23  Бог об’являється людині не тільки як Творець і Вседержитель світу, а й як Отець і Спаситель Свого народу. Історія людства є святою історією, оскільки сам Бог у ній являється і діє. Свій задум спасіння Бог здійснює в історії ділами і словами, внутрішньо пов’язаними між собою: діла Божі виявляють та підтверджують Його вчення, означене словами, а слова проголошують діла і вияснюють таїнство в них присутнє. Повнота ж істини про Бога і спасіння людей розкривається у Христі, Який є водночас і Посередником, і Повнотою всього Об’явлення^[1].

 

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Боже Об’явлення Dei Verbum [«Боже Слово»], 2.

27     У Новому Завіті повнота Об’явлення осягнута в Єдинородному Сині, який споконвіку в лоні Отця і Отця об’являє (див. Йо. 1, 18). Сам Ісус наголошує: «Хто мене бачив, той бачив Отця» (Йо. 14, 9), – тим ствер-джуючи, що Він і Отець – одно (див. Йо. 10, 30). Як «образ невидимого Бога» (Кл. 1, 15), Христос приносить повноту Об’явлення. Христос – правдивий Бог і правдива людина – об’являє у Собі також і образ досконалої людини.

30  Бог Отець, Який об’явив Себе через Свого Сина, Святим Духом дарує Своє життя вірним у Церкві. Це благодатне діяння Святого Духа, Який усім тим, що живуть у сопричасті з Богом, об’являє Істину і життя у ній, називаємо Святим Переданням. Бог, який «хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1 Тм. 2, 4), тобто до Ісуса Христа (див. Йо. 14, 6), відкриває людям «тайни, сховані від початку світу» (Мт. 13, 35), а Його слово залишається непохитним і незмінним: «Те, що Бог об’явив на спасіння всіх народів, те й найласкавіше так уклав, щоб воно зберігалося непорушним вічно і було передане всім поколінням^[1]». Отже, Христос має бути проповідуваний усім народам і всім людям, щоб таким чином Об’явлення дійшло до всіх кінців землі.

 

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Боже Об’явлення Dei Verbum [«Боже Слово»], 7.

74  Христова Церква, спираючись на Об’явлення Боже та його святоотцівське тлумачення, так сповідує віру в Бога Отця в Нікейсько-Царгородському Символі віри^[1]: «Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, і всього видимого і невидимого». Отцівство Бога означає, що Отець безначально родить Сина й від Отця ісходить Святий Дух^[2]. Бог усе сотворив і всім управляє, і для свого творіння Отець є Творцем і Вседержителем. Через те, що Отець зволив, почав існувати всесвіт. Ми віруємо в єдиного Бога, тому що є єдиний Бог Отець.

 

^[1] І Константинопольський Собор, Нікейсько-Царгородський Символ віри.

^[2] Пор. Григорій Ніський, Проти Євномія, І, 32.

78     Божий Син Ісус Христос, у якому «враз із людською природою живе вся повнота Божества» (Кл. 2, 9), об’являє Отця: «Все передане Мені Моїм Отцем, і ніхто не знає Сина, крім Отця, і Отця ніхто не знає, крім Сина, та кому Син схоче відкрити» (Мт. 11, 27). Ісус навчає звертатися до Бога «Отче наш» (Мт. 6, 9) та наслідувати Його досконалість: «Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (Мт. 5, 48). В Ісусі Христі невидимий Бог стає видимим для людини: «Я і Отець – одно» (Йо. 10, 30); «Хто мене бачив, той бачив Отця» (Йо. 14, 9).

79  Церква називає «Отцем» Того, Хто не має отця, і ніколи не був сином^[1]. Слова євангелиста Йоана, що «споконвіку (церковнослов’янською – «в началі») було Слово», Святі Отці розуміли як ствердження того, що цим «началом» є Особа Отця^[2]. Він, Хто є особовим Началом усього, Сам є без начала, яке б Його спричинило. Іншими словами, Отець – безначальне Начало. Цей антиномічний вислів виражає свободу Божої Особи Отця, який нічим і ніким не зумовлений. «Отець безначальний, бо ні від кого іншого, навіть від Себе Самого, не отримав буття^[3]». Отець – як Начало творіння – усе наповнює та водночас перевершує усе сотворене.

 

^[1] пор. Атанасій Великий, Перший лист до Серапіона, 16.

