18  Віра Церкви основується на Божому Об’явленні. У цьому Об’явленні невидимий Бог з повноти своєї любові промовляє до людей, щоб об’явити їм Себе і покликати їх до сопричастя зі Собою: «Сподобалось Богові, у Його доброті й мудрості, об’явити Себе самого й подати до відома таїнство своєї волі (пор. Еф. 1, 9), завдяки якій люди через Христа – Слово, що стало тілом, у Святому Дусі мають доступ до Отця і стають учасниками Божої природи» (пор. Еф. 2, 18; 2 Пт. 1, 4^[1]). Бог, що «у світлі живе неприступнім, якого ніхто з людей не бачив, ані бачити не може» (1 Тм. 6, 16; пор. Йо. 1, 18; 1 Йо. 4, 12), «у тіло одягнувшись, прийшов до людей, на землі живучих, щоб довідались вони про відвідини їх і Господнє пришестя^[2]». Об’являючи Себе, Бог, який у своїй сутності є непізнанним, бажає, щоб люди відповіли Йому, пізнавали Його і любили Його понад усе^[3].

^[2] Іларіон, митрополит Київський, Слово про закон і благодать.

^[3] Пор. Катехизм Католицької Церкви, 52.

30  Бог Отець, Який об’явив Себе через Свого Сина, Святим Духом дарує Своє життя вірним у Церкві. Це благодатне діяння Святого Духа, Який усім тим, що живуть у сопричасті з Богом, об’являє Істину і життя у ній, називаємо Святим Переданням. Бог, який «хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1 Тм. 2, 4), тобто до Ісуса Христа (див. Йо. 14, 6), відкриває людям «тайни, сховані від початку світу» (Мт. 13, 35), а Його слово залишається непохитним і незмінним: «Те, що Бог об’явив на спасіння всіх народів, те й найласкавіше так уклав, щоб воно зберігалося непорушним вічно і було передане всім поколінням^[1]». Отже, Христос має бути проповідуваний усім народам і всім людям, щоб таким чином Об’явлення дійшло до всіх кінців землі.

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Боже Об’явлення Dei Verbum [«Боже Слово»], 7.

36     Перші християнські спільноти зберігали і передавали апостольське навчання, проповідували Боже Слово та жили ним (пор. Флп. 2, 6-11), постійно перебуваючи «в апостольській науці та спільності, на ламанні хліба й молитвах» (Ді. 2, 42). Зокрема, «ламаючи хліб», християни пізнавали сповнення Євангелія та присутність серед них Христа (див. Лк. 24, 31), й одночасно звіщали прихід прийдешнього віку, живучи в цьому світі, але не будучи «від цього світу» (пор. Йо. 15, 19; 17, 14). Ці слова можна застосувати вповні і до сьогоднішньої Церкви, яка продовжує в собі апостольське Передання. Вона не перестає закликати людей, на зразок апостола Петра, до покаяння і хрещення, завдяки яким вони отримають дар Святого Духа, тому що «для вас бо ця обітниця, і для дітей ваших, та й для всіх тих, що далеко, скільки б їх покликав Господь, наш Бог» (Ді. 2, 39). Передсмак тих подій і приходу Царства Божого вірні мають у Пресвятій Євхаристії, в якій здійснюється зустріч і сопричастя Бога і людей. Це і є зміст Передання, яким Церква жила в апостольські часи, яким живе сьогодні й буде жити в прийдешньому віці.

54     Катехиза – це тлумачення християнського вчення, яке служить приготуванню оглашенних до Хрещення, воцерковленню вірних та поглибленню їхньої віри (містагогія). Приклади апостольської катехизи знаходимо зокрема в Першому посланні апостола Павла до Корінтян, де апостол відповідає на питання віруючих та з’ясовує зв’язок між вірою і щоденним життям. Метою катехизи – основного діяння Церкви – є навчати й виховувати у вірі християнина та провадити його до сопричастя з Ісусом Христом та церковною спільнотою. Катехиза має систематичний характер і висвітлює християнське розуміння особистого та суспільного життя віруючих людей у світлі вчення Христа та Церкви.

73  У наших літургійних та особистих молитвах, через постійне взивання та прославу імені Отця, і Сина, і Святого Духа, ми одночасно висловлюємо нашу віру та сопричастя з Пресвятою Тройцею, яка дарує нам «благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа^[1]».

^[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, виголошення перед анафорою.

