79  Церква називає «Отцем» Того, Хто не має отця, і ніколи не був сином^[1]. Слова євангелиста Йоана, що «споконвіку (церковнослов’янською – «в началі») було Слово», Святі Отці розуміли як ствердження того, що цим «началом» є Особа Отця^[2]. Він, Хто є особовим Началом усього, Сам є без начала, яке б Його спричинило. Іншими словами, Отець – безначальне Начало. Цей антиномічний вислів виражає свободу Божої Особи Отця, який нічим і ніким не зумовлений. «Отець безначальний, бо ні від кого іншого, навіть від Себе Самого, не отримав буття^[3]». Отець – як Начало творіння – усе наповнює та водночас перевершує усе сотворене.

^[1] пор. Атанасій Великий, Перший лист до Серапіона, 16.

^[2] Григорій Богослов, Слово 42, 14.

^[3] Григорій Богослов, Слово 20. Про догмат і поставлення єпископів, 7.

85  Бог Отець у Своїй свободі й любові родить Сина. Невидима Отча любов, з якої родиться Син, у Сині стає видимою: «Невидиме Сина є Отець, а видиме Отця є Син^[1]». У цій любові Отець і Син – одне. Водночас роджений Син є іпостасно (особово) інший від Отця. Отець народив іншого від Себе, відкриваючись усеціло в Синові, як Іншому^[2].

^[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, IV, 6, 6.

^[2] Пор. Атанасій Великий, Перший лист до Серапіона, 16.

103 Святе Письмо розпочинає оповідь про сотворення світу словами: «На початку сотворив Бог небо й землю» (Бут. 1, 1). Бог був, є і залишається «на початку» всього сотвореного й того, що повсякчас виникає. Про Бога як Начало усього пише євангелист Йоан: «Я – Альфа і Омега, початок і кінець, – говорить Господь Бог, Хто єсть і Хто був і Хто приходить, Вседержитель» (Од. 1, 8). За словами святого Іринея Ліонського, усе вийшло з рук Божих Словом і Святим Духом^[1].

^[1] Пор. Іриней Ліонський, Проти єресей, IV, 20, 1.3-4 ; V, 1, 3.

105   Бог творив вільно, ніщо не обмежувало Його творчої свободи. Божа творчість є сотворенням, тобто виведенням буття з небуття. Бог покликає до буття те, чого не було і що необов’язково мало бути, тобто не постало з необхідності. Святе Письмо не розповідає про те, як виник світ, а натомість мовить про те, Хто (Отець), через Кого (Слово-Сина) і в Кому (Святому Дусі) покликав цей світ до існування.

122 У своїй сутності людина, як твердять Святі Отці, є образом Первообразу – невимовного, непізнанного і безсмертного Бога^[1], має «здатність ума і свободи^[2]» і внутрішню силу самовизначення^[3]. Отож Святі Отці стверджують, що «образ Божий» у людині – це підстава її буття, існування та особистісного самовизначення.

^[1] Пор. Григорій Ніський, Про устрій людини, 16.

^[2] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІ, 12.

^[3] Пор. Григорій Ніський, Про устрій людини, 16.

135 Господь покликав людину до святості у свободі й відповідальності: «Якщо тільки побажаєш – заповіді збережеш, і дотримати вірність – у твоїй добрій волі» (Сир. 15, 15). Бог оселив людину в раю, дав їй свободу та заповідь для її осягнення, символом якої є заборона споживати з «дерева пізнання добра і зла»: «З усякого дерева в саду їстимеш; з дерева ж пізнання добра й зла не їстимеш» (Бут. 2, 16-17). Цю заповідь святий Григорій Богослов тлумачить так: «Не для занапащення людини Бог посадив його [дерево пізнання добра і зла] на початку і не через заздрість заборонив їй наближатися до нього […], а через благість, якщо слушно цю заборону розуміти. Адже це дерево було, на мою думку, спогляданням, яке без жодної шкоди могли осягнути лише ті, чия духовність досягла достатньої досконалості^[1]».

136 Творець, вільно з любові створивши людину, покликає її до любові – найвищого, творчого вияву особи. Для цього Бог обдаровує людину свободою. Людська любов випливає з Бога як джерела, бо «Бог є любов» (пор. 1 Йо. 4, 8). Свобода належить до Божого образу в людині, тому його благодать не відміняє свободи людини^[1].

^[1] Пор. Йоан Золотоустий, Коментар на святого євангелиста Матея. Гомілія 45, 1.