^[2] Григорій Богослов, Слово 42, 14.

^[3] Григорій Богослов, Слово 20. Про догмат і поставлення єпископів, 7.

81  Отець є Отцем тому, що є Отцем Сина і Джерелом ісходження Святого Духа. Син і Святий Дух – «від Отця, хоч і не після Отця^[1]». Родження Слова й ісходження Духа не можна сприймати в категоріях часу: «Отець бо споконвічно родить Сина споконвічного та співпрестольного, а Дух Святий є в Отці співславлений з Сином: одна сила, одна природа, одне Божество^[2]». Бог Отець є Началом найтіснішого і нероздільного сопричастя (грецькою – койнонія) у любові Божих Осіб.

 

^[1] Пор. Григорій Богослов, Слово 29. Про богослов’я третє, 3.

^[2] Квітна тріодь, Неділя П’ятдесятниці, стихира на «Господи, взиваю я».

82  Особова інакшість Отця від Сина і Святого Духа полягає в тому, що Отець – нероджений. Він, Сам будучи неродженим, є Началом Особи Сина та Особи Святого Духа. Неродженість Бога-Отця – це Його необумовленість ніким і нічим іншим. «Отець називається так, бо родить Сина, а Син [є Сином] через родження від Отця, а Дух Святий – через ісходження від Отця, будучи, однак, від Нього невіддільним^[1]».

 

^[1] Іларіон, митрополит Київський, Ісповідання віри.

84     «Неописанність» Отця, як і Його «незбагненність», є свідченням неможливості звести Особу Бога до будь-яких форм вираження, образних чи словесних, якими користуються люди. Бога Отця не зображають на іконах, адже Отець не воплотився і не прийняв образу людини. Отця об’явив Єдинородний Син, який є «образом Бога невидимого» (пор. Кл.1, 15).

85  Бог Отець у Своїй свободі й любові родить Сина. Невидима Отча любов, з якої родиться Син, у Сині стає видимою: «Невидиме Сина є Отець, а видиме Отця є Син^[1]». У цій любові Отець і Син – одне. Водночас роджений Син є іпостасно (особово) інший від Отця. Отець народив іншого від Себе, відкриваючись усеціло в Синові, як Іншому^[2].

 

^[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, IV, 6, 6.

^[2] Пор. Атанасій Великий, Перший лист до Серапіона, 16.

87     У Йорданському Богоявленні Сам Отець називає Ісуса Христа Своїм Сином: «Ти єси Син Мій любий, у Тобі – Моє уподобання» (Мр. 1, 11). У Старому Завіті сином Божим називається народ Божий: Ось так говорить Господь: «Мій син, мій первенець – Ізраїль» (Вих. 4, 22), а також і Помазаник-Месія: «Господь сказав до мене: Син Мій єси Ти, Я породив тебе сьогодні. Проси в Мене, і Я дам тобі народи в спадщину, і кінці землі тобі в посілість» (Пс. 2, 7-8).

 88     Новий Завіт надає нового значення титулу «Син Божий», підкреслюючи унікальність відношення Ісуса Христа до Бога Отця. Сам Христос робить розрізнення між власним богосинівством і нашим синівством у Бога: «Іду Я до Отця Мого й Отця вашого» (Йо. 20, 17; пор. Йо. 1, 18). Це Його виключне богосинівство засвідчує Отець в об’явленні під час Переображення: «Це Син мій, Вибранець, слухайте Його!» (Лк. 9, 35). Євангелист Йоан сповідує божество Сина Божого: «Божий Син прийшов і дав нам розум, щоб ми Правдивого пізнали […]. Він – правдивий Бог і життя вічне» (1 Йо. 5, 20).

91            Святий Дух – Третя Особа Божа, що від Отця ісходить (див. Йо. 15, 26). Таке ісходження Святого Духа можна образно пояснити, скориставшись аналогією: «Отець – джерело, Син – струмок, Дух – вода. Одне лише Джерело і для струмка, і для води; один лише Отець і для Сина, і для Духа, який – як вода, котра б’є з джерела й наповнює русло  струмка^[1]». Святий Дух є Особою Божою, рівнопокланяємою і рівнославимою з Отцем і Сином. Він ісходить від Отця, перебуває в Слові та Його виявляє^[2].

 

^[1] Тертуліан, Проти Праксея, 8.

