3. Наш Катехизм вже самою назвою «Христос – наша Пасха» вказує на пасхальну основу віри. Адже Христос своєю смертю «смерть подолав», а воскресінням «нам дарував життя вічне». Віра у воскресіння Христове веде нас до віри в Бога – Отця, і Сина, і Святого Духа, бо Христос – Син Божий, «один у Святій Тройці», у Святому Дусі об’явив нам Бога Отця. Цю віру апостолів Церква урочисто сповідує в Нікейсько-Царгородському Символі віри^[1]:

Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, творця неба і землі, і всього видимого і невидимого.

І в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, єдинородного, від Отця родженого перед усіма віками.

Світло від світла, Бога істинного від Бога істинного, родженого, несотвореного, єдиносущного з Отцем, що через Нього все сталося.

Він задля нас людей і нашого ради спасіння зійшов із небес, і воплотився з Духа Святого і Марії Діви, і став чоловіком.

І був розп’ятий за нас за Понтія Пилата, і страждав, і був похований.

І воскрес у третій день, згідно з Писанням.

І вознісся на небо, і сидить праворуч Отця.

І вдруге прийде зі славою судити живих і мертвих, а Його цар-ству не буде кінця.

І в Духа Святого, Господа животворящого, що від Отця [і Сина] ісходить, що з Отцем і Сином рівнопокланяємий і рівнославимий, що говорив через пророків.

В єдину, святу, соборну й апостольську Церкву.

Ісповідую одне хрещення на відпущення гріхів.

Очікую воскресіння мертвих і життя майбутнього віку. Амінь.

 

^[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого; І Кон-стантинопольський Собор, Нікейсько-Царгородський Символ віри.

8    Анафора є водночас осердям нашого Катехизму, яке не лише об’єднує всі три його частини в єдине ціле, але й надає йому характеру богопочитання. Анафора, центром якої є Пасха Христа, є спомином цієї спасительної події на тлі опису створення і спасіння світу Отцем, і Сином, і Святим Духом. Наша традиція знає дві анафори: Літургії святого Йоана Золотоустого і Літургії святого Василія Великого. Ми використовуємо в нашому Катехизмі анафору Літургії святого Василія Великого, яка розгорнуто описує історію спасіння^[1]:

Сущий Владико, Господи, Боже Отче Вседержителю, поклоняємий, достойно воістину, і праведно, і гарно, як годиться величності святости твоєї, тебе хвалити, тебе оспівувати, тебе благословити, тобі поклонятися, Тобі дякувати, тебе славити, єдиного істинно сущого Бога, і тобі приносити з серцем сокрушенним і духом смиренним оцю духовну службу нашу, бо Ти єси той, хто дарував нам пізнання Своєї істини. І хто спроможний висловити могутність твою, голосною вчинити всю хвалу твою або повідати кожночасно чудеса твої?

Владико всіх, Господи неба і землі, і всього видимого й невидимого створіння, Ти, що сидиш на престолі слави і споглядаєш на безодні – безначальний, невидимий, незбагненний, неописаний, незмінний; Отче Господа нашого Ісуса Христа, великого Бога і Спасителя, надії нашої, Який є образом благости твоєї, печать рівнообразна, що в Собі являє тебе – Отця, живе Слово, Бог істинний, предвічна премудрість, життя, освячення, сила, справжнє світло, що через Нього Дух Святий з’явився, Дух істини, дар усиновлення, запорука майбутнього спадкоємства, початок вічних благ, животворяща сила, джерело освячення; Ним бо підкріплене все створіння, духовне і розумне, Тобі служить і тобі повсякчасно возсилає славослов’я, бо все служить тобі. тебе ж хвалять ангели, архангели, престоли, господьства, начала, влади, сили і багатоокі херувими; перед Тобою навкруги стоять серафими, шість крил в одного і шість крил у другого; двома ото вони покривають обличчя свої, а двома ноги, двома ж літаючи, безперестанно взивають один до одного устами, в невмовкаючих славословленнях,

Переможну пісню співаючи, викликуючи, взиваючи і промовляючи:

Свят, свят, свят Господь Саваот, повне небо і земля слави Твоєї, осанна на висотах. Благословенний, хто йде в ім’я Господнє, осанна на висотах.

З цими блаженними силами, Владико чоловіколюбче, і ми грішні, кличемо і мовимо: Святий єси і воістину пресвятий, і немає міри величі святости твоєї, і праведний єси в усіх ділах твоїх, бо правдою й істинною постановою ти все здійснив щодо нас. Ти бо створив людину, взявши порох із землі, і, вдостоївши її образом Своїм, Боже, ти поставив її в достатньому раю, і за збереження заповідей твоїх Ти обітував їй безсмертне життя і насолоду вічних благ. Коли ж вона не послухала тебе, істинного Бога, що створив її, і дала себе звести зміїною приманою і вмертвила себе своїми прогрішеннями, ти, Боже, праведним твоїм судом вигнав її з раю в цей світ і повернув до землі, з якої вона була взята, улаштовуючи їй спасіння через відродження в самому Христі твоєму. Бо не відвернувся ти докраю від створіння Твого, що його ти створив, благий, ані не забув ти діла рук твоїх, але відвідував їх на всі лади, із-за милосердя милости твоєї; ти посилав пророків, творив чудеса через святих твоїх, що в кожному роді добровгодили тобі; Ти промовляв до нас устами слуг Твоїх пророків, провіщаючи нам прийдешнє спасіння; Ти дав нам закон на поміч й ангелів поставив охоронцями. А коли прийшла повнота часу, ти говорив до нас через самого Сина Твого, що ним Ти і віки сотворив. Він, бувши відблиском слави твоєї і образом істоти твоєї, що носить все словом сили своєї, не вважав на здобич бути рівним тобі, Богові й Отцеві, але, будучи предвічним Богом, на землі появився і з людьми співжив; і, народившись з Діви святої, сам умалив себе, вид слуги прийняв і став подібним до тіла смирення нашого, щоб нас подібними вчинити до образу слави своєї. Бо тому, що через людину гріх увійшов у світ, а через гріх – смерть, благоволив твій Син, будучи в лоні в тебе, Бога й Отця, що народився від жінки, святої Богородиці і приснодіви Марії, бувши під законом, осудити гріх своїм тілом, щоб, умираючи в Адамі, оживотворилися ми в самому Христі. І, поживши в цьому світі, він дав спасенні повеління, відвернув нас від ідольської примани, привів до пізнання тебе, істинного Бога й Отця, придбав собі нас у вибраний люд, царське священство, народ святий і, очистивши нас водою й освятивши Духом Святим, віддав себе взамін смерті, що в собі держала нас, запроданих гріхові. І, зійшовши через хрест до аду, щоб наповнити собою все, він усунув болі смертні і воскрес у третій день, і простелив шлях усякій плоті воскресінням з мертвих, бо неможливо було, щоб зотління держало начальника життя. Він став початком померлих, первородним з мертвих, щоб самому бути всім, серед усіх першим. І, вийшовши на небо, Він сів праворуч величности твоєї на висотах, і прийде віддати кожному за вчинками його. А на спомин спасенного свого страждання Він зоставив нам це, що ми принесли за його заповідями. він бо, маючи вийти на добровільну, і приснопам’ятну, і животворящу свою смерть, в ночі, в яку віддав себе за життя світу, взяв хліб у святі свої і пречисті руки, показав тобі, Богові й Отцеві, воздав хвалу, поблагословив, освятив, переломив:

Дав святим своїм учням і апостолам, кажучи: Прийміть, їжте, це є тіло моє, що за вас ламається на відпущення гріхів.

