1. Наш Катехизм вже самою назвою «Христос – наша Пасха» вказує на пасхальну основу віри. Адже Христос своєю смертю «смерть подолав», а воскресінням «нам дарував життя вічне». Віра у воскресіння Христове веде нас до віри в Бога – Отця, і Сина, і Святого Духа, бо Христос – Син Божий, «один у Святій Тройці», у Святому Дусі об’явив нам Бога Отця. Цю віру апостолів Церква урочисто сповідує в Нікейсько-Царгородському Символі віри^[1]:

Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, творця неба і землі, і всього видимого і невидимого.

І в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, єдинородного, від Отця родженого перед усіма віками.

Світло від світла, Бога істинного від Бога істинного, родженого, несотвореного, єдиносущного з Отцем, що через Нього все сталося.

Він задля нас людей і нашого ради спасіння зійшов із небес, і воплотився з Духа Святого і Марії Діви, і став чоловіком.

І був розп’ятий за нас за Понтія Пилата, і страждав, і був похований.

І воскрес у третій день, згідно з Писанням.

І вознісся на небо, і сидить праворуч Отця.

І вдруге прийде зі славою судити живих і мертвих, а Його цар-ству не буде кінця.

І в Духа Святого, Господа животворящого, що від Отця [і Сина] ісходить, що з Отцем і Сином рівнопокланяємий і рівнославимий, що говорив через пророків.

В єдину, святу, соборну й апостольську Церкву.

Ісповідую одне хрещення на відпущення гріхів.

Очікую воскресіння мертвих і життя майбутнього віку. Амінь.

 

^[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого; І Кон-стантинопольський Собор, Нікейсько-Царгородський Символ віри.

31  Суттю Святого Передання, згідно зі святим Іринеєм Ліонським, є те, що у всіх християн одна і та ж сама віра, через яку вони стають причасниками Божого Життя: «Всі приймають одного і того ж Бога Отця, вірують в один і той же самий здійснений задум воплочення Сина Божого, знають один і той же дар Духа, зберігають одні і ті ж самі заповіді, і дотримуються одного ж і того ж устрою Церкви, і очікують того самого пришестя Господа і визнають те ж саме спасіння всієї людини – душі і тіла^[1]». За свідченням святого Василія Великого, Святе Передання, якого «навчив нас Господь, проповідували апостоли, дотримувалися Отці, утвердили мученики^[2]», охоплює все те, що нам передане від самого Христа, вчення Апостолів і віру Церкви. Він же зазначає, що «з догматів, збережених у Церкві, одні маємо у вченні, викладеному у Писанні, а інші, які дійшли до нас через апостольське Передання, ми отримали у тайновведенні. І ті, й інші мають однакову силу в ділах благочестя […]. Хто відкидатиме неписані звичаї, то пошкодить Євангеліє в головному і зведе проповідь до самих лише слів без жодного змісту^[3]». Святий Василій пов’язує Святе Передання з літургійним життям, зазначаючи, що воно, окрім сповідування віри у Пресвяту Тройцю, охоплює і знак хреста в обряді прийняття катехумена, поставу в молитві – повернення на Схід, відречення від Сатани і його влади, триразове занурення під час Хрещення, стояння на недільному богослужінні, епіклезу в Євхаристії, благословення води і єлея тощо^[4].

 

^[1] Пор. Іриней Ліонський, Проти єресей, V, 20, 1.

^[2] Василій Великий, Гомілія 24. Проти савеліан, Арія і аномеїв, 6.

^[3] Василій Великий, Про Святого Духа. До Амфілохія, єпископа Іконійського, 27, 66.

^[4] Див. Василій Великий, Про Святого Духа. До Амфілохія, єпископа Іконійського, 27, 66.

36     Перші християнські спільноти зберігали і передавали апостольське навчання, проповідували Боже Слово та жили ним (пор. Флп. 2, 6-11), постійно перебуваючи «в апостольській науці та спільності, на ламанні хліба й молитвах» (Ді. 2, 42). Зокрема, «ламаючи хліб», християни пізнавали сповнення Євангелія та присутність серед них Христа (див. Лк. 24, 31), й одночасно звіщали прихід прийдешнього віку, живучи в цьому світі, але не будучи «від цього світу» (пор. Йо. 15, 19; 17, 14). Ці слова можна застосувати вповні і до сьогоднішньої Церкви, яка продовжує в собі апостольське Передання. Вона не перестає закликати людей, на зразок апостола Петра, до покаяння і хрещення, завдяки яким вони отримають дар Святого Духа, тому що «для вас бо ця обітниця, і для дітей ваших, та й для всіх тих, що далеко, скільки б їх покликав Господь, наш Бог» (Ді. 2, 39). Передсмак тих подій і приходу Царства Божого вірні мають у Пресвятій Євхаристії, в якій здійснюється зустріч і сопричастя Бога і людей. Це і є зміст Передання, яким Церква жила в апостольські часи, яким живе сьогодні й буде жити в прийдешньому віці.

53  Святий апостол Павло навчає, що наша віра в Бога та Його Об’явлення народжується як відповідь на почуте Слово (див. Рм. 10, 17). Тому Церква від початків, як читаємо в Діяннях апостолів, звіщала воскрес-лого Христа (грецькою керигма) і навчала віри (грецькою катехиза) (див. Ді. 2, 14-41). Керигма – це звіщання пасхальної події смерті та воскресіння Христа, виявлене у свідченні життя християнської спільноти. Керигма поєднується із закликом увірувати в Ісуса Христа. Віра ж веде до навернення, прийняття Хрещення та готовності йти за Христом: «Так вірую і не посоромлюсь, і перед народами віру цю ісповідую, і за ісповідання своє і душу свою покладу^[1]».

 

^[1] Іларіон, митрополит Київський, Ісповідання віри.

54     Катехиза – це тлумачення християнського вчення, яке служить приготуванню оглашенних до Хрещення, воцерковленню вірних та поглибленню їхньої віри (містагогія). Приклади апостольської катехизи знаходимо зокрема в Першому посланні апостола Павла до Корінтян, де апостол відповідає на питання віруючих та з’ясовує зв’язок між вірою і щоденним життям. Метою катехизи – основного діяння Церкви – є навчати й виховувати у вірі християнина та провадити його до сопричастя з Ісусом Христом та церковною спільнотою. Катехиза має систематичний характер і висвітлює християнське розуміння особистого та суспільного життя віруючих людей у світлі вчення Христа та Церкви.

64     Oглашення розпочинало етап, коли оглашенні пізнавали віру та готувалися до Хрещення. Перед самим хрещенням статус оглашенних змінювався на «просвічуваних». У передхрещальних катехизах їх вчили Символу віри та Господньої молитви «Отче наш». Завершувалися перед-хрещальні катехизи «Огласительним словом», яке виголошував сам Архиєрей.