80  У своєму досвіді Церква завжди споглядає Отця у відношенні до Сина і Святого Духа, а Тройцю – як сопричастя Осіб. «Вірую в єдиного Бога, в Тройці славленого Отця неродженого, безначального, нескінченного; Сина ж родженого, але собезначального Отцеві і співнескінченного; і Духа Святого, що від Отця ісходить і в Сині являється, але також собезначального і рівного Отцеві і Синові, – у Тройцю єдиносущну, але роздільну Особами, Тройцю за іменами, але єдиного Бога^[1]».

^[1] Іларіон, митрополит Київський, Ісповідання віри.

81  Отець є Отцем тому, що є Отцем Сина і Джерелом ісходження Святого Духа. Син і Святий Дух – «від Отця, хоч і не після Отця^[1]». Родження Слова й ісходження Духа не можна сприймати в категоріях часу: «Отець бо споконвічно родить Сина споконвічного та співпрестольного, а Дух Святий є в Отці співславлений з Сином: одна сила, одна природа, одне Божество^[2]». Бог Отець є Началом найтіснішого і нероздільного сопричастя (грецькою – койнонія) у любові Божих Осіб.

^[1] Пор. Григорій Богослов, Слово 29. Про богослов’я третє, 3.

^[2] Квітна тріодь, Неділя П’ятдесятниці, стихира на «Господи, взиваю я».

116   Анафора Літургії святого Василія Великого згадує дев’ять ангельських чинів: «Тебе ж хвалять ангели, архангели, престоли, господьства, начала, влади, сили і багатоокі херувими; перед Тобою навкруги стоять серафими». Ангельські чини названі «хорами» через сопричастя з Богом і між собою. Ангели безнастанно возносять «хвалу Богові» – перебувають у світлі Божої слави.

133   Образ Пресвятої Тройці у людській спільноті – це природна єдність людської спільноти, що існує в сопричасті любові Адама і Єви. Доповнюючи одне одного фізично, психологічно і духовно, Адам і Єва є різними й водночас рівними особами.

151   Унаслідок гріха людський ум також затьмарився і людина втратила сопричастя з Богом – найвищою Істиною. Гріх став причиною того, що людина перестала розуміти своє покликання і призначення існування всіх сотворінь, яким Адам сам в раю надавав імена (див. Бут. 2, 20).

255 П’ятдесятого дня після Христового Воскресіння Церква святкує Зіслання Святого Духа на апостолів (див. Ді. 2, 1-4). Зіслання Святого Духа знаменує собою завершення Божого сходження до творіння, розпочатого в сотворенні світу. У Дусі Святому Бог дарує Себе людині. Цей дар Божого життя є завжди благим для людини, тому ми називаємо його благодаттю. Дар Святого Духа дає людині можливість стати причасником Божої природи – бути обожествленою, увійти в сопричастя Осіб Пресвятої Тройці. Святий Дух наповнює творіння Своєю благодаттю і звершує його згідно з Божим задумом: «Божий Дух мав темряву матерії одуховнити, просвітити та втягнути в круг Божого життя^[1]».

 272   Церква як середовище діяння Отця, і Сина, і Святого Духа є іконою Пресвятої Тройці, тобто спільнотою сопричастя Бога з людьми і людей між собою. Як один Бог є у трьох Особах, так і єдина спільнота Церкви існує в соборності помісних Церков, які перебувають у сопричасті між собою.

273 Людина сотворена на «взірець» сопричастя Осіб Пресвятої Тройці: «Сотворімо […] на Наш образ і на Нашу подобу […]. І сотворив Бог людину […] чоловіком і жінкою» (Бут. 1, 26-27). Сотворення людини як чоловіка і жінки, за предвічним задумом Божим, стало початком об’явлення про Церкву: «Подібно до того, як Божа воля є діянням і називається сотворенням світу, так помисел Його є спасінням людей і називається Церквою^[1]».

^[1] Климент Олександрійський, Педагог, 1,1.

280 Божий задум щодо Церкви – зібрати воєдино все людство: «Коли Ти, Всевишній, зійшов і мови змішав, то поділив між собою народи. Коли ж вогненні язики Ти роздавав, то до з’єднання всіх призвав; тому однодушно славимо Пресвятого Духа^[1]». Те, що було розпорошене й відчужене (Вавилонська вежа), Христос, даруючи Духа, у Церкві зближує і поєднує (П’ятдесятниця). Патріарх Йосиф Сліпий бачить це з’єднання в сопричасті помісних Церков: «Христос Своїм приходом створив з людства Божу родину, Божий люд, що складається з численних народів, помісних Церков, які є теж малими Христовими родинами у великій єдиній спільноті^[2]».