Амінь.

так само взяв і чашу з виноградним плодом, розвів, воздав хвалу, поблагословив, освятив:

Дав святим своїм учням і апостолам, кажучи: Пийте з неї всі, це є кров моя нового завіту, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів.

Амінь.

Це чиніть на Мій спомин, бо кожного разу, коли їсте хліб цей і п’єте чашу цю, мою смерть звіщаєте, моє воскресіння ісповідуєте. Отож і ми, Владико, споминаючи спасительні його страждання, животворящий хрест, триденне погребення, з мертвих воскресіння, на небеса вознесіння, праворуч тебе, Бога й Отця, сидіння, і славний і страшний його другий прихід,

твоє від твоїх тобі приносимо, за всіх і за все.

Тебе оспівуємо, Tебе благословимо, Тобі дякуємо, Господи, і молимось Tобі, Боже наш.

Ради цього, Владико пресвятий, і ми грішні і недостойні слуги твої, сподобившися служити святому твоєму жертовникові, не за праведні вчинки наші, бо нічого доброго ми не вчинили на землі, але ради милости твоєї і щедрот твоїх, що ти їх щедро зілляв на нас, зі сміливістю приближаємося до Твого святого жертовника і, поклавши ці дари, під якими скривається святе тіло і кров Христа Твого, тобі молимось і тебе призиваємо, Святий над святими, щоб доброзичливістю твоєї благости прийшов Дух твій Святий на нас і на дари ці, що перед нами, і поблагословив їх, і освятив, і показав:

Хліб ото цей – самим чесним тілом Господа, і Бога, і Спаса нашого Ісуса Христа.

А чашу оцю самою чесною кров’ю Господа, і Бога, і Спаса нашого Ісуса Христа.

Пролитою за життя світу.

А нас усіх, що від одного хліба і чаші причащаємося, з’єднай одного з одним на причастя єдиного Духа Святого і вчини, щоб ні один з нас не причастився святого тіла й крови Христа Твого на суд або на осудження, але щоб ми знайшли милість і благодать з усіма святими, що від віку тобі благовгодили, праотцями, отцями, патріярхами, пророками, апостолами, проповідниками, благовісниками, мучениками, ісповідниками, вчителями, і з усяким духом праведним, померлим у вірі.

Особливо з пресвятою, пречистою, преблагословенною, славною Владичицею нашою Богородицею і приснодівою Марією.

Тобою радується, Благодатная, всяка твар, ангельський собор і люд-ський рід, освячений храме і раю духовний, дівственна похвало, з Тебе ж бо Бог воплотився і хлоп’ятком став, сущий перед віками Бог наш; утробу бо Tвою престолом сотворив, а Tвоє лоно просторіше від небес учинив. Тобою радується, Благодатная, всяка твар, слава Тобі.

Із святим Йоаном пророком, предтечею і христителем, зі святими і всехвальними апостолами, зі святим ім’я, що його пам’ять творимо, і з усіма святими твоїми, і за їхніми молитвами відвідай нас, Боже.

І пом’яни всіх раніше померлих в надії воскресіння життя вічного.

За упокій і відпущення прогрішень душі слуги Твого ім’я, на місці світлому, звідки відійшла печаль і зітхання, упокой його, Боже наш.

І упокой їх там, де сяє світло лиця Твого.

Ще молимося тобі, Господи, пом’яни святу твою соборну й апостольську Церкву, що від кінців і аж до кінців вселенної, і умиротвори її, яку ти набув чесною кров’ю Христа Твого, і храм цей святий утверди аж до кінця віку. Пом’яни, Господи, тих, що принесли тобі ці дари, і тих за кого, через кого і ради кого їх принесли. Пом’яни, Господи, тих, що приносять плоди і добро творять у святих твоїх церквах, і пам’ятають про вбогих, воздай їм багатими і небесними Твоїми дарами; даруй їм замість земного – небесне, замість дочасного – вічне, замість тлінного – нетлінне. Пом’яни, Господи, тих, що в пустинях, і горах, і вертепах, і пропастях земних. Пом’яни, Господи, тих, що в дівстві, і побожності, і подвижництві, і чистому житті перебувають. Пом’яни, Господи, Богобережений народ наш, правління і все військо. Даруй їм глибокий і невід’ємний мир; натхни їхні серця прихильністю до Церкви твоєї і до всього люду Твого, щоб за їхнього спокою ми провадили тихе й мирне життя в усякому благочесті й чистоті. Пом’яни, Господи, всяке начальство і владу, братів наших у палаті і все воїнство; добрих у благості збережи, лукавих добрими вчини ласкою твоєю. Пом’яни, Господи, тут присутніх людей і з оправданих причин неприсутніх, і помилуй їх і нас багатством милости твоєї; скарбниці їх наповни всяким добром, подружжя їх у мирі й однодумності збережи, дітей вигодуй, молодь виховай, старців підтримай, малодушних утіш, розсіяних ізбери, заблуканих поверни і приєднай до святої твоєї католицької й апостольської Церкви; навіжених нечистими духами звільни, з плаваючими плавай, з подорожніми подорожуй, вдовицям стань на поміч, сиріт захисти, полонених визволь, недужих вилікуй; і всіх тих, що на судах, і в рудниках, і на засланнях, і на гірких роботах, і в усякій журбі, і нужді, і утисках, – пом’яни, Боже. І всіх тих, що потребують великого Твого милосердя, і тих, що люблять нас, і тих, що ненавидять, і тих, що доручили нам, недостойним, молитися за них, і всіх людей твоїх пом’яни, Господи Боже наш, і на всіх вилий багату твою милість, даючи всім те, чого вони просять, на спасіння. А кого ми не пом’янули, через невідання чи забуття, чи задля безлічі імен, ти сам пом’яни, Боже, бо Ти знаєш вік й ім’я кожного, Ти ж знаєш кожного від лона його матері. Ти бо, Господи, поміч безпомічним, надія безнадійним, бурями гнаним спаситель, плаваючим пристановище, недужим лікар; тож для всіх будь усім, відаючи кожного і прохання його, дім, і потреби його. Вибав, Господи, місто це (або: село це, або: обитель цю) і всяке місто й країну від голоду, пошести, землетрусу, потопу, вогню, меча, навали чужих народів та міжусобної брані.

Найперше пом’яни, Господи, святішого вселенського архиєрея нашого ім’я, Папу Римського, блаженнішого верховного Архиєпископа і Митрополита нашого Кир ім’я, преосвященнішого Архиєпископа і Ми-трополита нашого Кир ім’я i боголюбивого єпископа нашого кир ім’я, і даруй їх святим твоїм церквам, щоб у мирі, цілі, чесні, здорові, довголітньо i правильно навчали слово твоєї істини.

І всіх, і все.

Пом’яни, Господи, слугу божого ім’я, за спасіння, виявлення милости, і відпущення гріхів його.

Пом’яни, Господи, всяке єпископство православних, що правильно навчає слово твоєї істини.