65     Хрещення вводить у таїнство смерті й воскресіння Христа і є початком тайновведення (грецькою – містагогія). Ставши сопричасником Христових смерті і воскресіння, новоохрещений у Миропомазанні отримує печать дару Святого Духа, а в Євхаристії – поживу життя вічного.

66     Християнське тайновведення в нашій традиції виражається і просторово: Хрещення починається в притворі (хрещальні), Миропомазання звершуються в храмі вірних, а Причастя – на порозі святилища. Новоохрещені зодягаються у світлі ризи (крижмо), які в давнину носили впродовж цілого Світлого тижня. Ці ризи означають радість нового життя у Христі й очікування повноти зустрічі з Богом – у зновупришесті Христа.

68     Діти уже змалечку входять у духовне життя, збудоване на молитві, слуханні Слова Божого і прийнятті Святого Причастя. Доростаючи до зрілого віку, діти з допомогою батьків зростають у благодаті таїнства Хрещення, вчаться перемагати зло і творити добро. Отримана від батьків спадщина віри є для дітей запорукою вічного життя. Для дозрівання дитини у вірі велике значення має побожне життя хресних батьків і членів родини. Християнські родинні звичаї прищеплюють дітям християнський погляд на народження і смерть людини, створення сім’ї та сімейні взаємини, розвивають почуття приналежності до церковної спільноти і свого народу.

180          Святий Григорій Ніський навчає, що «применшення Бога є виявом Його сили, для якої в умаленні нема жодної перешкоди, навіть щодо Його природи^[1]». В «умаленні» Бога «Слово стало тілом і наблизилося до нас, прийнявши наше тіло і кров^[2]»; у Йордані безгрішний Син Божий прийняв хрещення, як грішник; за Понтія Пилата був засуджений з розбійниками; розп’яттям зійшов у безодню людських страждань і смерті, щоби в «аді», тобто «країні мертвих» – знайти першого Адама (людину).

 

^[1] Григорій Ніський, Велике огласительне слово, 24.

^[2] Кирило Олександрійський, Анатематизми, 5.

197 Від хрещення Ісуса Христа в Йордані починається прилюдне служіння Спасителя (див. Мт. 3; Мр. 1). Йоан Хреститель вказує на Христа в Йордані як на «агнця Божого, який гріх світу забирає» (Йо. 1, 29). Під час хрещення Ісуса являється Пресвята Тройця: «Троїчне з’явилось поклоніння: голос Отця свідчив про Тебе, називаючи Тебе улюбленим Сином, Дух же у вигляді голуба потверджував ці слова^[1]». «Голос Отця» – це голос Отця Небесного, а «Дух у вигляді голуба» – це Святий Дух, який сходить на Христа, являючи Його Сином Божим. Тому церковна традиція називає Хрещення Ісуса Христа Богоявленням.

 

^[1] Мінея, Святе Богоявлення Господа і Спаса нашого Ісуса Христа (6/19 січня), тропар празника.

198          Богоявлення над Йорданом літургійно пов’язане з Різдвом. Святкуючи ці обидві події, церковна традиція наголошує, що і воплочення, і хрещення Господнє є богоявленням (грецькою – теофанія). Згідно з текстом Великого Йорданського водосвяття, «у попереднім празнику ми бачили Тебе младенцем, а в теперішнім совершенним Тебе бачимо, явленого нашого Бога». У Різдві Бог-Слово «народився», а тепер «явився плоттю родові людському»; у Різдві «Сонце правди» зійшло, а тепер – «засяяло». Літургійна традиція Церкви називає свято Богоявлення також і Просвіченням. Стихири празника Богоявлення висвітлюють зв’язок між Різдвом і Йорданом: те, що звіщав ангел, звіщає тепер людям Хреститель; пролитою кров’ю немовлят став бездітним Вифлеєм – через освячені води хрещення став багатодітним Йордан; те, що зірка звістила у Вифлеємі мудрецям, тепер Сам Отець об’являє світові.

199 Син Божий, «що зодягається світлом, наче ризою, днесь одягається в течії Йордану». Христос «сам не потребує очищення, але нам Він собою споготовляє відродження^[1]»: «Тоді прибув Ісус із Галилеї на Йордан до Йоана, щоб хреститися від нього; але Йоан спротивлявся Йому, кажучи: “Мені самому треба хреститися в Тебе, а Ти приходиш до мене?”. Ісус у відповідь сказав до нього: “Залиши це тепер, так бо личить нам здійснити всяку правду”» (Мт. 3, 13-15). У йорданські води входить Богочоловік: «Як людина Він прийшов прийняти хрещення, – але як Бога злякавшись Його, Йордан повернув назад; як людина, знявши одяг, Він увійшов до води, – але як Бог прийняв свідчення від Отця: Це Син Мій улюблений^[2]».

 

^[1] Пор. Мінея, Святе Богоявлення Господа і Спаса нашого Ісуса Христа (6/19 січня), Велике повечір’я, стихира на литії.

^[2] Іларіон, митрополит Київський, Слово про закон і благодать.

200 Христос приносить людству відродження, знаком якого Він обирає води Йордану. У Святому Письмі вода – це символ стихійності і смерті, а водночас очищення, відродження, життя та благодаті Святого Духа. Водою Бог «за Ноя потопив гріх […], визволив з фараонового рабства через Мойсея рід єврейський […], водою і вогнем через Іллю визволив Ізраїля від омани Ваалової^[1]». Через занурення у воду (хрещення) Христос «змиває» список Адамових гріхів. Йорданські води відроджують усе творіння. Христос у Йордані «водою і Духом обновив постарілу від гріха нашу природу^[2]».

 

^[1] Требник, Чин великого освячення води святих Богоявлень, молитва третя.

^[2] Требник, Чин великого освячення води святих Богоявлень, молитва третя.

201   Йорданські води «перетворюються на цілющі», стають «джерелом нетління», через воду Бог дарує світові «спасіння хрещення». Людина приймає його, а разом із нею й усе творіння «таїнственними струями наповнюється». Від освячення людини починається освячення й есхатологічне (з грецької остаточне) переображення творіння.

202   В українській християнській традиції символіка йорданської води тісно пов’язана зі спогадом про Хрещення Руси-України князем Володимиром. Ріку Дніпро, в якій хрестилися кияни, образно називають «українським Йорданом». На свято Йордану в Україні споруджують льодяний хрест – знак і спомин хрещення, а під час Великого водосвяття у воду занурюють «трійці» – три трисвічники. Принісши свячену воду додому, вірні причащаються нею на початку Йорданської вечері – «Щедрого вечора», освячують нею домівки і господарства, зберігають протягом року, п’ють і окроплюють нею себе в немочах і хворобах.