^[1] Квітна тріодь, Неділя П’ятдесятниці, кондак празника.

^[2] Патріарх Йосиф, Соборне Різдвяне послання, (9 грудня 1974).

290 Церква виявляє, що вона є соборна (грецькою – католицька), коли збирає навколо євхаристійної Трапези спільноту вірних. Зібрана спільнота Церкви творить Євхаристію, а Євхаристія творить Церкву в сопричасті вірних із Христом і між собою: «Чим стають ті, що причащаються? Одним Тілом Христовим. Як хліб постає з багатьох зерен і стає одним, так і ми єднаємося один з одним і з Христом^[1]». Очолює євхаристійне зібрання єпископ – «намісник Христа^[2]». Він є «предстоятелем», оскільки «стоїть перед» Богом, очолює літургійне зібрання і водночас є «образом Бога» для спільноти^[3]. Його «першість» у спільноті, зібраній на Євхаристійну аґапе – «трапезу любові», є «першістю в любові». Позаяк єпископ очолює Євхаристію, звершувану в конкретній місцевій спільноті, він очолює місцеву Церкву (єпархію): «Нехай ніхто без волі єпископа нічого не чинить з того, що стосується Церкви^[4]». Єпископ є главою єпархії, як Христос є Главою Церкви. Титул єпископа вказує на місто єпископського престолу, яке є місцем звершення ним Євхаристії.

^[1] Йоан Золотоустий, Гомілії на Перше послання до корінтян, 24, 2.

^[2] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 27.

^[3] Пор. Ігнатій Антіохійський, Послання до Смирнян, 8, 2 – 9, 1.

^[4] Ігнатій Антіохійський, Послання до Смирнян, 8, 1.

291 Кожна місцева Церква у звершенні єпископом Євхаристії та через спільність віри входить у сопричастя з іншими місцевими Церквами. Місцеві Церкви в сопричасті творять помісну Церкву на чолі з предстоятелем – єпископом, архиєпископом, митрополитом чи патріархом. Першою між помісними Церквами є Римська, бо її предстоятелем є Римський Папа – наступник апостола Петра. Він є вчителем і правилом апостольської віри, якому Господь дає дар непомильності у справах віри і моралі, щоб оберігати чистоту та непорушність Божественного вчення. Як апостол Петро виявив до Христа любов, «більшу» від інших і отримав від Христа доручення пасти Його стадо (пор. Йо. 21, 15-18), так і Римський Петровий Престіл «головує в любові^[1]» і зберігає першість (латинською «примат») серед помісних Церков^[2]. Ця першість здійснюється через Петрове служіння Римських єпископів, яке наша Церква сповідує в титулі «Святіший Вселенський Архиєрей».

^[1] Ігнатій Антіохійський, Послання до Римлян, 1, 1.

^[2] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 13; див. також там само 18: «Щоб і сам єпископат зберігся в єдності й неподільності, наставив святого Петра над іншими апостолами та встановив у ньому тривале й видиме начало й основу єдності віри та сопричастя (Пор. І Ватиканський Собор, Догматична конституція Pastor Aeternus [«Вічний Пастир»], (18.07.1870): Денц. 1821 (3050 сл.). І це вчення про установу, тривалість, силу та смисл священної першості Римського Архиєрея та про його непомильне навчання, Священний Собор знову подає всім вірним для непохитного вірування».

292 Сопричастя помісних Церков творить соборність (католицькість) Церкви. Найвищим виявом соборності Церкви є Вселенський собор. «Собор являється збором верховних пастирів Христової Церкви, які дають свідчення віри і життя повірених їхньому учительському і пастирському служінню Церков^[1]».

^[1] Патріарх Йосиф, Завіщання (22.12.1981) .

296 Єпископ, що «предсідає в любові», поставляє на служіння своїх помічників – священиків. «Віддаль між єпископами і священиками невелика, оскільки і пресвітерам доручено предстояти і навчати в Церкві. Те, що [апостол] Павло каже про єпископів, стосується так само й священиків^[1]…». Апостольство священика полягає в тому, щоб очолювати євхаристійну спільноту від імені єпископа, виявляючи сопричастя з ним через поминання його імені, та служити для освячення і спасіння довіреного йому народу Божого.

