112 Бог, за Своїм задумом, діє у світі, підтримує світ в існуванні і провадить його до звершення. Це Боже діяння називаємо Божим Промислом (Провидінням). Боже Провидіння полягає в благодатному «передбаченні» та «предвічній раді» Отця, і Сина, і Святого Духа^[1]; воно є волею Бога про світ і визначає звершення світу: «Ти Твоєю владою держиш створіння і Твоїм Промислом будуєш світ^[2]». Це значить, що й у світі, і в нашому житті нема випадковостей чи другорядностей. Віра дає змогу побачити діяння Божого Промислу в конкретних життєвих обставинах.

^[1] Пор. Йоан Дамаскин, Слово третє на захист святих ікон, 19.

^[2] Требник, Чин великого освячення води святих Богоявлень, молитва третя.

368 У Сугубій єктенії (єктенії усильного благання) Церква молиться за те, «щоб ми, пізнавши істину, були гідними її та в подвигах праведне життя вели і заповіді берегли, щоб вічне спасіння прийняти^[1]». На відміну від Мирної єктенії, у якій ми молимося за весь світ, у Сугубій поіменно поминаємо вірних, додаємо особливі прохання зібраної спільноти у відповідь на почуте Боже Слово й просимо Божої допомоги в різних обставинах життя вірних.

^[1] Юстин Філософ, Перша апологія, 65.

528   Молебень (грецькою параклис) – подячне або прохальне моління до Христа, Богородиці й святих з приводу подій у житті церковної спільноти, суспільства або окремої особи чи їхніх потреб. У прохальних молебнях просимо Божої милості, охорони, заступництва й допомоги, а в подячних, чи прославних, дякуємо Богові за Його благодіяння. Молебні служать в часи радісних чи тривожних подій життя народу: в подяку за отримані Божі благодіяння, на захист у час стихійного лиха (посухи, повені, голоду), нашестя ворогів тощо – або на прохання вірних у зв’язку з різними обставинами їхнього життя, наприклад, за здоров’я хворого. Молебні також служать з нагоди особливих подій церковного життя, під час святкування храмового празника та в дні пам’яті святих.

632   Просячи й приймаючи благословення, відкриваємо себе на Божу благодать і підтримку в різних обставинах нашого життя. Через єпископа або священика, Христос і надалі благословляє нас, як благословив апостолів у день Свого вознесіння. Просячи благословення, складаємо руки навхрест, правою долонею згори, зі словами: «Благослови, владико (отче)». Прийнявши благословення, цілуємо благословляючу руку та хрестимося.

698   Плодом молитви іспиту совісті є благодать пробачення «нашим винуватцям» і віднайдення внутрішнього миру. Важливим моментом іспиту совісті є побачити в подіях минулого дня Божий Промисел. Коли побачимо в обставинах і людях Божу дію, тоді зможемо прийняти все, що відбулося, з подякою і відчути в пережитому близькість Бога. Завершивши іспит сумління перед сном, можемо сказати з псалмоспівцем: «Я ліг собі, й заснув, і пробудився, – бо Господь мене зберігає» (Пс. 3, 6).

715 У міру розвитку нашого духовного життя ми крізь плетиво щоденних обставин дедалі виразніше бачимо дію Святого Духа. Максим Ісповідник говорив про особливе споглядання, що його поступово осягає християнин, – споглядання Божого Провидіння^[1]. Завдяки дії Святого Духа християнин «бачить» Божу волю щодо себе й радісно приймає її; усе життя християнина стає знаком дії Святого Духа, набуває сенсу й повноти.

^[1] Див. Максим Ісповідник, Містагогія, 24,2.

740   Моральне добро чи гріховність людських вчинків оцінюємо на основі змісту дії (що конкретно особа хоче вчинити), мети (для чого особа хоче вчинити свою дію) і наміру (який конкретизує вибір людини та скеровує її особисту волю до поставленої мети). Важливими є теж обставини, в яких людина здійснює свої вчинки, оскільки вони можуть впливати на більшу чи меншу особисту відповідальність за вчинене.

743   Якщо хоча б один із критеріїв моральної оцінки людських вчинків – зміст, мета чи намір дії – суперечить остаточній меті християнського життя, то такий вчинок треба вважати гріховним. Помилково оцінювати моральність людських дій, беручи до уваги лише наміри, що їх започатковують, або мету, яку людина намагається осягнути. Вчинки, які суперечать Божим заповідям, є гріховними та руйнівними для особи, що їх скоює, через сам зміст таких учинків (убивство, перелюб і т. ін.), незалежно від наміру, мети чи обставин. Обставини дії (середовище, суспільний тиск, примус) впливають на моральну цінність вчинку, але не визначають її.

791   З навіювання починається дія спокуси. Навіювання може мати вигляд різних образів, фантазій, спогадів, приходити через матеріальні речі та обставини, зображаючи зло привабливим. Такі думки супроводжують людину протягом усього життя. Подібний досвід мав Христос під час спокушування у пустелі. Якщо навіювання не відкинути, проникнення лихої думки в серце людини триватиме далі.

884   Людське життя від самого зачаття довірене матері і батькові, які про нього дбають і ним піклуються. Але часом драматичні обставини (зґвалтування, змушення з боку родини тощо) чи егоїстичні міркування можуть змусити жінку до знищення життя, яке вона виношує в собі. Це не знімає з неї відповідальності, однак разом з нею відповідальними за аборт стають також інші особи. Винуватим є і батько дитини, який примушує матір до аборту або покидає її під час вагітності. Співучасниками гріха аборту є також рідні, близькі та друзі, які іноді «змушують» жінку до аборту, виправдовуючи його можливістю збереження доброго імені тощо. І, нарешті, остання та велика провина тяжіє на лікарях та інших медичних працівниках, які безпосередньо роблять аборт. Опосередковано провина лягає і на всіх тих, хто на суспільному рівні захищає та пропагує аборти.

960 Церква заповідає своїм дітям коритися владі і, незалежно від віровизнання її носіїв, молиться за неї: «Нема бо влади, що не була б від Бога […]. Вона бо – слуга Божий, тобі на добро» (Рм. 13, 1-4). Однак Церква не абсолютизує влади та її носіїв і не приймає її повної автономії від Бога та встановленого Ним земного порядку речей. «Коріться ради Господа кожній людській установі» (1 Пт. 2, 13), тобто відповідність Господньо-му законові є критерієм законності державної влади. Коли державна влада втрачає законність через невідповідність Господньому законові, народ має право відмовитися від послуху владі та чинити спротив^[1]. Християнин зобов’язаний слідувати за Божим законом навіть у складних обставинах: «Слухатися слід більше Бога, ніж людей!» (Ді. 5, 29).

^[1] Пор. Компендіум соціальної доктрини Церкви, 400-401.

972 Виявом патріотизму є теж любов до свого народу. Народ – це духовна спільнота осіб, об’єднана мовою, традицією, історією, культурною спадщиною. Народ розвиває національні цінності, які є основою його ідентичності. «Завдання українського народу буде в тому, щоб створити такі суспільно-християнські обставини, які запевнювали б громадянам правдиве і стале щастя та мали досить внутрішньої сили, щоб поборювати відосередні тенденції внутрішнього розкладу й успішно захищати межі від зовнішніх ворогів^[1]».

^[1] Митрополит Андрей, Як будувати рідну хату? (1942 р. Б.), 3.