203 Христос почав Своє прилюдне служіння словами проповіді: «Сповнився час, і Царство Боже близько, покайтеся і вірте в Євангеліє» (Мр. 1, 15). Царство Боже уособлюється в Ісусі Христі. Людина стає учасником Царства через віру в Христа і святе Хрещення: «Хто увірує й охреститься, той буде спасенний; а хто не увірує, той буде осуджений» (Мт. 16, 16; пор. також Йо. 3, 5). Вона сотворена для Царства Небесного: «Усе те, що в людській душі є вроджене, засіяне в ній Словом Божим, яке було споконвіку з Богом, і все це є зародком Царства Божого^[1]». Царство Боже – це воля Отця, проголошена Сином і сповнена у Святому Дусі. Це «благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа» триватиме «нині, і повсякчас, і на віки віків».

 

^[1] Оріген, Коментар на Матея, 10, 2.

241   Воскреслий Христос заповів апостолам: «Отож Я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20). Христос завжди присутній у Своїй Церкві, зокрема у святих Таїнствах, у Слові Святого Письма, у літургійній спільноті, у подвижницькому житті святих і їхніх мощах та у святих іконах. Воскреслий Христос дарує нам благодать відродження і нового життя. Як навчає апостол Павло, у нас помирає «стара» й воскресає «нова» людина у Христі: «Хоч наша зовнішня людина занепадає, однак наша внутрішня обновлюється день-у-день» (2 Кр. 4, 16). Зодягнувшись у Христа у Хрещенні (див. Рм. 6), людина зростає до «міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4, 13), коли за апостолом Павлом може стверджувати: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гл. 2, 20).

260 Благодать Святого Духа необхідна для спасіння людини. Без благодаті людина, хоч і обдарована розумом і волею, є лише душевною і тілесною, бо не розуміє Божого Духа^[1]. Усвідомлюючи необхідність божественної благодаті, Церква прикликає Святого Духа, розпочинаючи богослужіння з молитви «Царю небесний». Літургійне прикликання (грецькою епіклеза) Святого Духа «на нас і предлежачі дари» звершує освячення святих Дарів і нас самих. «Вогонь і Дух були в лоні, що Тебе носило, Вогонь і Дух були в ріці, де Тебе охрестили. Вогонь і Дух є у хрещенні, і в хлібі й чаші є Вогонь і Дух. У Твоєму хлібі живе Дух, Котрого не можна спожити. У Твоєму вині горить Вогонь, Котрого не можна випити. Дух у Твоєму хлібі, Вогонь у Твоєму вині – це великі чуда, що їх приймають наші уста^[2]».

 

^[1] Пор. Митрополит Андрей, Дар П’ятдесятниці (травень-жовтень 1937 р. Б.).

^[2] Єфрем Сирієць, Гимн про віру, 10.

271 У «повноті часів» (пор. Гл. 4, 4) Бог Отець відвідує людство через Свого воплоченого Сина, зачатого від Святого Духа і Марії Діви, щоб люди в Дусі Святому через усиновлення в Христі прийшли до Отця. Місцем і середовищем усиновлення людей Богові є таїнственне Христове Тіло – Церква. Церква – це люд Бога Отця, Тіло Христове і храм Святого Духа^[1]. Церква започаткована в одвічному Отчому задумі, здійснена у воплоченні Божого Сина і явлена в зішесті Святого Духа.

 

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 2-4.

282   Апостол Павло називає Церкву Тілом Христовим, у якому Головою тіла є Сам Христос, а ми – Його члени (див. Рм. 12, 3-6; 1 Кр. 12, 12-30; Еф. 1, 22-23; 4, 11-13). На Тайній Вечері Христос дарує Своє Тіло в Євхаристії, причастя Якого творить нас Тілом Христовим. Як є один Бог, один Посередник між Богом і людьми – Ісус Христос, так є і одна віра, одне Хрещення й одна Церква, поза якою нема спасіння. Проте шляхи та способи, якими Бог через Церкву спасає людство, завжди залишаться таїнством Божого милосердя.

284 Христова Церква єдина, бо один є Бог: «Один Бог і Отець усіх» (Еф. 4, 6); і один є Ісус Христос – Будівничий Церкви: «Збудую Мою Церкву» (Мт. 16, 18). Збудована Христом і оживлена Святим Духом, Церква є «таїнством неподільної єдності на зразок Пресвятої Тройці^[1]». Єдність Церкви основана на одній спільній вірі в Пресвяту Тройцю – Отця, і Сина, і Святого Духа – і на єдиному Хрещенні: «одна віра, одне Хрещення» (Еф. 4, 5). Через єдину віру і єдине Хрещення ті, що увірували, стають членами єдиного Тіла Христового: «Отак і ми: численні – одне в Христі тіло, кожен один одному член» (Рм. 12, 5). Єдина Церква є прообразом об’єднаного Божого Люду, котрий буде досконало явлений у Царстві Божому.

 

^[1] Кипріан Картагенський, Листи, 69, 6.

307   Київська Митрополія, народжена у святоволодимировому Хрещенні, була Церквою-дочкою Царгородської Церкви, а через неї перебувала у сопричасті з Римською та іншими помісними Церквами Вселенської Церкви. Попри втрату сопричастя між Римською і Царгородською Церквами, Київська Митрополія і далі перебувала в сопричасті з обома Церквами. 1596 року в акті Берестейської унії Київська Митрополія, вірна своїй прадавній традиції, підтвердила своє сопричастя з Римською Церквою. Тому УГКЦ є прямою спадкоємицею Київської Митрополії в сопричасті з Римською Церквою.

350 Проскомидія звершується на приготованих для Літургії хлібинах – просфорах (із грецької принесене). Із просфори священик вирізає агнця і кладе його на дискос. Вирізання агнця супроводжується словами з пророцтва Ісаї про заколення ягняти (див. Іс. 53, 7). Христос є пасхальним Агнцем, що бере на себе гріх світу (пор. Йо. 1, 29). На агнці, вирізаному з просфори, витиснено слова «ІС ХС НІКА» (з грецької Ісус Христос перемагає), що є прообразом повноти «будучого віку», про яку писав святий Павло: «Якже все Йому буде підкорене, тоді й сам Син підкориться Тому, що Йому підкорив усе, щоб Бог був усім в усьому» (1 Кр. 15, 28). Вливання до чаші вина і води символізує те, як із пробитого списом боку Христа «потекла кров і вода» (пор. Йо. 19, 34). Святий Йоан Золотоустий повчає: «Ця кров і вода є символами хрещення і таїнств (євхаристійних дарів). З цих двох народжена Церква […]. З боку Христового Бог створив Церкву, як з боку Адамового створив Єву^[1]».

