3. Наш Катехизм вже самою назвою «Христос – наша Пасха» вказує на пасхальну основу віри. Адже Христос своєю смертю «смерть подолав», а воскресінням «нам дарував життя вічне». Віра у воскресіння Христове веде нас до віри в Бога – Отця, і Сина, і Святого Духа, бо Христос – Син Божий, «один у Святій Тройці», у Святому Дусі об’явив нам Бога Отця. Цю віру апостолів Церква урочисто сповідує в Нікейсько-Царгородському Символі віри^[1]:

Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, творця неба і землі, і всього видимого і невидимого.

І в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, єдинородного, від Отця родженого перед усіма віками.

Світло від світла, Бога істинного від Бога істинного, родженого, несотвореного, єдиносущного з Отцем, що через Нього все сталося.

Він задля нас людей і нашого ради спасіння зійшов із небес, і воплотився з Духа Святого і Марії Діви, і став чоловіком.

І був розп’ятий за нас за Понтія Пилата, і страждав, і був похований.

І воскрес у третій день, згідно з Писанням.

І вознісся на небо, і сидить праворуч Отця.

І вдруге прийде зі славою судити живих і мертвих, а Його цар-ству не буде кінця.

І в Духа Святого, Господа животворящого, що від Отця [і Сина] ісходить, що з Отцем і Сином рівнопокланяємий і рівнославимий, що говорив через пророків.

В єдину, святу, соборну й апостольську Церкву.

Ісповідую одне хрещення на відпущення гріхів.

Очікую воскресіння мертвих і життя майбутнього віку. Амінь.

 

^[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого; І Кон-стантинопольський Собор, Нікейсько-Царгородський Символ віри.

12  Перша частина Катехизму розкриває зміст християнської віри в Пресвяту Тройцю: Отця, і Сина, і Святого Духа – єдиного Бога, Який об’явив Себе людям і дав їм пізнати Свою волю^[1]. Цей зміст віри Церк-ва урочисто сповідує, соборно проголошуючи Символ віри, та молитовно досвідчує в анафорі Божественної Літургії. Тому перша частина Катехизму, яка складається з трьох розділів, побудована на тлумаченні Символу віри та Анафори Літургії святого Василія Великого.

 

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Боже Об’явлення Dei Verbum [«Боже Слово»] (18 листопада 1965), 2.

13     Перший розділ «Об’явлення Пресвятої Тройці» розкриває зміст Об’явлення Бога – Творця і Вседержителя світу. Це Об’явлення міститься у Святому Переданні та Святому Письмі Старого і Нового Завіту й доручене святій Церкві, яка його звіщає і тлумачить та про нього авторитетно навчає. Церква заохочує всіх до пізнання Бога, щоб, читаючи й слухаючи Слово Боже, щоденно жити Ним. Боже Слово зростає в нас, неначе зерно в доброму ґрунті, просвічуючи нас і вводячи в таїнственну глибину Божого життя.

15     Другий розділ «Віруємо в Тройцю єдиносущну і нероздільну» розкриває вчення Церкви про Пресвяту Тройцю – Отця, і Сина, і Святого Духа. Таїнство Пресвятої Тройці перевищує людське розуміння. Приймаючи це таїнство Триєдиного Бога вірою, ми наближуємося до Нього, сповнюємося Ним і водночас осягаємо щораз більшу повноту пізнання Бога та життя в Ньому.

18  Віра Церкви основується на Божому Об’явленні. У цьому Об’явленні невидимий Бог з повноти своєї любові промовляє до людей, щоб об’явити їм Себе і покликати їх до сопричастя зі Собою: «Сподобалось Богові, у Його доброті й мудрості, об’явити Себе самого й подати до відома таїнство своєї волі (пор. Еф. 1, 9), завдяки якій люди через Христа – Слово, що стало тілом, у Святому Дусі мають доступ до Отця і стають учасниками Божої природи» (пор. Еф. 2, 18; 2 Пт. 1, 4^[1]). Бог, що «у світлі живе неприступнім, якого ніхто з людей не бачив, ані бачити не може» (1 Тм. 6, 16; пор. Йо. 1, 18; 1 Йо. 4, 12), «у тіло одягнувшись, прийшов до людей, на землі живучих, щоб довідались вони про відвідини їх і Господнє пришестя^[2]». Об’являючи Себе, Бог, який у своїй сутності є непізнанним, бажає, щоб люди відповіли Йому, пізнавали Його і любили Його понад усе^[3].

 

^[2] Іларіон, митрополит Київський, Слово про закон і благодать.

^[3] Пор. Катехизм Католицької Церкви, 52.