^[1] Йоан Золотоустий, Коментар на Перше послання до Тимотея. Гомілія 11, 1.

301 Божий Син прийняв людське тіло в конкретний історичний час та у визначеному місці. Він був сином єврейського народу, прийнявши його звичаї, культуру й ментальність. Подібно й Благовість Христа, незмінна вчора, сьогодні і завтра, у проповіді Церкви «зодягається» в ментальність і культуру різних народів. Так формуються самобутні церковні традиції, народжуються і зростають помісні Церкви. «У церковній спільноті законно існують окремі [помісні] Церкви, що мають свої власні традиції^[1]».

^[1] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»],13.

304 У кожній помісній Церкві, яка перебуває в сопричасті з іншими помісними Церквами, діє вся повнота Церкви Христової. Видимим знаком сопричастя Церков є Вселенський Архиєрей – Папа Римський, першість якого у любові та у вчительському служінні належить до спадщини віри всього християнства. Митрополит Київський Іларіон, прославляючи святого Климента Папу, визнавав його «мучеників похвалою, святителів прикрасою і непохитною основою Церкви Христової, котру ворота пекла не подолають^[1]». Сопричастя з Римською Церквою є ознакою та умовою приналежності до Вселенської Церкви. «Від приходу до нас Воплоченого Слова всі християнські Церкви вважали і вважають велику Церкву, яка є там [у Римі], єдиною основою та фундаментом^[2]».

^[1] Іларіон, митрополит Київський, Слово на оновлення Десятинної церкви.

^[2] Максим Ісповідник, Твори богословські й полемічні.

306 Сопричастя Церков затьмарене гріхом церковних розділень. В історії Церков-сестер доводилося долати наслідки людських гріхів і немочей. Прикладом подолання такого церковного розділення було сопричастя Церков, досягнене на Флорентійському соборі, а згодом, на підставі флорентійської традиції, – і в Берестейському єднанні: «Радується небо, і земля хай веселиться (Пс. 96, 11), бо знято стіну поділу, яка відділяла Західну Церкву від Східної, і прийшов мир і злагода, а сталось це завдяки тому наріжному каменю – Христові, Який, кріпко зв’язавши обоє любовним миром, з двох зробив одне (див. Еф. 2, 20; 2, 14) та утвердив і злучив вічним союзом^[1]». Шлях до відновлення сопричастя Церков пролягає через усвідомлення помісними Церквами того, що вони є Церквами-сестрами у лоні єдиної святої, соборної і апостольської Церкви: «Нині… Бог дозволяє нам знову відкрити, що ми є Церквами-сестрами, попри перешкоди, що виникли між нами в минулому^[2]».

^[1] Флорентійський Собор, Орос.

^[2] Іван Павло ІІ. Енцикліка Ut unum sint [«Щоб усі були одно»], (25 травня 1995), 57.

307   Київська Митрополія, народжена у святоволодимировому Хрещенні, була Церквою-дочкою Царгородської Церкви, а через неї перебувала у сопричасті з Римською та іншими помісними Церквами Вселенської Церкви. Попри втрату сопричастя між Римською і Царгородською Церквами, Київська Митрополія і далі перебувала в сопричасті з обома Церквами. 1596 року в акті Берестейської унії Київська Митрополія, вірна своїй прадавній традиції, підтвердила своє сопричастя з Римською Церквою. Тому УГКЦ є прямою спадкоємицею Київської Митрополії в сопричасті з Римською Церквою.

308 Християнські Церкви усвідомлюють, що сопричастя Церков є не «поглинанням і злиттям, а зустріччю у правді й любові^[1]». Ця зустріч веде до єдності у вірі і спільної участі у Святих Таїнствах. Досягненню саме такого сопричастя між розділеними Церквами, а також відновленню внутрішньої єдності Київської Митрополії і служить екуменічна діяльність нашої Церкви.

^[1] Іван Павло ІІ, Енцикліка Slavorum apostoli [«Апостоли слов’ян»], (2 червня 1985), 27.

