36     Перші християнські спільноти зберігали і передавали апостольське навчання, проповідували Боже Слово та жили ним (пор. Флп. 2, 6-11), постійно перебуваючи «в апостольській науці та спільності, на ламанні хліба й молитвах» (Ді. 2, 42). Зокрема, «ламаючи хліб», християни пізнавали сповнення Євангелія та присутність серед них Христа (див. Лк. 24, 31), й одночасно звіщали прихід прийдешнього віку, живучи в цьому світі, але не будучи «від цього світу» (пор. Йо. 15, 19; 17, 14). Ці слова можна застосувати вповні і до сьогоднішньої Церкви, яка продовжує в собі апостольське Передання. Вона не перестає закликати людей, на зразок апостола Петра, до покаяння і хрещення, завдяки яким вони отримають дар Святого Духа, тому що «для вас бо ця обітниця, і для дітей ваших, та й для всіх тих, що далеко, скільки б їх покликав Господь, наш Бог» (Ді. 2, 39). Передсмак тих подій і приходу Царства Божого вірні мають у Пресвятій Євхаристії, в якій здійснюється зустріч і сопричастя Бога і людей. Це і є зміст Передання, яким Церква жила в апостольські часи, яким живе сьогодні й буде жити в прийдешньому віці.

167   Бог постійно підтримує і захищає народ Обітниці. Якщо союз Бога з Мойсеєм творить Божий народ, то союз із царем Давидом є прообразом Царства Божого: «Я поставлю по тобі твоє потомство, що вийде з твого лона, й утверджу його царство […]. Я скріплю його царський престіл навіки. Я буду його Батьком, а він буде Мені сином […]. Твій дім і твоє царство передо мною повіки існуватиме, і престол твій закріпиться повіки» (2 Сам. 7, 12-16).

203 Христос почав Своє прилюдне служіння словами проповіді: «Сповнився час, і Царство Боже близько, покайтеся і вірте в Євангеліє» (Мр. 1, 15). Царство Боже уособлюється в Ісусі Христі. Людина стає учасником Царства через віру в Христа і святе Хрещення: «Хто увірує й охреститься, той буде спасенний; а хто не увірує, той буде осуджений» (Мт. 16, 16; пор. також Йо. 3, 5). Вона сотворена для Царства Небесного: «Усе те, що в людській душі є вроджене, засіяне в ній Словом Божим, яке було споконвіку з Богом, і все це є зародком Царства Божого^[1]». Царство Боже – це воля Отця, проголошена Сином і сповнена у Святому Дусі. Це «благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа» триватиме «нині, і повсякчас, і на віки віків».

^[1] Оріген, Коментар на Матея, 10, 2.

204   «Словесною іконою» Царства Божого є Нагірна проповідь, а зокрема Блаженства, проголошені Христом:

«Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне.

Блаженні тихі, бо вони успадкують землю.

Блаженні засмучені, бо будуть утішені.

Блаженні голодні та спраглі справедливості, бо вони наситяться.

Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя.

Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога.

Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться.

Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне.

Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи Мене ради.

Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небі» (Мт. 5, 3-12).

205   Нагірна проповідь відкриває життя в Царстві Божому і вказує на те, що царство Боже є даром Божим, а не заслуговується ділами Закону. Тільки приймаючи Царство у вірі та послусі Божій волі, людина стає «сіллю землі» і «світлом світу» (див. Мт. 5, 13-16).

209   Знаком пришестя Царства Божого є проповідь Благої Вісті (Євангелія): «Ісус прийшов у Галилею і проповідував там Боже Євангеліє, кажучи: “Сповнився час, і Царство Боже близько; покайтеся і вірте в Євангеліє”» (Мк. 1, 14-15). Божественне Слово Син Божий промовляв у всій своїй силі повновладно: «Ніколи чоловік не говорив так, як цей чоловік говорить» (Йо. 7, 46). Слово, яке промовляє Христос, – не Його, а Отця, Який послав Його (пор. Йо. 14, 24). Силу Христового Слова ісповідує апостол Петро: «Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у Тебе – слова життя вічного!» (Йо. 6, 68).

