пришесті (грецькою – парусія) Христа Суд над «живими і мертвими» стане благословенням для праведників. На Суді бо відкриється і стане явним усе таємне і приховане: «Нічого бо нема схованого, що б не відкрилось, і скритого, що б не виявилось» (Лк. 12, 2-3).

240 Славне друге Пришестя Христа несе зі собою також прославлення людини (див. Кл. 3, 4), яке є сповненням обожествлення, осягненням «повноти Христа» (Еф. 4, 13). Христос розпочав прославлення людини у Своєму Воскресінні, а відтак – в історії Церкви у свідченні святих: «Христос із мертвих устав, як начало померлих, первородний творіння, Творець всього, що існує, Він і нашу зотлілу природу обновив у Собі[1]», а тоді у відповідь «як первістки єства вселенна приносить Насадителю творіння … богоносних мучеників[2]».

 

[1] Октоїх, глас 3, неділя, утреня, сідальний перший.

[2] Пор. Часослов, Повсякденна служба, субота, кондак мученикам.

241   Воскреслий Христос заповів апостолам: «Отож Я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20). Христос завжди присутній у Своїй Церкві, зокрема у святих Таїнствах, у Слові Святого Письма, у літургійній спільноті, у подвижницькому житті святих і їхніх мощах та у святих іконах. Воскреслий Христос дарує нам благодать відродження і нового життя. Як навчає апостол Павло, у нас помирає «стара» й воскресає «нова» людина у Христі: «Хоч наша зовнішня людина занепадає, однак наша внутрішня обновлюється день-у-день» (2 Кр. 4, 16). Зодягнувшись у Христа у Хрещенні (див. Рм. 6), людина зростає до «міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4, 13), коли за апостолом Павлом може стверджувати: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гл. 2, 20).

242 Силою воскресіння Христового смерть людини стає переходом (пасхою) до вічного життя: «Нема страху повернення в землю, з якої Бог вивів до висот нетління Своїм воскресінням[1]». Запорукою подолання смерті і тління є Сам Христос: «Я – воскресіння і життя. Хто в Мене вірує, той навіть і вмерши – житиме! Кожен, хто живе і в Мене вірує, – не вмре повіки» (Йо. 11, 25-26).



[1] Пор. Октоїх, глас 6, неділя, утреня, канон, пісня 5.

243 Воскреслий Христос, Який і далі перебуває в історії «по всі дні», поступово, через спільноту Церкви, наближає до Себе людей і все творіння. Звершенням цього зближення буде друге славне Пришестя Христа: Бог об’єднає все небесне і земне у Христі (пор. Еф. 1, 10). «Грядуче пришестя Христа відкривається постійно, переображуючи через чесноти гідних з тілесних у духовних. Воно і станеться наприкінці віку цього[1]».

 

[1] Максим Ісповідник, Розділи про богослов’я та ікономію воплочення Сина Божого, ІІ, 29.

244   Переображення сотвореного світу звершиться співдіянням Бога і людини. Тоді відкриється велич Божого задуму щодо творіння. Про цей переображений світ, «нове небо і землю нову» (Од. 21, 1), свідчить апостол Павло: «Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготовив Бог тим, що Його люблять» (1 Кр. 2, 9).

245 Воскресіння мертвих, як і сотворення, є виявом Божої творчої сили. У воскресінні Христос виведе людину з-під влади смертного тління. «Сіється в тлінні, а встає у нетлінні; сіється в безчесті, а встає у славі; сіється в безсиллі, а встає у силі; сіється тіло тваринне, а постає тіло духовне […]. Мусить бо це тлінне одягнутися в нетління, і це смертне одягнутися в безсмертя» (1 Кр. 15, 42-44.53). Святий Григорій Ніський зазначає: «Бог Сам воскрешає з’єднану з Ним людину, спочатку відокремивши душу від тіла, потім з’єднавши їх знову, – і так стається загальне спасіння буття[1]».

 

[1] Григорій Ніський, Проти Аполінарія, 17.

246 У воскресінні мертвих «померлі вчують Сина Божого голос, а вчувши – оживуть […]. Вийдуть ті, що чинили добро, на воскресіння життя. А ті, що зло чинили, – воскреснуть на суд» (Йо. 5, 25.29). «Мертві з гробів воскреснуть, всі будуть зрівняні і таємниці всіх стануть явними перед Тобою[1]». Воскресіння померлих – це «відновлення в стан блаженний і божественний, вільний від будь-якої печалі[2]».