312   Ікона «Знамення» зображає Христа в лоні Діви – знак, провіщений пророком Ісаєю (пор. Іс. 7, 14). Ікона «Одигітрія» (з грецької Провідниця, Та, яка вказує шлях) зображає Богородицю, яка вказує на Христа – путь, істину і життя (пор. Йо. 14, 6). Ікона «Умилення» (Зворушення) зображає тісне сопричастя Матері і Сина. Ікона «Матері Божої неустанної помочі» описує споглядання Божим Дитям майбутніх Страстей та наголошує на співстражданні Богородиці в страстях її Сина. Ікона «Оранта» (з латинської та, що молиться) зображає Пресвяту Богородицю з піднятими у молитві руками, як заступницю за людський рід перед Отцем Небесним.

321   Подвиг святих Церкви описаний у їхніх житіях – «словесних іконах» святих, писаних у світлі благодатного обожествлення. Зміст житія святого, як і зміст ікони, полягає не так у відображенні його біографії, як у представленні його духовного лику. Повнота духовного життя святого описується в житіях як осягнення сопричастя з Богом у глибокому молитовному житті, любові до ближніх і гармонії з навколишнім світом.

328   Перший розділ «Молитва Церковної спільноти» описує богослужбове життя Церкви: Божественну Літургію, Святі Таїнства, молитовне правило та різнорідні освячення і благословення. Богослужіння супроводжують кожного християнина від народження до смерті, огортаючи світлом Божої благодаті всі його житейські потреби, матеріальні й духовні. У видимому земному богослужінні, яке нерозривно пов’язане з невидимим небесним, спільнота вірних входить у сопричастя з Богом, являє себе єдиною родиною Божою з «єдиним серцем і єдиними устами».

331   Бог сотворив людину на Свій образ і подобу, покликавши її до спілкування із Собою. Господь відкрив людям Своє прагнення спілкуватися з ними, чути їхні відповіді на Свої слова. Він прагне, щоб люди в любові пізнавали Його, і хоче наповнити їх Своєю любов’ю.

333   У Новому Завіті людина сподобляється від Бога Отця повного сопричастя з Ним, дарованого через Христа у Святому Дусі. Цей Завіт звершився у Христі – воплоченому Синові Божому, Який нерозривно поєднав у Собі Боже і людське життя. Життя людини у Христі, її молитва – це поглиблення дару сопричастя.

334   Людина зростає в сопричасті з Богом у спільноті вірних – Церкві, яка є Тілом Христовим. Найвища молитва – церковна, літургійна, богослужбова, у якій люди єднаються з Богом і між собою, утворюючи родину Божу з «єдиним серцем і єдиними устами».

353   Священнослужитель звершує Проскомидію у святилищі за зачиненими Царськими дверима, однак кожен вірний теж є її безпосереднім учасником. Вірні беруть участь у Проскомидії, подаючи прохання за себе та за інших людей і приносячи пожертви. Покладання на одному дискосі «поіменних» частичок виявляє належність усіх вірних до одного Христового Тіла, а через це – сопричастя з Богом та одне з одним. Кожний є неповторною особою, яку Бог називає по імені. Коли приносимо й віддаємо Богові наші «житейські печалі», то виходимо за межі приватного і входимо в нове, церковне, соборне сопричастя. Тепер вірні приготовані до «спільного діла» – Літургії.

433 Пресвята Євхаристія найповніше виявляє і творить нашу спільність і з Богом, і з людьми. Усі, хто причащається Христа, стають «одне в Христі тіло, кожен один одному член» (Рм. 12, 5), тобто єдиною Церквою: «Тому що один [Євхаристійний] хліб, – нас багато становить одне [Христове] тіло, бо всі ми беремо участь у одному хлібі» (1 Кр. 10, 17). Це саме сповідуємо в Анафорі Літургії святого Василія Великого, коли просимо: «Нас усіх, що від одного Хліба і Чаші причащаємося, з’єднай одного з одним на причастя єдиного Духа Святого». Святий Йоан Дамаскин навчає: «Причастям це таїнство називається тому, що через нього ми причащаємося Божества Ісуса. А сопричастям воно називається – і дійсно є – тому, що через нього ми входимо в сопричастя з Христом, беручи участь як у Його тілі, так і в Божестві. Водночас, через це Таїнство входимо в сопричастя і єднаємось одні з одними, бо як ми причащаємось одного хліба, так усі стаємо єдиним Тілом Христовим і єдиною Кров’ю та членами одні одних, будучи співтілесними Христові^[1]».

^[1] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, IV, 13.

