311 Церква соборно сповідує Марію, Матір Господа нашого Ісуса Христа, Богородицею і Приснодівою і почитає її у святах літургійного року та в іконах. Церква в Богородичних святах молитовно споминає спасенні події життя Богородиці: Зачаття святою Анною^[1], Різдво, Введення у храм, Благовіщення, Стрітення та Успення, вбачаючи в ній взірець для нашого зростання у святості.

^[1] Папа Римський Пій ІХ буллою Ineffabilis Deus [«Невимовний Бог»] (8 грудня 1854) проголосив догмат про Непорочне Зачаття Пречистої Діви Марії: «Пресвята Діва Марія від самого Свого зачаття особливою благодаттю і привілеєм Всемогутнього Бога, з огляду на заслуги Ісуса Христа, Спасителя роду людського, була захищена від всілякої плями первородної провини» (DS 2803; а також: ККЦ 491).

314   Почитання Богородиці має в київській традиції глибоке коріння. Ще князь Ярослав Мудрий віддав Русь-Україну під покров Пресвятої Богородиці. На її честь будували численні храми, писали ікони. Найвідоміші з ікон княжого періоду є ікони візантійської традиції Вишгородська (нині Володимирська) і Белзька (нині Ченстоховська). На цій традиції розвинулося і самобутнє українське іконописання. На українських іконах риси обличчя Богородиці добрі та м’які, погляд – теплий і сердечний.

315   Почитання Богородиці особливо поширилося після чудесного зняття турками облоги Почаєва. Це чудо приписували іконі Богородиці, яка була в храмі місцевого монастиря. Місцями паломництв до чудотворних богородичних ікон є також Зарваниця, Унів, Гошів, Страдч, Жировиці, Ярослав, Холм, Марія-Повч та багато інших. Особливе покладання на опіку й допомогу Богородиці стало традицією українського народу.

336   Христос навчав своїх учнів разом, як спільнота дітей Божих, звертатися до Бога: «Отче наш» (див. Мт. 6, 9н). Молитви богослужінь підносяться від усієї спільноти вірних. Молитва Церкви як Тіла Христового єднає всіх вірних; Церква на землі єднається з небесною Церквою через молитву до святих і почитання їхніх ікон.

577 Церква сповідує Пасхальне таїнство також у празники своїх святих, які з Христом співстраждали і з Ним були прославлені. Вона подає приклад їхнього життя вірним для наслідування, щоб привести всіх у Святому Дусі через Христа до Отця^[1]. Літургійний спомин святих здійснюється в богослужінні й почитанні їхніх ікон та мощей. Датою почитання святих є зазвичай день їхньої смерті, тобто «народження до неба», а також день віднайдення або перенесення їхніх мощей. Кожний день церковного календаря присвячений визначеним святим. Літургійні служби святим зібрані по місяцях у дванадцятьох книгах, які називаються мінеями (з грецької місячний).

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Конституція про святу Літургію Sacrosanctum Concilium [«Священний Собор»], 104.

589 У воплоченні Сина Божого «неприступного Бога [люди] побачили як приступного для всіх чоловіка^[1]». Старий Завіт забороняв творити ідола чи зображувати Бога, аби застерегти народ від ідолопоклон-ства: «Не робитимеш собі ніякого тесаного кумира, ані подобини того, що вгорі, на небі, ні того, що внизу, на землі, ні того, що попід землею, у водах» (Вих. 20, 4). У Новому Завіті воплоченого Бога – Ісуса Христа – можна було побачити, почути, доторкнутися до Нього (пор. 1 Йо. 1, 1), а тому й зобразити.

^[1] Молитовник «Прийдіте, поклонімся», Акафіст до Богородиці, кондак 9.

590   Згідно з християнським переданням, найдавнішими іконами є «Нерукотворний Спас» – лик Христа, чудесно відбитий на полотні, а також ікона Богородиці, яку, за традицією, написав апостол та євангелист Лука. Таке передання свідчить про те, що ікони та їхнє почитання згідні з апостольською вірою.

591 Одним із перших, хто надав іконопочитанню богословського обґрунтування, був святий Йоан Дамаскин, який навчає: «Поклоняюся іконі Христа як воплоченого Бога […]. Бо честь, яку віддаємо образові, належить Первообразові^[1]». В іконі ми почитаємо не саме зображення, а зображену особу, яку молитовно споглядаємо, бо ікона підносить наш ум від образу до Первообразу. Сьомий Вселенський Собор 787 р. засудив іконоборство і потвердив почитання ікон Господа Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці, ангелів і святих. При цьому Отці Собору відрізнили поклоніння-служіння, яке належить виключно Богові (грецькою «латріа»), від поклоніння-почитання (грецькою «проскінізіс»), яке віддаємо іконам, а також Євангелію, хресту та мощам святих^[2]. Ми вшановуємо ікони цілуванням, кадінням та запаленням свічок і лампад. Ікона – це також образно виражене вчення Церкви, тому її слід писати не довільно, а тільки згідно з іконописним каноном. Завдяки цьому канонові лики Христа, Богородиці та святих є пізнаваними завжди і всюди.

^[1] Йоан Дамаскин, Слово перше на захист святих ікон, 21.

^[2] ІІ Нікейський Собор, Орос.

