56     Святими Отцями Церква називає і визнає тих, які проповідували Євангеліє в істинності вчення та святості життя. Тому й звіщали Благу Вість силою Святого Духа – Духа істини, стаючи для Церкви Отцями віри й уподібнюючись до апостола Павла, який сказав: «Хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків не багато; бо я вас породив через Євангеліє в Христі Ісусі» (1 Кр. 4, 15-16).

130 Створивши людину на Свій образ, Бог покликає її до святості: «Сам же Бог миру нехай освятить вас цілковито, і нехай уся ваша істота – дух і душа, і тіло – буде збережена без плями» (1 Сл. 5, 23). Святий Григорій Ніський так тлумачить слова апостола: «Апостол Павло частину, що живиться, називає «тілом», що відчуває, позначає словом «душа», а ту, що мислить, словом «дух^[1]».

^[1] Григорій Ніський, Про устрій людини, 8.

135 Господь покликав людину до святості у свободі й відповідальності: «Якщо тільки побажаєш – заповіді збережеш, і дотримати вірність – у твоїй добрій волі» (Сир. 15, 15). Бог оселив людину в раю, дав їй свободу та заповідь для її осягнення, символом якої є заборона споживати з «дерева пізнання добра і зла»: «З усякого дерева в саду їстимеш; з дерева ж пізнання добра й зла не їстимеш» (Бут. 2, 16-17). Цю заповідь святий Григорій Богослов тлумачить так: «Не для занапащення людини Бог посадив його [дерево пізнання добра і зла] на початку і не через заздрість заборонив їй наближатися до нього […], а через благість, якщо слушно цю заборону розуміти. Адже це дерево було, на мою думку, спогляданням, яке без жодної шкоди могли осягнути лише ті, чия духовність досягла достатньої досконалості^[1]».

^[1] Григорій Богослов, Слово 45 на Пасху, 8.

288   У Святому Письмі Сам Господь Бог називає Себе Святим: «Бо я – Бог, не людина; Святий посеред тебе» (Ос. 11, 9), – і покликає людей стати подібними до Нього у святості: «Я бо – Господь, Бог ваш; ви маєте ставати святими й бути святими, бо Я – святий» (Лев. 11, 44). Святість Бога є джерелом святості Церкви. «Христос полюбив Церкву й видав Себе за неї, щоб її освятити, очистивши купіллю води зі словом, щоб появити Собі Церкву славну, без плями чи зморшки або чогось подібного, але щоб була свята й непорочна» (Еф. 5, 25-27). Цю святість Церква стверджує літургійно, запрошуючи вірних до Причастя словами «Святеє святим».

289 Церква є місцем зростання людини у святості, дарованій благодаттю Святого Духа. Святий Дух веде людей дорогою святості, даруючи у святих Таїнствах Церкви благодать покаяння та обожествлення. Святий Дух відкриває людині ту істину, що «Церква, яка обіймає у своєму лоні також і грішників, є святою і водночас потребує очищення^[1]». Входячи до Церкви крізь «двері покаяння», люди вступають у «райські двері» Божого освячення і благословення. У Святій Церкві звершується найбільше чудо – переображення грішника в праведника. Через зростання членів Церкви у святості Господь переображує все творіння, визволяючи його з-під панування стихій «цього світу» і скеровуючи до повноти «нової землі» (пор. Од. 21, 1).

^[1] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 8.

311 Церква соборно сповідує Марію, Матір Господа нашого Ісуса Христа, Богородицею і Приснодівою і почитає її у святах літургійного року та в іконах. Церква в Богородичних святах молитовно споминає спасенні події життя Богородиці: Зачаття святою Анною^[1], Різдво, Введення у храм, Благовіщення, Стрітення та Успення, вбачаючи в ній взірець для нашого зростання у святості.

^[1] Папа Римський Пій ІХ буллою Ineffabilis Deus [«Невимовний Бог»] (8 грудня 1854) проголосив догмат про Непорочне Зачаття Пречистої Діви Марії: «Пресвята Діва Марія від самого Свого зачаття особливою благодаттю і привілеєм Всемогутнього Бога, з огляду на заслуги Ісуса Христа, Спасителя роду людського, була захищена від всілякої плями первородної провини» (DS 2803; а також: ККЦ 491).

316 Святість – це дар Святого Духа, в якому, уподібнюючись до Христа, ми стаємо дітьми небесного Отця. Єдиний Святий Господь дарує Свою святість людині, оселяючись у ній: «Коли хтось Мене любить, то й слово Моє берегтиме, і злюбить його Мій Отець, і прийдемо Ми до нього, і в ньому закладемо житло» (Йо. 14, 23). Християнська святість є виявом обожествлення людини. «Святі, що насичуєтеся світлом Божественної радості, що понад розумінням, ви стаєте богами наближенням до Бога^[1]».