^[2] Пор. Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри I, 7.

92  Святого Духа іноді порівнюють з подихом, завдяки якому лунає слово. Відповідно, у Пресвятій Тройці Отець вимовляє Слово (родить Сина) Святим Духом: «через подих чути голос, який промовляє слово^[1]».

 

^[1] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри I, 7.

98  Святі Отці відрізняли внутрішнє життя Пресвятої Тройці від її об’явлення у творінні. У Пресвятій Тройці Святий Дух ісходить від Отця – єдиного Начала Пресвятої Тройці. Коли Святі Отці говорили про дію Осіб Тройці у творінні, то сповідували, що Отець зсилає Святого Духа «через Сина^[1]». Святий Кирило Олександрійський, сповідуючи одну й ту ж саму віру, трактував це зсилання Святого Духа «через Сина» як походження Святого Духа «від Отця і Сина^[2]». На цьому наголошували й отці Флорентійського собору: «Деякі говорили, що Святий Дух походить від Отця і Сина, інші ж твердили про походження від Отця через Сина. Усі вони різними словами висловлювали те саме значення^[3]». Цю ж думку висловлено і в Артикулах Берестейської унії: «Дух Святий […] з одного Начала, немов із джерела, від Отця через Сина ісходить^[4]».

 

^[1] Пор. Григорій Ніський, Про життя святого Григорія Чудотворця.

^[2] Пор. Кирило Олександрійський, Скарбниця: Що Святий Дух є з сутності Отця і Сина.

^[3] Флорентійський Собор, Булла Laetentur caeli Радійте небеса (Сесія VI: 6 липня 1439).

^[4] Артикули Берестейської унії, арт. 1.

101 Бог – у Своїй любові до людства – вийшов із неприступного світла Свого внутрішнього божественного життя та об’явив Себе в сотвореному Ним світі: «Днесь незаходиме сонце засяяло, і світ осяюється Господнім світлом^[1]». Основою світу є «благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа» (пор. 2 Кр. 13, 13^[2]). Святий Василій Великий навчає про участь трьох Осіб Пресвятої Тройці у сотворенні світу: «Первісна причина створеного – Отець, причина творяча – Син, і причина звершуюча – Святий Дух^[3]». Цей сотворений у любові світ стає «храмом» – місцем і середовищем спілкування Бога з людиною. Перебування Бога в світі як у храмі є прообразом входження Божого Сина в людське тіло – воплочення (див. Євр. 10, 5).

 

^[1] Требник, Чин великого освячення води святих Богоявлень, молитва друга.

^[2] Анафора Літургії Йоана Золотоустого.

^[3] Василій Великий, Про Святого Духа. До Амфілохія, єпископа Іконійського, 16, 38.

105   Бог творив вільно, ніщо не обмежувало Його творчої свободи. Божа творчість є сотворенням, тобто виведенням буття з небуття. Бог покликає до буття те, чого не було і що необов’язково мало бути, тобто не постало з необхідності. Святе Письмо не розповідає про те, як виник світ, а натомість мовить про те, Хто (Отець), через Кого (Слово-Сина) і в Кому (Святому Дусі) покликав цей світ до існування.

107   Святе Письмо в розповіді про сотворення світу відкриває, як Бог оцінює сотворений Ним світ: «І побачив Бог, що воно добре» (Бут. 1, 10 й інші). Бог, наче мистець, створивши шедевр, приглядається до сотвореного й любується ним. Отець споглядає світ і розпізнає в його обрисах лик Сина – первородного усякого створіння, Яким і для Якого все було створено (пор. Кл 1,15н). Лик Христа все виразніше проступає протягом історії – аж до воплочення Сина Божого та Його зновупришестя у славі. Творіння – це видима ікона невидимого Бога. Силою Святого Духа творіння переображається в ході історії в «нове творіння», первообраз якого явлений у прославленому тілі воскреслого Христа.

127 Обожествлення людини, згідно з предвічним Божим задумом, можливе завдяки воплоченню Божого Сина, через яке людина отримує дар стати учасником Божої природи (див. 2 Пт. 1, 4), «богом по благодаті», та осягає вічне життя. «Ми не сотворені богами спочатку. Спершу ми стали людьми, але опісля станемо богами. Це саме вияв повноти Божої милості, щоб ніхто не думав, що Бог заздрить або нещирий^[1]». Саме тому, що Бог нас полюбив, Він хоче, щоб і ми стали такими, як Він: «Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!» (Мт. 5, 48; див. 1 Пт. 1, 16).