31  Суттю Святого Передання, згідно зі святим Іринеєм Ліонським, є те, що у всіх християн одна і та ж сама віра, через яку вони стають причасниками Божого Життя: «Всі приймають одного і того ж Бога Отця, вірують в один і той же самий здійснений задум воплочення Сина Божого, знають один і той же дар Духа, зберігають одні і ті ж самі заповіді, і дотримуються одного ж і того ж устрою Церкви, і очікують того самого пришестя Господа і визнають те ж саме спасіння всієї людини – душі і тіла^[1]». За свідченням святого Василія Великого, Святе Передання, якого «навчив нас Господь, проповідували апостоли, дотримувалися Отці, утвердили мученики^[2]», охоплює все те, що нам передане від самого Христа, вчення Апостолів і віру Церкви. Він же зазначає, що «з догматів, збережених у Церкві, одні маємо у вченні, викладеному у Писанні, а інші, які дійшли до нас через апостольське Передання, ми отримали у тайновведенні. І ті, й інші мають однакову силу в ділах благочестя […]. Хто відкидатиме неписані звичаї, то пошкодить Євангеліє в головному і зведе проповідь до самих лише слів без жодного змісту^[3]». Святий Василій пов’язує Святе Передання з літургійним життям, зазначаючи, що воно, окрім сповідування віри у Пресвяту Тройцю, охоплює і знак хреста в обряді прийняття катехумена, поставу в молитві – повернення на Схід, відречення від Сатани і його влади, триразове занурення під час Хрещення, стояння на недільному богослужінні, епіклезу в Євхаристії, благословення води і єлея тощо^[4].

 

^[1] Пор. Іриней Ліонський, Проти єресей, V, 20, 1.

^[2] Василій Великий, Гомілія 24. Проти савеліан, Арія і аномеїв, 6.

^[3] Василій Великий, Про Святого Духа. До Амфілохія, єпископа Іконійського, 27, 66.

^[4] Див. Василій Великий, Про Святого Духа. До Амфілохія, єпископа Іконійського, 27, 66.

49  Митрополит Андрей, наслідуючи святоотцівську традицію, називає Святе Письмо безконечним і бездонним океаном правди й добра: «Святе Письмо є словом Всевишнього Бога в Тройці єдиного до нас, марних грішників, яких Всевишній кличе до гідності своїх дітей і яких за дітей приймає. Тому воно є невичерпною скарбницею усіх небесних благ, джерелом світла небесної, непомильної правди, живої води, що тече на вічне життя й вічне спасіння цілого людства. Тому й з’ясуймо собі, яким ліком для душі, яким ангельським кормом, якою життєвою силою і яким пречудовим дарунком із неба є кожне слово Святого Письма^[1]».

 

^[1] Митрополит Андрей, Визнання Вселенської віри (березень-квітень 1942).

70  Церква, єдина й водночас багатоманітна, є прообразом сім’ї народів, рівних і різних. Їм усім Церква проповідує шлях спасіння: «Проповідування Церкви вірогідне і тривке, бо через неї пролягає одна дорога спасіння по всій землі^[1]». Церква у служінні спасінню народів черпає наснагу із споглядання Пресвятої Тройці – Божественної спільноти Осіб єдиного Бога. Вона ж запрошує: «Прийдіть, народи світу, поклонімось Богові в трьох Особах […]: Святий Боже, що все твориш Сином, за співдіянням Святого Духа! Святий Кріпкий, що нам Отця об’явив і у світ послав Святого Духа! Святий Безсмертний і Душе-Утішителю, що від Отця ісходиш і в Сині перебуваєш: Тройце Свята, – слава Тобі^[2]!».

 

^[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, V, 20, 1.

^[2] Квітна тріодь, Неділя П’ятдесятниці, Вечірня, стихира на «Господи, взиваю я».

71  Таїнство Пресвятої Тройці – Отця, і Сина, і Святого Духа – нескінченно перевищує можливості людського розуміння. «Божество цілком незбагненне, і Сутність, яка понад усім, за єством не така, якою вважає її розум^[1]». За словами апостола Павла, глибини таїнства осягає тільки Святий Дух: «Так само й того, що в Бозі, ніхто не знає, крім Духа Божого» (1 Кр. 2, 11). Однак той же самий Дух, Дух Істини, сходячи на людей, відкриває внутрішнє Боже життя. Він навчає людей висловлювати істину, наскільки це можливо, мовою віри: «Ми ж прийняли […] Духа, що від Бога, щоб знали, що нам дароване від Бога; про це ми й говоримо не мовою, якої нас навчила людська мудрість, а якої навчив Дух, – духовні речі духовними словами подаючи» (1 Кр. 2, 12-13). А тоді, навчивши, Святий Дух чуває, щоб віра – «запорука того, чого сподіваємося» – виросла до споглядання «речей невидимих» (пор. Євр. 11, 1), тобто щоб людина побачила невидиме, наче видиме, неясне – лицем до лиця: «Християнин Сходу свідомий, що зв’язок із [божественною] дійсністю можна встановити лише у споглядальному мовчанні, бо на вершині пізнання та досвіду Бога є Його абсолютна непізнанність^[2]».

 

^[1] Григорій Ніський, Слово про Божество Сина і Духа і похвала праведному Авраамові.

^[2] Іван Павло ІІ, Апостольський лист Orientale Lumen [«Світло Сходу»] (2 травня 1995), 16.

