77     Вибраний народ Божий сповідує свого Бога, величаючи Його різними іменами: Спаситель (див. 2 Сам. 22, 2-3; Пс. 106, 21; Іс. 43, 3-4; 45, 15), Творець (див. Йов. 4, 17; 32, 22; Пс. 95, 6; Іс. 17, 7; 51, 13), Господь (див. Вих. 3, 15), Батько (див. Пс. 89, 27; Іс. 9, 5; 63, 16; Мал. 1, 6), Наречений (див. Ос. 2, 22), Пастир (див. Пс. 23, 1). Однак старозавітні титули були лише прообразами Об’явлення Бога як Отця Єдинородного Сина. «Ніхто й ніколи Бога не бачив. Єдинородний Син, що в Отцевому лоні, – Той об’явив» (Йо. 1, 18).

183 У воплоченні Христос поєднав божественну і людську природи: «Повчаємо сповідувати одного й того ж самого Сина, Господа нашого Ісуса Христа, єдиносущного Отцеві по божеству, і того ж самого, єдиносущного з нами по людськості, у двох єствах незлитно, незмінно, нероздільно, нерозлучно пізнаваного, не на дві особи розсіченого чи розділеного, але одного й того ж Сина і єдинородного Бога-Слова, Господа Ісуса Христа^[1]». Христос – правдивий Бог і правдивий чоловік: «Як людина [Христос] зростав у материнському лоні, – але як Бог вийшов із нього, не пошкодивши дівичості; як людина [Він] був годований материнським молоком, – але як Бог звелів ангелам із пастирями співати «Слава у вишніх Богові»; як людина Він був сповитий пеленами, – але як Бог зіркою вів мудреців; як людина Він лежав у яслах, – але як Богові поклонились Йому рукотворні єгипетські боги^[2]».

^[1] Халкедонський Собор, Орос.

^[2] Іларіон, митрополит Київський, Слово про закон і благодать.

193   Як співаємо в богослужіннях Різдва Христового, у воплоченні Бог-Слово зволив обмежити Себе в часі: «Безначальне Слово таємничим чином прийняло початок», та в просторі: «Невмістимий обмежується плоттю». Христос прийняв смирення дитинства на противагу обраному Адамом самовивищенню. Коли Діва прийняла у своє лоно Боже Слово, то її лоно стало мисленним раєм – місцем зустрічі Бога і людини. Ягниця виносила великого Пастиря у своєму лоні, а тоді у вертепі від Діви зацвіло «Дерево життя» – Христос. Розділення між людиною і Богом, між землею і небом тепер усунене, про що небо звістило землю «устами зірки» і «собором зірок» – ангелів. Сам вертеп набуває значення царської палати, а ясла – царського престолу. Ісуса пов’язують пеленами для розв’язання людства від узів гріхів. Упалий раніше царський образ людини відновлюється аж до його повноти у воскресінні.

195 Творіння радісно вітає Бога в тілі, принісши дари Дитяті: ангели – спів, небо – зірку, мудреці – золото, ладан і миро, пастирі – подив, земля – вертеп, пустеля – ясла, людство – Матір Діву. Таїнство Різдва – входження Бога в людську історію – триває і сьогодні: «Нині Бог прийшов на землю, людина ж на небо вийшла^[1]».

^[1] Мінея, Різдво Господа нашого Ісуса Христа (25 грудня/7 січня) , Велике повечір’я, стихира на литії.

277   Свій споконвічний задум про Церкву – спасительну спільноту людей – Отець здійснює через воплочення Сина силою Святого Духа. Воплочений Син Божий Ісус Христос у Своїй проповіді про Церкву часто використовував близькі для слухачів образи. Він порівнював Церкву зі стадом, для якого Він є Добрим Пастирем (див. Йо. 10, 1-18). Церква також – це виноградник (див. Мт. 21, 33-43), у якому Христос – виноградна лоза (див. Йо. 15, 1-5), а Його учні – гілки. Христос у Церкві – це наріжний камінь у будівлі (див. Мт. 21, 42-44). Церква ж є непорочною «Невістою Агнця», приготованою на прихід свого Жениха (пор. Од. 19, 6-8).