 

^[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, IV, 37, 4.

178   Від сотворення світу Бог присутній у творінні Своєю благодаттю. «У Ньому бо живемо, рухаємося й існуєм» (Ді. 17, 28). Бог об’являв Себе людям поступово аж до «повноти» часів: «Якже сповнився час, Бог послав Свого Сина» (Гл. 4, 4). Син Божий – «Слово Отця» – об’являє світові Отця: «Хто Мене бачив, той бачив Отця» (Йо. 14, 9); «Я в Отці, й Отець у Мені» (Йо. 14, 11). Він є Бог: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог» (Йо. 1, 1).

198          Богоявлення над Йорданом літургійно пов’язане з Різдвом. Святкуючи ці обидві події, церковна традиція наголошує, що і воплочення, і хрещення Господнє є богоявленням (грецькою – теофанія). Згідно з текстом Великого Йорданського водосвяття, «у попереднім празнику ми бачили Тебе младенцем, а в теперішнім совершенним Тебе бачимо, явленого нашого Бога». У Різдві Бог-Слово «народився», а тепер «явився плоттю родові людському»; у Різдві «Сонце правди» зійшло, а тепер – «засяяло». Літургійна традиція Церкви називає свято Богоявлення також і Просвіченням. Стихири празника Богоявлення висвітлюють зв’язок між Різдвом і Йорданом: те, що звіщав ангел, звіщає тепер людям Хреститель; пролитою кров’ю немовлят став бездітним Вифлеєм – через освячені води хрещення став багатодітним Йордан; те, що зірка звістила у Вифлеємі мудрецям, тепер Сам Отець об’являє світові.

206   Нагірною проповіддю Христос не відміняє Закон: «Не думайте, що Я прийшов усунути закон і пророків: Я прийшов їх не усунути, а доповнити» (Мт. 5, 17). Христос відкриває повний сенс старозавітніх заповідей: «Ви чули, що було сказано давнім: Не вбивай; і коли хтось уб’є, той підпаде судові. А Я кажу вам, що кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде судові […]. Ви чули, що було сказано […], а Я кажу вам […]. Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (Мт. 5, 21-22.27-47.48).

249   Суд Божий розпочався з воплочення Христа (див. Йо. 1, 9-13), а завершиться Його славним зновупришестям (див. Мт. 25, 31). Однак «про той день і годину ніхто не знає, ані ангели небесні, – лише один Отець» (Мт. 24, 36). Цей суд буде страшним для всіх, що чинять беззаконня (пор. Мт. 7, 23), а для праведників – благословенним (див. Мт. 25, 34).

266   Джерелом благодаті є Бог Отець. Від Отця через Сина в Дусі Святому благодать Божа сходить на все творіння і підтримує його існування. Силою благодаті премудро укладено буття, встановлено закони природи, написано красу всесвіту і людини. З-поміж усього творіння лише людина, покликана до життя у Бозі, обдарована здатністю співдіяти зі Святим Духом, Скарбом дібр, який дарує Божу благодать у різних дарах (пор. 1 Кр. 12, 4-13). У цій співдії (синергії) природні сили (енергії) людини поєднуються з божественним, нествореним даром благодаті Святого Духа.

271 У «повноті часів» (пор. Гл. 4, 4) Бог Отець відвідує людство через Свого воплоченого Сина, зачатого від Святого Духа і Марії Діви, щоб люди в Дусі Святому через усиновлення в Христі прийшли до Отця. Місцем і середовищем усиновлення людей Богові є таїнственне Христове Тіло – Церква. Церква – це люд Бога Отця, Тіло Христове і храм Святого Духа^[1]. Церква започаткована в одвічному Отчому задумі, здійснена у воплоченні Божого Сина і явлена в зішесті Святого Духа.

 

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 2-4.

277   Свій споконвічний задум про Церкву – спасительну спільноту людей – Отець здійснює через воплочення Сина силою Святого Духа. Воплочений Син Божий Ісус Христос у Своїй проповіді про Церкву часто використовував близькі для слухачів образи. Він порівнював Церкву зі стадом, для якого Він є Добрим Пастирем (див. Йо. 10, 1-18). Церква також – це виноградник (див. Мт. 21, 33-43), у якому Христос – виноградна лоза (див. Йо. 15, 1-5), а Його учні – гілки. Христос у Церкві – це наріжний камінь у будівлі (див. Мт. 21, 42-44). Церква ж є непорочною «Невістою Агнця», приготованою на прихід свого Жениха (пор. Од. 19, 6-8).