 

[1] Постова тріодь, Неділя м’ясопусна, утреня, стихира на хвалитних.

[2] Григорій Ніський, Велике огласительне слово, 35.

247 Прославлення тіла християнина вже звершується у святому таїнстві Євхаристії, коли він єднається з прославленим Христом. «Євхаристія – лік безсмертя проти того, щоб помирати[1]». Людина доростає до «тіла духовного» (пор. 1 Кр. 15,.44): «Наші тіла, які мають участь у Євхаристії, стають нетлінними, бо мають надію на воскресіння[2]».

 

[1] Ігнатій Антіохійський, Послання до Ефесян, ХХ, 2.

[2] Іриней Ліонський, Проти єресей, IV, 18, 5.

248   Христос навчає: «Коли хтось Мої слова слухає, а їх не береже, Я його не суджу, бо Я прийшов не судити світ, а спасти світ. Хто Мене відкидає і слів Моїх не приймає, має той суддю свого: слово, яке Я вирік, судитиме його дня останнього» (Йо. 12, 47-48). Суд Божий такий: «Світло прийшло у світ, люди ж більше злюбили темряву, ніж світло, – лихі бо були їхні діла» (Йо. 3, 19). Цей суд розпочинається вже тепер, а мірилом його є віра в Христа: «Хто вірує в Нього, не буде засуджений, хто ж не вірує, – той уже засуджений, бо не увірував в ім’я Єдинородного Сина Божого» (Йо. 3, 18). Суд залежить від віри і діл любові: «Все, що ви зробили одному з Моїх братів найменших – ви Мені зробили […, або] не зробили» (Мт. 25, 40-45).

249   Суд Божий розпочався з воплочення Христа (див. Йо. 1, 9-13), а завершиться Його славним зновупришестям (див. Мт. 25, 31). Однак «про той день і годину ніхто не знає, ані ангели небесні, – лише один Отець» (Мт. 24, 36). Цей суд буде страшним для всіх, що чинять беззаконня (пор. Мт. 7, 23), а для праведників – благословенним (див. Мт. 25, 34).

250 Якщо людина упокоїлася в Бозі, розкаявшись у своїх гріхах, але ще не здобула духовної зрілості – повноти життя у Христі, то вона входить у Царство Небесне «наче крізь вогонь» (1 Кр. 3, 15). Така людина після смерті потребує духовного лікування – очищення від усякої скверни, щоб оселитися у «місці світлому,… де немає болізні, ні печалі, ні зітхання[1]». Такий стан «зцілення» усопших у Церкві названо чистилищем[2]: «Всіляка добра і боголюбива душа, коли розв’яжеться від тіла, стає здатною відчувати й споглядати очікувані блага, а після очищення від того, що їй заважало, веселиться і радісно прямує до свого Владики[3]». Ось чому Церква молиться за усопших: «Помагаймо їм і пам’ятаймо про них. Якщо сини Йова були очищені жертвою їхнього батька, чому ми сумніваємося, що наші жертви за вмерлих приносять їм певну втіху? Не вагаймося допомагати тим, що відійшли, і жертвуймо за них наші молитви[4]».

 

[1] Див. Требник, Чин похорону, молитва єктенії за усопших.

[2] Флорентійський Собор, Булла Радійте небеса (VI сесія: 6 липня 1439); Катехизм Католицької Церкви, 1030.

[3] Григорій Богослов, Слово 7, 21.

[4] Йоан Золотоустий, Гомілії на Перше послання до корінтян, 41, 5.

251 Людська нерозкаяність аж до смерті тягне за собою трагічну реальність пекла. Пекельний «вогонь» – це нездатність нерозкаяної людини прийняти Божу любов. «Слово Боже є світло, що просвічує уми вірних, але водночас і судний вогонь, що спалює тих, які… перебувають у нічній пітьмі цього життя[1]». Пекло є не так покаранням Божим, як добровільно вибраним станом людини. У цьому стані «душа, коли опиниться […] поза гармонією, в якій її створив Бог […], буде відчувати розлад із собою в усіх своїх розумних порухах, буде каратися внаслідок цього розладу й відчуватиме відплату за свою непостійність і невпорядкованість[2]».

