154   Гріх ранить стосунки між людьми, вносячи відчуження і протиставлення між чоловіком і жінкою: «Тоді відкрилися їм обом очі, й вони пізнали, що вони нагі; тим то позшивали смоківне листя і поробили собі пояси» (Бут. 3, 7). Відносини між чоловіком і жінкою стали підлягати тілесному потягу: «Тягти буде тебе до твого чоловіка», а також бажанню підпорядкувати собі іншого: «Він [чоловік] буде панувати над тобою» (Бут. 3, 16). Гріх вносить у людське життя хвороби та страждання (див. Бут. 3, 16-19).

202   В українській християнській традиції символіка йорданської води тісно пов’язана зі спогадом про Хрещення Руси-України князем Володимиром. Ріку Дніпро, в якій хрестилися кияни, образно називають «українським Йорданом». На свято Йордану в Україні споруджують льодяний хрест – знак і спомин хрещення, а під час Великого водосвяття у воду занурюють «трійці» – три трисвічники. Принісши свячену воду додому, вірні причащаються нею на початку Йорданської вечері – «Щедрого вечора», освячують нею домівки і господарства, зберігають протягом року, п’ють і окроплюють нею себе в немочах і хворобах.

212   Людські хвороби, страждання і смерть є наслідками гріхопадіння. Христос прийшов подолати гріх – причину всіх бід людини. Тільки Христос як Боголюдина має силу звільнити людину від гріха. Він робить це через прощення: «Чоловіче, прощаються тобі твої гріхи!» (Лк. 5, 20). Часто видимим знаком духовної зміни людини – завдяки прощенню – стає її тілесне оздоровлення, зцілення: «Встань, візьми твоє ліжко та й іди додому» (Лк. 5, 24). Христос зцілює людину – прощає гріхи й повертає фізичне здоров’я.

447   Унаслідок гріхопадіння прародичів послабилася воля людини та її здатність розпізнавати й обирати добро. У своїх взаєминах із Богом, ближнім й у ставленні до себе самої і довкілля людина стала керуватися не любов’ю та даруванням себе, а самолюбним використанням людей задля власної користі і споживацтва. Наслідком гріхопадіння є втрата цілісності людини, що виявляється у фізичних і душевних стражданнях, хворобах і смерті.

463   Ще в Старому Завіті людина, вражена недугою, пізнавала свою обмеженість і відчувала, що хвороба пов’язана з гріхом. Водночас хвороба і страждання праведника могли бути нагодою виявити надію на Бога й вірність Йому (пор. Йов, Товит). У недузі людина зверталася до Бога й саме в Нього благала зцілення, визнаючи перед Господом свої гріхи (див. Пс. 6; 38; 102). У Новому Завіті Ісус Своїми страстями та животворящою смертю надає нашим стражданням нового значення: у поєднанні зі стражданнями Ісуса вони стають засобом очищення і шляхом спасіння для нас та для інших людей.

464   Ісус, посилаючи дванадцятьох апостолів на проповідь Євангелія, «дав їм владу над нечистими духами, щоб їх виганяли і лікували всяку хворобу й усяку неміч» (Mт. 10, 1). Він обіцяв, що проповідь супроводжуватиметься зціленнями: «На хворих будуть руки класти, і добре їм стане» (Мр. 16, 18). Услід за Христом апостоли також заповідають моління за недужих: «Нездужає хтось між вами? Хай прикличе пресвітерів церковних і хай вони помоляться над ним, помазавши його олією в ім’я Господнє, і молитва віри спасе недужого, та й Господь його підійме; і як він гріхи вчинив, вони йому простяться» (Як. 5, 14-15). Продовжуючи апостольське Передання, Церква звершує святе таїнство Єлеопомазання на зцілення душі і тіла та прощення гріхів.

