195 Творіння радісно вітає Бога в тілі, принісши дари Дитяті: ангели – спів, небо – зірку, мудреці – золото, ладан і миро, пастирі – подив, земля – вертеп, пустеля – ясла, людство – Матір Діву. Таїнство Різдва – входження Бога в людську історію – триває і сьогодні: «Нині Бог прийшов на землю, людина ж на небо вийшла^[1]».

^[1] Мінея, Різдво Господа нашого Ісуса Христа (25 грудня/7 січня) , Велике повечір’я, стихира на литії.

235 У богослужінні Страсної п’ятниці Церква почитає плащаницю як знак смерті Христа. Біля плащаниці відправляють Єрусалимську утреню – оплакування померлого з надією на грядуще Воскресіння: «Не ридай за мною, Мати, … бо воскресну». У богослужінні Пасхальної ночі плащаницю переносять із гробу Господнього до святилища, усі вірні виходять із храму із запаленими світильниками й тричі процесійно обходять храм. Священик під спів тропаря: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував», – хрестом відчиняє двері храму. Вірні входять усередину храму, прославляють Воскреслого Христа і, наче мироносиці пасхального ранку – перші свідки Воскресіння, несуть благу вість про це цілому світові: «Воскресіння день! Просвітімся торжеством, і одні одних обнімімо, та скажімо: Браття! І тим, що ненавидять нас, простім усе з Воскресінням, і так усі заспіваймо: Христос воскрес^[1]!».

^[1] Квітна тріодь, Неділя Пасхи, Пасхальна утреня, стихира Пасхи.

329   Другий розділ «Час і простір церковної молитви» з’ясовує те, як молитва Церкви, що тісно пов’язана з ритмами природи, наповнює добове, тижневе й річне кола святкуванням Господських і Богородичних празників та пам’яті святих. Через молитву Бог входить у час життя людини, поміщаючи її в історію спасіння, осердям якої є таїнство Христової Пасхи. Храм, святі місця і домівки християн – це простір, призначений для молитви церковної спільноти. Він улаштований так, щоб усе виявляло Божу присутність і дію Бога серед Своїх людей: облаштування храму, іконопис, церковна утвар, літургійний спів та домашнє покуття. У святому часі і просторі християни приносять Богові духовну службу.

360   Царство Боже є сповненням усіх пророцтв та обітниць Старого Завіту. Щоб нині повніше зрозуміти й прийняти Царство, ми пригадуємо ті пророцтва й обітниці, співаючи вірші псалмів, де про них сказано, упереміж із приспівами, у яких висловлено сповнення цих обітниць у Христі. Величним гимном «Єдинородний Сину» сповідуємо, що сповненням усіх Божих обітниць є Христове воплочення й Пасхальне таїнство. Співаючи приспіви «Молитвами Богородиці» та «Молитвами святих», єднаємося з тими, у яких це спасіння здійснилося. Такий спів псалмів із приспівами називається «антифонами», бо його виконують по черзі два крилоси. У Божественній Літургії є три антифони, останній з яких завершується Малим входом. У молитвах антифонів сповідуємо «невимовне чоловіколюбство» Христове і Його обітницю «вволити прохання двох або трьох, що згодяться в ім’я» Його.

361   Якщо співом антифонів ми переживаємо очікування Царства й «наближення» до нього, то Малий вхід показує, що, йдучи за Христом, ми вже входимо в Царство, в небо, в повноту Божого життя і молимося: «Вчини із входом нашим, щоб був входом святих ангелів, які співслужать з нами і разом з нами славословлять Твою доброту». Словами «Премудрість, прості!» диякон закликає нас скерувати увагу до Слова Божого, а вірні відповідають поклонінням Його Мудрості, явленій у книзі Євангелія. Вони готують свої серця до прийняття Слова. Саме тому вірні, творячи малий поклін, співають: «Прийдіте, поклонімося і припадім до Христа».

364   Наше входження до Царства, піднесення до Неба і споглядання Пресвятої Тройці ми висловлюємо співом Трисвятого: «Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас», єднаючись у цьому співі з небесними хорами. У молитві Трисвятого ми, стоячи «перед славою святого жертовника», просимо Господа прийняти «з уст нас, грішних, трисвяту пісню» і відвідати «нас милістю Своєю».

402   Покаянний характер Літургії Передшеосвячених Дарів виявляється у співі стихири «Нехай направиться молитва моя, як кадило, перед Тобою», що завершується доземними поклонами, а також коліноприклоненням під час торжественного перенесення Передшеосвячених Дарів з проскомидійника на Престол. Покаянно-постовий характер цієї Літургії полягає в очікуванні пасхальної повноти й готуванні вірних до неї, а причащання Святих Дарів духовно зміцнює вірних на шляху покаяння і посту.

478 Священик після того, як під спів «Блаженні всі, що бояться Господа, що ходять путями Його» (пор. Пс. 128 (127)), увів наречених досередини храму, розпочинає Чин Вінчання, подібно до Божественної Літургії, торжественним виголосом: «Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа». Цей виголос вказує на тісне поєднання Таїнства Вінчання з Пресвятою Євхаристією, благодаттю якої наречені стають одним тілом. «Бо святе Причастя є завершенням всякого священнодійства і печаттю кожного божественного таїнства. Церква добре робить, приготовляючи святі Дари для спокутування і благословення подружньої пари. Бо Сам Христос, який дав нам ці Дари і є цими Дарами, прийшов на весілля [до Кани Галилейської], щоб принести їм [нареченим] єднання в мирі та однодумності. Тому ті, хто єднаються в подружжі, мають бути гідними Святого Причастя; вони мають бути поєднані перед Богом у храмі – домі Божому, бо вони є діти Божі^[1]».