137 Найглибший вимір людської свободи полягає в тому, щоб добровільно обрати Бога й бути з Ним – це є добро; у тій же своїй свободі людина може й відкинути спілкування з Богом – це є зло. Бути вільним – це «здатність до вільного самовизначення^[1]». Зло не належить до творіння, воно з’являється, якщо людина відмовляється від вибору добра, тобто зловживає своєю свободою. Як Божий дар, свобода утвер-джується з кожним вільним вибором добра та обмежується узалежненням людини від зла^[2] внаслідок її відмови від добра.

^[1] Григорій Ніський, Про устрій людини, 16.

^[2] Пор. Григорій Ніський, Велике огласительне слово, 5.

138 Людина відповідальна за свій вільний вибір: «З усякого дерева в саду їстимеш; з дерева ж пізнання добра й зла не їстимеш, бо того самого дня, коли з нього скуштуєш, напевно вмреш» (Бут. 2, 16-17). Ця Божа заповідь не обмежує свободи людини й не втручається у її вибір. Бог дарує заповідь для утвердження людини в добрі. Порушуючи заповідь, людина відкидає Бога й тим самим уводить у світ гріх, а з ним і смерть (див. Рм. 5, 12). Споживаючи плід із «дерева пізнання добра і зла», людина втрачає доступ до «дерева життя», губить свій зв’язок із Богом: «Спілкування з Богом є життя і світло, а відокремлення від Бога – смерть^[1]».

^[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, V, 27, 2.

146   Хитрість змія полягала в перекрученні слів Божої заповіді: «Чи справді Господь Бог велів вам не їсти ні з якого дерева, що в саді?» (Бут. 3, 1; пор. Бут. 2, 16-17). Підступне питання спокусника втягає Єву в діалог із ним, породжуючи в ній сумнів у правдомовності Бога. Лукавий використовує цей сумнів Єви для обману: «Ні, напевно не помрете! […] Ви станете, як Бог, що знає добро й зло» (Бут. 3, 4-5). Обман лукавого полягає у твердженні, що Бог Своєю заповіддю обманює людину, ущемляє її свободу і що саме через споживання з дерева пізнання добра і зла людина стане як Бог.

171   Дух Святий через пророка Міхея відкриває місце народження Месії: «Ти ж, Вифлеєме-Ефрато, занадто малий єси, щоб бути між тисячами Юди. З тебе вийде Мені Той, Хто має бути Володарем в Ізраїлі; Його походження із давніх-давен, з днів споконвічних» (Міх 5, 1). Народившись у Вифлеємі як людина, Месія водночас є споконвічно родженим від Бога: «Господь сказав до мене: Син Мій єси ти, Я породив тебе сьогодні. Проси в Мене, і Я дам тобі народи в спадщину, і кінці землі тобі в посілість» (Пс. 2, 7-8). Від Бога буде й помазання Месії: «Дух Господа Бога на мені, бо Господь мене помазав. Він послав мене, щоб принести благу вість убогим, лікувати скрушених серцем, проголосити невольникам свободу, ув’язненим відкрити очі, проголосити рік Господнього благовоління» (Іс. 61, 1-2).

220   Християни готуються до щорічного святкування Пасхи у часі Великого посту, який триває 40 днів – на образ 40-річного переходу Божого народу в Обіцяну землю та 40-денного посту Христа в пустелі. Піст виховує християнина в стриманості від гріха, веде до внутрішньої свободи та справжньої радості. Протягом посту Церква літургійно супроводжує християн піснеспівами Посної тріоді, які вказують на глибинний сенс посту – примирення з Богом і ближніми та служіння їм.

411   Христос, заради дарування нам участі в Божому житті й можливості жити свободою дітей Божих, звільняє нас від гріховного рабства, у яке ми потрапили через гріхопадіння Адама й наші власні гріхи. Взявши гріх світу на Себе, Христос прийняв і остаточний наслідок цього гріха – смерть, яку Він переміг Своєю добровільною смертю на хресті. У Хрещенні Христос чинить нас учасниками Своєї перемоги над гріхом і смертю.