Пом’яни, Господи, з великої Своєї милости і моє недостоїнство, прости мені всяке добровільне і недобровільне прогрішення, щоб ради моїх гріхів ти не заборонив благодаті Святого Твого Духа від оцих дарів, що перед нами.

Пом’яни, Господи, пресвітерство, в Христі дияконство і ввесь священичий чин, і не посороми ні одного з нас, що стоїмо навкруги святого Твого жертовника. Відвідай нас благістю твоєю, Господи, вияви нам багаті твої щедроти, даруй нам добре й корисне поліття, даруй землі дощі мирні на врожай, благослови вінець літа благости Твоєї, угамуй розбрат Церков, угаси гордовитість народів, виникнення єресей негайно знищ силою Святого Твого Духа, і всіх нас прийми в царство твоє, показавши нас синами світла і синами дня, твій мир і твою любов даруй нам, Господи Боже наш, бо Ти все воздав нам.

І дай нам єдиними устами і єдиним серцем славити й оспівувати пре-чесне й величне ім’я твоє, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині і повсяк-час, і на віки вічні.

Амінь.

 

^[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Василія Великого.

16     Третій розділ «Віруємо в єдиного Бога Отця Вседержителя, і в єдиного Господа нашого Ісуса Христа, і в Духа Святого Господа Животворящого» виявляє у світлі віри все те, що Бог зробив «задля нас, людей, і нашого ради спасіння». Ці спасенні діла Бога становлять священну історію: створення світу і людини, обітниця спасіння, воплочення Сина Божого, воскресіння Христа, зіслання Святого Духа на апостолів і зновупришестя Христа у славі.

21  Тільки Бог існує споконвіку, а все творіння Він привів від небуття до буття. Тільки Він має життя в повноті, а світ, оскільки створений, завдячує своє існування Йому. Бог творить усе своїм Словом: «Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без Нього» (Йо. 1, 3; пор. Бут. 1). Створена Богом природа та її закони походять від Слова: «Слово… залишається в землі по всі наступні часи, подаючи їй силу родити й приносити плоди^[1]». Боже Слово надає закон і сенс творінню: і сказав Бог, – це значить, що в кожне єство вкладено премудре і творче слово^[2]. У спогляданні природи, її закономірностях та гармонії, ми пізнаємо премудрість Творця та красу його задуму. Все створіння прославляє Бога, Його велич, славу і мудрість: «Небеса оповідають славу Божу, і діло рук Його проголошує твердь небесна» (Пс. 19, 2); «Господи, Боже наш, яке предивне Твоє ім’я по всій землі!» (Пс. 8, 2).

 

^[1] Василій Великий, Гомілія п’ята на Шестиднев, 1.

^[2] Пор. Григорій Ніський, Про Шестиднев.

70  Церква, єдина й водночас багатоманітна, є прообразом сім’ї народів, рівних і різних. Їм усім Церква проповідує шлях спасіння: «Проповідування Церкви вірогідне і тривке, бо через неї пролягає одна дорога спасіння по всій землі^[1]». Церква у служінні спасінню народів черпає наснагу із споглядання Пресвятої Тройці – Божественної спільноти Осіб єдиного Бога. Вона ж запрошує: «Прийдіть, народи світу, поклонімось Богові в трьох Особах […]: Святий Боже, що все твориш Сином, за співдіянням Святого Духа! Святий Кріпкий, що нам Отця об’явив і у світ послав Святого Духа! Святий Безсмертний і Душе-Утішителю, що від Отця ісходиш і в Сині перебуваєш: Тройце Свята, – слава Тобі^[2]!».

 

^[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, V, 20, 1.

^[2] Квітна тріодь, Неділя П’ятдесятниці, Вечірня, стихира на «Господи, взиваю я».

86  Син Божий є «відблиском слави [Отця], образом Його істоти» (Євр. 1, 3). Його особове родження від Отця є родженням «Світла від Світла, Бога істинного від Бога істинного». Син Божий «у Собі являє Отця», є «Слово живе^[1]», яке було «споконвіку» в Бога й було Бог (пор. Йо. 1, 1). Той же самий Син Божий є «образом Божої благості, печаттю рівнообразною^[2]», «образом Бога невидимого» (пор. Кл. 1, 15). Син Божий, отже, є водночас Словом та Образом Божим.

 

^[1] Див. Анафора Літургії святого Василія Великого.

^[2] Див. Анафора Літургії святого Василія Великого.

95     Новий Завіт надає Святому Духові титули, які підкреслюють Його особовість і божество: «Утішитель» (Йо. 14, 16), «Дух істини» (Йо. 16, 13), «Дух усиновлення» (Рм. 8, 15), «Дух Ісуса Христа» (Флп. 1, 19), «Дух Господній» (2 Кр. 3, 17), «Дух Божий» (Рм. 15, 19) і «Дух слави» (1 Пт. 4, 14). Ці титули показують, що Дух Святий є Господом життя, через що й називаємо Його «Господом животворящим». Анафора Літургії святого Василія Великого називає Святого Духа «животворящою силою», яка є «джерелом освячення» і «початком вічних благ».

107   Святе Письмо в розповіді про сотворення світу відкриває, як Бог оцінює сотворений Ним світ: «І побачив Бог, що воно добре» (Бут. 1, 10 й інші). Бог, наче мистець, створивши шедевр, приглядається до сотвореного й любується ним. Отець споглядає світ і розпізнає в його обрисах лик Сина – первородного усякого створіння, Яким і для Якого все було створено (пор. Кл 1,15н). Лик Христа все виразніше проступає протягом історії – аж до воплочення Сина Божого та Його зновупришестя у славі. Творіння – це видима ікона невидимого Бога. Силою Святого Духа творіння переображається в ході історії в «нове творіння», первообраз якого явлений у прославленому тілі воскреслого Христа.

114 Ангели, небесні безтілесні істоти (духи^[1]), «мають буття з волі Отця, вводяться в буття дією Сина і звершуються в бутті присутністю Святого Духа^[2]». Бог як найвищий Ум створив ангельські уми, зробив їх причасниками невимовної Божої слави, уклав їхнє нетлінне єство. Ангели – світила, що відбивають світло Боже; вони прийняли від першого Життя життя вічне, споглядаючи вічну Славу і Премудрість, і тому повні світла, як дзеркала^[3].

 

^[1] Молитовник «Прийдіте, поклонімся», Молитви на кожeн день, Неділя: Молитва до Пресвятої Трoйці.

^[2] Василій Великий, Про Святого Духа. До Амфілохія, єпископа Іконійського, 16, 38.

^[3] Пор. Октоїх, глас 1, понеділок, Утреня, канон безтілесним силам, тропарі пісні 7, 8.

116   Анафора Літургії святого Василія Великого згадує дев’ять ангельських чинів: «Тебе ж хвалять ангели, архангели, престоли, господьства, начала, влади, сили і багатоокі херувими; перед Тобою навкруги стоять серафими». Ангельські чини названі «хорами» через сопричастя з Богом і між собою. Ангели безнастанно возносять «хвалу Богові» – перебувають у світлі Божої слави.