284 Христова Церква єдина, бо один є Бог: «Один Бог і Отець усіх» (Еф. 4, 6); і один є Ісус Христос – Будівничий Церкви: «Збудую Мою Церкву» (Мт. 16, 18). Збудована Христом і оживлена Святим Духом, Церква є «таїнством неподільної єдності на зразок Пресвятої Тройці^[1]». Єдність Церкви основана на одній спільній вірі в Пресвяту Тройцю – Отця, і Сина, і Святого Духа – і на єдиному Хрещенні: «одна віра, одне Хрещення» (Еф. 4, 5). Через єдину віру і єдине Хрещення ті, що увірували, стають членами єдиного Тіла Христового: «Отак і ми: численні – одне в Христі тіло, кожен один одному член» (Рм. 12, 5). Єдина Церква є прообразом об’єднаного Божого Люду, котрий буде досконало явлений у Царстві Божому.

 

^[1] Кипріан Картагенський, Листи, 69, 6.

302 Патріарх Йосиф Сліпий саме так описує помісність УГКЦ: «Помісність нашої Церкви – то її одність з минулим, одність Церкви в Україні й на поселеннях, одна думка з її патріархом, її одність із Вселенською Церквою та її Головою – наслідником святого апостола Петра^[1]». За своєю помісною природою наша Церква має синодальний устрій. Синод Єпископів має найвищу законодавчу і судову владу в Церкві^[2]. Він здійснює своє служіння народові Божому у справах віровчення, літургійного життя і пастирського проводу. Очолює Синод Єпископів патріарх – Глава і Отець помісної Церкви.

 

^[1] Патріарх Йосиф, Лист до парохії святих Володимира і Ольги в Чикаго (27 вересня 1978).

^[2] Див. ККСЦ, 102-113.

309 Бог Отець у Своєму милосерді звершив повноту творіння в Ісусі Христі – новому Адамі. Поширювати цю повноту Христос доручив апостолам: «Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангеліє всякому творінню» (Мр. 16, 15). Церква – носій нового творіння – діє «у цьому світі», хоч сама є не від світу цього (див. Йо. 17, 14-16). Вона є знаком «нового неба і нової землі»: «Заснування Церкви – це те саме, що і створення нового всесвіту. У ній, як рече Ісая, творяться нове небо і нова земля, у ній створюється нова людина на образ свого Творця^[1]». Церква називає цих «нових людей на образ Творця» святими – обожествленими благодаттю Святого Духа.

 

^[1] Григорій Ніський, Коментар на Пісню пісень, 13.

316 Святість – це дар Святого Духа, в якому, уподібнюючись до Христа, ми стаємо дітьми небесного Отця. Єдиний Святий Господь дарує Свою святість людині, оселяючись у ній: «Коли хтось Мене любить, то й слово Моє берегтиме, і злюбить його Мій Отець, і прийдемо Ми до нього, і в ньому закладемо житло» (Йо. 14, 23). Християнська святість є виявом обожествлення людини. «Святі, що насичуєтеся світлом Божественної радості, що понад розумінням, ви стаєте богами наближенням до Бога^[1]».

 

^[1] Квітна тріодь, Неділя всіх святих, Утреня, канон всім святим, пісня 8.

344 Вершиною богослужбового життя Церкви є Божественна Літургія (з грецької літургія – «спільне діло») – служіння Бога людям і людей Богові. На Божественній Літургії (або Службі Божій) Бог Отець уводить нас у повноту Свого життя, даруючи нам Свого Сина. Син же дарує нам Себе Самого на поживу в трапезі Слова й трапезі Тіла й Крові, щоб ми стали з Ним «співтілесні та співкровні^[1]» й мали участь у Його Божестві. Церква, приймаючи цей дар Христовий у Святому Дусі, відповідає Йому приношенням себе самої, щоб Він жив і діяв у ній як у своїм Тілі. Отак Христос, Глава Церкви, разом із Церквою, яка є Його Тілом, приносить Отцеві у Святому Дусі хвалу й благодарення за здійснене спасіння.