^[1] Квітна тріодь, Неділя всіх святих, Утреня, канон всім святим, пісня 8.

317 У християнстві святість пов’язується зі свідченням віри, часто вираженим через мучеництво. Слово мученик (по-грецьки мартіс, що буквально означає свідок) наголошує не так на самому факті страждань, як на свідченні віри в Христа. «Лики мучеників показали юнацьке і міцне терпіння. Вони прийняли болісні рани заради нетлінної слави і краси^[1]».

^[1] Пор. Октоїх, глас 7, субота, утреня, канон усопшим, пісня 3.

319 Церква оспівує і подвиг «святителів» – єпископів, які своїм служінням Слову і звершенням Святих Таїнств зміцнювали й розвивали Церкву Христову: «Святителі, навчені Божим Словом, були божественними устами^[1]». Подвиг «ісповідників» – це обстоювання і захист істини від різних єресей та відважне сповідування віри в Христа під час переслідувань. Ще одним виявом святості Церква вважає безкорисливе суспільне служіння знедоленим і недужим. Тому вона вшановує «чудотворців-безсрібників».

^[1] Октоїх, глас 1, субота, утреня, канон святим, пісня 4.

326 Церква, щедро зрошена кров’ю многих мучеників, у наш час пожинає благодатні плоди святості своїх дітей. Адже мученики й ісповідники – це ті, які заради слави грядучого віку пожертвували всім у віці теперішньому. Їхній внесок у майбутнє Церкви неоціненний, бо це внесок усього життя – «аж до смерті хресної»: «Як кадило запашне, хай будуть перед престолом Всевишнього моління древніх праведників українського краю та муки всіх наших ісповідників святого Євангелія; їхніми бо жертвами відроджується і могутніє Христова Церква в нашому народі^[1]».

^[1] Квітна тріодь, Неділя всіх святих українського народу, Вечірня, стихира на литії.

386   Церква запрошує вірних до Святого Причастя виголосом «Святеє святим». Це одночасно і запрошення, і пересторога. Вірні приступають до Святих Дарів не тому, що уважають себе достойними, а тому, що належні до святої Церкви; вірні є святими не власною святістю, а тому, що вони є Тіло Христове, Храм Святого Духа. Це й сповідуємо словами: «Єдин свят, єдин Господь, Ісус Христос». При цьому на кожному з нас лежить відповідальність приступати до Причастя з чистою совістю, щоб це поєднання відбулося «не на суд і не в осудження».

495 У молитвах^[1] дияконського рукоположення Церква просить Бога сповнити новопоставленого диякона, мов первомученика архидиякона Стефана, вірою, любов’ю, силою та святістю для належного служіння спільноті. На знак цього служіння єпископ вручає новопоставленому дияконські ризи, кадильницю, рипіду та, за звичаєм, книгу Євангелія.

^[1] Архиєратикон, Чин поставлення диякона.

615   Повагу до тіла кожної померлої людини Церква виявляє під час похорону. Особливою ж повагою вона оточує тіла прославлених праведників. Коли праведник у земному житті зростає у святості, то Божа благодать, яку він приймає, переображує та освячує не тільки його душу, а й тіло. Тіло, що підкорюється душі й разом із душею змагається за святість, також втішається прославою після смерті. Мощі – це тіло усопшого (померлого) християнина, якого Церква зачислила до лику святих. Під час загального Воскресіння та у вічності людина – з душею і тілом – братиме участь у спілкуванні з Богом.

636   Поверх усіх інших риз священик одягає фелон (з грецької плащ). Він символізує ту праведність і святість, якою Господь зодягає його, виділяючи з-поміж народу для священнослужіння.

663 Особливою формою подружньої любові є інтимна близькість чоловіка і жінки. З Божого благословення двоє стають одним тілом, віддзеркалюючи в «домашній церкві» таїнство єдності Христа і Церкви (пор. Еф. 5, 31-32). Єднання чоловіка і жінки сприяє зростанню їхньої взаємної любові, освячує їх і відкриває їх до зачаття нового життя. Тому Церква молиться, щоб було нескверним їхнє подружнє ложе і непорочним їхнє співжиття^[1]. Святість сімейного життєвого укладу, впровадження в буття та побут сім’ї християнських обрядів і звичаїв, літургійний дух сімейних відносин – усе це створює міцні підвалини духовності сімейних відносин.

^[1] Пор. Требник, Чин Вінчання, молитва після Євангелія.

666   Найдоступнішим і найкориснішим твором для сімейного читання протягом століть були й залишаються Житія Святих.  У Житіях постаті святих показано в усьому багатоманітті життєвих ситуацій, успішно розв’язаних завдяки святості життя цих людей – у співдії з Божою благодаттю. Зростання кожного члена сім’ї у святості, подібно до святих, є головною метою сімейної спільноти.