17 У Святому Письмі ангели являють Божу присутність у світі, звіщаючи людям Божу волю. Деяких із них Святе Письмо називає на ім’я: Михаїл (див. Од. 12, 7; див. Юд. 1, 9), Рафаїл (див. Тов. 12, 15), Гавриїл (див. Лк. 1, 19.26). Ангели допомагають людям у духовному зростанні (див. Євр. 1, 14). Передання Церкви навчає про те, що Бог дарує кожній людині ангела-хоронителя: «Ангелів поставив ти хоронителями^[1]». Єдність видимого і невидимого творіння – людей і ангелів – виявляється в Божественній Літургії, коли земне виражає небесне і люди співслужать з ангелами: «Ми херувимів тайно являємо і животворящій Тройці трисвяту пісню співаємо […]: Свят, свят, свят Господь Саваот, повне небо і земля слави Твоєї. Осанна на висотах. Благословенний, Хто йде в ім’я Господнє^[2]».

 

^[1] Анафора Літургії святого Василія Великого.

^[2] Пор. Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, Херувимська пісня; Анафора.

118   «Господи […], що той чоловік, що згадуєш про нього, або людська істота, що про неї дбаєш? Мало чим зменшив єси його від ангелів, славою й честю увінчав його. Поставив його володарем над творами рук Твоїх, усе підбив йому під ноги» (Пс. 8, 2.5-7). Такими словами Святе Письмо оспівує людину. Господь Бог поставив людину володарем творіння: «Нехай вона [людина] панує над рибою морською, над птаством небесним, над скотиною, над усіма дикими звірями й над усіма плазунами, що повзають на землі» (Бут. 1, 26).

172   Служіння Месії, крім знаків Його сили, величі та слави, міститиме також страждання і смерть, згідно з пророцтвом Ісаї: «Ось Мій Слуга, якого Я підтримую, Мій вибраний, якого вподобало Моє серце. Я поклав на нього Дух Мій: він сповістить народам правду. Він не буде кричати, ані вигукувати, і голосу свого не дасть на вулиці почути. Надломленої очеретини не доламає […]; оповістить ретельно правду. Він не ослабне, не подасться, аж покіль не встановить на землі правди» (Іс. 42, 1-4). На шляху правди чекатимуть на нього страждання: «Не було в ньому ні виду, ні краси, – ми бачили його, – ні вигляду принадного не було в ньому. Зневажений, останній між людьми, чоловік болів […] Та він наші недуги взяв на себе, він ніс на собі наші болі […]. Він же був поранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші. Кара, що нас спасає, була на ньому, і його ранами ми вилікувані […]; провини нас усіх Господь поклав на нього» (Іс. 53, 2-6). Образ страждаючого Месії не збігався з людськими очікуваннями: «Пожалій Себе, Господи! Це хай не станеться з Тобою!» (Мт. 16, 22) – так реагував апостол Петро на слова Христа про прийдешні страждання.

173   Христос застосовує до Себе месіанський титул «Син Чоловічий» з пророцтва Даниїла. Пророк Даниїл описує славу Сина Чоловічого, Котрому «дано владу, славу й царство, і всі народи, племена та язики Йому служили. Влада Його – влада вічна, що не минеться, і царство Його не занепаде ніколи» (Дан. 7, 14).

174   Слово Божої Обітниці з наближенням часів його здійснення ставало все виразнішим і промовистішим, щоб урешті-решт стати воплоченим Божим Словом: «За останніх же оцих днів Він [Бог] говорив до нас через Сина, Якого зробив спадкоємцем усього і Яким створив віки. Він – відблиск Його слави, образ Його істоти, – підтримуючи все Своїм могутнім словом, здійснив очищення гріхів і возсів праворуч величі на вишині» (Євр. 1, 2-4).

178   Від сотворення світу Бог присутній у творінні Своєю благодаттю. «У Ньому бо живемо, рухаємося й існуєм» (Ді. 17, 28). Бог об’являв Себе людям поступово аж до «повноти» часів: «Якже сповнився час, Бог послав Свого Сина» (Гл. 4, 4). Син Божий – «Слово Отця» – об’являє світові Отця: «Хто Мене бачив, той бачив Отця» (Йо. 14, 9); «Я в Отці, й Отець у Мені» (Йо. 14, 11). Він є Бог: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог» (Йо. 1, 1).

182 Воплочення Сина Божого – це відвічний божественний задум про спасіння: «Бог бо так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3, 16). Саме любов до людини – Його «чоловіколюб’я» (грецькою – філантропія) – стала причиною приходу Бога у світ. Гріхопадіння людини не зупинило Божої любові: «Ти дуже полюбив мене – Свого ворога, дивним применшенням зійшов на землю і, бувши на висоті пречистої Твоєї слави, Ти прославив раніше безчесного^[1]».

 

^[1] Октоїх, глас 8, неділя, утреня, канон воскресний, пісня 4.

183 У воплоченні Христос поєднав божественну і людську природи: «Повчаємо сповідувати одного й того ж самого Сина, Господа нашого Ісуса Христа, єдиносущного Отцеві по божеству, і того ж самого, єдиносущного з нами по людськості, у двох єствах незлитно, незмінно, нероздільно, нерозлучно пізнаваного, не на дві особи розсіченого чи розділеного, але одного й того ж Сина і єдинородного Бога-Слова, Господа Ісуса Христа^[1]». Христос – правдивий Бог і правдивий чоловік: «Як людина [Христос] зростав у материнському лоні, – але як Бог вийшов із нього, не пошкодивши дівичості; як людина [Він] був годований материнським молоком, – але як Бог звелів ангелам із пастирями співати «Слава у вишніх Богові»; як людина Він був сповитий пеленами, – але як Бог зіркою вів мудреців; як людина Він лежав у яслах, – але як Богові поклонились Йому рукотворні єгипетські боги^[2]».

 

^[1] Халкедонський Собор, Орос.

^[2] Іларіон, митрополит Київський, Слово про закон і благодать.

189 У богоматеринстві Церква споглядає і таїнство дівицтва Марії, величаючи її «Приснодівою». Латеранський собор 649 року сповідує «приснодівство» як дівицтво перед, під час і після народження Христа. «Ти перед Різдвом – Діва, і в Різдві – Діва, і по Різдві дальше пробуваєш Діва^[1]». Під дівицтвом Богородиці Церква розуміє її ціломудреність, тобто цілість сповненої благодаті особи, у якій гармонійно поєднані тілесні і духовні устремління у звершенні Божого покликання. Її дівицтво – це дівицтво «ума, душі і тіла^[2]». Церковна іконографія символічно зображує дівицтво Марії зірками на її чолі і раменах. Дівичою і нетлінною була смерть Марії, названа Церквою Успенням. Марія, «плоттю уснувши», була Своїм Сином «пробуджена» до життя у славі: «Переставилася до життя, бувши Матір’ю Життя^[3]». Господь прославив душу і тіло Марії – першої обожествленої з-поміж людського роду.

 

^[1] Октоїх, глас 7, неділя, Воскресний богородичний.

^[2] Йоан Дамаскин, Гомілія перша на Різдво Богородиці, 9 і 5.

^[3] Мінея, Успення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії (15/28 серпня), тропар празника.