 

^[1] Кирило Єрусалимський, Містагогійні проповіді, 4, 1; 4, 3.

376   Таїнство Євхаристії бере свою назву від тієї молитви благодарення, у якій ми висловлюємо вдячність за все, що прийняли від Бога, за всі Його «добродійства, вчинені нам, які ми знаємо і яких не знаємо – явні і неявні». Ця вдячність-благодарення випереджує всякі прохання про наші потреби, бо ми усвідомлюємо, що, даруючи нам Сина та Духа, Отець уже дарував нам усе для спасіння. Молячись до «несказанного, незбагненного, невидимого і неосяжного» Бога, сповідуємо, що Бог безмежно перевищує все, що знаємо й можемо сказати про Нього та Його діла. Ми дякуємо Богові за сотворення: «Від небуття до буття нас привів», за спасіння: «Коли ми відпали, знову нас підняв і не перестав творити все, поки нас на небо не привів і майбутнє Царство дарував», за цю службу, «яку з рук наших зволив прийняти», та за пізнання цього дару й можливість відповісти на нього. Приєднуючись до пісні серафимів: «Свят, свят, свят», оспівуємо Пресвяту Тройцю: «Святий єси і пресвятий, Ти, і єдинородний твій Син, і Дух твій Святий і велична слава Твоя».

377   В анафорі ми споминаємо спасительне діло Пресвятої Тройці: Отець так возлюбив світ, що «Сина Свого Єдинородного дав»; Син, виконуючи волю Отця, «сам Себе видав за життя світу». Він дарує нам дійсне причастя в Ньому самому через причастя Його Тіла і Крові: «Прийняв хліб, дав святим своїм ученикам і апостолам кажучи: Прийміть, їжте… Так само й чашу: Пийте з неї всі». Слова Христові: «це – Тіло моє, це – Кров моя», промовлені на Тайній Вечері, вказують на те, що на кожній Божественній Літургії Христос так само нас кормить Своїм Тілом і Кров’ю. Христос запрошує Церкву – свою Невісту – у причасті Його Тіла і Крові стати з Ним одним Тілом, щоб вона ввійшла в ту ж єдність з Отцем, яку має Син: «І славу, що Ти дав мені, Я дав їм, щоб вони були одно так само, як і Ми одно» (Йо. 17, 22).

384   У молитві Прохальної єктенії перед Отче наш ми, вручаючи все життя наше і надію Господеві, молимося, щоб Він сподобив нас причаститися Святих дарів «на відпущення гріхів, на прощення прогрішень, на спільність зі Святим Духом, на насліддя Царства Небесного, на сміливість перед Ним, не на суд і не в осудження», щоб «зі сміливістю, неосудно сміти призивати небесного Бога Отця». Господня молитва передує Євхаристійному Причастю ще й тому, що Бог Отець – не «мій» чи «твій», але «наш», і Він нас єднає навколо Господньої трапези. До того ж єдність вимагає і взаємного прощення: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Святий Апостол Павло виразно перестерігає перед недостойним прийманням Причастя (пор. 1 Кр. 11, 27).

409   Отець об’являє і дарує нам вічне життя через Свого Сина у Святому Дусі. Це життя нового творіння стає доступним для нас не тільки по смерті, але вже тепер. Через святі таїнства Хрещення й Миропомазання, разом із Причастям, ми з’єднуємося з Христом, стаємо в Ньому спадкоємцями Божого життя, носіями Святого Духа, який об’являє нам усю правду Христову, веде шляхами заповідей Христових і молиться в нас: «Авва! – Отче!» (Рм. 8, 15). Через ці Святі Таїнства ми стаємо членами Тіла Христового й храмом Святого Духа.

413 У чині Хрещення Церква просить, щоб на воду зійшла «благодать спасіння й благословення Йорданове^[1]», аби в цьому Хрещенні звершилося те саме, що було явлене на Йордані, коли Отець у Святому Дусі назвав Ісуса Христа своїм Сином улюбленим. Тим, Ким явився Христос, – Сином Божим – стає кожний охрещений. «Якщо ти маєш щиру побожність, Святий Дух сходить і на тебе, і голос Отця лунає над тобою з висоти, кажучи не “Це мій Син”, а “Цей тепер став моїм сином”. Бо “є” належить Йому єдиному, а тобі належить “став”, бо синівство ти прийняв через усиновлення^[2]».