 

[1] Максим Ісповідник, Питання до Талассія, 39, 3.

[2] Оріген, Про начала 10,5.

252   У Своєму славному Пришесті Христос переобразить увесь світ, який позбудеться тлінності й минущості. «Любі! Ми тепер – діти Божі, і ще не виявилося, чим будемо. Та знаємо, що коли виявиться, ми будемо до Нього подібні, бо ми побачимо Його, як є» (1 Йо. 3, 2). Переображений світ служитиме для того, щоб людина прославляла Бога. Святе Письмо називає цей переображений світ «небесним Єрусалимом», у якому «ночі не буде більше, і не матимуть потреби у світлі світильника і світлі сонця, бо Господь Бог освітлює їх, і царюватимуть на віки вічні» (Од. 22, 5).

253 В оновленому сотворенні людина «узрить» обличчя Господнє: «Тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно; тоді ж – обличчям в обличчя. Тепер я спізнаю недосконало, а тоді спізнаю так, як і я спізнаний» (1 Кр. 13, 12). Прославлений стан людини – це участь у житті Пресвятої Тройці разом із Пресвятою Богородицею, ангелами та всіма святими. Передання називає цей стан Небом. «Небо – це країна живих, де немає ночі, де немає сну – образу смерті; де немає ні їжі, ні пиття – підпори нашої немочі; де немає недуги, болів, ліків, судів, торгівлі, ремесла, грошей – початку лиха; де немає воєн, цього кореня ненависті, а є країна живих, що не вмерли через гріх, а живуть істинним життям у Христі Ісусі[1]».

 

[1] Василій Великий, Гомілія на Псалом 114 .

254 Син Божий передасть Отцеві Себе й усе сотворіння. «Якже все йому буде підкорене, тоді й сам Син підкориться Тому, що Йому підкорив усе, щоб Бог був усім в усьому» (1 Кр. 15, 28). Святий Григорій Ніський, навчаючи про присутність Бога в усьому, зазначає: «У теперішньому житті є багато речей, потрібних для життя: час, повітря, місце, їжа і пиття, одяг, сонце, світила, – проте жодна з них не є Богом. А для блаженства, якого ми очікуємо, не потрібно жодної з цих речей; адже божественна природа буде для нас усім і замість усього, даруючи себе відповідно до кожної потреби того життя[1]».

 

[1] Григорій Ніський, Про душу і воскресіння. Розмова з сестрою Макриною.

255 П’ятдесятого дня після Христового Воскресіння Церква святкує Зіслання Святого Духа на апостолів (див. Ді. 2, 1-4). Зіслання Святого Духа знаменує собою завершення Божого сходження до творіння, розпочатого в сотворенні світу. У Дусі Святому Бог дарує Себе людині. Цей дар Божого життя є завжди благим для людини, тому ми називаємо його благодаттю. Дар Святого Духа дає людині можливість стати причасником Божої природи – бути обожествленою, увійти в сопричастя Осіб Пресвятої Тройці. Святий Дух наповнює творіння Своєю благодаттю і звершує його згідно з Божим задумом: «Божий Дух мав темряву матерії одуховнити, просвітити та втягнути в круг Божого життя[1]».

 

256 Святий Дух обдаровує людей багатством дарів: один Дух, а дарів багато (пор. 1 Кр. 12, 4). «Творіння не має жодного дару, який не походив би від Святого Духа[1]». Святий Дух вносить сенс в історію людства, скеровуючи її до Христа – Божественного Логоса. Святий Дух є Джерелом і Подателем кожного людського життя. Саме Святий Дух творить людину «на образ» Христа, чинить її «душею живою», «храмом» Своїм і оселею Пресвятої Тройці.

 

[1] Василій Великий, Про Святого Духа. До Амфілохія, єпископа Іконійського, 19, 49.

257   Воплочення Божого Сина і Зіслання Святого Духа становлять єдину подію спасіння. Зіслання Святого Духа мало в Старому Завіті різні прообрази: хмару, яка вкрила скинію (див. Вих. 40, 34-38); вогонь, що зійшов на жертву пророка Іллі (див. 1 Цар. 18, 30-40); «вітерець росистий» (Дан. 3, 50) як прообраз «подиху» Животворящого Духа. В описі новозавітної П’ятдесятниці знаками зішестя Святого Духа на апостолів є «вогненні язики» і «шум, неначе подув буйного вітру» (Ді. 2, 2).