237   У Вознесінні Христос підніс відновлену людську природу до божественної слави. Літургійні стихири празника Вознесіння оспівують відкриті «двері до неба», коли Христос увіходить «усередину неба», де Його вітають із трепетом ангельські сили. Він підноситься «на хмарах» понад херувимами й «вище» від неба. Як Богові Йому належить «місце» праворуч Отця. Вознесіння в Божому задумі є передумовою Зіслання Святого Духа: «Ліпше для вас, щоб Я відійшов. Бо коли не відійду, то Утішитель до вас не зійде» (Йо. 16, 7). Христос возноситься до Отця «задля нас, людей, і нашого ради спасіння» (Символ віри). «В домі Отця Мого багато жител. Коли б не так, то Я сказав би вам; іду бо напоготовити вам місце. І коли відійду і вам місце споготую, то повернуся і вас до Себе візьму, щоб і ви були там, де Я» (Йо. 14, 2). Як Христос вознісся у славі, так у славі й прийде.

238   На суді синедріону Христос, відповідаючи на питання первосвященика Каяфи, чи Він «Син Благословенного» (Мр. 14, 61), наводить слова пророка Даниїла про прихід у славі Сина Людського: «І побачите Сина Чоловічого, який сидітиме праворуч Всемогутнього та йтиме на хмарах небесних» (Мр. 14, 62; пор. Дан. 7, 13). Після Вознесіння Христового ангели сповістили апостолам: «Оцей Ісус, Який від вас був узятий на небо, так само прийде, як ви Його бачили відходячого на небо» (Ді. 1, 11). Як у людській природі Він вознісся до божественної слави, так у тій же прославленій людській природі прийде судити.

245 Воскресіння мертвих, як і сотворення, є виявом Божої творчої сили. У воскресінні Христос виведе людину з-під влади смертного тління. «Сіється в тлінні, а встає у нетлінні; сіється в безчесті, а встає у славі; сіється в безсиллі, а встає у силі; сіється тіло тваринне, а постає тіло духовне […]. Мусить бо це тлінне одягнутися в нетління, і це смертне одягнутися в безсмертя» (1 Кр. 15, 42-44.53). Святий Григорій Ніський зазначає: «Бог Сам воскрешає з’єднану з Ним людину, спочатку відокремивши душу від тіла, потім з’єднавши їх знову, – і так стається загальне спасіння буття^[1]».

 

^[1] Григорій Ніський, Проти Аполінарія, 17.

283 Святі Отці в Нікейсько-Царгородському Символі віри^[1] соборно окреслили найхарактерніші ознаки Христової Церкви. Спираючись на сповідування віри, що використовувалися від апостольських часів, вони назвали Христову Церкву «єдиною, святою, соборною і апостольською». Ці ознаки Церкви відкриваються у світлі віри, щоб у зновупришесті Христа виявитися в повній славі.

 

^[1] І Константинопольський Собор, Символ віри.

313 До Богородиці, першої обожествленої, Церква зі сміливістю звертається словами: «Пресвята Богородице, спаси нас», розуміючи, що спасає благодать Божа, яка діє в ній. Її спокійна й легка, наче сон, смерть у повноті благодаті стала пробудженням до неба і була названа Успенням. Успення Богородиці показане на іконі празника як «народження» для неба: Христос тримає на руках сповиту пеленами душу Марії. У святкуванні Успення Церква ісповідує, що Богородиця у смерті не зазнала тілесного тління, а «переставилася, від землі до небесних обителей переселившись^[1]» – тілом і душею була піднесена Господом до небесної слави^[2]. Першою з-поміж людського роду Богородиця була прославлена у своєму тілі, що є образом і нашого воскресіння. Богородиця, бувши Матір’ю Життя, переставилася до Життя і «в Успенні світа не оставила^[3]». Її заступництво перед Творцем, яке триває безнастанно, Церква святкує у празнику Покрова Пресвятої Богородиці: «Діва днесь предстоїть у Церкві і з ликами святих невидимо за нас молиться Богу^[4]».

 

^[1] Мінея, Успення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії (15/28 серпня), Мала вечірня, стихира на «Господи, взиваю я».

^[2] Пор. Катехизм Католицької Церкви, 966 і 974. Папа Римський Пій ХІІ буллою Munificentissimus Deus [«Всещедрий Бог»] (1 листопада 1950) проголосив догмат про те, що «Непорочна Богородиця Приснодіва Марія, завершивши земне життя, тілом і душею була прийнята до небесної слави».

^[3] Мінея, Успення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії (15/28 серпня), тропар.

^[4] Мінея, Покров Пресвятої Богородиці (1/14 жовтня), кондак.

317 У християнстві святість пов’язується зі свідченням віри, часто вираженим через мучеництво. Слово мученик (по-грецьки мартіс, що буквально означає свідок) наголошує не так на самому факті страждань, як на свідченні віри в Христа. «Лики мучеників показали юнацьке і міцне терпіння. Вони прийняли болісні рани заради нетлінної слави і краси^[1]».

 

^[1] Пор. Октоїх, глас 7, субота, утреня, канон усопшим, пісня 3.

326 Церква, щедро зрошена кров’ю многих мучеників, у наш час пожинає благодатні плоди святості своїх дітей. Адже мученики й ісповідники – це ті, які заради слави грядучого віку пожертвували всім у віці теперішньому. Їхній внесок у майбутнє Церкви неоціненний, бо це внесок усього життя – «аж до смерті хресної»: «Як кадило запашне, хай будуть перед престолом Всевишнього моління древніх праведників українського краю та муки всіх наших ісповідників святого Євангелія; їхніми бо жертвами відроджується і могутніє Христова Церква в нашому народі^[1]».

 

^[1] Квітна тріодь, Неділя всіх святих українського народу, Вечірня, стихира на литії.

339   У цьому невпинному зростанні Боже вже переважає людське ще ні повноти Божої присутності. Під час Літургії це вже поминається як славне зновупришестя Христа, що можемо бачити на іконі «Спас у славі». Краса риз, обрядів, церковної утварі вже вказує на небесну славу, відображає «небо на землі» та «ангельську, небесну Літургію».

364   Наше входження до Царства, піднесення до Неба і споглядання Пресвятої Тройці ми висловлюємо співом Трисвятого: «Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас», єднаючись у цьому співі з небесними хорами. У молитві Трисвятого ми, стоячи «перед славою святого жертовника», просимо Господа прийняти «з уст нас, грішних, трисвяту пісню» і відвідати «нас милістю Своєю».

376   Таїнство Євхаристії бере свою назву від тієї молитви благодарення, у якій ми висловлюємо вдячність за все, що прийняли від Бога, за всі Його «добродійства, вчинені нам, які ми знаємо і яких не знаємо – явні і неявні». Ця вдячність-благодарення випереджує всякі прохання про наші потреби, бо ми усвідомлюємо, що, даруючи нам Сина та Духа, Отець уже дарував нам усе для спасіння. Молячись до «несказанного, незбагненного, невидимого і неосяжного» Бога, сповідуємо, що Бог безмежно перевищує все, що знаємо й можемо сказати про Нього та Його діла. Ми дякуємо Богові за сотворення: «Від небуття до буття нас привів», за спасіння: «Коли ми відпали, знову нас підняв і не перестав творити все, поки нас на небо не привів і майбутнє Царство дарував», за цю службу, «яку з рук наших зволив прийняти», та за пізнання цього дару й можливість відповісти на нього. Приєднуючись до пісні серафимів: «Свят, свят, свят», оспівуємо Пресвяту Тройцю: «Святий єси і пресвятий, Ти, і єдинородний твій Син, і Дух твій Святий і велична слава Твоя».