211 Крім слів проповіді, Христос вказує на інші знаки приходу Царства Божого: «Сліпі прозрівають, криві ходять, прокажені очищуються, глухі чують, мертві воскресають» (Лк. 7, 22; пор. Іс. 35, 5-6; 61,1). Діла Христові свідчать про присутність і діяння Бога серед людей. «Як людина Він сорок днів постив і зголоднів, – а як Бог переміг спокусника; як людина Він пішов на весілля в Кані Галилейській, – а як Бог перетворив воду у вино; як людина Він спав у човні, – а як Бог заборонив вітрові й морю – і вони підкорилися Йому^[1]».

^[1] Іларіон, митрополит Київський, Слово про закон і благодать.

217   Старозавітня Пасха була прообразом Христової Пасхи, бо готувала Божий народ до остаточного визволення і спасіння в Божому Царстві: Христос – Агнець Божий – Своєю кров’ю (пор. 1 Пт. 1, 19) виводить людство з неволі гріха та влади смерті і вводить до воскресіння та вічного життя.

278   Церква є зародком Царства Божого, яке Христос звіщає у всіх Своїх проповідях, а зокрема в притчах про зерно гірчиці, яке розростається в дерево (див. Лк. 13, 18-19); про поле, на якому до часу жнив росте і пшениця, і кукіль (див. Мт. 13, 24-30); про скарб, захований у полі; про дорогоцінну перлину та про невід (див. Мт. 13, 44-47).

284 Христова Церква єдина, бо один є Бог: «Один Бог і Отець усіх» (Еф. 4, 6); і один є Ісус Христос – Будівничий Церкви: «Збудую Мою Церкву» (Мт. 16, 18). Збудована Христом і оживлена Святим Духом, Церква є «таїнством неподільної єдності на зразок Пресвятої Тройці^[1]». Єдність Церкви основана на одній спільній вірі в Пресвяту Тройцю – Отця, і Сина, і Святого Духа – і на єдиному Хрещенні: «одна віра, одне Хрещення» (Еф. 4, 5). Через єдину віру і єдине Хрещення ті, що увірували, стають членами єдиного Тіла Христового: «Отак і ми: численні – одне в Христі тіло, кожен один одному член» (Рм. 12, 5). Єдина Церква є прообразом об’єднаного Божого Люду, котрий буде досконало явлений у Царстві Божому.

^[1] Кипріан Картагенський, Листи, 69, 6.

299 Апостольство мирян полягає в оцерковленні всіх ділянок суспільного життя: «Стараючись про речі земні та впорядковуючи їх по-Божому, шукати Царства Божого, щоб… [речі земні] стали немов закваскою на освячення світу з нутра^[1]». В освяченні світу миряни покликані до тісної співпраці з ієрархією. Святий Йоан Золотоустий закликає своїх вірних розділити з ним його служіння: «Не полишайте все на учителів, не перекладайте усіх трудів на предстоятелів^[2]».

^[1] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 31.

^[2] Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до євреїв. Гомілія 30, 2.

340   Храм вірних – це образ повноти християнської спільноти як Тіла Христового, а вірні в ньому скеровані до святилища, яке символізує повноту Царства Божого – «чого око не бачило» (пор. 1 Кр. 2, 9). Храмовий іконостас являє цю повноту і водночас вказує, що до Цар-ства ще слід увійти.

358   Як прилюдна діяльність Христова почалась проголошенням пришестя Царства Божого, так і Літургія починається звіщенням присутності Царства. Священик, навхрест знаменуючи Євангелієм святий престол, виголошує: «Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки вічні», на що учасники Літургії відповідають: «Амінь» (з єврейської – Нехай так буде), сповідуючи, що Царство дійсно є серед нас, і прагнучи, щоб воно зростало.

392   Божественна Літургія «нині» закінчилася, однак продовжується в щоденному житті вірних як їхнє служіння у світі, тобто «літургія після Літургії». Дійсність прийдешнього віку, щойно пережита літургійно, поширюється на цілий світ і переображує його. «Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш… помилує і спасе нас» і посилає у світ, щоб через нас, оновлених у Христі, діяти. Своїм остаточним «Амінь» літургійна спільнота виражає очікування повноти звершення Божого Царства.