 

^[1] Требник, Чин Хрещення, Велика єктенія.

^[2] Кирило Єрусалимський, Катехизи, 3, 14.

423   Таїнство Хрещення звичайно звершує священик як духовний отець парафіяльної спільноти, до якої приєднується новоохрещений. Однак, якщо людині загрожує небезпека смерті, її може охрестити кожен християнин. Тоді Хрещення здійснюють триразовим поливанням хрещеника водою і словами: «Хрещається раб Божий (або раба Божа) (ім’я) в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь». Якщо людина, яка в небезпеці смерті прийняла Хрещення без повного літургійного обряду, не померла, то її приводять до священика, щоб він довершив Чин Хрещення, а також звершив таїнство Миропомазання. Святі Таїнства Хрещення і Миропомазання приймають тільки раз у житті, оскільки, народившись Святим Духом у Христі, ми назавжди залишаємося дітьми Отця.

 533   Богослужіння Церкви – це служіння Бога людям і служіння людей Богові. Отець, і Син, і Святий Дух – невидимий Бог – виявляє Свою присутність через богослужбові дії. Божий Син Ісус Христос для спасіння людей стає людиною, щоб піднести людей до «речей невидимих» (пор. Євр. 11, 1). У богослужінні люди відкривають і пізнають Божу благодать, любов, мир, спасіння, таїнственно входять у Царство Боже. Звершуючи богослужіння, люди досягають недосяжного Бога, тобто обожествлюються (пор. 2 Пт. 1, 4).

561 Понеділок присвячено «другому дню» сотворення, коли Бог виокремив у творінні небо: «І назвав Бог твердь – небо» (Бут. 1, 8), мешканцями якого є ангели. Подібно, як ангели уособлюють невидиме творіння, люди уособлюють видиме. Адже людина – вінець видимого творіння. Серед людей же, за словом Христа, не було більшого понад Йоана Хрестителя. Його особі присвячено вівторок. Середу Церква присвячує животворящому хрестові Господньому, згадуючи, як через «жадобу насолоди» людину було прогнано з раю і «дерево непослуху» зродило світові смерть, а «хресне дерево» Христа повернуло життя і дарувало нетлінність^[1]. Для спасіння людства Отець посилає у світ Свого Сина, «що народився від жінки» (Гл. 4, 4). Тому середа також присвячена Пресвятій Богоматері. Воплочений Син Божий, Ісус Христос, засновує Свою Церкву на апостолах, яких посилає у світ: «Як Мене послав Отець, так Я посилаю вас» (Йо. 20, 21). Пастирську турботу Церкви про людей уособлює святитель Миколай Чудотворець, архиєпископ Мирликійський. Саме тому четвер присвячено апостолам і святому Миколаєві.

 

^[1] Пор. Октоїх, глас 3, середа, вечірня, стихира на стиховні.

678 Словами молитви «нехай буде воля Твоя» ми приймаємо Промисел Отця щодо нас, наслідуючи молитву Христа в Гетсиманському саду: «Отче, хай не Моя, а Твоя буде воля!» (Лк. 22, 42). Ми сповідуємо нашу віру в те, що волею Отця є життя і спасіння людини: Бог «не хоче, щоб хтось загинув» (2 Пт. 3, 9), а «щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1 Тм. 2, 4). Отець, який у Своїй волі так полюбив світ, що дав нам Свого Єдинородного Сина (пор. Йо. 3, 16), очікує й від нас такої ж любові: щоб ми любили один одного, як Господь був полюбив нас (пор. Йо. 13, 34). Сповнюючи волю Отця, ми уподібнюємося до Христа – Сина Божого, плекаючи в собі ті самі думки і той самий спосіб життя, який був у Нього (пор. Флп. 2, 5), і так досягаємо свободи дітей Божих. Коли ж «Божа воля буде як на небі, так і на землі, то земля не буде більше землею [...], але всі ми станемо небом^[1]».

 

^[1] Оріген, Про Молитву, 26, 6.

680   Словами молитви «прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», ми, прощаючи нашим винуватцям, приймаємо прощення від Бога Отця для нас. Отець, який прощає нам наші гріхи, бажає, щоб і ми чинили так само: «Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам. А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших» (Мт. 6, 14-15; див. Мр. 11, 25-26). Провина – це не лише гріх скоєння зла, а й борг нездійснення добра – Божих дарів, змарнованих або не використаних на Божу славу і служіння ближнім.