377   В анафорі ми споминаємо спасительне діло Пресвятої Тройці: Отець так возлюбив світ, що «Сина Свого Єдинородного дав»; Син, виконуючи волю Отця, «сам Себе видав за життя світу». Він дарує нам дійсне причастя в Ньому самому через причастя Його Тіла і Крові: «Прийняв хліб, дав святим своїм ученикам і апостолам кажучи: Прийміть, їжте… Так само й чашу: Пийте з неї всі». Слова Христові: «це – Тіло моє, це – Кров моя», промовлені на Тайній Вечері, вказують на те, що на кожній Божественній Літургії Христос так само нас кормить Своїм Тілом і Кров’ю. Христос запрошує Церкву – свою Невісту – у причасті Його Тіла і Крові стати з Ним одним Тілом, щоб вона ввійшла в ту ж єдність з Отцем, яку має Син: «І славу, що Ти дав мені, Я дав їм, щоб вони були одно так само, як і Ми одно» (Йо. 17, 22).

379   У спомині Тайної Вечері Церква споминає і «все, що ради нас сталося: хрест, гріб, триденне воскресіння, на небеса вознесіння, праворуч сидіння, другий і славний прихід». Поєднуючись із Христом, ми стаємо учасниками всіх Його спасенних діл – чи то страждання і смерті, чи воскресіння і прослави; Його Пасха стає нашою, і ми вже тепер беремо участь у Його славі, у повноті явленій останнього дня.

383   Святе возношення завершуємо словами: «Дай нам єдиними устами і єдиним серцем славити й оспівувати пречесне й величне ім’я Твоє, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки вічні». Відновлюючись у Божій любові через взаємодарування, «віддзеркалюємо Господню славу й переображуємось у його образ, від слави у славу, згідно з діянням Господнього Духа» (2 Кр. 3, 18).

398   В Анафорі Літургії святого Василія Великого Церква споглядає славу Пресвятої Тройці – Отця, і Сина, і Святого Духа: «Хто спроможний висловити сили Твої, голосними вчинити всі хвали Твої або повісти всі чудеса Твої кожного часу?». Усе творіння – дев’ять ангельських хорів, а з ними й ця літургійна спільнота – служить Господеві та прославляє Його за дари: створення людини, рай, обітницю безсмертя.

404 Після свого вознесіння Христос і далі перебуває серед своїх учнів – християн усіх часів – і діє для їхнього спасіння та спасіння світу. Про це співаємо у кондаку свята: «Вознісся Ти у славі, Христе Боже наш, ніяк не відлучаючись, але невідступно перебуваючи^[1]» з нами. Ці слова є переспівом Господніх слів: «Отож Я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20). Христос продовжує навчати, зціляти, прощати, животворити в Церкві, і тому Церква – це таїнство Його присутності, місце зустрічі Бога і людини. Святий Лев Великий, Папа Римський (V ст.), наголошує: «Усе, що Христос діяв упродовж свого земного життя, не перервалося, а перейшло до таїнств церковних^[2]».

 

^[1] Див. Квітна тріодь, Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа, кондак празника.

^[2] Лев Великий, Проповідь 74. На Вознесіння.

412   Наше входження в нове життя також починається «вмиранням для гріха» (пор. Рм. 6, 2), що є вмиранням із Христом, а завершується воскресінням із Христом: «Ми поховані з Ним через Хрещення на смерть, щоб, як Христос воскрес із мертвих славою Отця, ми теж жили новим життям» (Рм. 6, 4). Своєю смертю й воскресінням та зісланням Святого Духа Христос увів нас у Боже життя. Ми входимо в нього через нашу смерть і воскресіння у Христі та прийняття дару Святого Духа. Тільки через смерть «старої людини» християнин стає «новою людиною» – «новим творінням» у Христі (див. Гл. 6, 15).

480   Священик звершує Чин Вінчання накладанням вінців на нареченого та наречену, благословляючи їх і тричі промовляючи: «Господи Боже наш, славою й честю вінчай їх». Вінці символізують, що людина – чоловік і жінка – сотворена «мало що нижчою від ангелів, володарем над творінням» (пор. Пс. 8, 6-7; Євр 2,7) і покликана Богом бути співтворцем із Ним, приймаючи від Нього потомство. Вінці також символізують перемогу чоловіка і жінки, що підкорили тілесну пристрасть подружній любові, та вінець мучеництва як свідчення вірності Христовій любові аж до смерті.

487   Христос, знищивши Своєю животворящою смертю і воскресінням ворожнечу між людьми і Богом (пор. Еф. 2, 14), зволив, щоб благословенні плоди Його спасіння через Святі Таїнства служили й далі на спасіння кожній людині, аж доки Він прийде у славі. Тому Христос, заповідаючи на Тайній Вечері чинити спомин його смерті і воскресіння (пор. Лк. 22, 19) та після Свого Воскресіння даючи своїм апостолам дар Святого Духа на відпущення гріхів (пор. Йо. 20, 22-23), встановлює ієрархічне священство в Церкві.

489 Здійснення Своєї спасительної дії у світі Христос передає апостолам. Він доручає їм Свою Церкву, звертаючись до Петра: «Паси мої ягнята […]. Паси мої вівці» (Йо. 21, 16-17). Святий Йоан Золотоустий, тлумачачи це, каже: «Учитель хотів навчити Петра і всіх нас, як Він Сам любить Церкву Свою, щоб і ми виявили велику турботу про неї^[1]». Апостоли передають цю місію своїм наступникам: «Пасіте довірене вам Боже стадо […] не як пануючі над вибраними, але бувши зразком для стада. І як з’явиться Архипастир, отримаєте нев’янучий вінець слави» (1 Пт. 5, 2-4). Апостол же Павло доручає учню Тимотеєві обов’язок поставляти наступників через покладання рук (пор. 1 Тм. 5, 22) і передавати їм учення апостолів: «А що ти чув від мене при багатьох свідках, те передай вірним людям, які будуть здібні інших теж навчити» (2 Тм. 2, 2).

 

^[1] Йоан Золотоустий, Про священство, 2, 1.

535 Земне богослужіння нерозривно пов’язане з невидимим небесним: «Ми, херувимів тайно являючи і Животворящій Тройці трисвяту пісню співаючи, всяку нині житейську відкладім печаль, щоб і Царя всіх ми прийняли, що Його у славі невидимо супроводять ангельські чини». Невидиме небо завдяки воплоченню Христа «прихиляється» до землі, а видиме земне завдяки Христовому воскресінню сповнюється невидимим небесним. Тому богослужіння є небом на землі, під час нього ми, земні, кормимося «небесним хлібом», тобто Христом. Саме Пресвята Євхаристія є поєднанням видимого і невидимого, земного і небесного, людського і божественного, часу і вічності. Таке поєднання вічності й часу в богослужіннях Церкви яскраво описує святий Йоан Золотоустий: «Бо віруємо не в те, що бачимо; бо одне бачимо, а інше віруємо. Така ж бо природа Таїнства [...]. Коли невіруючий чує про купіль, він вважає, що це проста вода; я ж беру до уваги не тільки те, що бачу, а й очищення душі силою Святого Духа^[1]».

 

^[1] Йоан Золотоустий, Гомілії на Перше послання до корінтян, 7, 1.

