54     Катехиза – це тлумачення християнського вчення, яке служить приготуванню оглашенних до Хрещення, воцерковленню вірних та поглибленню їхньої віри (містагогія). Приклади апостольської катехизи знаходимо зокрема в Першому посланні апостола Павла до Корінтян, де апостол відповідає на питання віруючих та з’ясовує зв’язок між вірою і щоденним життям. Метою катехизи – основного діяння Церкви – є навчати й виховувати у вірі християнина та провадити його до сопричастя з Ісусом Христом та церковною спільнотою. Катехиза має систематичний характер і висвітлює християнське розуміння особистого та суспільного життя віруючих людей у світлі вчення Христа та Церкви.

63     Катехиза дорослих у Церкві перших століть відбувалася трьома етапами – через оглашення, просвічення і тайновведення. Оглашення (грецькою – катехуменат) починалося з представлення нового кандидата християнській спільноті. За згодою спільноти кандидат ставав оглашенним – його ім’я «оголосили» в спільноті і тепер йому «проголошують» Святе Письмо. Він перебував у притворі храму. Притвор був зовнішнім символом духовного стану оглашенного: він уже покинув світ, але ще не ввійшов у Церкву, храм вірних. Вислухавши під час Божественної Літургії Боже Слово і проповідь, оглашенні повинні були вийти з храму після молитви церковної спільноти за них – єктенії за оглашенних.

67     Першим середовищем передавання віри є сім’я. Батьки виховують у вірі своїх дітей прикладом життя і словом молитви. Вони навчають дітей Євангелія і свідчать його своїм життям, стаючи для них першими катехитами. По-християнськи виховуючи дітей, батьки створюють у сім’ї особливу атмосферу спільної молитви перед іконами, святкування неділь і свят.

68     Діти уже змалечку входять у духовне життя, збудоване на молитві, слуханні Слова Божого і прийнятті Святого Причастя. Доростаючи до зрілого віку, діти з допомогою батьків зростають у благодаті таїнства Хрещення, вчаться перемагати зло і творити добро. Отримана від батьків спадщина віри є для дітей запорукою вічного життя. Для дозрівання дитини у вірі велике значення має побожне життя хресних батьків і членів родини. Християнські родинні звичаї прищеплюють дітям християнський погляд на народження і смерть людини, створення сім’ї та сімейні взаємини, розвивають почуття приналежності до церковної спільноти і свого народу.

259 Святий Дух сходить, щоб свідчити про Христа: «Він свідчитиме за Мене» (Йо. 15, 26). За словами апостола Павла, ніхто не може сказати «Ісус є Господом», як лише у Дусі Святому (пор. 1 Кр. 12, 3). Святий Дух навчатиме апостолів усього, чого навчав Христос: «Святий Дух […] навчить вас усього і все вам нагадає, що Я сказав вам» (Йо. 14, 26). «Коли зійде той, Дух істини, Він і наведе вас на всю правду, – Він бо не промовлятиме від Себе, лише буде повідати, що вчує, і звістить те, що настане» (Йо. 16, 13). «Кожна істина, незалежно від того, хто її висловлює, походить від Святого Духа^[1]».

^[1] Амвросій Медіоланський, Коментар на Перше послання блаженного Павла до Коринтян, 12, 3.

297 Апостольство дияконів полягає в турботі про щоденні потреби церковних спільнот (див. Ді. 6, 3): «Скріплені благодаттю святих Таїнств, служать вони народові Божому служінням Літургії, слова і любові, у спільноті з єпископом та його духовенством^[1]».

^[1] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 29.

301 Божий Син прийняв людське тіло в конкретний історичний час та у визначеному місці. Він був сином єврейського народу, прийнявши його звичаї, культуру й ментальність. Подібно й Благовість Христа, незмінна вчора, сьогодні і завтра, у проповіді Церкви «зодягається» в ментальність і культуру різних народів. Так формуються самобутні церковні традиції, народжуються і зростають помісні Церкви. «У церковній спільноті законно існують окремі [помісні] Церкви, що мають свої власні традиції^[1]».

^[1] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»],13.