677 У словах «нехай святиться ім’я Твоє» ми сповідуємо, що святість належить єдиному Богові. Одночасно просимо, щоб, освячені Хрещенням^[1], ми стали причасниками Божої святості і «були святі й бездоганні перед Ним у любові» (Еф. 1, 4), так щоб нашою молитвою і праведним життям святилося Боже Ім’я між людьми (пор. Мт. 5, 16) і в усьому творінні. У проханні «нехай прийде Царство Твоє» просимо, щоб Божа благодать, що у нас (пор. Лк. 17, 21), зростала і множилася по всьому світу. Це прохання, як і «Марана та» – «Прийди, Господи», – звернене до остаточного приходу Царства Божого, водночас уже вислухане: це Царство явлене в Євхаристії і діє у новому житті християн за заповідями блаженств.

^[1] Пор. Кипріан Картагенський, Про Господню молитву, 12.

708   Людське суспільство є третім виміром нового життя та діяльності віруючої людини у Христі. Суспільство та держава розглядаються як тісто, яке християни – євангельська «закваска» – покликані піднести та переобразити (пор. Лк 13, 20-21). Таким зародком Царства Божого та переображаючою силою людства є Церква Христова, яка через свою єдність, святість, соборність та апостольське служіння присутня та діє у суспільному житті та просвічує світлом Христовим кожну людину, яка приходить на світ.

716   Святим у справжньому сенсі цього слова є лише один Господь. Про це читаємо в книзі пророка Ісаї, який побачив Бога на небесному престолі. Його невимовну святість оспівували серафими, проголошуючи: «Свят, свят, свят Господь сил; вся земля повна Його слави!» (Іс. 6, 3-7). Святе Письмо також називає святими віруючих – тих, хто освячені спасительною дією Божою (див. Рм. 1, 7; 1 Кр. 1, 2). Святий Дух очищає людину від усякої скверни та вводить у божественне життя і святість. Про це навчає апостол Павло: «Чи ж не знаєте, що неправедні царства Божого не успадкують? Не обманюйте себе! Ані розпусники, ані ідолопоклонники, ані перелюбники, ані розгнуздані, ані мужоложники, ані злодії, ані зажерливі, ані п’яниці, ані злоріки, ані грабіжники – царства Божого не успадкують. І такими з вас деякі були; але ви обмились, але ви освятились, але ви оправдались іменем Господа Ісуса Христа та Духом нашого Бога» (1 Кр. 6, 9-11).

717 Християнська святість не є природною досконалістю людини, а досягається завдяки дієвій участі людини у святості Бога. Святий Йоан Касіан навчає: «Усі святі люди мають Бога в собі. Ми добре знаємо, що Він перебував у патріархах, говорив через пророків; віримо, що не тільки апостоли й мученики, а й усі слуги Божі мають Духа Божого в собі, як сказано: “Ви є храмом живого Бога” (пор. 2 Кр. 6, 16); і знову: “Хіба не знаєте, що ви – храм Божий, і що Дух Божий у вас перебуває?” (1 Кр. 3, 16). Усі (святі), отже, є вмістилищем Бога^[1]...».

^[1] Йоан Касіан, Про Воплочення Христове, 5,3.

718 Кожен християнин отримує у святих таїнствах Хрещення і Миропомазання зародок святості, який він покликаний не змарнувати, а зростити до повноти. Той же святий Йоан Касіан зазначає: «Що більше людська слабкість впокоряється перед Богом та Йому себе віддає, то більше заслуговує своєю вірою та посвятою приймати Бога як Того, Хто перебуває в людині. Кожен стає щораз більше здатним до святості завдяки дії божественної благодаті, яка додається до цього дару. Якщо хтось стане гідним Бога, тоді насолодиться Божим приходом, за Господньою обітницею: “Коли хтось Мене любить, то й слово Моє берегтиме, і злюбить його Мій Отець, і прийдемо Ми до нього, і в ньому закладемо житло” (Йо. 14, 23^[1])».

^[1] Йоан Касіан, Про Воплочення Христове, 5, 4.

727   Згідно з давньою традицією Церкви, силою благодаті святого таїнства Хрещення всі вірні стають посвяченими Богові, а отже, покликаними до святості, тобто стати подібними до Бога. Це покликання здійснюється різними шляхами: у християнському подружжі, у монашому житті, у дівственному стані – відповідно до дарів Святого Духа, які кожен з нас щедро отримує. Про це свідчить апостол Павло, кажучи: «Є і між дарами різниця, але Дух той самий; різниця теж і між служінням, але Господь той самий. Різниця є і між ділами, але Бог той самий, Який усе в усіх робить. Кожному дається виявлення Духа на спільну користь» (1 Кр. 12, 4-7).