543   Завершується Вечірня піснею Симеона Богоприємця: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико» (див. Лк. 2, 29-32), у якій уся спільнота разом із праведним Симеоном висловлює радість зустрічі з Господом цього вечора, а також готовність до зустрічі з Ним у славі, коли побачимо Його «обличчям в обличчя» (пор. 1 Кр. 13, 12), коли остаточно узріємо спасіння Боже, «приготоване перед лицем усіх людей».

544   Основними частинами Утрені є шестипсалміє, читання Євангелія, канон, хвалитні псалми та славослов’я. Шестипсалміє, яким починається Утреня, відображає чування вірних в очікуванні переможного приходу світла Христового. В історії спасіння «ранком», чи «утренею», стало богоявлення – прихід «світла у темряву». Воно почалося ще у Вифлеємі, тому на початку Утрені співаємо різдвяну ангельську пісню: «Слава в вишніх Богу, а на землі мир». Боже Світло возсіяло над Йорданом, що знаменуємо співом: «Бог Господь і явився нам, благословен, хто йде в ім’я Господнє». Перемогою світла над темрявою стало Христове воскресіння. Радість цієї перемоги чудово передано в піснеспіві «Ангельський собор» Воскресної (недільної) утрені: мироносиці, котрі ще на світанку поспішали до Господнього гробу, побачили ангела, що звіщав воскресіння Христа – «Світла великого».

547   Радість осяяної Христовим Світлом душі виявляється в хвалитних псалмах (148–150), у яких людина закликає всю вселенну прославляти Бога та благословити Його за дар світла – Об’явлення Його Сина. Тому наприкінці Утрені священик розпочинає Велике славослов’я словами: “Слава Тобі, що показав нам світло!» Споглядання цього світла веде нас до боговидіння, у «світлі» Христа можемо побачити неприступне «світло» Божої слави: «У світлі Твоєму побачимо світло». Завершується Утреня подякою і проханням за всю церковну спільноту та за життя світу.

573 На сороковий день після Пасхи Церква оспівує Христове вознесіння: Христос не покидає Церкви, а навпаки, – ті, хто в Христі, вже вознесені з Ним «на небо^[1]». Тому святі Отці І Нікейського собору (яких поминаємо у Неділю святих Отців) уже споглядають Пресвяту Тройцю й соборно передають досвід богопізнання в Символі віри. Наслідуючи святих Отців, уся літургійна спільнота підноситься до споглядання Пресвятої Тройці в день П’ятдесятниці: «Нині народи стали мудрими через славу бачення Бога^[2]». Завершується Квітна тріодь на цій вершині богопізнання, святкуючи пам’ять Всіх святих у першу Неділю після П’ятдесятниці.

 

^[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, анафора.

^[2] Квітна тріодь, Понеділок Святого Духа, Утреня, стихира на хвалитних.

609   Іконостас відображає нам усі етапи історії спасіння: минуле (події Старого й Нового Завіту), теперішнє (присутність Христа й святих серед нас) і майбутнє (Христос у славі). Іконостас символізує те, що церковна спільнота перебуває у Христовій присутності, а водночас силою Святого Духа простує туди, де для нас приготовлено «те, чого око не бачило й вухо не чуло» (1 Кр. 2, 9).

676 Зверненням «Отче» ми сповідуємо Бога Отцем, а самі себе визнаємо Його дітьми. Називаючи Його «нашим», ми охоплюємо в цій молитві всіх людей – дітей одного Бога, ми ж між собою стаємо братами і сестрами. Слово «Отче» є словом благодаті і любові, промовляти яке можуть тільки Отчі сини і доньки у Христі: «А що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Сина Свого, який взиває: “Авва, Отче!” Тому ти вже не раб, а син; а коли син, то спадкоємець завдяки Богові» (Гл. 4, 6). У цьому першому слові молитви, а відтак і в усіх наступних, ми кажемо наше синівське «так» Богові Отцеві і нашим братам і сестрам у служінні одні одним. Називаючи Бога Отцем, що є «на небесах», Христос навчає, що небо є метою нашого життя: на небі являється Божа слава, праведним дається вічна нагорода, ми ж очікуємо його «у надії, якою ми спаслися» (пор. Рм. 8, 24^[1]).

 

^[1] Пор. Митрополит Андрей, Божа мудрість (15.10.1932-15.02.1933 р. Б.).

680   Словами молитви «прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», ми, прощаючи нашим винуватцям, приймаємо прощення від Бога Отця для нас. Отець, який прощає нам наші гріхи, бажає, щоб і ми чинили так само: «Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам. А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших» (Мт. 6, 14-15; див. Мр. 11, 25-26). Провина – це не лише гріх скоєння зла, а й борг нездійснення добра – Божих дарів, змарнованих або не використаних на Божу славу і служіння ближнім.

682 У словах «визволи нас від лукавого» ми, усвідомлюючи нашу неміч, просимо Отця, щоб, за підступом лукавого, ми не відпали від Нього – нашого найвищого Добра^[1]. Просячи в Бога захисту від лукавого, який використовує схильність нашої волі до зла, а розуму – до помилки, ми сповідуємо віру в нашу перемогу над злом, бо там, «де збільшився гріх, там перевершила ласка» (Рм. 5, 20). На Божественній Літургії священнослужитель закінчує молитву «Отче наш» виголосом-славослів’ям Триєдиному Богові, Якому належить царство, і сила, і слава, нині, і повсякчас, і на віки віків. Нашим «Амінь», що означає «нехай так буде», ми приймаємо «те, чого ця молитва нас навчила^[2]».

 

^[1] Пор. Митрополит Андрей, Божа мудрість (15.10.1932-15.02.1933 р. Б.).

^[2] Кирило Єрусалимський, Містагогійні катехизи, 5, 18.

686   Короткими молитвами є християнські привітання, серед яких: «Слава Ісусу Христу! – Слава навіки!», «Христос воскрес! – Воістину воскрес!», «Христос рождається! – Славімо Його!». Цими вітаннями християни освячують зустрічі й прощання. Молитву «Вічная пам’ять» живі шлють до Бога за померлих. Деякі короткі молитви від початків християнства були настільки важливими, що й досі збереглися мовою перших християнських спільнот. Наприклад, молитву «Алилуя» (з єврейської хваліть Господа) й досі вживають без перекладу всі християни світу. Коротка молитва «Амінь» (з єврейської хай так буде) виявляє готовність молільників прийняти в мирі все, що зішле Господь.

716   Святим у справжньому сенсі цього слова є лише один Господь. Про це читаємо в книзі пророка Ісаї, який побачив Бога на небесному престолі. Його невимовну святість оспівували серафими, проголошуючи: «Свят, свят, свят Господь сил; вся земля повна Його слави!» (Іс. 6, 3-7). Святе Письмо також називає святими віруючих – тих, хто освячені спасительною дією Божою (див. Рм. 1, 7; 1 Кр. 1, 2). Святий Дух очищає людину від усякої скверни та вводить у божественне життя і святість. Про це навчає апостол Павло: «Чи ж не знаєте, що неправедні царства Божого не успадкують? Не обманюйте себе! Ані розпусники, ані ідолопоклонники, ані перелюбники, ані розгнуздані, ані мужоложники, ані злодії, ані зажерливі, ані п’яниці, ані злоріки, ані грабіжники – царства Божого не успадкують. І такими з вас деякі були; але ви обмились, але ви освятились, але ви оправдались іменем Господа Ісуса Христа та Духом нашого Бога» (1 Кр. 6, 9-11).