328   Перший розділ «Молитва Церковної спільноти» описує богослужбове життя Церкви: Божественну Літургію, Святі Таїнства, молитовне правило та різнорідні освячення і благословення. Богослужіння супроводжують кожного християнина від народження до смерті, огортаючи світлом Божої благодаті всі його житейські потреби, матеріальні й духовні. У видимому земному богослужінні, яке нерозривно пов’язане з невидимим небесним, спільнота вірних входить у сопричастя з Богом, являє себе єдиною родиною Божою з «єдиним серцем і єдиними устами».

329   Другий розділ «Час і простір церковної молитви» з’ясовує те, як молитва Церкви, що тісно пов’язана з ритмами природи, наповнює добове, тижневе й річне кола святкуванням Господських і Богородичних празників та пам’яті святих. Через молитву Бог входить у час життя людини, поміщаючи її в історію спасіння, осердям якої є таїнство Христової Пасхи. Храм, святі місця і домівки християн – це простір, призначений для молитви церковної спільноти. Він улаштований так, щоб усе виявляло Божу присутність і дію Бога серед Своїх людей: облаштування храму, іконопис, церковна утвар, літургійний спів та домашнє покуття. У святому часі і просторі християни приносять Богові духовну службу.

330   Третій розділ «Особиста молитва християнина» з’ясовує місце молитви християнина в молитві Церкви. Кожний християнин, беручи участь у молитві церковної спільноти, наповнює своє життя й особистою молитвою, бо саме в цьому є повноцінна відповідь на покликання бути синами й дочками Отця. Святий Дух надихає християнську молитву, єднає у молитві з Христом, а також лучить особисті молитви в єдиний голос Церкви.

338   Богослужіння Церкви являє Царство Боже, яке вже є між нами (пор. Лк. 17, 21) і яке водночас ще має остаточно настати: «нехай прийде Царство твоє». Богослужіння поєднує в собі вже здійснену «повноту» Царства та очікування його явлення в «будучому віці». Церковна спільнота вже перебуває в повноті Божої присутності і водночас, усвідомлюючи свою обмеженість і немічність, взиває до Господа: «Помилуй нас!», «Спаси нас!».

343 «Це чиніть на мій спомин, бо кожного разу, як їсте хліб і п’єте цю чашу, Мою смерть звіщаєте, Моє воскресіння сповідуєте^[1]». У Христі людська природа бере участь у Божій природі (див. 2 Пт. 1, 4). Христос дарує кожному, хто вірує в Нього, причасність до Божого життя. Це таїнство Причастя Христос звершив на Тайній Вечері, явив у Пасхальному таїнстві, й звершує його в богослужіннях Церкви «нині, і повсякчас, і на віки вічні».

^[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Василія Великого, анафора.

357   Літургію Слова приймаємо не як спогад про Христове проповідування, а як живе Слово, яке Христос і надалі звіщає і яке ми не лише читаємо, а й приймаємо як поживу (див. Лк. 24, 13-34). Він через проголошене й проповідуване слово під час літургійного зібрання Сам звертається до всієї церковної спільноти й до кожного зосібна.

359   У Мирній єктенії ми приносимо Господеві молитву Церкви за весь світ. Цим церковна спільнота сповідує явлене Царство Боже. Молитва Церкви за світ – вияв віри, що все є в Божих руках, і вияв готовності прийняти від Господа відповідь, яку Він зволить дати. У назві єктенії «Мирна» наголошується на потребі внутрішнього миру та примирення з усіма. Перше прохання єктенії вказує на те, що нашим миром є Сам Христос (пор. Еф. 2, 14) і в Ньому молимося. Прохання Мирної єктенії охоплюють благо Церкви, країни й усього творіння. Мирна єктенія виховує вірних ставити спільні справи понад приватні. Молитва «Господи, помилуй», яку вірні повторюють як відповідь спільноти на прохання єктенії, містить у собі і прохання про Божу милість, а також віру спільноти в те, що Він завжди дарує її.

407   Через Хрещення, Миропомазання і Євхаристію, які називаються Таїнствами християнського втаємничення, людина стає членом Христового Тіла й учасником священичого, царського та пророчого служіння Христа. Через Покаяння та Єлеопомазання, які називаються Таїнствами зцілення, вірному дарується духовне і тілесне здоров’я. У Таїнствах служіння – Священства і Подружжя – вірних посвячують на служіння церковній спільноті та «домашній церкві».