704   Третя частина Катехизму у світлі Божого Об’явлення та на основі східнохристиянської традиції розкриває життя та діяльність християнина як нової людини у Христі. Бог Отець через Сина у Святому Дусі дарує людині нове життя, до повноти якого вона покликана дозріти. Цей Божий дар християнин пізнає, розвиває і виявляє через добрі вчинки.

718 Кожен християнин отримує у святих таїнствах Хрещення і Миропомазання зародок святості, який він покликаний не змарнувати, а зростити до повноти. Той же святий Йоан Касіан зазначає: «Що більше людська слабкість впокоряється перед Богом та Йому себе віддає, то більше заслуговує своєю вірою та посвятою приймати Бога як Того, Хто перебуває в людині. Кожен стає щораз більше здатним до святості завдяки дії божественної благодаті, яка додається до цього дару. Якщо хтось стане гідним Бога, тоді насолодиться Божим приходом, за Господньою обітницею: “Коли хтось Мене любить, то й слово Моє берегтиме, і злюбить його Мій Отець, і прийдемо Ми до нього, і в ньому закладемо житло” (Йо. 14, 23^[1])».

 

^[1] Йоан Касіан, Про Воплочення Христове, 5, 4.

819   У спілкуванні з Богом прохання займає важливе місце. Перед Своїми страстями Христос молився до Отця за всіх апостолів, просячи, щоб Отець беріг їх, аби вони були одно (пор. Йо. 17, 11), а також за всіх нас – тих, що через слово апостолів увіруємо в Нього (див. Йо. 17, 20-21). У Божественній Літургії Церква просить Бога про спасіння цілого світу в єктеніях-проханнях.

820 Закликаючи нас звертатися з проханням до Бога: «Просіть, і дасться вам […], кожний бо, хто просить, одержує» (Мт. 7, 7-8), Христос одночасно запевняє нас у тому, що Отець небесний уже знає, чого нам треба, перш ніж ми попросимо в Нього (див. Мт. 6, 8). Для нас молитва прохання важлива тим, що ми вчимося того, про що саме слід просити Бога. Церква звертається до Бога, щоб Він дарував нам «прохання на спасіння^[1]». Іноді люди звертаються в молитві до Бога з вимогою безумовного виконання їхніх бажань і потреб. Справжнє прохання, однак не є вимогою, а означає готовність прийняти Божу відповідь у повній довірі до Нього, усвідомлюючи, що Бог завжди дарує те, що нам потрібно (пор. Лк. 12, 30).

 

^[1] Часослов, Вечірня, світильнича молитва третя.

826   У своєму служінні духовний отець (матір) покликані вести своїх духовних дітей дорогою святості. Разом з проповіддю Слова Божого і благодатним освяченням людини у Святих Таїнствах, духовне наставництво є одним із важливих видів служіння Церкви в справі нашого спасіння. Воно полягає в опіці над ними в їхньому духовному зростанні, визначає весь шлях християнського життя.

827   Духовне отцівство в Церкві випливає з життя Пресвятої Тройці. У Пресвятій Тройці Отець є джерелом родження Сина та ісходження Святого Духа. Отець подає людині вічне життя через Свого Єдинородного Сина у Святому Духові. Так і християнин, народжений у лоні Церкви з висоти (пор. Йо. 3, 7), з води й Духа (пор. Йо. 3, 5), покликаний передавати божественне життя проповіддю та свідченням. На цьому наголошує й Апостол народів, звертаючись до Корінтян: «Бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків небагато; бо я вас породив через Євангеліє в Христі Ісусі» (1 Кр. 4, 15).

830   Духовний отець здійснює своє служіння з благословення Церкви. Таке благословення отримують особи, які покликані Богом вести інших людей до святості й мають особистий досвід духовного життя. Християнин вільно вибирає духівника як провідника на спільній дорозі спасіння, яку обоє долають в атмосфері приязні й довіри. Духовний досвід дозволяє духовному отцю розпізнавати дари благодаті Божої та вказувати на конкретні шляхи духовного розвитку особи. У парафіяльному житті духовне наставництво здійснюється здебільшого, хоч і не виключно, у святій Сповіді.