258   Про Зіслання Святого Духа на апостолів звіщає Сам Ісус Христос: «Як прийде Утішитель, якого зішлю вам від Отця, Дух істини, який від Отця походить, Він і свідчитиме за Мене» (Йо. 15, 26). Святий Дух, який від Отця ісходить, прийде на прохання Сина: «І проситиму Я Отця, і дасть Він вам іншого Утішителя, щоб з вами був повіки, Духа істини» (Йо. 14, 16-17). П’ятдесятницю розпочинає воскреслий Христос, даючи апостолам владу відпускати гріхи: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте – затримаються» (Йо. 20, 23).

259 Святий Дух сходить, щоб свідчити про Христа: «Він свідчитиме за Мене» (Йо. 15, 26). За словами апостола Павла, ніхто не може сказати «Ісус є Господом», як лише у Дусі Святому (пор. 1 Кр. 12, 3). Святий Дух навчатиме апостолів усього, чого навчав Христос: «Святий Дух […] навчить вас усього і все вам нагадає, що Я сказав вам» (Йо. 14, 26). «Коли зійде той, Дух істини, Він і наведе вас на всю правду, – Він бо не промовлятиме від Себе, лише буде повідати, що вчує, і звістить те, що настане» (Йо. 16, 13). «Кожна істина, незалежно від того, хто її висловлює, походить від Святого Духа[1]».

 

[1] Амвросій Медіоланський, Коментар на Перше послання блаженного Павла до Коринтян, 12, 3.

260 Благодать Святого Духа необхідна для спасіння людини. Без благодаті людина, хоч і обдарована розумом і волею, є лише душевною і тілесною, бо не розуміє Божого Духа[1]. Усвідомлюючи необхідність божественної благодаті, Церква прикликає Святого Духа, розпочинаючи богослужіння з молитви «Царю небесний». Літургійне прикликання (грецькою епіклеза) Святого Духа «на нас і предлежачі дари» звершує освячення святих Дарів і нас самих. «Вогонь і Дух були в лоні, що Тебе носило, Вогонь і Дух були в ріці, де Тебе охрестили. Вогонь і Дух є у хрещенні, і в хлібі й чаші є Вогонь і Дух. У Твоєму хлібі живе Дух, Котрого не можна спожити. У Твоєму вині горить Вогонь, Котрого не можна випити. Дух у Твоєму хлібі, Вогонь у Твоєму вині – це великі чуда, що їх приймають наші уста[2]».



[1] Пор. Митрополит Андрей, Дар П’ятдесятниці (травень-жовтень 1937 р. Б.).

[2] Єфрем Сирієць, Гимн про віру, 10.

261 Святий Дух зійшов на апостолів після того, як Христос був прославлений – воскрес, вознісся на небо й возсів праворуч Отця. Сподобившись Святого Духа, апостоли стають «новими скрижалями благодаті, написаними Богом, живими рукописами спасительного Слова, написаними Духом, перстом Отця[1]». Збуваються слова Йоана Хрестителя про очікуваного Спасителя, Який буде хрестити «Духом Святим і вогнем» (Лк. 3, 16).

 

[1] Октоїх, глас 2, четвер, вечірня, стихира на «Господи, взиваю я».

262   Святий Дух дарує порозуміння між людьми, долаючи посіяні гріхом розбрат і поділи, описані в Старому Завіті в образі Вавилонської вежі (див. Бут. 11, 1-9). Дух готує до зустрічі з Христом усі народи світу: «Як же воно, що кожний з нас чує нашу рідну мову: партяни, мідяни, еламії, і мешканці Месопотамії, Юдеї і Каппадокії, Понту й Азії, Фригії і Памфілії, Єгипту й околиць Лівії, що біля Кирени, римляни, що тут перебувають, юдеї і прозеліти, крітяни й араби – ми чуємо їх, як вони нашими мовами проголошують величні діла Божі?» (Ді. 2, 8-11).

263   Святий Дух «вчить» апостолів, що треба говорити (див. Ді. 4, 8-12). Той же Дух велить їм слухати Бога більше, ніж людей (див. Ді. 4, 19). Духом Святим апостоли надихаються на сміливу проповідь Христа: «Всі сповнилися Святим Духом і сміливо звіщали слово Боже» (Ді. 4, 31). Дух веде їх проповідувати також і серед поган, долаючи людські упередження (див. Ді. 10, 9-20).