292 Сопричастя помісних Церков творить соборність (католицькість) Церкви. Найвищим виявом соборності Церкви є Вселенський собор. «Собор являється збором верховних пастирів Христової Церкви, які дають свідчення віри і життя повірених їхньому учительському і пастирському служінню Церков^[1]».

^[1] Патріарх Йосиф, Завіщання (22.12.1981) .

293 Христос доручає служіння соборності Церкви апостолові Петрові: «Я молився за тебе, щоб віра твоя не послабла, а ти колись, навернувшись, утверджуй своїх братів» (Лк. 22, 32). Єпископ Риму – носій Петрового служіння – скликає Вселенські собори, схвалює їхні рішення, запевнює і висловлює непомильне віровчення Церкви, розв’язує труднощі, які виникають у житті окремих помісних Церков. Служіння Римського Архиєрея є свідченням «найглибшої апостольської давнини^[1]». Його служіння – «утверджувати братів» у спільній вірі (пор. Лк. 22, 31-42), бути «скелею» (пор. Мт. 16, 18) і «пастирем» (пор. Йо. 21, 15-18). «Йому [Римському Архиєреєві], у святому Петрі, Ісус Христос передав повну владу пасти, управляти і піклуватися всією Церквою, як це установлено на Вселенських соборах та в священних канонах^[2]».

^[1] Див. Дмитро Туптало, Житія Святих. Місяця жовтня в 11 день. Спомин VII Вселенського Собору.

^[2] Флорентійський Собор, Орос.

470   У святих таїнствах Подружжя та Священства християнин отримує благодать Святого Духа для будування Церкви – Тіла Христового. У святому таїнстві Подружжя Церква благословить покликаних Христом чоловіка і жінку на створення «домашньої церкви» – християнської сім’ї. У святому таїнстві Священства Церква, благодаттю Святого Духа, поставляє покликаних Христом чоловіків на служіння спільноті вірних проголошувати Євангеліє, бути пастирями Божого народу і освячувати його. Взірцем для служіння в подружжі й у священстві є Христос, який «прийшов не для того, щоб Йому служили, але послужити й дати життя Своє на викуп за багатьох» (Мт. 20, 28).

485   Бог-Отець у Своєму чоловіколюбстві «так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним. Бо не послав Бог у світ Сина світ засудити, лише Ним – світ спасти» (Йо. 3, 16-17). Син Божий, Ісус Христос, називає Себе добрим пастирем: «Я – добрий пастир. Добрий пастир життя своє за овець покладе» (Йо. 10, 11). Христос здійснює в Собі Божу Обітницю про «єдиного Пастиря» для народу Божого: «Я поставлю над ними єдиного пастиря, що пастиме їх, слугу мого Давида. Він буде їх пасти, він буде пастирем над ними» (Єз. 34, 23). Христос передає своє пастирство вибраним і покликаним апостолам, а також їхнім наступникам, щоб через них і далі перебувати в Церкві та провадити її.

488 Здійснення Христового посередництва та заступництва через вибраних Богом людей у Церкві і є Христовим священством. У святому таїнстві Рукоположення священнослужителі отримують благодать Святого Духа для здійснення Христового священства у звершенні святих таїнств і пастирському служінні. У всьому служінні священно-служителя «сам Христос присутній у Своїй Церкві як Голова тіла, як Пастир стада.., Учитель правди^[1]», а священнослужитель, насамперед у Євхаристійному жертвоприношенні, діє іменем Христа – Найвищого і Вічного Первосвященика^[2]. Священнослужитель діє і «в ім’я всієї Церкви, коли звертає до Бога молитву Церкви, а передусім – коли приносить Євхаристійну жертву^[3]».

^[1] Катехизм Католицької Церкви, 1548.

^[2] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 10.

^[3] Катехизм Католицької Церкви, 1552.