678 Словами молитви «нехай буде воля Твоя» ми приймаємо Промисел Отця щодо нас, наслідуючи молитву Христа в Гетсиманському саду: «Отче, хай не Моя, а Твоя буде воля!» (Лк. 22, 42). Ми сповідуємо нашу віру в те, що волею Отця є життя і спасіння людини: Бог «не хоче, щоб хтось загинув» (2 Пт. 3, 9), а «щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1 Тм. 2, 4). Отець, який у Своїй волі так полюбив світ, що дав нам Свого Єдинородного Сина (пор. Йо. 3, 16), очікує й від нас такої ж любові: щоб ми любили один одного, як Господь був полюбив нас (пор. Йо. 13, 34). Сповнюючи волю Отця, ми уподібнюємося до Христа – Сина Божого, плекаючи в собі ті самі думки і той самий спосіб життя, який був у Нього (пор. Флп. 2, 5), і так досягаємо свободи дітей Божих. Коли ж «Божа воля буде як на небі, так і на землі, то земля не буде більше землею [...], але всі ми станемо небом^[1]».

^[1] Оріген, Про Молитву, 26, 6.

710   Життя у Христі називаємо духовним життям, оскільки його джерелом є Святий Дух і воно звершується Його благодаттю. Благодать – це дія Святого Духа в людині, тобто Його безкорисливий дар. Благодать жодним чином не поневолює людини й не обмежує її свободи. На цьому наголошує апостол Павло: «Де Дух – там свобода» (пор. 2 Кр. 3, 17). Дух Божий запрошує, кличе нас до зростання у Христі й уможливлює його.

732   Свобода – це свідомий і добровільний вибір людиною Бога як Отця та прийняття Його покликання до участі у вічному житті Пресвятої Тройці. У сотворенні людина отримала здатність обирати й шляхом правильного вибору перейти до справжньої свободи. Лише свідомо й добровільно обираючи Бога, людина стає вповні свобідною, живе у свободі самого Бога.

733   Людина в раю отримала Божу заповідь як дороговказ. Заповідь допомагає людині робити правильний вибір, дає можливість обирати істинну свободу. Божа заповідь є визволяючою, бо дає людині свободу. Правдива свобода ніколи не може бути протиставленою до Божої Істини та Закону або відокремленою від них. Христос навчає: «Коли ви перебуватимете в Моїм слові, ви дійсно будете учнями Моїми і спізнаєте правду, і правда визволить вас» (Йо. 8, 31-32).

734   Святі Отці навчають, що внаслідок гріха прародичів ми втратили повноту свободи, тобто стали схильними обирати зло. Через це людина опинилася в рабстві гріха, з якого її може визволити лише Спаситель. Христос – Дорога, Істина і Життя (пор. Йо. 14, 6) – відкрив дорогу до Отця у Святому Дусі й указав людині шлях істинного визволення та зростання в божественній свободі.

745   Благодать діє там, де є особиста згода людини. На всіх етапах духовного життя виявляється співдія свободи людини і благодаті Божої. Благодать не можна здобути чи заслужити як наслідок ревної духовної праці. Така праця є потрібною, але Божа благодать дається людині тільки як дар, а не як винагорода за щось. У даруванні благодаті відображається сама суть відносин Бога і людини.

756   Створена Богом людина покликана зростати до свободи синів Божих (пор. Рм. 8, 21). Однак вона не завжди була вірною цьому покликанню. Адам і Єва, піддавшись омані, відкинули Божу волю, а тому ослабила їхня здатність вживати дар свободи. Таку відмову в послухові Богові християнська традиція називає гріхом. Согрішивши, людина потрапила в неприродний для неї стан – віддаленість від Бога та відчуження від ближніх.

797 Свобода від пристрастей (грецькою апатея) є передумовою християнської досконалості. Боротьба з пристрастями охоплює три моменти: усвідомлення, спротив і викоренення. Усвідомити пристрасть здатен людський розум, просвічений благодаттю; спротив пристрасті може виявити людська воля, яка перебуває у співдії з Божою благодаттю; викоренення пристрасті є вінцем духовної боротьби і знаком зціляючої дії благодаті. Свободу від пристрастей, апатею, зміцнюють аскетичні вправи, але її єдиним джерелом є любов до Бога, яка долає усі пристрасті та об’єднує всі сили людини під владою Святого Духа^[1].

^[1] Пор. Максим Ісповідник, Сотиці про любов, ІІІ, 50.

798 Свобода від пристрастей не означає відсутності в людини спокусливих думок, адже навіювання таких думок не завжди залежить від неї. Проте коли людина осягнула стану апатеї, вона не приймає лихих думок, які ведуть до пристрасті^[1].

^[1] Пор. Ісаак Сирієць, Слово 1, 9.