72  Присутність недосяжного Бога виражає літургійна та храмова символіка: завіса на Царських Дверях іконостаса, вкриті покрівцями святі Дари, «воздух», піднесений під час «Вірую», дим кадила. «Але щоб правдиво вшанувати ту найвищу єдність і її божественну плідність, називаємо те, що не має назви, Божими Іменами “Тройці” та “Єдності^[1]”». І хоч ми й називаємо Бога цими Іменами, ми усвідомлюємо, що не вичерпуємо цим таїнства Бога: «Я не встигаю помислити Єдине, а вже осяяний Трьома. Я не встигаю розрізнити Трьох, а вже знову охоплений Єдиним. Коли я уявив щось у Трьох, то подумав було, що це – все. Мій зір настільки сповнений ним, що решта зникає з поля зору^[2]».

 

^[1] Діонісій Ареопагіт, Про Божі імена, 13, 3.

^[2] Григорій Богослов, Слово 40 на святе Хрещення, 41.

80  У своєму досвіді Церква завжди споглядає Отця у відношенні до Сина і Святого Духа, а Тройцю – як сопричастя Осіб. «Вірую в єдиного Бога, в Тройці славленого Отця неродженого, безначального, нескінченного; Сина ж родженого, але собезначального Отцеві і співнескінченного; і Духа Святого, що від Отця ісходить і в Сині являється, але також собезначального і рівного Отцеві і Синові, – у Тройцю єдиносущну, але роздільну Особами, Тройцю за іменами, але єдиного Бога^[1]».

 

^[1] Іларіон, митрополит Київський, Ісповідання віри.

89  Син Божий, друга Особа Пресвятої Тройці, рівний за гідністю і сутністю з Отцем: «Він – Отцеве сяйво й незмінний та непорушний образ Його природи і єства, джерело премудрості і благодаті^[1]». Тому Церква ісповідує Христа Єдинородним Сином, що в Отцевому лоні (пор. Йо. 1, 18). Роджений від Отця Син – несотворений, Він Єдиний від Отця, неповторна Божа Особа, Слово Боже: «Слово вийшло з Бога, як стовбур із кореня, струмінь із джерела чи промінь із сонця […]. Я б не сумнівався назвати стовбур сином кореня, струмінь – сином джерела, а промінь – сином сонця, бо кожний початок є батьком, а все, що походить з якогось початку, є потомством, тим паче Слово Бога, Яке в прямому сенсі взяло ім’я Сина^[2]».

 

^[1] Пор. Квітна тріодь, Понеділок Святого Духа, Вечірня з коліноприклонними молитвами, друга коліноприклонна молитва.

^[2] Тертуліан, Проти Праксея, 8.

90  Церква ісповідує Сина «єдиносущним Отцеві», окреслюючи рівність Осіб Пресвятої Тройці і єдність Божої природи, потверджуючи тим Божество Сина Божого: Син не виникнув у часі, як інше творіння. Тому Він не нижчий від Отця, співіснує з Ним вічно, рівний Йому у всьому, окрім того, що родити належить Отцеві^[1].

 

^[1] Пор. Кирило Олександрійський, На Євангеліє від Йоана, 16, 13.

92  Святого Духа іноді порівнюють з подихом, завдяки якому лунає слово. Відповідно, у Пресвятій Тройці Отець вимовляє Слово (родить Сина) Святим Духом: «через подих чути голос, який промовляє слово^[1]».

 

^[1] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри I, 7.

98  Святі Отці відрізняли внутрішнє життя Пресвятої Тройці від її об’явлення у творінні. У Пресвятій Тройці Святий Дух ісходить від Отця – єдиного Начала Пресвятої Тройці. Коли Святі Отці говорили про дію Осіб Тройці у творінні, то сповідували, що Отець зсилає Святого Духа «через Сина^[1]». Святий Кирило Олександрійський, сповідуючи одну й ту ж саму віру, трактував це зсилання Святого Духа «через Сина» як походження Святого Духа «від Отця і Сина^[2]». На цьому наголошували й отці Флорентійського собору: «Деякі говорили, що Святий Дух походить від Отця і Сина, інші ж твердили про походження від Отця через Сина. Усі вони різними словами висловлювали те саме значення^[3]». Цю ж думку висловлено і в Артикулах Берестейської унії: «Дух Святий […] з одного Начала, немов із джерела, від Отця через Сина ісходить^[4]».

 

^[1] Пор. Григорій Ніський, Про життя святого Григорія Чудотворця.

^[2] Пор. Кирило Олександрійський, Скарбниця: Що Святий Дух є з сутності Отця і Сина.

^[3] Флорентійський Собор, Булла Laetentur caeli Радійте небеса (Сесія VI: 6 липня 1439).

^[4] Артикули Берестейської унії, арт. 1.

101 Бог – у Своїй любові до людства – вийшов із неприступного світла Свого внутрішнього божественного життя та об’явив Себе в сотвореному Ним світі: «Днесь незаходиме сонце засяяло, і світ осяюється Господнім світлом^[1]». Основою світу є «благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа» (пор. 2 Кр. 13, 13^[2]). Святий Василій Великий навчає про участь трьох Осіб Пресвятої Тройці у сотворенні світу: «Первісна причина створеного – Отець, причина творяча – Син, і причина звершуюча – Святий Дух^[3]». Цей сотворений у любові світ стає «храмом» – місцем і середовищем спілкування Бога з людиною. Перебування Бога в світі як у храмі є прообразом входження Божого Сина в людське тіло – воплочення (див. Євр. 10, 5).