 

^[1] Йоан Золотоустий, Хрещальні катехизи. Слово третє: до неофітів, 17.

355   Христос виходить на проповідь після хрещення в Йордані від Йоана, закликаючи: «Сповнився час, і Царство Боже близько; покайтеся і вірте в Євангеліє» (Мр. 1, 15). Він проповідує Царство протягом трьох років і звершує його в Пасхальному таїнстві. На Тайній Вечері Христос дарував апостолам участь у Царстві – своєму божественному житті – через Слово та Євхаристію.

369   У Єктенії за оглашенних вірні моляться за тих, хто готується до Хрещення, щоб Господь «просвітив їх словом істини» і «прилічив їх до вибраного свого стада». Оглашенних допускали до трапези Слова для осягнення духовної зрілості й зцілення духовних недуг. Перед початком Євхаристійної трапези їх відпускали. Залишалися «тільки вірні», які зібралися для того, щоб кормитися поживою вічного життя – Тілом і Кров’ю Господа нашого Ісуса Христа.

401   У Літургії Передшеосвячених Дарів наголошується на двох моментах: приготуванні оглашенних до хрещення і покаянні вірних. Під час цієї Літургії спільнота молиться за оглашенних, а з другої половини Великого посту і за «тих, що до просвічення», які на Пасху будуть охрещені. Перша частина Літургії – Вечірня зі старозавітними читаннями – носить особливий повчальний характер. Читання книг Буття та Виходу представляють оглашенним та й охрещеним Промисел і опіку Бога над вибраним народом, а книга Приповідок подає повчання Божої Мудрості для щоденного життя. Через читання Старого Завіту та моління Літургії Передшеосвячених Дарів оглашенні готуються до просвічення у Хрещенні. Символом їхнього готування та просвічування Божим Словом є благословення свічкою і кадилом зі словами «Світло Христове просвічує всіх». Це знак Христа, який перемагає темряву, символ прийдешньої світлої Пасхи й хрещення оглашенних у смерть і воскресіння Христа.

405 Спасаюча й освячуюча дія Церкви звершується в семи святих Таїнст-вах, що їх установив Христос. Святими Таїнствами є Хрещення, Миропомазання, Євхаристія, Покаяння, Єлеопомазання, Подружжя та Священство. Через ці священнодійства Церкви Христос дарує благодать Святого Духа. Церква через Святі Таїнства освячує вірних на їхньому шляху до повноти життя у Христі. У Святих Таїнствах через зовнішні знаки (наприклад воду, миро, хліб і вино, покладання рук тощо) Христос будує свою Церкву. У богослужіннях Святих Таїнств відбувється дія Божої благодаті та наше входження в Боже життя. Сприймаючи зовнішній образ обряду Таїнства, у священнодійстві ми стаємо причасниками благодатної Божої дії. «Коли невіруючий чує про купіль, він уважає, що це просто вода, я ж беру до уваги не тільки те, що бачу, а й очищення душі силою Святого Духа^[1]». Цей зовнішній образ обряду і його матеріальні вираження є важливими, оскільки є знаками нашого обожествлення і являють первістки переображеної природи.

 

^[1] Йоан Золотоустий, Гомілії на Перше послання до корінтян, 7,1.

407   Через Хрещення, Миропомазання і Євхаристію, які називаються Таїнствами християнського втаємничення, людина стає членом Христового Тіла й учасником священичого, царського та пророчого служіння Христа. Через Покаяння та Єлеопомазання, які називаються Таїнствами зцілення, вірному дарується духовне і тілесне здоров’я. У Таїнствах служіння – Священства і Подружжя – вірних посвячують на служіння церковній спільноті та «домашній церкві».

408 Входження у життя Пресвятої Тройці відбувається через святі таїнства Хрещення, Миропомазання та Євхаристії – через наше поєднання з Христом, отримання печаті Святого Духа і Причастя Тіла й Крові Христових у спільноті Церкви. Як людина після народження починає дихати та їсти, щоб могти жити, так і охрещений, народжений до нового життя в хрещальній купелі, починає дихати Святим Духом і живитися Святим Причастям, аби зростати у Христі. У чині богослужіння кожного з цих Таїнств Церква через молитви й обряди вводить (грецькою містагогія – тайновведення) віруючих у розуміння Таїнства й прийняття його як єдиного діяння Божої благодаті. Саме тому у східній церковній традиції ці три Святі Таїнства звершуються разом^[1].

 

^[1] Пор. Конгрегація у справах Східних Церков, Інструкція застосування літургійних приписів Кодексу канонів Східних Церков, (6 січня 1996), 51.

409   Отець об’являє і дарує нам вічне життя через Свого Сина у Святому Дусі. Це життя нового творіння стає доступним для нас не тільки по смерті, але вже тепер. Через святі таїнства Хрещення й Миропомазання, разом із Причастям, ми з’єднуємося з Христом, стаємо в Ньому спадкоємцями Божого життя, носіями Святого Духа, який об’являє нам усю правду Христову, веде шляхами заповідей Христових і молиться в нас: «Авва! – Отче!» (Рм. 8, 15). Через ці Святі Таїнства ми стаємо членами Тіла Христового й храмом Святого Духа.

410 У розмові з Никодимом Христос мовить про початок нового життя як про «народження з висоти» (пор. Йо. 3, 3). Це нове народження здійснюється «з води та Духа» (Йо. 3, 5). Відбуваючись в обряді хрещення водою, воно звершується силою Святого Духа. Хрещення є для нас початком повноти життя, задля якого ми й були сотворені: «Йоан проповідував хрещення покаяння, і ціла Юдея сходилася до нього. Господь проповідує хрещення богосинівства, і хто з тих, що покладають надію на Нього, не послухається? Йоанове хрещення було лише початком, Ісусове ж – завершенням. Те відводило від гріхів, це – єднає з Богом^[1]». У Хрещенні Бог не лише спасає нас від гріха, але й обдаровує неоціненними скарбами нового життя.

 

^[1] Василій Великий, Гомілія 13. Заохочення до прийняття святого Хрещення, 1.

411   Христос, заради дарування нам участі в Божому житті й можливості жити свободою дітей Божих, звільняє нас від гріховного рабства, у яке ми потрапили через гріхопадіння Адама й наші власні гріхи. Взявши гріх світу на Себе, Христос прийняв і остаточний наслідок цього гріха – смерть, яку Він переміг Своєю добровільною смертю на хресті. У Хрещенні Христос чинить нас учасниками Своєї перемоги над гріхом і смертю.