497 На хіротонії єпископа висвячуваний у присутності не менше трьох єпископів-святителів складає ісповідь віри, викладаючи докладно вчення Церкви про Пресвяту Тройцю, Воплочення і Святі Таїнства, оскільки єпископ є вчитель віри й благовісник свого стада. Устами святителя Церква просить Христа, щоб той, хто приймає архиєрейську благодать, став «наслідувачем істинного Пастиря, що поклав життя Своє за овець Своїх; щоб був провідником незрячих, світлом для тих, хто в темряві, покаранням немудрих і вчителем для дітей, світильником серед світу; щоб довірені йому душі він провадив до звершеності^[1]». Симеон Солунський пояснює, що через рукоположення єпископ як глава довіреної йому місцевої Церкви «приймає за наречену ту, яка є нареченою Христовою», тобто Церкву, «бо Він нас навчив, що пасти й піклуватися про неї є доказом любові до Нього^[2]». Під час єпископського рукоположення тісний зв’язок новопоставленого пастиря з паствою виражається кількаразовим проголошенням назви Церкви, до якої він поставлений. Присутність не менше ніж трьох святителів, тобто єпископів з інших єпархій, свідчить про зв’язок між місцевими Церквами і виявляє єдність Церкви.

^[1] Архиєратикон, Чин архиєрейського рукоположення, Молитва після Мирної єктенії.

^[2] Симеон Солунський, Про святі рукоположення, 196.

499 Покликання до священства є одночасно даром Божим і плодом духовного життя церковної спільноти – сім’ї та парафії. Тому Церква постійно підносить молитву за добрі й святі покликання до священичого служіння. Покликаних Богом осіб Церква належно готує до отримання благодаті священства і служіння Божому народові. Покликаний зростає в дусі молитви, пізнанні церковного вчення та вмінні провадити інших шляхом спасіння. Відповідальність за готовність кандидата до священства лежить на єпископові, який через рукоположення доручає йому церковне служіння, а церковна спільнота підтримує його в служінні: «Добрий пастир, а саме такий, що його бажає Христос, ревністю в подвигах рівний мученикам. Проте якщо мученик умер за Христа тільки один раз, то пастир, якщо він такий, як має бути, тисячу разів помирає за своє стадо. Він може помирати навіть щодня. Тому й ви [миряни], знаючи його працю, допомагайте йому молитвами, співчуттям, готовністю, любов’ю, щоб і ми для вас, і ви для нас стали похвалою^[1]».

^[1] Йоан Золотоустий, Коментар на Послання до римлян. Гомілія 29, 5.

637   Верхньою літургійною одежею єпископа є сакос (з грецької веретище), який символізує владу єпископа – слуги Христового – провадити народ Божий прикладом покаяння. Поверх сакоса єпископ носить омофор (з грецької наплічник) – знак того, що єпископ як добрий пастир, за прикладом Христа, опікується довіреною йому духовною паствою та йде шукати загублених овець (див. Мт. 18, 12). Набедреник – плат матерії, що її єпископ носить при поясі з правого боку, – вказує на «меч духовний», яким є Боже Слово (пор. Еф. 6, 17), і символізує учительську владу єпископа. На голову єпископ зодягає мітру (з грецької пов’язка), яка є знаком духовної влади, дарованої єпископові Царем Небесним.

769 Гнів є дуже небезпечною пристрастю, бо породжує насильство, вбивства, розбрат, війни. У «Пастирі» Єрми гнів названо ангелом зла, який панує над людиною: «Коли гнів чи злість опановує тебе, то знай, що він [ангел злоби] є в тобі^[1]».

^[1] Єрм, Пастир. Заповіді, 6, 2.

780 Христос, Добрий Пастир, Який прийшов знайти «загублених овець», закликає усіх до покаяння: «Покайтесь, бо Небесне Царство близько» (Мт. 4, 17). Без покаяння не може бути ні спасіння, ані нового життя. Христос у притчі про блудного сина розкриває суть покаяння як повернення до Отця і прийняття дару Його прощення. У покаянні пізнаємо Бога як люблячого й милосердного Отця. Він приймає розкаяних грішників і радіє з їхнього навернення, «бо Він Благий і Чоловіколюбець^[1]».

^[1] Відпуст на богослужіннях.