 

^[1] Требник, Чин великого освячення води святих Богоявлень, молитва друга.

^[2] Анафора Літургії Йоана Золотоустого.

^[3] Василій Великий, Про Святого Духа. До Амфілохія, єпископа Іконійського, 16, 38.

117 У Святому Письмі ангели являють Божу присутність у світі, звіщаючи людям Божу волю. Деяких із них Святе Письмо називає на ім’я: Михаїл (див. Од. 12, 7; див. Юд. 1, 9), Рафаїл (див. Тов. 12, 15), Гавриїл (див. Лк. 1, 19.26). Ангели допомагають людям у духовному зростанні (див. Євр. 1, 14). Передання Церкви навчає про те, що Бог дарує кожній людині ангела-хоронителя: «Ангелів поставив ти хоронителями^[1]». Єдність видимого і невидимого творіння – людей і ангелів – виявляється в Божественній Літургії, коли земне виражає небесне і люди співслужать з ангелами: «Ми херувимів тайно являємо і животворящій Тройці трисвяту пісню співаємо […]: Свят, свят, свят Господь Саваот, повне небо і земля слави Твоєї. Осанна на висотах. Благословенний, Хто йде в ім’я Господнє^[2]».

 

^[1] Анафора Літургії святого Василія Великого.

^[2] Пор. Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, Херувимська пісня; Анафора.

132 Образ Божий – основа не лише особової неповторності людини, а й людської спільноти: «Сказав Бог: Сотворімо людину на Наш образ і на Нашу подобу […]. І сотворив Бог людину на Свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх» (Бут. 1, 26-27). Спільнота Осіб Пресвятої Тройці є первообразом людської спільноти. Святий Григорій Ніський трактує, яким саме чином перша людська спільнота є іконою Триособового Бога: «Адам, який не має сотвореної причини свого буття, і є ненароджений, на відміну від інших людей, є образом безпричинного Бога Отця, Вседержителя та Причини всього; народжений син Адама – образ родженого Сина і Слова Божого; а Єва, яка вийшла від Адама (але не народжена від нього), знаменує ісходящу Особу Святого Духа^[1]».

 

^[1] Григорій Ніський, Про образ і подобу Божу.

133   Образ Пресвятої Тройці у людській спільноті – це природна єдність людської спільноти, що існує в сопричасті любові Адама і Єви. Доповнюючи одне одного фізично, психологічно і духовно, Адам і Єва є різними й водночас рівними особами.

253 В оновленому сотворенні людина «узрить» обличчя Господнє: «Тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно; тоді ж – обличчям в обличчя. Тепер я спізнаю недосконало, а тоді спізнаю так, як і я спізнаний» (1 Кр. 13, 12). Прославлений стан людини – це участь у житті Пресвятої Тройці разом із Пресвятою Богородицею, ангелами та всіма святими. Передання називає цей стан Небом. «Небо – це країна живих, де немає ночі, де немає сну – образу смерті; де немає ні їжі, ні пиття – підпори нашої немочі; де немає недуги, болів, ліків, судів, торгівлі, ремесла, грошей – початку лиха; де немає воєн, цього кореня ненависті, а є країна живих, що не вмерли через гріх, а живуть істинним життям у Христі Ісусі^[1]».

 

^[1] Василій Великий, Гомілія на Псалом 114 .

255 П’ятдесятого дня після Христового Воскресіння Церква святкує Зіслання Святого Духа на апостолів (див. Ді. 2, 1-4). Зіслання Святого Духа знаменує собою завершення Божого сходження до творіння, розпочатого в сотворенні світу. У Дусі Святому Бог дарує Себе людині. Цей дар Божого життя є завжди благим для людини, тому ми називаємо його благодаттю. Дар Святого Духа дає людині можливість стати причасником Божої природи – бути обожествленою, увійти в сопричастя Осіб Пресвятої Тройці. Святий Дух наповнює творіння Своєю благодаттю і звершує його згідно з Божим задумом: «Божий Дух мав темряву матерії одуховнити, просвітити та втягнути в круг Божого життя^[1]».

 

256 Святий Дух обдаровує людей багатством дарів: один Дух, а дарів багато (пор. 1 Кр. 12, 4). «Творіння не має жодного дару, який не походив би від Святого Духа^[1]». Святий Дух вносить сенс в історію людства, скеровуючи її до Христа – Божественного Логоса. Святий Дух є Джерелом і Подателем кожного людського життя. Саме Святий Дух творить людину «на образ» Христа, чинить її «душею живою», «храмом» Своїм і оселею Пресвятої Тройці.

 

^[1] Василій Великий, Про Святого Духа. До Амфілохія, єпископа Іконійського, 19, 49.

271 У «повноті часів» (пор. Гл. 4, 4) Бог Отець відвідує людство через Свого воплоченого Сина, зачатого від Святого Духа і Марії Діви, щоб люди в Дусі Святому через усиновлення в Христі прийшли до Отця. Місцем і середовищем усиновлення людей Богові є таїнственне Христове Тіло – Церква. Церква – це люд Бога Отця, Тіло Христове і храм Святого Духа^[1]. Церква започаткована в одвічному Отчому задумі, здійснена у воплоченні Божого Сина і явлена в зішесті Святого Духа.