394 Щоб підтримати вірних під час духовного подвигу посту і подати Причастя в ці дні, Церква служить Літургію Передшеосвячених Дарів, під час якої вірні причащаються Святих Дарів, освячених попередньої неділі. Церква не служить жодної з цих літургій в середу і п’ятницю Сиропусного тижня, понеділок і вівторок першого тижня Чотиридесятниці^[1] і Велику п’ятницю, тому ці дні згідно з традицією є алітургійними. Згідно зі звичаєм прийнято правити Літургію Передшеосвячених Дарів тільки по середах і п’ятницях Великого посту, а тому алітургійними днями також називаємо всі понеділки, вівторки й четверги Великого посту. Церква уводить практику алітургійних днів, щоб нагадати нам про те, що ми тільки-но наближаємося до повноти Царства Божого і щоб Євхаристія не стала для нас звичкою, а завжди була живою подією^[2].

^[1] Див. рубрики: Постова тріодь, сиропусний тиждень, середа, вечірня; Перший тиждень посту; понеділок, вечірня, Велика п’ятниця, час ІХ.

^[2] Див. Конгрегація у справах Східних Церков, Інструкція застосування літургійних приписів Кодексу канонів Східних Церков, (6 січня 1996), 63.

429   Під час звершення Чину Миропомазання священик помазує новоохрещеному чоло, очі, ніздрі, уста, вуха, груди, руки та ноги, проказуючи слова: «Печать дару Святого Духа», щоб новоохрещений «у всякому ділі і слові» угодив Богові і став «сином і наслідником» Його Царства. Святий Дух переображує помисли, почуття і діла людини – учасника Царства Божого.

462   За Свого земного служіння Христос навчав по синагогах, звіщав Добру Новину про Царство й зціляв усяку недугу в народі (пор. Мт. 4, 23). Проповідь Євангелія і зцілення недужих були знаком приходу Царства Божого – подолання влади диявола та звільнення людей від гріхів. До чоловіка, якого спустили до Христа через стелю, Він промовив: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи» (Мр. 2, 5) – і наказав йому: «Встань, візьми твоє ліжко і йди до свого дому» (Мр. 2, 11). Друзі принесли недужого, шукаючи для нього оздоровлення, а Христос дарує йому і прощення гріхів, і зцілення.

585   Поділ храму на притвор, храм вірних і святилище показує нам спрямування Церкви до повноти Царства. До храму входимо через притвор, який символізує перехід від щоденних турбот світу цього до «єдиного потрібного» (пор. Лк. 10, 42) – Царства Божого. Притвор – місце, де оглашенні й каяники перебували під час Літургії вірних; у притворі також розпочинаються чини Хрещення та Вінчання, а також здійснюються інші богослужіння.

587   Святилище, до якого звернена вся літургійна спільнота, є символом неба, де міститься престол Небесного Царя, і Царства Божого. У святилищі посередині стоїть престол – символ Божого трону, перед яким збирається віруючий народ. Престол є також трапезою Тайної Вечері, до якої Господь запрошує свою Церкву. Тому на престол кладуть Євангеліє і на престолі ж освячують євхаристійні Дари. Посвячує престол єпископ, бо тільки з його благословення на ньому можна звершувати Літургію. Єпископ помазує новий престол святим миром, бо всяке освячення звершується Святим Духом, і вкладає в нього мощі святих мучеників на звеличення їхнього досконалого слідування за Христом. При престолі звершується Чин Рукоположення. З північного боку від престолу розміщується проскомидійник (або «трапеза предложення»), на якому приготовляють чесні дари. За престолом міститься «горне сідалище». Воно призначене для єпископа, який очолює Літургію і є знаком присутності Христа – Великого Архиєрея (пор. Євр. 4, 14).

601 Слуга Божий митрополит Андрей навчає: «Та частина, що за іконостасом, де стоїть престол і відправляють Службу Божу, – це образ неба. А та частина, де стоять люди, – це образ Церкви на землі. Іконостас же – то наче двері до вічного Божого царства. На тім іконостасі – мов зібране все те, що в святій Церкві Ісус Христос християнам дає, все, що для них Він зробив. Усе там на іконах представлене, чого свята Церква вчить людей, і вся дорога, якою веде людей до неба^[1]».

^[1] Митрополит Андрей, Пастирський лист до вірних Львівської та Кам’янецької єпархій О Церкві (14/27 січня 1901).