418   Церква охрещує дорослих і дітей, щоб увести їх у нове життя в Христі. Церква хрестить дітей – носіїв Божого образу, щоб вони отримали благодать богоуподібнення. Разом із даром життя святе таїнство Хрещення, до якого батьки приносять свою дитину, є найціннішим даром, котрий вони можуть їй дати. Коли звершується Хрещення дітей, то віру в Христа від їхнього імені висловлює церковна спільнота, представлена хресними батьками. Вони разом із батьком та матір’ю беруть на себе відповідальність перед Богом і Церквою за християнське виховання дитини, за те, щоб у церковній спільноті вона зростала у вірі, благочесті й пізнанні Бога. Хресними батьками як дітей, так і дорослих можуть бути тільки вірні, віра та спосіб життя яких може послужити похресникові зразком для наслідування. Духовний зв’язок між хресними батьками і похресником триває протягом усього життя. Хрещення дитини не є насильством над нею, бо як батьки чи вихователі годують чи навчають дитину задля її добра, так само і віруючі батьки, приводячи її до таїнства Хрещення, відкривають для неї життя у Бозі.

493   Пастирство Христа здійснюється в пастирському служінні церковної ієрархії: царському (правління), пророчому (навчання) і священичому (освячення). Ці три служіння церковна ієрархія звершує у спільноті й для спільноти – від імені Христа та Його Церкви.

499 Покликання до священства є одночасно даром Божим і плодом духовного життя церковної спільноти – сім’ї та парафії. Тому Церква постійно підносить молитву за добрі й святі покликання до священичого служіння. Покликаних Богом осіб Церква належно готує до отримання благодаті священства і служіння Божому народові. Покликаний зростає в дусі молитви, пізнанні церковного вчення та вмінні провадити інших шляхом спасіння. Відповідальність за готовність кандидата до священства лежить на єпископові, який через рукоположення доручає йому церковне служіння, а церковна спільнота підтримує його в служінні: «Добрий пастир, а саме такий, що його бажає Христос, ревністю в подвигах рівний мученикам. Проте якщо мученик умер за Христа тільки один раз, то пастир, якщо він такий, як має бути, тисячу разів помирає за своє стадо. Він може помирати навіть щодня. Тому й ви [миряни], знаючи його працю, допомагайте йому молитвами, співчуттям, готовністю, любов’ю, щоб і ми для вас, і ви для нас стали похвалою^[1]».

^[1] Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до римлян. Гомілія 29, 5.

500   Моління, або ж «треба», – це молитовне звернення до Бога, Богородиці Діви, святих про опіку, допомогу чи заступництво в потребах церковної спільноти і окремих людей. У цих моліннях Церква, як добра Мати, дбаючи про своїх дітей, живих чи покійних, молиться за їхнє спасіння. Через ці моління Церкви здійснюється покликання людини посвячувати всі моменти життя – наповнювати їх пам’яттю про Божу присутність у всьому.

528   Молебень (грецькою параклис) – подячне або прохальне моління до Христа, Богородиці й святих з приводу подій у житті церковної спільноти, суспільства або окремої особи чи їхніх потреб. У прохальних молебнях просимо Божої милості, охорони, заступництва й допомоги, а в подячних, чи прославних, дякуємо Богові за Його благодіяння. Молебні служать в часи радісних чи тривожних подій життя народу: в подяку за отримані Божі благодіяння, на захист у час стихійного лиха (посухи, повені, голоду), нашестя ворогів тощо – або на прохання вірних у зв’язку з різними обставинами їхнього життя, наприклад, за здоров’я хворого. Молебні також служать з нагоди особливих подій церковного життя, під час святкування храмового празника та в дні пам’яті святих.

547   Радість осяяної Христовим Світлом душі виявляється в хвалитних псалмах (148–150), у яких людина закликає всю вселенну прославляти Бога та благословити Його за дар світла – Об’явлення Його Сина. Тому наприкінці Утрені священик розпочинає Велике славослов’я словами: “Слава Тобі, що показав нам світло!» Споглядання цього світла веде нас до боговидіння, у «світлі» Христа можемо побачити неприступне «світло» Божої слави: «У світлі Твоєму побачимо світло». Завершується Утреня подякою і проханням за всю церковну спільноту та за життя світу.