 

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 2-4.

272   Церква як середовище діяння Отця, і Сина, і Святого Духа є іконою Пресвятої Тройці, тобто спільнотою сопричастя Бога з людьми і людей між собою. Як один Бог є у трьох Особах, так і єдина спільнота Церкви існує в соборності помісних Церков, які перебувають у сопричасті між собою.

273 Людина сотворена на «взірець» сопричастя Осіб Пресвятої Тройці: «Сотворімо […] на Наш образ і на Нашу подобу […]. І сотворив Бог людину […] чоловіком і жінкою» (Бут. 1, 26-27). Сотворення людини як чоловіка і жінки, за предвічним задумом Божим, стало початком об’явлення про Церкву: «Подібно до того, як Божа воля є діянням і називається сотворенням світу, так помисел Його є спасінням людей і називається Церквою^[1]».

 

^[1] Климент Олександрійський, Педагог, 1,1.

284 Христова Церква єдина, бо один є Бог: «Один Бог і Отець усіх» (Еф. 4, 6); і один є Ісус Христос – Будівничий Церкви: «Збудую Мою Церкву» (Мт. 16, 18). Збудована Христом і оживлена Святим Духом, Церква є «таїнством неподільної єдності на зразок Пресвятої Тройці^[1]». Єдність Церкви основана на одній спільній вірі в Пресвяту Тройцю – Отця, і Сина, і Святого Духа – і на єдиному Хрещенні: «одна віра, одне Хрещення» (Еф. 4, 5). Через єдину віру і єдине Хрещення ті, що увірували, стають членами єдиного Тіла Христового: «Отак і ми: численні – одне в Христі тіло, кожен один одному член» (Рм. 12, 5). Єдина Церква є прообразом об’єднаного Божого Люду, котрий буде досконало явлений у Царстві Божому.

 

^[1] Кипріан Картагенський, Листи, 69, 6.

335   Молитва Церкви завжди звернена до Отця через Сина у Святому Дусі. «До Отця через Сина», бо ніхто не може прийти до Отця без Сина. «У Святому Дусі», бо Дух молиться у нас «стогонами невимовними» (пор. Рм. 8, 26). Дією Святого Духа через Сина молитва Церкви підноситься до Отця. Щоразу, коли прикликаємо ім’я Пресвятої Тройці, розпочинаючи нашу молитву та щоденні справи, ми сповідуємо свою єдність з Отцем, і Сином, і Святим Духом та сповнюємо все своє життя світлом Пресвятої Тройці.

364   Наше входження до Царства, піднесення до Неба і споглядання Пресвятої Тройці ми висловлюємо співом Трисвятого: «Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас», єднаючись у цьому співі з небесними хорами. У молитві Трисвятого ми, стоячи «перед славою святого жертовника», просимо Господа прийняти «з уст нас, грішних, трисвяту пісню» і відвідати «нас милістю Своєю».

373   У Просительній єктенії священик, молячись за принесені чесні дари, просить, щоб «вселився Дух благодаті у нас, і на цих дарах, що перед нами, і на всіх людях». Перед Символом віри диякон закликає: «Возлюбім один одного», наголошуючи, що спільне визнання віри можливе тільки в любові, яку приймаємо від Господа і виявляємо нашому ближньому. На знак цієї любові священнослужителі, поцілувавши чесні дари і престол, обмінюються святим поцілунком з привітанням «Христос посеред нас» і відповіддю «І є, і буде», що виражають єдність літургійної спільноти у Христі. Цю єдність висловлюємо також у Символі віри, у якому кожний і особисто, і разом з іншими сповідує віру Церкви в «Отця, і Сина, і Святого Духа, Тройцю єдиносущну і нероздільну».

376   Таїнство Євхаристії бере свою назву від тієї молитви благодарення, у якій ми висловлюємо вдячність за все, що прийняли від Бога, за всі Його «добродійства, вчинені нам, які ми знаємо і яких не знаємо – явні і неявні». Ця вдячність-благодарення випереджує всякі прохання про наші потреби, бо ми усвідомлюємо, що, даруючи нам Сина та Духа, Отець уже дарував нам усе для спасіння. Молячись до «несказанного, незбагненного, невидимого і неосяжного» Бога, сповідуємо, що Бог безмежно перевищує все, що знаємо й можемо сказати про Нього та Його діла. Ми дякуємо Богові за сотворення: «Від небуття до буття нас привів», за спасіння: «Коли ми відпали, знову нас підняв і не перестав творити все, поки нас на небо не привів і майбутнє Царство дарував», за цю службу, «яку з рук наших зволив прийняти», та за пізнання цього дару й можливість відповісти на нього. Приєднуючись до пісні серафимів: «Свят, свят, свят», оспівуємо Пресвяту Тройцю: «Святий єси і пресвятий, Ти, і єдинородний твій Син, і Дух твій Святий і велична слава Твоя».