466   Святе таїнство Єлеопомазання звершують соборно, молитвою всієї Церкви на зцілення душі й тіла: скріплення довіри до Бога та отримання прощення гріхів, а також фізичне одужання. Ось чому це таїнство уділяють хворим, а не тільки вмираючим. Силою благодаті таїнства Єлеопомазання недужий стає здатним бачити свою хворобу у світлі Божого Промислу й отримує силу зносити недугу та долати її. Змінивши своє ставлення до неї, хворий поєднує власні страждання зі спасительними стражданнями Христовими.

597 Згідно з традицією Церкви новонаписану ікону освячують. Церковне освячення надає іконі «небесне благословення, благодать Святого Духа, цілющу силу проти всіх лукавств диявола^[1]», чинить її «лічницею і джерелом зцілень для всіх, хто у хворобах до неї звертатиметься^[2]», дає силу, щоб ми наслідували «життя і діла святих і цим сподобилися Божої благодаті й успадкували Царство^[3]». Освячену ікону залучають до богослужіння Церкви та молитовного почитання в домівках.

^[1] Требник, Чин освячення ікони Христа.

^[2] Требник, Чин освячення ікони Богородиці.

^[3] Пор. Требник, Чин освячення ікон святих.

620   У наш час після прославлення численних новомучеників УГКЦ мощі декого з них були перенесені з місць поховання до місць почитання. Паломництва до цих місць, численні зцілення, які прочани отримують завдяки молитвам до праведників чи торканню до їхніх мощей, є ще одним підтвердженням перемоги Бога крізь час і простір над стражданнями, хворобами та смертю. Ці чуда діються завдяки благодаті Святого Духа, через заступництво праведників і віру самих паломників.

757   Християнська традиція розглядає гріх як хворобу особи, що спотворює у ній образ Божий: «Я образ несказанної Твоєї слави, хоч і ношу язви гріховні», – співаємо в одній із стихир Парастасу. Отож людина не так заслуговує осудження, як потребує лікування – Божого милосердя та прощення. Тому грішник – хворий, а Христос – лікар. «Здорові не потребують лікаря, лише хворі» (Мт. 9, 12).

758 Гріх – це перш за все стан особи, який виявляється у вчинках, а гріховний вчинок – це свідоме й добровільне порушення Божої заповіді. Порушення ж навіть одної Божої заповіді означає порушення всього Божого Закону. «Бо хто весь закон дотримає, а прогрішиться лише в одному, – стає у всьому винуватий. Бо хто сказав: “Не чини перелюбу”, сказав також: “Не вбивай”. Коли ж не чиниш перелюбу, але вбиваєш, ти стаєш порушником закону» (Як. 2, 10). Як одна хвороба може спричинити іншу, так і один гріх веде до іншого. Святий Йоан Дамаскин наголошує на вісьмох лихих помислах, які породжують гріхи: обжерливість, розпуста, грошолюбство, смуток, гнів, нудьга (церковнослов’янською «униніє»), марнославство, гордість^[1]. Їх називаємо головними гріхами, оскільки вони є корінням усіх інших гріховних учинків.

^[1] Див. Йоан Дамаскин, Про вісім духів злоби, 1.

900   Діти повинні опікуватися батьками в їхніх хворобах, а також надавати їм матеріальну та моральну допомогу в старості. «Дитино, допомагай твоєму батькові в старощах і не засмучуй його за його життя; і коли розум ослабне, будь поблажливим; не зневажай його тоді, коли ти – повносилий [.…]. Богохульник той, хто покидає батька; проклятий Господом той, хто гнівить свою матір» (Сир. 3, 12-13.16). Діти повинні пам’ятати, що повага та любов до батьків зобов’язує їх піклуватися про них протягом їхнього життя. Від цього обов’язку ніхто й ніколи не може бути звільнений. Якщо батьки вже пішли з життя, то обов’язком стає християнський похорон, виконання їхньої останньої волі, молитва за них, піклування про їхні могили та пам’ять про річницю смерті.