412   Наше входження в нове життя також починається «вмиранням для гріха» (пор. Рм. 6, 2), що є вмиранням із Христом, а завершується воскресінням із Христом: «Ми поховані з Ним через Хрещення на смерть, щоб, як Христос воскрес із мертвих славою Отця, ми теж жили новим життям» (Рм. 6, 4). Своєю смертю й воскресінням та зісланням Святого Духа Христос увів нас у Боже життя. Ми входимо в нього через нашу смерть і воскресіння у Христі та прийняття дару Святого Духа. Тільки через смерть «старої людини» християнин стає «новою людиною» – «новим творінням» у Христі (див. Гл. 6, 15).

413 У чині Хрещення Церква просить, щоб на воду зійшла «благодать спасіння й благословення Йорданове^[1]», аби в цьому Хрещенні звершилося те саме, що було явлене на Йордані, коли Отець у Святому Дусі назвав Ісуса Христа своїм Сином улюбленим. Тим, Ким явився Христос, – Сином Божим – стає кожний охрещений. «Якщо ти маєш щиру побожність, Святий Дух сходить і на тебе, і голос Отця лунає над тобою з висоти, кажучи не “Це мій Син”, а “Цей тепер став моїм сином”. Бо “є” належить Йому єдиному, а тобі належить “став”, бо синівство ти прийняв через усиновлення^[2]».

 

^[1] Требник, Чин Хрещення, Велика єктенія.

^[2] Кирило Єрусалимський, Катехизи, 3, 14.

414 Хрещення є першим таїнством, яке людині треба прийняти, щоб увійти до Церкви – «ковчегу спасіння», щоб стати членом Церкви – Тіла Христового. «Через що ми християни? Через віру, – скаже кожний. Яким способом спасаємося? Очевидно через благодать, дану в Хрещенні^[1]». Хрещення відкриває доступ до інших Святих Таїнств і священнодійств у Церкві, через які Господь освячує, живить і провадить свою Церкву й кожного віруючого. Тому охрещені вже стають «спадкоємцями Царства» й «отримують блаженство святих^[2]».

 

^[1] Василій Великий, Про Святого Духа. До Амфілохія, єпископа Іконійського, 10, 26.

^[2] Требник, Чин Хрещення, Молитва над оглашенним.

415   У Хрещенні людина отримує відпущення всіх гріхів: де збільшився гріх, там переважила благодать (пор. Рм. 5, 20). Поєднавшись із Христом і ставши храмом Святого Духа, християнин дією Божої благодаті звільняється від рабства гріха й смерті та стає спроможним зростати до Божої подоби. Боже синівство і спроможність до богоуподібнення через Сина у Святому Дусі даровано людині раз і назавжди. Тому це таїнство можна прийняти тільки раз у житті. Однак і після Хрещення людина, воля якої ще не утверджена в добрі, схильна грішити. Тому для покаяння, навернення, очищення від гріхів та утвердження в чеснотах людина приступає до таїнства Покаяння.

416   Христос, посилаючи своїх учнів на проповідь, запевняє: «Хто увірує і охреститься, той буде спасенний» (Мр. 16, 16). Щоб прийняти спасенний дар Хрещення, необхідна віра в Христа, Сина Божого, в якому маємо «відкуплення, прощення гріхів» (Кл. 1, 14) і дар богосинівства: «Коли віриш з усього серця – можна тобі охреститись» (пор. Ді. 8, 37). «Усі ви сини Божі через віру в Христа Ісуса. Всі бо ви, що у Христа хрестилися, у Христа одягнулися» (Гл. 3, 26-27).

417 «Віра і Хрещення – два споріднені й нероздільні шляхи спасіння: віра удосконалюється Хрещенням, а Хрещення основується на вірі [...]. Першим є сповідування (віри), яке веде до спасіння, за ним слідує Хрещення, яке запечатує нашу згоду^[1]». Прийнявши дар хрещення, мов зерно, ми покликані до співдії зі Святим Духом, щоб принести плід: «Хоч відпущення гріхів дарується однаково всім, причастя у Святому Дусі дарується відповідно до віри кожного […]. Ти для себе змагаєш: подбай про те, що корисне^[2]».

 

^[1] Василій Великий, Про Святого Духа. До Амфілохія, єпископа Іконійського, 12, 28.

^[2] Кирило Єрусалимський, Катехизи, 1, 5.

418   Церква охрещує дорослих і дітей, щоб увести їх у нове життя в Христі. Церква хрестить дітей – носіїв Божого образу, щоб вони отримали благодать богоуподібнення. Разом із даром життя святе таїнство Хрещення, до якого батьки приносять свою дитину, є найціннішим даром, котрий вони можуть їй дати. Коли звершується Хрещення дітей, то віру в Христа від їхнього імені висловлює церковна спільнота, представлена хресними батьками. Вони разом із батьком та матір’ю беруть на себе відповідальність перед Богом і Церквою за християнське виховання дитини, за те, щоб у церковній спільноті вона зростала у вірі, благочесті й пізнанні Бога. Хресними батьками як дітей, так і дорослих можуть бути тільки вірні, віра та спосіб життя яких може послужити похресникові зразком для наслідування. Духовний зв’язок між хресними батьками і похресником триває протягом усього життя. Хрещення дитини не є насильством над нею, бо як батьки чи вихователі годують чи навчають дитину задля її добра, так само і віруючі батьки, приводячи її до таїнства Хрещення, відкривають для неї життя у Бозі.

419 Обряд Хрещення розпочинається з Чину оглашення – приготування людини до Хрещення. У вступній молитві з покладанням руки священика на оглашенного Церква бере його під свою опіку, щоб він «сподобився прибігнути до святого імені Божого і під покровом крил Його схоронитися^[1]». Відтак молитвами та екзорцизмами, або заборонами, Церква огороджує оглашенного від впливу сатани. Оглашенний тоді прилюдно, особисто або через хресних батьків, відрікається сатани та його діл і з’єднується з Христом-Спасителем. На знак з’єднання з Христом він під час проголошення Символу віри переходить від притвору (символу світу) до середини храму (символу Христової Церкви).

 

^[1] Требник, Чин оглашення перед Хрещенням, Молитва над оглашенним.