377   В анафорі ми споминаємо спасительне діло Пресвятої Тройці: Отець так возлюбив світ, що «Сина Свого Єдинородного дав»; Син, виконуючи волю Отця, «сам Себе видав за життя світу». Він дарує нам дійсне причастя в Ньому самому через причастя Його Тіла і Крові: «Прийняв хліб, дав святим своїм ученикам і апостолам кажучи: Прийміть, їжте… Так само й чашу: Пийте з неї всі». Слова Христові: «це – Тіло моє, це – Кров моя», промовлені на Тайній Вечері, вказують на те, що на кожній Божественній Літургії Христос так само нас кормить Своїм Тілом і Кров’ю. Христос запрошує Церкву – свою Невісту – у причасті Його Тіла і Крові стати з Ним одним Тілом, щоб вона ввійшла в ту ж єдність з Отцем, яку має Син: «І славу, що Ти дав мені, Я дав їм, щоб вони були одно так само, як і Ми одно» (Йо. 17, 22).

398   В Анафорі Літургії святого Василія Великого Церква споглядає славу Пресвятої Тройці – Отця, і Сина, і Святого Духа: «Хто спроможний висловити сили Твої, голосними вчинити всі хвали Твої або повісти всі чудеса Твої кожного часу?». Усе творіння – дев’ять ангельських хорів, а з ними й ця літургійна спільнота – служить Господеві та прославляє Його за дари: створення людини, рай, обітницю безсмертя.

408 Входження у життя Пресвятої Тройці відбувається через святі таїнства Хрещення, Миропомазання та Євхаристії – через наше поєднання з Христом, отримання печаті Святого Духа і Причастя Тіла й Крові Христових у спільноті Церкви. Як людина після народження починає дихати та їсти, щоб могти жити, так і охрещений, народжений до нового життя в хрещальній купелі, починає дихати Святим Духом і живитися Святим Причастям, аби зростати у Христі. У чині богослужіння кожного з цих Таїнств Церква через молитви й обряди вводить (грецькою містагогія – тайновведення) віруючих у розуміння Таїнства й прийняття його як єдиного діяння Божої благодаті. Саме тому у східній церковній традиції ці три Святі Таїнства звершуються разом^[1].

 

^[1] Пор. Конгрегація у справах Східних Церков, Інструкція застосування літургійних приписів Кодексу канонів Східних Церков, (6 січня 1996), 51.

471 Бог створив «мужеську стать і жіночу і з’єднав з мужем жону на поміч і приймання людського роду [...] і благословив їх: “Ростіть і множтеся і володійте землею”, і обоє їх в одно злучив^[1]». У Церкві подружній зв’язок є Таїнством, у якому чоловік і жінка являють нове життя у Христі. Християнське подружжя – це не тільки природна спорідненість, спільне життя і досвід, а й середовище освячення людей. Подружжя є святим таїнством, у якому благодаттю Святого Духа чоловік і жінка в любові єднаються в «одне тіло» і творять «домашню церкву». Утворений у подружжі сімейний союз є спільнотою осіб, яка в Божому задумі є іконою спілкування Осіб Пресвятої Тройці.

 

^[1] Требник, Чин Вінчання, Молитви на заручення, перша і друга.

481   Подвиг християнського подружжя розкривається також у тропарях, які співають перед зніманням вінців. У першому тропарі – «Ісає, ликуй, Діва мала в утробі і родила Сина Еммануїла, Бога й чоловіка» – Церква радіє здійсненню пророцтва Ісаї про прихід Бога-Еммануїла в нове подружжя і Його перебування в ньому, як домашній церкві. У другому – «Святії мученики, ви славно страждали і вінчалися» – Церква молиться до святих мучеників про їхнє заступництво, аби Христос, «апостолів похвала і мучеників радість», став похвалою та радістю і цього подружжя (третій тропар), щоб воно своїм подружнім життям моглo наслідувати жертовну любов мучеників і проповідувати Тройцю єдиносущну.

482   Знімаючи вінці з подругів, священик молиться до Христа, щоб Він, приймаючи вінці подругів, зберіг їх «чистими, непорочними й бездоганними на віки вічні» – на знак того, що силою Христовою подружня любов повінчаних сильніша від смерті й триватиме навіки. Чин Вінчання завершується благословенням подружжя іменем Пресвятої Тройці, іконою Якої вони покликані бути.

497 На хіротонії єпископа висвячуваний у присутності не менше трьох єпископів-святителів складає ісповідь віри, викладаючи докладно вчення Церкви про Пресвяту Тройцю, Воплочення і Святі Таїнства, оскільки єпископ є вчитель віри й благовісник свого стада. Устами святителя Церква просить Христа, щоб той, хто приймає архиєрейську благодать, став «наслідувачем істинного Пастиря, що поклав життя Своє за овець Своїх; щоб був провідником незрячих, світлом для тих, хто в темряві, покаранням немудрих і вчителем для дітей, світильником серед світу; щоб довірені йому душі він провадив до звершеності^[1]». Симеон Солунський пояснює, що через рукоположення єпископ як глава довіреної йому місцевої Церкви «приймає за наречену ту, яка є нареченою Христовою», тобто Церкву, «бо Він нас навчив, що пасти й піклуватися про неї є доказом любові до Нього^[2]». Під час єпископського рукоположення тісний зв’язок новопоставленого пастиря з паствою виражається кількаразовим проголошенням назви Церкви, до якої він поставлений. Присутність не менше ніж трьох святителів, тобто єпископів з інших єпархій, свідчить про зв’язок між місцевими Церквами і виявляє єдність Церкви.