741   Християнинові важливо розуміти, що саме він чинить і чи це не суперечить його основному виборові та Божим заповідям. Якщо зміст дії людини відповідає її покликанню до святості, то її вчинок є морально добрий.

817   Покаянні молитви складаються зазвичай із двох частин. Спочатку каяник усвідомлює, ким є Господь, визнає Його велич, святість, чистоту й діяльне милосердя до грішника. Тоді каяник пізнає різницю між святістю Бога і власною гріховністю, неподібність власної особи до Бога. «Ти праведний у всьому, що вчинив єси нам […]. Бо згрішили ми, вчинили беззаконство, від Тебе відступивши» (Дан. 3, 27.29). Покаянна молитва полягає в проханні грішника про помилування, щоб з допомогою благодаті Святого Духа осягнути подобу Божу й поєднатися з Богом. Прикладом покаянної молитви є слова митаря: «Боже, змилуйся надо мною грішним!» (Лк. 18, 13). Найчастіше вживаною такою молитвою є літургійне взивання «Господи, помилуй».

826   У своєму служінні духовний отець (матір) покликані вести своїх духовних дітей дорогою святості. Разом з проповіддю Слова Божого і благодатним освяченням людини у Святих Таїнствах, духовне наставництво є одним із важливих видів служіння Церкви в справі нашого спасіння. Воно полягає в опіці над ними в їхньому духовному зростанні, визначає весь шлях християнського життя.

829 Основна мета духовного отцівства/материнства – сприяння вдосконаленню особи, щоб вона досягнула святості, до якої кличе її Бог. Зрештою, це спільна мета як учня, так і наставника. Тому духовне наставництво відбувається в умовах щирих дружніх взаємин між духовними отцем і сином. У духовній традиції Отців Церкви йдеться про «божественну дружбу», в атмосфері якої наставник та учень сходять до висот обожествлення, дозрівають до «божественної повноти» життя у Святому Дусі^[1].

^[1] Пор. Оріген, Проти Цельса, ІІІ, 28-30.

830   Духовний отець здійснює своє служіння з благословення Церкви. Таке благословення отримують особи, які покликані Богом вести інших людей до святості й мають особистий досвід духовного життя. Християнин вільно вибирає духівника як провідника на спільній дорозі спасіння, яку обоє долають в атмосфері приязні й довіри. Духовний досвід дозволяє духовному отцю розпізнавати дари благодаті Божої та вказувати на конкретні шляхи духовного розвитку особи. У парафіяльному житті духовне наставництво здійснюється здебільшого, хоч і не виключно, у святій Сповіді.

834   Віра – це відкриття всієї людини на дію Святого Духа та особисте єднання з воскреслим Христом. На відміну від нехристиянських намагань досягнення досконалості, які спиралися лише на людську силу, християнство звіщає нову, справжню основу для святості й праведності людини, якою є віра в Ісуса Христа.

838 Апостол Павло навчає, що християнин є праведником, який живе з віри (пор. Рм. 1, 17). Життя з віри спонукає християнина славити Господнє Ім’я. Святий Дух, Який діє в християнах, кличе з їхнього нутра: «Авва, Отче» (Гл. 4, 6), тобто навчає правильно славити Отця у Христі. Християнин, навчений чеснотою віри про святість і велич Божого імені, здатний виконувати другу Божу заповідь: «Не взивай намарне імені Господа, Бога твого^[1]» (див. Вих. 20, 7; Втор. 5, 11). Він не чинитиме богохульства, кривоприсяги, остерігатиметься прокльонів, зневажання святощів тощо.

^[1] Молитовник «Прийдіте, поклонімся», Десять Божих заповідей.

854   Обожествлення – це зустріч Бога і людини у вірі. Воно неможливе без відкритості людини на благодать та її духовних зусиль. Лише через виконання Божих заповідей та очищення серця християнин у співдії з Божою благодаттю підноситься на все вищі ступені досконалості. Внутрішнє очищення, чеснотливе життя, життя у святості є головною умовою обожествлення, єднання з Тим, Хто є Джерелом Святості, Чистоти й Досконалості.

881   Святе Письмо навчає про гідність людини вже від зачаття: «Перш ніж Я уклав тебе в утробі, Я знав тебе; і перш ніж ти вийшов з лона, освятив Я тебе» (Єр. 1, 5). Святість і недоторканність людського життя ґрунтується на особовому ставленні Бога до людини.

921   Церква є життєдайним середовищем для освячення людини, її особистого вдосконалення. У Церкві людина може вдосконалитися також і у своєму суспільному вимірі. Свята людина, яка живе любов’ю до Бога і ближнього в Дусі Святому, керується законом Божим і є взірцем законослухняного громадянина. Саме прагнення до святості відкриває християнина для служіння ближньому і суспільству. Тому християнин і є творчим учасником громадянського суспільства.