420 Безпосередньо перед зануренням (поливанням) священик помазує оглашенного освяченим єлеєм (олією). Помазання єлеєм є знаком сили Святого Духа, яка дається оглашенному як «зброя правди» проти «всякого диявольського діяння» і на «обновлення душі і тіла^[1]». Священик помазує чоло – «щоб ум був відкритий на розуміння й прийняття таїнств віри»; груди – «щоб усім серцем любив Господа»; плечі – «щоб прийняв ярмо Христове», вуха – «на прийняття голосу божественного Євангелія», руки й ноги – «щоб підносив руки до святині й чинив правду на всякий час» та «щоб ходив слідами заповідей Христових^[2]». Помазання тіла вказує на те, що в Хрещенні відроджується єство людини з усіма її відчуттями.

 

^[1] Требник, Чин Хрещення, Молитва на освячення єлею.

^[2] Требник, Чин Хрещення, Молитви на помазання єлеєм.

421   Хрещення здійснюється водою, яка є символом і життя, і смерті (напр. «води потопу», див. Бут. 6-9). Перехід через води Червоного моря є символом спасіння (див. Вих. 14), а омивання водою – символом зцілення (напр. Наамана від прокази – див. 2 Цар. 5, 10-14). Занурюючи тричі хрещеника у воду або тричі поливаючи водою його голову, священик взиває: «Хрещається раб Божий (або раба Божа) (ім’я) в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь». У Хрещенні помирає «стара» людина й народжується «нова», з’єднана з трьома Божими Особами – Отцем, і Сином, і Святим Духом (див. Мт. 28, 19). Це стається через поєднання зі смертю і воскресінням Христа (див. Рм. 6). На знак новонародження у Хрещенні хрещеникові надають християнське ім’я, чим Церква вводить новоохрещеного в духовний зв’язок із його небесним опікуном.

422   Новонародженого у Христі зодягають у білу одежу (звану «крижмо») – ризу правди, яка символізує «зодягнення» у воскреслого Христа: «Ви, що у Христа хрестилися, у Христа одягнулися» (Гл. 2, 37). Зодягнутись у Христа для охрещеного означає, що він став новою людиною: одягнутий в світлу одежу, він сповідує перед іншими людьми, що в ньому перебуває та діє Христос. Подаючи хрещеникові запалену свічку, священик мовить: «Прийми оцю горіючу свічку і старайся в усьому житті твоєму просвічуватися світлом віри і добрих діл, щоб, коли прийде Господь, ти міг світло вийти назустріч Йому з усіма святими». Як Христос є «Світлом, що світить у темряві» (пор. Йо. 1, 5), так і просвічений Христом у таїнстві Хрещення покликаний бути «світлом світу» (пор. Мт. 5, 14).

423   Таїнство Хрещення звичайно звершує священик як духовний отець парафіяльної спільноти, до якої приєднується новоохрещений. Однак, якщо людині загрожує небезпека смерті, її може охрестити кожен християнин. Тоді Хрещення здійснюють триразовим поливанням хрещеника водою і словами: «Хрещається раб Божий (або раба Божа) (ім’я) в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь». Якщо людина, яка в небезпеці смерті прийняла Хрещення без повного літургійного обряду, не померла, то її приводять до священика, щоб він довершив Чин Хрещення, а також звершив таїнство Миропомазання. Святі Таїнства Хрещення і Миропомазання приймають тільки раз у житті, оскільки, народившись Святим Духом у Христі, ми назавжди залишаємося дітьми Отця.

424 Як Пасхальне таїнство смерті й воскресіння Христа завершується Зісланням Святого Духа на апостолів, так наше новонародження у Христі запечатується даром Святого Духа. Миропомазання є «печаттю» того дару, який ми отримали у Хрещенні, щоб показати, що на кожного охрещеного сходить Святий Дух, як на апостолів у П’ятдесятницю. Помазання Святим Духом означає, що християнин народжується до нового життя в Христі і стає дитиною Отця, щоб брати участь у Христовому царському, священичому і пророчому служінні для спасіння світу. На цьому наголошено в молитві на освячення святого мира у Великий четвер: «Пошли, Господи, Твого Духа Пресвятого на це миро і вчини його помазанням царським, помазанням духовним, яким були помазані царі, архиєреї й пророки, і всі їхні наслідники – єпископи й пресвітери і всі, що до нинішнього дня купіллю новонародження відроджені [...]. Вчини це миро Зшестям Святого Твого Духа^[1]».

 

^[1] Архиєратикон, Чин освячення святого великого мира.

427   Як після хрещення в Йордані Святий Дух провадить Христа у Його спасительній місії, як після сходження на апостолів у день П’ятдесятниці провадить спільноту Церкви, так і в таїнстві Миропомазання Святий Дух дарує кожному християнинові здатність розпізнати й здійснити своє покликання до спасіння і переображення світу.

428 Чин Миропомазання звершують відразу після Хрещення, бо де життя, там і дихання. Святе Миро – пахуча суміш олії та багатьох ароматичних речовин – символізує багатство й розмаїття духовних дарів, що їх Святий Дух дарує новонародженому в Христі. «Не думайте, що Миро є звичайним миром; як хліб по освяченні не є звичайним хлібом у Євхаристії, а є Тіло Христа, так і святе Миро не є звичайним миром після освячення – воно стало даром Христа, і завдяки присутності Святого Духа у ньому є Божа сила^[1]». Священик уживає Миро, яке у Великий Четвер освятив Глава помісної Церкви, що свідчить про єдність Церкви.

 

^[1] Кирило Єрусалимський, Містагогійні проповіді, 3, 3.

431 Святе таїнство Євхаристії – це третє з Таїнств християнського втаємничення, в якому новоохрещений, що народився у Христі й сповнився Святим Духом, причащається Тіла і Крові Христа на святій євхаристійній Трапезі. До таїнства Євхаристії приступаємо протягом усього життя, адже через нього ми постійно зростаємо в благодаті богосинівства, яку прийняли в Хрещенні та Миропомазанні, тому наша Церква й причащає новоохрещеного^[1].

 

^[1] Див. Конгрегація у справах Східних Церков, Інструкція застосування літургійних приписів Кодексу канонів Східних Церков, (6 січня 1996), 51.

449   Святе таїнство Покаяння є великим виявом Божої любові й милосердя до нас – грішних. Бо коли ми, обмиті зі своїх гріхів у Хрещенні та обдаровані Божою благодаттю, знову чинимо зі злоби чи немочі гріх, Господь не відкидає нас і не відвертається, а очікує від нас покаяння. Він прощає нас, якщо ми каємося і сповідуємо свої гріхи (див. Лк. 15, 12-32).

451   Покликання християнина бути причасником Христового життя та співучасником Христового посланництва потребує безнастанних зусиль у духовній боротьбі з пристрастями та гріхами: «Нам бо треба боротися не проти тіла й крові, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Еф. 6, 12). Духовна боротьба християнина починається прилюдним відреченням від диявола і з’єднанням із Христом у святому таїнстві Хрещення, а утвердження християнина в його духовному зростанні здійснюється через участь у таїнствах Покаяння та Євхаристії.