586   Храм вірних є образом повноти Церкви: спільнота збирається довкола Христа, свого Голови, зображеного в центрі купола. На стінах храму розміщені численні ікони святих, які являють сопричастя земної Церкви і Церкви небесної. Посередині храму вірних на столі (тетраподі) з хрестом і свічками міститься храмова ікона або ікона свята, яку вірні почитають поклоном і поцілунком, входячи та виходячи з храму. У храмі вірних спільнота підносить молитви до Бога, перед іконостасом читають і проповідують Слово Боже, вірні причащаються Тіла і Крові Христової. Перед тетраподом звершуються Чини Хрещення, Миропомазання та Вінчання, а перед іконою Спасителя – Чин Сповіді.

618   Традиція звершення Божественної Літургії на мощах святих живе в Церкві й досі. Під час освячення престолу в нього вкладають святі мощі, а також покладають на престолі антимінс (дослівно замість столу) – полотно із зображенням покладення Христа до гробу, вшитими мощами та підписом правлячого архиєрея. Антимінс є символом сопричастя священика і церковної громади з єпископом і тому без нього не можна відправляти Служби Божої. Існує також побожний звичай вкладати в ікони мощі святих чи часточки речей, якими святі користувалися. VII Вселенський собор 787 року урочисто підтверджує традицію почитання мощей разом із традицією почитання ікон. Господь по-різному прославляє мощі святих: деякі є нетлінними, інші – мироточивими (святителя Миколая, великомученика Дмитрія, києво-печерських преподобних отців). Почитанням оточує Церква й знаряддя мучеництва святих – наприклад, кайдани апостола Петра, які вшановує 16/29 січня.

719   Дари Святого Духа – це дарована людині здатність приймати Бога та бути відкритою до сопричастя з Ним. Цих дарів є сім: мудрість, розум, рада, кріпость, знання, побожність і страх Божий. Про ці дари пророк Ісая провіщав як про ознаки очікуваного Спасителя: «Дух Господній спочине на Ньому, дух мудрості й розуму, дух ради і кріпості, дух знання й страху Господнього» (Іс. 11, 2).

861   Людську статевість можна збагнути тільки у світлі християнського розуміння любові як сопричастя осіб. Таке сопричастя здійснюється в любові як самодаруванні однієї особи іншій. Цю любов дарує людині Святий Дух, Який відкриває її на іншу особу.

869 Найважливішою метою подружнього життя є сопричастя чоловіка і жінки в любові, щоб, перебуваючи в ній, ще більше пізнавали Бога, що є Любов, і щоб в Його любові їхня любов була плідною: «Що в людині є душа, то є любов у родині. Не стане душі – не стає і життя; буде тіло, але мертве. Родина без любові – як тіло без душі^[1]». Подружня любов існує перш за все задля добра самих подругів.

^[1] Митрополит Андрей, Пастирське послання О супружестві і родині (17 лютого 1902).

918   Церква – ікона Пресвятої Тройці – вводить людину в досвід богоспілкування і зростає як спільнота осіб у Дусі Святому. Унікальний досвід Церкви – в тому, що людина може бути собою (особою) тільки в сопричасті з іншими особами. Як єдність Церкви Христової завжди існує в різноманітті, так і сопричастя осіб у Церкві не нівелює унікальності особи, а, навпаки, є запорукою розвитку та збереження її ідентичності. Тому таке сопричастя осіб і є їхнім спільним благом.

920   Церква, звершуючи місію переображення суспільства, передає йому досвід сопричастя в моральних принципах християнського життя. Принцип спільного блага, зокрема, полягає в тому, що суспільство створює умови для вільного розвитку особи, яка водночас працює на благо суспільства.

923 Соборність Церкви – це її місія збирати («собирати») розпорошених гріхом людей і цілі народи, виховувати в кожній людині відповідальність не тільки за себе, а й за інших та, врешті, за все людство^[1]. Крім почуття особистої відповідальності й причетності до справ своєї спільноти, соборність відкриває людині інших людей та інші спільноти для сопричастя з ними і дає досвід такого сопричастя. Соборність вносить дух порозуміння, у якому різні спільноти переростають свої групові інтереси, опановують культуру діалогу та взаємної підтримки, щоб долати ті чи інші непорозуміння і конфлікти.

^[1] Пор. Компендіум соціальної доктрини Церкви, 192.

924   З досвіду церковної соборності випливає принцип солідарності, в якому сопричастя осіб виражається як співзалежність індивідів, а відповідальність за Церкву – як обов’язок участі в суспільному житті й співпраці з іншими людьми – членами суспільства.