 

^[1] Архиєратикон, Чин архиєрейського рукоположення, Молитва після Мирної єктенії.

^[2] Симеон Солунський, Про святі рукоположення, 196.

526   Найдавнішим з-поміж відомих є Акафіст до Пресвятої Богородиці, що його співають на Утрені п’ятої суботи Великого посту, а також в інші дні літургійного року. На зразок Акафіста до Пресвятої Богородиці було створено й акафісти до Пресвятої Тройці, Ісуса Христа, Чесного і Животворящого Хреста Господнього, Ангелів та Святих, а також на честь чудотворних ікон та навіть духовних потреб (за усопших, підготовка до Причастя тощо).

535 Земне богослужіння нерозривно пов’язане з невидимим небесним: «Ми, херувимів тайно являючи і Животворящій Тройці трисвяту пісню співаючи, всяку нині житейську відкладім печаль, щоб і Царя всіх ми прийняли, що Його у славі невидимо супроводять ангельські чини». Невидиме небо завдяки воплоченню Христа «прихиляється» до землі, а видиме земне завдяки Христовому воскресінню сповнюється невидимим небесним. Тому богослужіння є небом на землі, під час нього ми, земні, кормимося «небесним хлібом», тобто Христом. Саме Пресвята Євхаристія є поєднанням видимого і невидимого, земного і небесного, людського і божественного, часу і вічності. Таке поєднання вічності й часу в богослужіннях Церкви яскраво описує святий Йоан Золотоустий: «Бо віруємо не в те, що бачимо; бо одне бачимо, а інше віруємо. Така ж бо природа Таїнства [...]. Коли невіруючий чує про купіль, він вважає, що це проста вода; я ж беру до уваги не тільки те, що бачу, а й очищення душі силою Святого Духа^[1]».

 

^[1] Йоан Золотоустий, Гомілії на Перше послання до корінтян, 7, 1.

573 На сороковий день після Пасхи Церква оспівує Христове вознесіння: Христос не покидає Церкви, а навпаки, – ті, хто в Христі, вже вознесені з Ним «на небо^[1]». Тому святі Отці І Нікейського собору (яких поминаємо у Неділю святих Отців) уже споглядають Пресвяту Тройцю й соборно передають досвід богопізнання в Символі віри. Наслідуючи святих Отців, уся літургійна спільнота підноситься до споглядання Пресвятої Тройці в день П’ятдесятниці: «Нині народи стали мудрими через славу бачення Бога^[2]». Завершується Квітна тріодь на цій вершині богопізнання, святкуючи пам’ять Всіх святих у першу Неділю після П’ятдесятниці.

 

^[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, анафора.

^[2] Квітна тріодь, Понеділок Святого Духа, Утреня, стихира на хвалитних.

584   Купол храму символізує небо, а поєднання купола й нави (з грецької корабель) є образом поєднання Христа-Голови і Церкви – Його Тіла, а також поєднання у Христовому воплоченні «неба» і «землі». Укра-їнські храми будують переважно з одним, трьома чи п’ятьма куполами. Один купол символізує єдиного Бога, три – Пресвяту Тройцю, а п’ять – Христа і чотирьох євангелистів.

621 Літургійний або церковний спів є виявом богопочитання. Церковний спів – це молитва славослів’я, якою Церква єднається з ангельськими хорами у прославленні Пресвятої Тройці. Джерелом славослів’я є споглядання Пресвятої Тройці, а тому літургійний спів – це справжня висока «музика богослов’я». У літургійному співі людина бере участь у «безтілесному» співі^[1] ангельських хорів, «херувимів тайно являючи».

 

^[1] Пор. Молитовник «Прийдіте, поклонімся», Акафіст до Богородиці, ікос 1.

626   Знаком святого хреста християнин сповідує віру в Пресвяту Тройцю і воплочення Божого Сина. Знак хреста кладемо правою рукою, благоговійно і без поспіху, супроводжуючи словами «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь». Складанням разом трьох пальців сповідуємо віру в Пресвяту Тройцю, а зігнувши до долоні інші два пальці, сповідуємо дві природи воплоченого Сина Божого – Божу і людську. Хрестовидно знаменуючись від чола до грудей і від правого плеча до лівого, сповідуємо Пасхальне таїнство смерті й воскресіння Христа. Кожного разу, знаменуючи себе хресним знам’ям зі словами: «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», ми сповідуємо, що наше спасіння, яке звершив на хресті Ісус Христос, є дією Пресвятої Тройці.