^[1] Симеон Солунський, Про чесне й законне подружжя, 282.

512   Християнський похорон завжди сповнений надії на воскресіння людини в тілі. Саме тому тіло померлого обкаджують і покроплюють свяченою водою, оточують почестями, урочисто переносять до храму й на цвинтар. Люди, йдучи похоронною процесією, спільною молитвою супроводжують померлого до місця поховання. Надія християн на вічне життя виражається у співі «Вічная пам’ять», що є «пам’яттю» Бога про людину. Перебувати в ній – це перебувати у вічному житті.

517   Чин похорону мирян складається зі стихир, змістом яких є трагічність смерті, породженої гріхопадінням, і християнська відповідь на смерть у співі євангельських блаженств. Настає «останнє цілування» – християнське прощання з померлим, у якому смуток поєднується з надією. Завершується чин похорону панахидою на цвинтарі та запечатанням гробу «до другого і славного Пришестя Христа».

525   Кожна пісня акафіста складається з кондака, в якому виголошується молитовна тема, що закінчується співом «Алилуя», та ікоса, в якому розвинуто задану кондаком тему. Акафіст закінчується повторенням першої пісні – спочатку ікос, тоді кондак. Таким чином висловлюється безперервність тривання молитви, коли «кінець» стає новим «початком».

536   Богослужіння видимо являє спільноту Церкви як ікону невидимої спільноти Отця, і Сина, і Святого Духа. Звершуване Церквою богослужіння через обряд діє і на тілесні чуття людини: ми бачимо храм та ікони, чуємо молитовний спів, вдихаємо запах ладану, відчуваємо смак «благого Господа», торкаємося устами ікон і Євангелія. Усі органи чуття нашого тіла беруть участь у богопочитанні, аби людина всеціло, духом, душею і тілом, приносила Богові «словесну службу».

544   Основними частинами Утрені є шестипсалміє, читання Євангелія, канон, хвалитні псалми та славослов’я. Шестипсалміє, яким починається Утреня, відображає чування вірних в очікуванні переможного приходу світла Христового. В історії спасіння «ранком», чи «утренею», стало богоявлення – прихід «світла у темряву». Воно почалося ще у Вифлеємі, тому на початку Утрені співаємо різдвяну ангельську пісню: «Слава в вишніх Богу, а на землі мир». Боже Світло возсіяло над Йорданом, що знаменуємо співом: «Бог Господь і явився нам, благословен, хто йде в ім’я Господнє». Перемогою світла над темрявою стало Христове воскресіння. Радість цієї перемоги чудово передано в піснеспіві «Ангельський собор» Воскресної (недільної) утрені: мироносиці, котрі ще на світанку поспішали до Господнього гробу, побачили ангела, що звіщав воскресіння Христа – «Світла великого».

563   Моління і піснеспіви тижневого кола долучають до Божественної Літургії і богослужінь денного кола. Ці моління розспівуються означеним черговим гласом (грецькою іхос – звук, відлуння). Традиція церковного співу на вісім гласів випливає з події Пасхи – «Восьмого дня». Повне «восьмигласся» триває вісім тижнів. Зібрані воєдино, моління восьми гласів складають книгу під назвою Октоїх (з грецької Восьмигласник).

621 Літургійний або церковний спів є виявом богопочитання. Церковний спів – це молитва славослів’я, якою Церква єднається з ангельськими хорами у прославленні Пресвятої Тройці. Джерелом славослів’я є споглядання Пресвятої Тройці, а тому літургійний спів – це справжня висока «музика богослов’я». У літургійному співі людина бере участь у «безтілесному» співі^[1] ангельських хорів, «херувимів тайно являючи».

^[1] Пор. Молитовник «Прийдіте, поклонімся», Акафіст до Богородиці, ікос 1.

622 Щоб «озвучити» спів ангелів, людині потрібні благодать і сила Святого Духа. Тому людину, яка молиться, можна порівняти з «інструментом» Святого Духа^[1]: як інструмент видає звук завдяки наповненню його повітрям, так і людина молиться в звуках, бо її наповнює повітря – «подух» Святого Духа. Звідси й подвійність розспівуваної молитви: молиться не тільки людина на чутному для вуха рівні – у ній молиться також Святий Дух через Сина Божого до Отця (пор. Рм. 8, 26). Церковний літургійно-хоровий спів є земною іконою небесного співу хору ангелів.

^[1] Пор. Квітна тріодь, Неділя П’ятдесятниці, вечірня, стихира; пор. Мінея, Трьох Святителів (30 січня/12 лютого), вечірня, стихира на стиховні.

624          Співець, смиренно дотримуючись церковного уставу щодо співу, за допомогою розспіву стає справжнім знаряддям Святого Духа, щоб налаштувати людей на спільну молитву. Літургійний спів не є «концертом духовної музики», під час якого люди діляться на «виконавців» і «слухачів», – він залучає всіх до спільної молитви. Через те спів, участь у якому бере присутній на богослужінні народ Божий, кожного разу є неповторною подією співдії та єднання вільних осіб, що моляться «одними устами й одним серцем».

871 Подружня любов чоловіка і жінки виражається у статевому співжитті. Статевим актом подруги єднаються в любові, виявляючи нерозривну єдність подружнього життя. Істинна подружня любов є любов’ю плідною, тому тілесне єднання подругів відкрите до дітородження. Статевий акт має подвійний вимір: єднальний і дітородний. Тільки такий подружній акт є цнотливим і чистим. Втрата хоча б одного з цих вимірів статевого акту викривлює його зміст, руйнує цнотливість і чистоту подружнього життя, а тому є гріхом^[1].

^[1] Павло VI, Енцикліка Humanae vitae [«Людського життя»], (25 липня 1968), 12.