264 Святий Дух, Який зійшов на апостолів, будує Церкву Христову: «Зішли силу, що ісходить від тебе, Найвищого Духа, котрого Ти дав улюбленому Синові Твоєму, а через Нього передав святим апостолам, щоб будували Церкву Твою[1]». Апостоли ісповідують присутність Святого Духа в Церкві на Соборі в Єрусалимі: «Подобалось бо Святому Духові й нам…» (Ді. 15, 28).

 

[1] Іполит Римський, Апостольське Передання, 1, 1.

265 Святий Дух творить Церкву, оживляє її як Тіло Христове й робить «місцем» спасіння: «Де Дух – там Церква, а де Церква, там Святий Дух[1]». До Церкви покликані всі люди, «від усякого народу і племен, і людностей, і язиків» (Од. 7, 9; пор. Од. 14, 6), незалежно від їхньої культури і походження. Цей же Дух у Церкві відкриває християнам таїнство спасіння: «Поступ у пізнанні правди завдячуємо тому Божому і чудовому Духові, Творцеві і Провідникові Церкви[2]».

 

[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, ІІІ, 24, 1.

[2] Дідим Сліпий (Олександрійський), Пояснення на Друге послання святого апостола Петра, 3, 5.

266   Джерелом благодаті є Бог Отець. Від Отця через Сина в Дусі Святому благодать Божа сходить на все творіння і підтримує його існування. Силою благодаті премудро укладено буття, встановлено закони природи, написано красу всесвіту і людини. З-поміж усього творіння лише людина, покликана до життя у Бозі, обдарована здатністю співдіяти зі Святим Духом, Скарбом дібр, який дарує Божу благодать у різних дарах (пор. 1 Кр. 12, 4-13). У цій співдії (синергії) природні сили (енергії) людини поєднуються з божественним, нествореним даром благодаті Святого Духа.

267 Носієм Божої благодаті у світі є Христова Церква, яка через священ-нодійства Святих Таїнств, освячення і благословення уділяє благодать віруючим у Христа. Християнин зростає у благодаті Святого Духа аж до повноти обожествлення через молитву, аскетичний подвиг і чеснотливе життя. Людська природа, переображуючись благодаттю, перебуває в Божій природі «нерозривно і незмішано[1]», а в людині і через людину переображається водночас і природа всього творіння аж до його повного звершення в «новому небі і новій землі» (пор. Од. 21, 1).

 

[1] Див. Халкедонський Собор, Орос.

268 Ісус Христос явив нове життя у Своєму воскресінні, а у Святому Дусі дарує його нам: «Він – життя і життя податель, Він – світло і податель світла, Він – істотна доброта і джерело доброти[1]». Християнин благодаттю Святого Духа є «володарем творіння», освячує та переображає його: «Всі добрі плоди природи й нашої працьовитості, після того як у Дусі Господньому й відповідно до Господніх заповідей поширимо їх на землі, згодом віднайдемо, очищеними від усякої недосконалості, прославленими й переображеними[2]».

 

[1] Григорій Богослов, Слово 41 на святу П’ятдесятницю, 9.

[2] ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes [«Радість і надія»], 39.

269 У коліноприклонних молитвах П’ятдесятниці Церква прикликає Святого Духа на все творіння і на всіх людей, живих і померлих. Ісус Христос, Який переміг смерть, тепер дарує у Святому Дусі нове життя всьому творінню: «Святим Духом усіляке творіння відновлюється, повертаючись до первісного стану: рівносильний бо Він з Отцем і Словом[1]».

 

[1] Октоїх, глас 1, неділя, утреня, степенна, 2-й антифон.

270 У Дусі Животворящому нема смерті й розділень. Тому на П’ятдесятницю ми відвідуємо могили померлих і молитовно переживаємо живий зв’язок із ними. «Ти в цей всесовершенний і спасенний празник сподобив за затриманих в аді приймати молитви помилування. Ти подаєш нам великі надії, що зішлеш тим, що відійшли, ослабу від скорбот, які їх опановують, і потіху[1]». У цей празник зелень, якою прикрашають храми й домівки, є знаком Життя. Це справді свято життя – «Зелені свята».

 

[1] Tребник, Чин Святої П’ятдесятниці, третя коліноприклонна молитва.