602   В іконостасі є троє дверей: центральні – Царські (ще їх називають Райськими або Святими) і двоє бічних – дияконські. Вони символізують зв’язок між небом і землею; їх відчиняють на знак того, що Бог і Його ангели являють свою присутність під час богослужінь. Це символізується тим, що єпископ (або пресвітер) і диякони під час богослужіння входять і виходять крізь двері іконостасу. На Царських дверях поміщено ікони Благовіщення та чотирьох євангелистів, на бічних – ікони архангелів або дияконів. Ці ікони являють, що блага вість про прихід Месії була скерована насамперед до Марії з Назарету, а її згода прийняти богоматеринство відчинила «ворота до раю», раніше зачинені через гріх. Цю благу вість про Месію-Христа звістили світові чотири євангелисти. Ікони євангелистів на Царських дверях та Тайної Вечері над ними вказують на те, що до Божого Царства входимо через прийняття Євангельської Благовісті та Святе Причастя.

633 Священнослужителі звершують богослужіння в літургійних ризах, які символізують нове життя у Воскреслому Христі; пишністю і красою ризи виражають «благу красу^[1]» грядучого Божого Царства. Символіку риз виражають молитви на їх зодягання.

^[1] Требник, Чин освячення священичих риз.

671   Під час Свого земного служіння Христос часто молився наодинці, деколи цілими ночами (пор. Лк. 6, 12), вибираючи для молитви усамітнені місця (пор. Мр. 1, 35; Лк. 5, 16). Він молився до Свого Отця. Такою ж самою є молитва Його учнів: «А що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Сина Свого, який взиває: “Авва, Отче!”» (Гл. 4, 6). Дух Христа творить у серцях християн свідомість богосинівства, свідомість спадкоємців Царства Божого. Без Святого Духа молитва не може бути християнською. «Бути в Христі» (пор. Рм. 8, 1) – це те саме, що й «жити в Дусі» (пор. Рм. 8, 2). Дух єднає нашу молитву з молитвою Сина Божого, а також лучить наші особисті молитви в єдиний голос Церкви.

677 У словах «нехай святиться ім’я Твоє» ми сповідуємо, що святість належить єдиному Богові. Одночасно просимо, щоб, освячені Хрещенням^[1], ми стали причасниками Божої святості і «були святі й бездоганні перед Ним у любові» (Еф. 1, 4), так щоб нашою молитвою і праведним життям святилося Боже Ім’я між людьми (пор. Мт. 5, 16) і в усьому творінні. У проханні «нехай прийде Царство Твоє» просимо, щоб Божа благодать, що у нас (пор. Лк. 17, 21), зростала і множилася по всьому світу. Це прохання, як і «Марана та» – «Прийди, Господи», – звернене до остаточного приходу Царства Божого, водночас уже вислухане: це Царство явлене в Євхаристії і діє у новому житті християн за заповідями блаженств.

^[1] Пор. Кипріан Картагенський, Про Господню молитву, 12.

708   Людське суспільство є третім виміром нового життя та діяльності віруючої людини у Христі. Суспільство та держава розглядаються як тісто, яке християни – євангельська «закваска» – покликані піднести та переобразити (пор. Лк 13, 20-21). Таким зародком Царства Божого та переображаючою силою людства є Церква Христова, яка через свою єдність, святість, соборність та апостольське служіння присутня та діє у суспільному житті та просвічує світлом Христовим кожну людину, яка приходить на світ.

840   З віри зроджується надія – очікування повноти Царства Божого, уже дарованого людині. Перспектива християнського життя, його мета, до якої ведуть прагнення людини, виходить поза межі людських сподівань, а також страждань та смерті. Християнин, який вірує у воскреслого Христа, що вознісся на небо і сидить праворуч Отця, очікує в надії свого прославлення з Христом у час Його славного зновупришестя (див. Кл. 3, 1-4).

962 У Нагірній проповіді Ісус Христос протиставляє логіці помсти нову логіку прощення та навчає нас зрозуміти справедливість в есхатологічній перспективі Царства Божого. Нова логіка, яку нам пропонує Господь, будує нову християнську етику, згідно з якою захист суспільства відбувається не шляхом застосування смертної кари, а через інші види покарання. Церква, усвідомлюючи таїнство людини й захищаючи цінність і гідність життя, виступає за незастосування смертної кари^[1].

^[1] Пор. Катехизм Католицької Церкви, 2267.