757   Християнська традиція розглядає гріх як хворобу особи, що спотворює у ній образ Божий: «Я образ несказанної Твоєї слави, хоч і ношу язви гріховні», – співаємо в одній із стихир Парастасу. Отож людина не так заслуговує осудження, як потребує лікування – Божого милосердя та прощення. Тому грішник – хворий, а Христос – лікар. «Здорові не потребують лікаря, лише хворі» (Мт. 9, 12).

774   Марнославство – це пристрасть до земної, людської слави та всіляких почестей. Корінь марнославства – в залежності людини від думки про неї інших людей. Виявами марнославства є нетерпимість до критики, небажання визнати свої помилки, постійне бажання похвали від інших людей. Марнославство виявляється як у вихвалянні своїми матеріальними здобутками, розумовими здібностями чи талантами, так і в хизуванні своїми духовними досягненнями.

775 Прив’язаність до земної слави унеможливлює духовне зростання людини, оскільки підміняє пошук слави Божої пошуком слави людської. Навчаючи про марноту дочасної слави, святий Йоан Золотоустий запитує: «Якщо ти очікуєш воскресіння та [вічної] нагороди, то навіщо шукаєш слави в житті дочасному?.. Отже, причиною усіх бід є марнославство. Воно бажало б накинути власне ім’я навіть полям, лазням і спорудам. Яка користь зі всього цього, о чоловіче, якщо незадовго, коли вдарить тебе гарячка й душа відійде, залишишся нагий і покинутий? Що більше, будучи нагий від всякої чистоти, будеш зодягнений у несправедливість, крадежі, скупість, зойки та ридання, сльози сиріт, змови та обман?.. [Якщо так], то неминуче залишишся поза [вічною славою] і вже пізно буде каятися за ті тягарі, якими обтяжив себе^[1]…».

 

^[1] Йоан Золотоустий, Гомілії на книгу Буття, 22,6-7.

776 Чеснота смиренномудрості робить людину здатною сприйняти себе як створіння Творця і жити не для себе, а для Бога. Коли людина смиренно приймає себе такою, якою вона є в Божих очах, вона стає справді мудрою. Смиренномудренна людина приймає все те, що Бог їй посилає, і все робить на славу Божу. «Шукайте перше Царство Боже та Його справедливість, а все те вам докладеться» (Мт. 6, 33). Святий Ісаак Сирієць навчає: «Смиренномудрість – це риза божества. У неї зодягнулося воплочене Слово й через неї промовляло до нас у нашому тілі. Кожен, хто зодягнеться в неї [смиренномудрість], уподібниться до Того, хто зійшов зі Своєї висоти^[1]».

 

^[1] Ісаак Сирієць, Слово 53, 2.

784   Отже, покаяння – це просвітлення, перехід від темряви до світла. Доки ми не побачимо Христового світла, доти не зможемо побачити власних гріхів. Що ближче ми до Бога, то краще бачимо, якими грішними ми є. Світло Христове просвічує нас і веде до покаяння – бачення краси, а не потворності, усвідомлення Божої слави, а не власної убогості.

810 Молитва прослави є плодом спілкування з Богом та усвідомлення Його невимовної величі, несказанної доброти й милосердя до людини. Відчувши себе у світлі Божої слави, ми висловлюємо своє духовне захоплення в молитві прослави: «Бо Тобі належить усяка слава, честь і поклоніння, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь^[1]».

 

^[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, виголос на Мирній єктенії.

811 Святий Іриней Ліонський навчає, що людина покликана прославляти Господа, оскільки була сотворена для того, щоб бути причасником Його слави. «Хто є у світлі, той не просвічує [світло], але сам стає просвічений та очищений. Подібно й служіння Богові нічого не додає самому Богові, оскільки Він не потребує пошани від людини; проте хто йде за Ним і Йому служить, тому Він дарує життя, нетління та вічну славу […]. Отож Він нас створив і приготував для того, щоб, коли ми будемо з Ним, ми стали учасниками Його слави^[1]». «Жертвуй Богові хвалу […]. Хто жертвує хвалу, той Мене прославляє; і хто по правді ходить, тому явлю Я спасіння Боже» (Пс. 50 (49), 14.23).

 

^[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, IV, 14, 1.

812   Плодом молитовної прослави є те, що Господь просвічує нас і сповнює світлом Його неприступної слави. Людина, яка прославляє Господа, уподібнюється до Того, Кого прославляє. Про це навчає апостол Павло, кажучи: «Ми ж усі, мов дзеркало, відкритим обличчям віддзеркалюємо Господню славу й переображуємось у Його образ, від слави у славу, згідно з діянням Господнього Духа» (2 Кр. 3, 18).

849   Любов є змістом і мотивом усіх моральних вчинків християнина. Ісус Христос навчає, що в заповіді любити Бога і ближнього міститься весь Закон (пор. Мт. 22, 40). Через дар божественної любові християнин отримує свободу слави дітей Божих (Рм. 8, 21) і виконує весь Закон: «Любов, отже, – виконання закону» (Рм. 13, 10). «Тепер же зостаються: віра, надія, любов – цих троє; але найбільша з них – любов» (1 Кр. 13, 13).

858 Святий Дух – «скарб дібр і життя Податель» – наділяє подружжя дарами для благочестивого життя в мирі, правді, гармонії та любові. Служіння подружжя в Церкві полягає в будуванні Тіла Христового в спільноті віри й любові та взаємного освячення. Дух Святий творить спільноту подружжя «домашньою церквою». У молитвах чину Вінчання священик звертається до Бога з проханням: «Господи, Боже наш, славою і честю вінчай їх^[1]».

 

^[1] Требник, Чин Вінчання, виголос при вінчанні молодих.

951 Християнська сім’я є найважливішим середовищем не тільки сприйняття дару нового життя, а й розвитку цього життя. У процесі виховання сім’я розвиває і виховує людину в усій її повноті та всіх її вимірах^[1]. Батьки є першими, хоч і не єдиними вихователями своїх дітей, і ніхто не може позбавити їх цієї відповідальності. Батьки мають право та обов’язок виховувати своїх дітей по-християнськи, тож повинні шукати найкращих засобів для ефективного сповнення цього обов’язку. Батьки відповідальні за передання своїм дітям скарбу віри та покликані довести своїх дітей до «зросту повноти Христа» (Еф. 4, 13). Особа вихователя має високу гідність: «Якщо люди, які різьблять статую царя або малюють його зображення, втішаються такою великою славою, то чи ж не більше ми, котрі відкриваємо щораз то більшу красу Царського Образу (адже людина сотворена на образ Божий) і Його справжню подобу, втішатимемося несказанними благами^[2]?».

 

^[1] Компендіум соціальної доктрини Церкви, 238-239.

^[2] Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до ефесян. Гомілія 21, 4.

1000 Оновити світ може кожна людина, яка «зодягнулася» в Христа – Нового Адама, а тому переживає «нове творіння» в духовному досвіді. Апостол Павло навчає: «Створіння було підпорядковане суєті не добровільно, а через того, хто його підкорив, у надії, що й саме створіння визволиться від рабства тління, на свободу слави дітей Божих» (Рм. 8, 20-21).