822   В історії спасіння Господь кличе людину до участі у Своєму вічному житті. Для цього Він укладає союз із Ізраїлем, а відтак у крові Свого Єдинородного Сина укладає зі Своїм народом новий і вічний Завіт. Приймаючи цей Завіт, людина сповнює Божу волю, виконує Закон Божий. Псалмопівець співає: «Якби закон Твій та не був відрадою моєю, я був би вже загинув у моїм горі. Повіки заповідей Твоїх я не забуду, бо ними мене оживляєш» (Пс. 119, 92-93).

823   Господь із любові до нас відкриває нам Свій Закон як «дорогу життя», якою ми покликані виходити з рабства гріха до свободи дітей Божих. Такий пасхальний характер Божого Закону вказує на мету і зміст християнського покликання. Тому моральний закон ніяк не суперечить свободі людини, а навпаки, завдяки благодаті Святого Духа дарує її: «Слова твої, відкрившись, просвітлюють, дають розуму простим. Широко відкриваю уста мої, прагну, бо я велінь твоїх бажаю» (Пс. 119, 130-131).

849   Любов є змістом і мотивом усіх моральних вчинків християнина. Ісус Христос навчає, що в заповіді любити Бога і ближнього міститься весь Закон (пор. Мт. 22, 40). Через дар божественної любові християнин отримує свободу слави дітей Божих (Рм. 8, 21) і виконує весь Закон: «Любов, отже, – виконання закону» (Рм. 13, 10). «Тепер же зостаються: віра, надія, любов – цих троє; але найбільша з них – любов» (1 Кр. 13, 13).

916   Християнин є євангельською «закваскою» у світі (пор. Мт. 13, 33). У цьому полягає його покликання – активно діючи у світі, повсюдно свідчити Христа. Через діяльність у світі християнин як «нова людина у Христі» бере участь у здійсненні Божого задуму, звершенням якого буде нове небо і земля нова (пор. Од. 21, 1).

926 Церковне розуміння суспільної діяльності як служіння виражається в принципі допоміжності^[1]. Згідно з ним, об’єднання громадян різних рівнів діють кожне в межах своєї компетенції. Це дає змогу на кожному рівні (місцевому, регіональному, загальнонаціональному) змобілізувати максимум ініціативи та творчої енергії. Вищі органи державної влади не повинні втручатися в повноваження місцевих громад, ані підміняти їх собою. Таке втручання, виникаючи з прагнення панувати, обмежує ініціативність громадян і їхніх громад. Принцип допоміжності ґрунтується на тому, що суспільні групи вищого рівня мають допомагати тоді, коли нижчі групи не справляються. Така допомога (допоміжність), будучи суспільним озвученням служіння, вносить у суспільні відносини правду, справедливість, свободу та любов – головні «стовпи» суспільного життя^[2]. Втрата духу служіння руйнує допоміжність і призводить до надмірного контролю з боку держави або ж до розпаду громади.

^[1] Пор. Компендіум соціальної доктрини Церкви, 186.

^[2] Іван ХХІІІ, Енцикліка Pacem in terris [«Мир на землі»] (11 квітня 1963), V.

927   Людська особа, з огляду на її гідність, є центром суспільного життя. Тому основою суспільної моралі є пошана до кожної людини та пріоритет особи над суспільством. Цей акцент на людину не означає індивідуалістичного бачення людського життя, бо людина покликана до свободи в спільноті.

928   Таїнство особи розкриває значення християнської свободи. Така свобода є свободою від гріха та всього того, що поневолює особу, робить її залежною від зовнішніх і внутрішніх примусів, у тому числі й від суспільних структур гріха. Водночас така свобода є свободою до служіння Богові та ближньому в любові: «Ви бо, брати, покликані до свободи; аби тільки свобода ваша не стала приводом до тілесності; але любов’ю служіть один одному» (Гл. 5, 13).

929 Як «нова людина» у Христі, християнин виявляє цю свободу в конкретних сферах свого життя, зокрема й у суспільній. Він покликаний до співпраці з Христом у всіх вимірах людського життя. Поведінка «нової людини» в суспільстві випливає з дару нового життя у Христі, а тому досконалість і зрілість особи в моральному житті є не лише результатом зусиль людини, а й плодом єдності та співдії з Христом у Святому Дусі^[1].

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes [«Радість і надія»], 19.

930   Свобода завжди пов’язана з відповідальністю людини перед іншими особами. Завдяки свободі в спільноті людина здатна виявляти суспільні чесноти і розбудовувати такі ділянки культурного життя, для яких потрібні зусилля цілої спільноти (мистецтво, наука, економіка).