452   У своїй духовній боротьбі християнин не покинутий напризволяще, а співдіє з Христом – силою Святого Духа – під материнською опікою Церкви. Покликаний поступово зростати «до повноти зрілості Христа» (пор. Еф. 4, 13), християнин – через людську неміч – часто помиляється, зневірюється в Божій любові або й свідомо та добровільно співдіє зі силами зла. Проте Бог не відвертається від людини, що згрішила, а у Своїй любові й милосерді дарує їй можливість покаятися, тобто повернутися до життя, яке випливає з Хрещення: «То згадай, звідки ти впав, і покайся, і перші діла роби» (Од. 2, 5).

460   У святому таїнстві Покаяння Бог дарує християнинові зростання в благодаті Хрещення й чеснотах. Що ближче християнин стає до Бога, то виразніше бачить власні немочі й гріховність і тому відчуває потребу частіше приступати до Сповіді. На думку духовних отців, якщо людина рідко сповідається, то втрачає здатність розрізняти добро і зло, що негативно відбивається на всьому її житті.

492   Повнота пастирського служіння передана єпископам, які є спадкоємцями повноти апостольського служіння, тобто повноти благодаті священства. У своїй єпархії єпископ є першим відповідальним за навчання Божого Слова, провід Божого народу та його освячення. Особливістю священнодіяння єпископа є рукоположення єпископів, пресвітерів і дияконів, освячення мира та антимінсів. Пресвітери, поставлені єпископом на чолі парафіяльних спільнот, священнодіють, навчають і провадять довірену їм паству. Вони звершують таїнства Хрещення, Миропомазання, Євхаристії, Покаяння, Єлеопомазання та Вінчання, а також благословення й освячення на потребу вірних. Диякони поставлені єпископом на літургійне служіння при єпископові та пресвітерові, а також на інші служіння в справах навчання і допомоги в потребах Божого народу, зокрема убогих та недужих.

494   Висвячення диякона, пресвітера та єпископа відбувається під час Божественної Літургії через покладання рук (грецькою «хіротонія») єпископа й моління Церкви. Покладаючи руку на висвячуваного, єпископ прикликає на нього благодать Святого Духа. Так, висвячуючи пресвітера, єпископ молиться: «Божественна благодать, що завжди недужих оздоровлює і те, що їм недостає, доповнює, поставляє благоговійного диякона в пресвітерство. Тож помолімся за нього, щоб зійшла на нього благодать Пресвятого Духа, і промовмо всі: Господи, помилуй». До молитви єпископа долучається моління Церкви. Багаторазовим вигуком аксіос (з грецької достойний) спільнота стверджує, що рукоположений через божественну благодать став достойним священичого служіння. Подібно до Хрещення і Миропомазання, Рукоположення в будь-який чин несе в собі незгладиму печать благодаті, а тому його можна прийняти тільки раз у житті.

574   Інші церковні свята – Господські, Богородичні та святих – завжди випадають на одне й те ж саме число й тому отримали назву нерухомих (слов’янською неподвижних) свят. Серед Господських свят головними є Різдво Христове (25 грудня/7 січня) і Богоявлення (6/19 січня). Їхнє значення – у явленні Світла-Христа, який перемагає темряву гріха. На другий день цих свят Церква святкує пам’ять осіб – учасників спасительних подій Різдва і Хрещення в Йордані: Собор Пресвятої Богородиці і Собор Йоана Хрестителя. З Різдвом Христовим пов’язане також свято Благовіщення Пресвятої Богородиці (25 березня/7 квітня, тобто за дев’ять місяців до Різдва).

578   Християнські батьки у таїнстві Хрещення дають своїм новонародженим дітям переважно імена християнських святих. У наданні імені встановлюється духовний зв’язок між святим і людиною, яка отримує його ім’я. За давнім церковним звичаєм, діти отримують ім’я того святого, у день якого вони народилися.

585   Поділ храму на притвор, храм вірних і святилище показує нам спрямування Церкви до повноти Царства. До храму входимо через притвор, який символізує перехід від щоденних турбот світу цього до «єдиного потрібного» (пор. Лк. 10, 42) – Царства Божого. Притвор – місце, де оглашенні й каяники перебували під час Літургії вірних; у притворі також розпочинаються чини Хрещення та Вінчання, а також здійснюються інші богослужіння.

586   Храм вірних є образом повноти Церкви: спільнота збирається довкола Христа, свого Голови, зображеного в центрі купола. На стінах храму розміщені численні ікони святих, які являють сопричастя земної Церкви і Церкви небесної. Посередині храму вірних на столі (тетраподі) з хрестом і свічками міститься храмова ікона або ікона свята, яку вірні почитають поклоном і поцілунком, входячи та виходячи з храму. У храмі вірних спільнота підносить молитви до Бога, перед іконостасом читають і проповідують Слово Боже, вірні причащаються Тіла і Крові Христової. Перед тетраподом звершуються Чини Хрещення, Миропомазання та Вінчання, а перед іконою Спасителя – Чин Сповіді.

668 Зріла молитва християнина має два виміри: літургійний і особистий. Ця молитва покликана звершувати невпинне богопочитання. Ісус Христос навчає «молитись завжди й не падати духом» (Лк. 18, 1; пор. 11, 5-8), а святий апостол Павло закликає безнастанно молитися (пор. 1 Сол. 5, 17). Життя християнина, починаючи від святого таїнства Хрещення, коли людина «занурена» (дослівне значення слова «хрещення») в життя Пресвятої Тройці, миропомазана Святим Духом і з’єднана з Христом у святому Причасті, стає часом молитви хвали, благодарення і прослави Творця, перетворюється у молитовний стан^[1], тобто постійну готовність серця. Цей стан людина має плекати безнастанно: «Невпинно молиться той, хто поєднує молитву з працею і навпаки. Тільки так можемо сповнити заповідь щодо невпинної молитви^[2]». Святий Василій Великий у своїх правилах поєднав працю з семиразовою літургійною молитвою, щоб таким чином уся доба була посвячена Господеві^[3].

 

^[1] Йоан Касіан, Зібрання, 10, 14.

^[2] Оріген, Про молитву, 12.

^[3] Пор. Василій Великий, Обширні правила, 37, 2-3.