597 Згідно з традицією Церкви новонаписану ікону освячують. Церковне освячення надає іконі «небесне благословення, благодать Святого Духа, цілющу силу проти всіх лукавств диявола^[1]», чинить її «лічницею і джерелом зцілень для всіх, хто у хворобах до неї звертатиметься^[2]», дає силу, щоб ми наслідували «життя і діла святих і цим сподобилися Божої благодаті й успадкували Царство^[3]». Освячену ікону залучають до богослужіння Церкви та молитовного почитання в домівках.

^[1] Требник, Чин освячення ікони Христа.

^[2] Требник, Чин освячення ікони Богородиці.

^[3] Пор. Требник, Чин освячення ікон святих.

600   У нашій церковній традиції почитання ікон органічно пов’язане з храмовим богослужінням. Храм є місцем зустрічі небесного і земного, невидимого і видимого, Бога і людей. Ця зустріч звершується в Божественній Літургії, а ікони видимо являють цей небесний, невидимий, Божий світ. Ікони містяться на іконостасі – «стіні», яка відділяє і водночас поєднує святилище і храм вірних. Святилище представляє невидиму присутність Божу – небо, до якого прямуємо; а храм вірних – видимий світ нашого земного життя, в якому звершується наше життєве паломництво.

615   Повагу до тіла кожної померлої людини Церква виявляє під час похорону. Особливою ж повагою вона оточує тіла прославлених праведників. Коли праведник у земному житті зростає у святості, то Божа благодать, яку він приймає, переображує та освячує не тільки його душу, а й тіло. Тіло, що підкорюється душі й разом із душею змагається за святість, також втішається прославою після смерті. Мощі – це тіло усопшого (померлого) християнина, якого Церква зачислила до лику святих. Під час загального Воскресіння та у вічності людина – з душею і тілом – братиме участь у спілкуванні з Богом.

618   Традиція звершення Божественної Літургії на мощах святих живе в Церкві й досі. Під час освячення престолу в нього вкладають святі мощі, а також покладають на престолі антимінс (дослівно замість столу) – полотно із зображенням покладення Христа до гробу, вшитими мощами та підписом правлячого архиєрея. Антимінс є символом сопричастя священика і церковної громади з єпископом і тому без нього не можна відправляти Служби Божої. Існує також побожний звичай вкладати в ікони мощі святих чи часточки речей, якими святі користувалися. VII Вселенський собор 787 року урочисто підтверджує традицію почитання мощей разом із традицією почитання ікон. Господь по-різному прославляє мощі святих: деякі є нетлінними, інші – мироточивими (святителя Миколая, великомученика Дмитрія, києво-печерських преподобних отців). Почитанням оточує Церква й знаряддя мучеництва святих – наприклад, кайдани апостола Петра, які вшановує 16/29 січня.

619   Християни вважали подією великої ваги віднайдення та перенесення мощей святого до постійного місця їх почитання. Такою подією, наприклад, було віднайдення мощей священномученика Климента, Папи Римського (пам’ять – 25 листопада / 8 грудня), в кримському Херсонесі й перенесення їх частини святим Кирилом до Риму в ІХ столітті й святим Володимиром до Києва в Х столітті. Мощами Папи Климента благословили новопоставлених київських митрополитів. У ХІ столітті мироточиві мощі святого Миколая були перенесені з Мир Ликійських до італійського міста Барі (свято «теплого Миколи» 9/22 травня). У Києво-Печерському патерику згадується перенесення мощей святого Теодосія Печерського (14/27 серпня). Протягом декількох століть «мандрували» мощі святого Йосафата, архиєпископа Полоцького, переховуючись від знівечення, щоб з 1963 року знайти місце почитання в соборі святого апостола Петра в Римі.

620   У наш час після прославлення численних новомучеників УГКЦ мощі декого з них були перенесені з місць поховання до місць почитання. Паломництва до цих місць, численні зцілення, які прочани отримують завдяки молитвам до праведників чи торканню до їхніх мощей, є ще одним підтвердженням перемоги Бога крізь час і простір над стражданнями, хворобами та смертю. Ці чуда діються завдяки благодаті Святого Духа, через заступництво праведників і віру самих паломників.

629   Поклін, або метанія (грецькою метанойя – переміна мислення), є виявом покаянної постави та знаком почитання. Припадаючи до землі, сповідуємо власну гріховність, а підносячись – визволення від гріха силою хреста Господнього, знаком якого знаменуємо себе. Поклін є великим (доземним) і малим (поясним). Великі поклони чинимо переважно під час Великого посту, а малі – під час знаменування хрестом перед іконами, мощами та іншими святими речами.

631   Цілуванням хреста, святого Євангелія, ікон і мощей виявляємо любов і поклоніння Господу й почитання святих. Цілуванням виявляємо любов до осіб: священнослужителі обмінюються «поцілунком миру» під час Символу віри, а вірні, там, де є звичай, між собою на Чині прощення на початку Великого посту й у час Пасхальних богослужінь.

644 Для здійснюваного під час богослужінь кадіння використовують кадильницю – посудину з розжареним вугіллям, на яке кладуть пахучий ладан. На знак почитання Бога, присутнього в храмі, священнослужитель обкаджує храм, ікони та вірних. Кадильний дим і приємний запах ладану означають благодать Святого Духа, яка сходить на вірних; цей дим символізує молитву Церкви, яка возноситься до Бога: «Нехай направиться молитва моя, як кадило, перед Тобою^[1]». Під час кадіння вірні благоговійно схиляють голови перед таїнством присутності Святого Духа.

^[1] Пс. 140,2; див. Служебник, Літургія Передшеосвячених Дарів, Великий прокімен після читань.