934 В основі демократичного устрою лежить пошана до прав людини, найголовнішими серед яких є права на життя, сім’ю, виховання, освіту, вибір життєвого шляху, працю, здобуття засобів до гідного існування. Запорукою здійснення цих прав є релігійна свобода, тобто право на пошук та сповідування істинного Бога^[1].

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Декларація про релігійну свободу Dignitatis humanae [«Гідности людської»], 1.

940 Приватна власність є формою особистого володіння благами, необхідними для повноцінного та всебічного розвитку особи. З допомогою такої власності кожна людина отримує простір для особистої та сімейної незалежності, тому приватна власність є важливим елементом для здійснення свободи особи в її суспільному житті. Повага до такої форми власності й забезпечення права на неї – це важливий елемент справедливого та вільного суспільства^[1].

^[1] Пор. Компендіум соціальної доктрини Церкви, 176-181.

954   Держава є формою організації життя нації. Кожен народ прагне забезпечити свою ідентичність через створення держави. Як політична спільнота, держава існує задля спільного добра тоді, коли через відповідну діяльність поглиблює, конкретизує та охороняє моральні цінності народу. Така держава сприяє розвиткові кожної особи й тому не нехтує основними суспільними цінностями свободи, справедливості, рівності.

955   Держава реалізує свої функції, використовуючи механізм політичної влади. Влада потрібна, щоб координувати зусилля громадян для досягнення спільного добра. Одним із основних обов’язків держави є обмежувати різні вияви зла правовими засобами. У цьому аспекті політична влада є моральною силою суспільства. Державна влада, верховним носієм якої є народ, повинна сприяти розвиткові громадянського суспільства, демократичних інституцій, забезпечувати свободи та права громадян.

957 Слуга Божий митрополит Андрей навчає: «Керівна влада має за мету служити спільному благу, зберігати й боронити природну й істинну свободу громадян, сімей і громадських організацій^[1]». Представники державної влади повинні дотримуватися моральних вимог, які суспільство ставить перед владою. Християни – носії політичної влади – відповідальні не тільки перед суспільством і законом, а й перед Богом.

^[1] Митрополит Андрей, Як будувати рідну хату? (1942), 7.

958   До основних функцій державної влади належать: захист від зовнішньої агресії та відповідна зовнішня політика; захист конституційного устрою, окресленого через економічні закони, цивільне та кримінальне право; справедливе державне адміністрування та судочинство; піклування про загальний добробут. Влада покликана піклуватися про спільне благо, визначальними ознаками якого є релігійна свобода, культура, освіта й наука.

982   Глобалізація може стати справжнім «знаком часу» для Церкви в сучасному світі, надаючи нові можливості для євангелізації народів. Церква, несучи в собі досвід єдності в багатоманітності, надихатиме народи світу жити у взаєморозумінні. Проповідь Євангелія донесе до свідомості світової спільноти, що між мораллю і виробництвом, між солідарністю і конкуренцією немає конфлікту, а навпаки, вони взаємопов’язані. Жива присутність Церкви Христової у вирі глобалізаційних процесів здатна переобразити конфліктність у співпрацю, цивілізаційне протистояння – у взаємозбагачення, страх перед нестерпним поневоленням – у свободу дітей Божих.

984 Християни зобов’язані так упорядкувати свій відпочинок у неділі і свята, щоб мати можливість брати участь у Божественній Літургії, утримуючись від праці та занять, несумісних із освяченням Господнього Дня^[1]. Відпочинок, щоб не стати пустою бездіяльністю, що викликає почуття нудьги, має бути джерелом духовного збагачення та відновлення духовних і фізичних сил. Відпочинок має служити зростанню особистої свободи та сприяти братерській спільноті. Християнський відпочинок стверджує пріоритет людської особи щодо вимог соціального й економічного життя.

^[1] Іван Павло ІІ, Апостольське послання Dies Domini [«День Господній»] (31 травня 1998), 65-67.

1000 Оновити світ може кожна людина, яка «зодягнулася» в Христа – Нового Адама, а тому переживає «нове творіння» в духовному досвіді. Апостол Павло навчає: «Створіння було підпорядковане суєті не добровільно, а через того, хто його підкорив, у надії, що й саме створіння визволиться від рабства тління, на свободу слави дітей Божих» (Рм. 8, 20-21).