583   Українська назва «храм» походить від слова «хороми», що вказує на велич і красу «дому Божого». Християнський храм називаємо також «церквою», від грецького киріаке, що означає «Господня», присвячена Богові будівля. Назва храму «собор» вказує на зібрання церковної спільноти на чолі з єпископом.

605   Поруч із дияконськими дверима з двох боків іконостаса поміщено ще дві ікони. З південного (правого) боку знаходиться храмова ікона, а з північного (лівого) боку за звичаєм – ікона святого чудотворця Миколая Мирлікійського. Перший ряд іконостаса, де розміщені Царські двері, дияконські двері та найголовніші ікони, звичайно називається «намісним». Другий ряд, «празничний», представляє ікони дванадцяти Господських та Богородичних свят. Однак іноді в цьому ряді може бути і більше ікон. Послідовність їхнього розміщення в цьому ряді буває різна: іноді – за порядком церковного календаря; іноді з північного боку поміщають ікони Богородичних празників, а з південного – ікони Господських празників. Ці ікони зображають не просто події з минулого, а головні віхи історії спасіння: через празники церковного року спільнота наново переживає їх, приймаючи особливу благодать Різдва, Богоявлення та інших свят.

609   Іконостас відображає нам усі етапи історії спасіння: минуле (події Старого й Нового Завіту), теперішнє (присутність Христа й святих серед нас) і майбутнє (Христос у славі). Іконостас символізує те, що церковна спільнота перебуває у Христовій присутності, а водночас силою Святого Духа простує туди, де для нас приготовлено «те, чого око не бачило й вухо не чуло» (1 Кр. 2, 9).

623   Літургійним розспівом читається Святе Письмо, також поетично розспівуються святоотцівські й соборові тексти. Богонатхненні церковні співці, наприклад, преподобні Роман Солодкопівець чи Йоан Дамаскин, на основі Святого Письма й учення святих Отців уклали літургійні гимни, які, залежно від форми, дістали назву тропарів, кондаків, ікосів, стихир, ірмосів. Завдяки літургійному розспівуванню зібрана церковна спільнота молиться біблійними текстами й насичує свою духовну культуру святоотцівським мисленням. Духовно-молитовне переживання Бога конкретною церковною спільнотою ставало джерелом її власної традиції, вираженої в самобутньому літургійному розспіві. Найвідомішими розспівами нашої Церкви є київський і галицький.

635   Поверх стихаря священик накладає єпитрахиль (дослівно з грецької на шиї), що означає благодать, яку Господь через нього зливає на церковну спільноту, і «благе ярмо» священичого служіння. Без єпитрахиля священик не звершує жодного богослужіння. Поверх єпитрахиля священик підперізується поясом, який означає готовність священика звершувати своє служіння силою Божою. Надягання нарукавників символізує, що через руки священика діє Сам Господь.

910   Часом люди через тривалий і нестерпний біль просять смерті для себе або для інших. Однак такі благання про смерть не завжди є виявом правдивого бажання евтаназії. Насправді важкохвора особа потребує любові, уваги, молитви й духовної опіки, оточити якою хвору людину покликані близькі люди: батьки, діти, родичі, друзі, а також лікарі й медсестри, душпастирі та інші члени церковної спільноти.

931   Церковна спільнота вносить динамізм у життя суспільства, вказуючи напрямок розвитку та вдосконалення, який перевищує дочасні горизонти людського життя. Таким найдосконалішим взірцем спільноти осіб є Пресвята Тройця. Водночас християни усвідомлюють і те, що гріх викривлює міжособові стосунки, породжує суспільні непорозуміння і перешкоджає формуванню та вдосконаленню суспільства. Кожний особистий гріх завжди має суспільні наслідки. Це призводить до виникнення структур гріха – таких суспільних утворень, в яких людину спонукають до грішних вчинків. Для долання структур гріха і розбудови суспільства християни відмовляються від гріховних дій і мужньо свідчать добро і справедливість.