668 Зріла молитва християнина має два виміри: літургійний і особистий. Ця молитва покликана звершувати невпинне богопочитання. Ісус Христос навчає «молитись завжди й не падати духом» (Лк. 18, 1; пор. 11, 5-8), а святий апостол Павло закликає безнастанно молитися (пор. 1 Сол. 5, 17). Життя християнина, починаючи від святого таїнства Хрещення, коли людина «занурена» (дослівне значення слова «хрещення») в життя Пресвятої Тройці, миропомазана Святим Духом і з’єднана з Христом у святому Причасті, стає часом молитви хвали, благодарення і прослави Творця, перетворюється у молитовний стан^[1], тобто постійну готовність серця. Цей стан людина має плекати безнастанно: «Невпинно молиться той, хто поєднує молитву з працею і навпаки. Тільки так можемо сповнити заповідь щодо невпинної молитви^[2]». Святий Василій Великий у своїх правилах поєднав працю з семиразовою літургійною молитвою, щоб таким чином уся доба була посвячена Господеві^[3].

 

^[1] Йоан Касіан, Зібрання, 10, 14.

^[2] Оріген, Про молитву, 12.

^[3] Пор. Василій Великий, Обширні правила, 37, 2-3.

685   Перебування християнина в Божій присутності викликає в ньому захоплення й подив, які він виражає короткими молитвами-вигуками, або «виголосами». Такими виголосами є закінчення всіх молитов, коли славимо Бога – «Отця, і Сина, і Святого Духа». Уже саме згадування трьох Осіб Пресвятої Тройці, супроводжуване знаком святого хреста, є прикладом короткої молитви. Так само знак хреста вже є короткою молитвою. Короткими молитвами є звернення до кожної Божої Особи поіменно, наприклад: «Господи», «Боже», «Отче», «Сину Божий», «Ісусе Христе», «Душе істини». Виголошуючи короткі молитви імен Божих, ми виявляємо і радість, і тривогу та віддаємо себе під покров Божий. Прикликання Божого імені ніколи не буває марним, однак слід остерігатися, щоб «не вживати імені Господнього намарне», тобто з неповагою, для жарту чи, що гірше, для блюзнірства.

720 Навчаючи про ці дари, Святі Отці розвинули вчення про духовні органи чуттів, які відкриває в собі християнин. Подібно до того, як зір, слух та природний інтелект дозволяють людині бачити, чути й розуміти видимий і сотворений світ, Святий Дух дарує людині засоби для сприйняття та розуміння світу невидимого й божественного. Симеон Новий Богослов говорить про духовний зір, що просвічується і стає діяльним у світлі Пресвятої Тройці, та інші духовні органи, які допомагають сприймати та правильно розуміти Боже Слово й бачити Бога в сотвореному світі^[1].

 

^[1] Див. Симеон Новий Богослов, Трактати про етику, ІІІ, 243нн.

726   Життя у Христі, дароване у Святих Таїнствах, є основою християнської моралі, правил і норм поведінки християнина. Християнське моральне життя – це свідчення віри. Дієвий вияв християнської віри в особистому, сімейному, суспільно-політичному та інших вимірах людського життя вимагає справжнього геройства та відваги. Створена на образ Божий, людина покликана відображати Бога у своєму християнському житті, таїнственно являти життя Пресвятої Тройці й так зростати від образу до подоби Божої. Кожен християнин покликаний до того, щоб таке таїнственне «відображання» божественного життя в його житті виявлялося щораз виразніше. Осягання богоподібності конкретними діями і є християнською мораллю.

732   Свобода – це свідомий і добровільний вибір людиною Бога як Отця та прийняття Його покликання до участі у вічному житті Пресвятої Тройці. У сотворенні людина отримала здатність обирати й шляхом правильного вибору перейти до справжньої свободи. Лише свідомо й добровільно обираючи Бога, людина стає вповні свобідною, живе у свободі самого Бога.

738   Існує нерозривний зв’язок між моральною цінністю кожного окремого вчинку людини й остаточною метою її життя. Остаточна мета – це покликання до вічного життя в Пресвятій Тройці; а основний вибір християнина – це добровільна відповідь Богові у вірі на це покликання. Цей вибір є основою усіх інших життєвих рішень. Окремі вчинки мають випливати з цього основного християнського вибору та щоденно виявляти й підтверджувати його.

827   Духовне отцівство в Церкві випливає з життя Пресвятої Тройці. У Пресвятій Тройці Отець є джерелом родження Сина та ісходження Святого Духа. Отець подає людині вічне життя через Свого Єдинородного Сина у Святому Духові. Так і християнин, народжений у лоні Церкви з висоти (пор. Йо. 3, 7), з води й Духа (пор. Йо. 3, 5), покликаний передавати божественне життя проповіддю та свідченням. На цьому наголошує й Апостол народів, звертаючись до Корінтян: «Бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків небагато; бо я вас породив через Євангеліє в Христі Ісусі» (1 Кр. 4, 15).

918   Церква – ікона Пресвятої Тройці – вводить людину в досвід богоспілкування і зростає як спільнота осіб у Дусі Святому. Унікальний досвід Церкви – в тому, що людина може бути собою (особою) тільки в сопричасті з іншими особами. Як єдність Церкви Христової завжди існує в різноманітті, так і сопричастя осіб у Церкві не нівелює унікальності особи, а, навпаки, є запорукою розвитку та збереження її ідентичності. Тому таке сопричастя осіб і є їхнім спільним благом.