673   Взірцем молитви християна є Сам Господь Ісус Христос. Спаситель часто молився: наодинці у місцях самотніх (пор. Лк. 5, 16), а також разом з учнями (пор. Лк. 9, 18); іноді й ніч заставала Його на молитві (пор. Мт. 14, 23), а часами ще за ночі, рано-вранці, Він ставав на молитву (пор. Мр. 1, 35). Ісус також молився в особливі моменти, пов’язані з важливими подіями Його життя: під час хрещення в Йордані (див. Лк. 3, 21-22), у пустелі, борячись зі спокусами (див. Мт. 4, 1-11; Лк. 4, 1, 14); перед покликанням Дванадцятьох апостолів (див. Лк. 6, 12н); напередодні визнання Його месіанства апостолом Петром (див. Лк. 9, 18); під час Переображення на Таворській горі (див. Лк. 9, 28-29); перед воскресінням Лазаря (див. Йо. 11, 41); на Тайній Вечері (див. Лк. 22, 19; Йо. 17); в Гетсиманському саду перед Своїми Страстями (див. Мт. 26, 36; Мр. 14, 32; Лк. 22, 40н) та вмираючи на хресті (див. Лк. 23, 46).

677 У словах «нехай святиться ім’я Твоє» ми сповідуємо, що святість належить єдиному Богові. Одночасно просимо, щоб, освячені Хрещенням^[1], ми стали причасниками Божої святості і «були святі й бездоганні перед Ним у любові» (Еф. 1, 4), так щоб нашою молитвою і праведним життям святилося Боже Ім’я між людьми (пор. Мт. 5, 16) і в усьому творінні. У проханні «нехай прийде Царство Твоє» просимо, щоб Божа благодать, що у нас (пор. Лк. 17, 21), зростала і множилася по всьому світу. Це прохання, як і «Марана та» – «Прийди, Господи», – звернене до остаточного приходу Царства Божого, водночас уже вислухане: це Царство явлене в Євхаристії і діє у новому житті християн за заповідями блаженств.

 

^[1] Пор. Кипріан Картагенський, Про Господню молитву, 12.

718 Кожен християнин отримує у святих таїнствах Хрещення і Миропомазання зародок святості, який він покликаний не змарнувати, а зростити до повноти. Той же святий Йоан Касіан зазначає: «Що більше людська слабкість впокоряється перед Богом та Йому себе віддає, то більше заслуговує своєю вірою та посвятою приймати Бога як Того, Хто перебуває в людині. Кожен стає щораз більше здатним до святості завдяки дії божественної благодаті, яка додається до цього дару. Якщо хтось стане гідним Бога, тоді насолодиться Божим приходом, за Господньою обітницею: “Коли хтось Мене любить, то й слово Моє берегтиме, і злюбить його Мій Отець, і прийдемо Ми до нього, і в ньому закладемо житло” (Йо. 14, 23^[1])».

 

^[1] Йоан Касіан, Про Воплочення Христове, 5, 4.

727   Згідно з давньою традицією Церкви, силою благодаті святого таїнства Хрещення всі вірні стають посвяченими Богові, а отже, покликаними до святості, тобто стати подібними до Бога. Це покликання здійснюється різними шляхами: у християнському подружжі, у монашому житті, у дівственному стані – відповідно до дарів Святого Духа, які кожен з нас щедро отримує. Про це свідчить апостол Павло, кажучи: «Є і між дарами різниця, але Дух той самий; різниця теж і між служінням, але Господь той самий. Різниця є і між ділами, але Бог той самий, Який усе в усіх робить. Кожному дається виявлення Духа на спільну користь» (1 Кр. 12, 4-7).

785 Кожен християнин від свого Хрещення вступає в духовну боротьбу, в якій помирає для гріха, щоб жити для Бога. Ця боротьба, як навчає апостол Павло, точиться «не проти тіла й крові, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Еф. 6, 12). Християнин веде духовну боротьбу, озброївшись молитвою, постом і милостинею, очищаючи помисли й досягаючи безпристрасності. Святий Йоан Касіян навчає, що духовна боротьба допомагає людині в осягненні досконалості: «Ця боротьба згідна з волею Божою. Вона служить для людського добра, будить у людині ревні прагнення до вищої досконалост^[1].».

 

^[1] Йоан Касіан, Зібрання, 18, 13.

835   Віра дає початок новому творінню в таїнстві Хрещення (див. 2 Кр. 5, 17). Хто вірує в Христа, той скидає зі себе стару людину та зодягається в нову (пор. Еф. 4, 22-24). Апостол Павло описує життя у вірі як життя Христа в нас і наше життя у Христі (див. Гл. 2, 20-21; Флп. 1, 21).

836 Віра лежить в основі християнської моралі. Вона є початком чеснотливого життя та діяльності. Віра – це насамперед дар Божий, отриманий у Хрещенні; вона є великою духовною силою людини та водночас її покликанням. Віра дає пізнання Бога та речей невидимих (пор. Євр. 11, 1). Вона випереджує надію та любов, оскільки вони пов’язані з Істиною, яку можна сприйняти лише через віру; вона наче вкладає Істину в нутро людської особи^[1].

 

^[1] Пор. Максим Ісповідник, Заохочувальне слово.

839 У неділю Христова Церква святкує День Господній, який Отці Церкви називали «малою Пасхою». Причасником пасхального таїнства віруючий стає у Хрещенні. Тим самим він внутрішньо пов’язується з Літургією Церкви, тому кожен християнин є покликаний до участі в її звершенні. Наша участь у Божественній Літургії в неділі та святкові дні є виявом і підтвердженням єдності у вірі та любові з Богом і Церквою. Тому Господь у третій заповіді наказує: «Пам’ятай день святий святкувати^[1]» (див. Вих. 20, 8-10; Втор. 5, 12-15). Крім участі в Божест-венній Літургії та інших богослужіннях, віруючий християнин святкує святий день, глибше пізнаючи свою віру, утримуючись від важкої праці та чинячи діла милосердя (відвідує хворих, немічних, допомагає нужденним тощо). Святкуючи святий день, християнин видимо сповідує свою віру, визнає себе новим сотворінням у Христі, членом Його Тіла – Церкви та очікує Нового Неба та Нової Землі (пор. Од. 21, 1).

 

^[1] Молитовник «Прийдіте, поклонімся», Десять Божих заповідей.

901   Християнин, який у таїнстві Хрещення сподобився божественного життя, уже тут, на землі, живе життям вічним. Для віруючої людини смерть є наслідком гріха наших прародичів, але раз і назавжди переможена смертю і воскресінням Ісуса Христа, Який «тим, що в гробах, життя дарував». Смерть для християнина не є глухим кутом, відходом у небуття чи кінцем існування людської особи. Смерть, як і життя, має сенс, який відкриваємо у світлі Христової Пасхи. Смерть – це перехід до нового життя, від землі до небес.