13     Перший розділ «Об’явлення Пресвятої Тройці» розкриває зміст Об’явлення Бога – Творця і Вседержителя світу. Це Об’явлення міститься у Святому Переданні та Святому Письмі Старого і Нового Завіту й доручене святій Церкві, яка його звіщає і тлумачить та про нього авторитетно навчає. Церква заохочує всіх до пізнання Бога, щоб, читаючи й слухаючи Слово Боже, щоденно жити Ним. Боже Слово зростає в нас, неначе зерно в доброму ґрунті, просвічуючи нас і вводячи в таїнственну глибину Божого життя.

20     У Старому Завіті Бог об’являється Мойсеєві на горі Синай як Сущий – «Я Той, Хто є» (Вих. 3, 14), об’являючи йому не щось про Себе, але Самого Себе. Ім’я «Сущий» вказує на особовість Бога, Який посідає буття Сам у Собі та є джерелом усілякого існування і життя. Бог, Який першим іде назустріч людині (пор. Йо. 3, 16; 1 Йо. 4, 19), у Новому Завіті об’являє Себе Отцем через воплоченого Сина Ісуса Христа у Святому Дусі (Мт. 11, 27).

27     У Новому Завіті повнота Об’явлення осягнута в Єдинородному Сині, який споконвіку в лоні Отця і Отця об’являє (див. Йо. 1, 18). Сам Ісус наголошує: «Хто мене бачив, той бачив Отця» (Йо. 14, 9), – тим ствер-джуючи, що Він і Отець – одно (див. Йо. 10, 30). Як «образ невидимого Бога» (Кл. 1, 15), Христос приносить повноту Об’явлення. Христос – правдивий Бог і правдива людина – об’являє у Собі також і образ досконалої людини.

29     У своєму богослужбовому житті Церква поєднує календарний рік із роком літургійним, історичний час – зі священним часом спасіння. У літургійному святкуванні історичні події земного життя Спасителя стають спасаючими таїнствами. Отак Бог продовжує діяти в історії аж до її остаточного звершення в зновупришесті Ісуса Христа. Якщо у Старому Завіті Бог об’являвся вибраним особам: патріархам, пророкам і царям, то в Новому Завіті усі члени Христової Церкви приймають Його Об’явлення.

«Ти промовляв до нас устами слуг Твоїх, пророків,
провіщаючи нам прийдешнє спасіння;
Ти дав нам закон на поміч
й ангелів поставив охоронцями.
А коли прийшла повнота часу,
Ти говорив до нас через самого Сина Твого,
що Ним Ти і віки сотворив»
(Анафора Літургії святого Василія Великого)

40     Святе Письмо Нового Завіту містить те Об’явлення, що його Бог дав людям через Свого Єдинородного Сина Ісуса Христа і Його апостолів. Воно складається з 27 книг: чотирьох Євангелій – від Матея, від Марка, від Луки, від Йоана, які звіщають земне життя та вчення Христа; Діянь апостолів, в яких описане зростання Христової Церкви, служіння і проповідь особливо первоверховних апостолів Петра і Павла; чотирнадцятьох послань святого апостола Павла – до Римлян, два послання до Коринтян, до Галатів, до Ефесян, до Филип’ян, до Колосян, два послання до Солунян, два послання до Тимотея, до Тита, до Филимона, до Євреїв; сім соборних послань, написаних іншими апостолами до різних християнських спільнот: одне – Якова, два – Петра, три – Йоана й одне – Юди; та Одкровення Йоана Богослова.

43  Церква від найдавніших часів завжди оберігала богомудре багатство Старого Завіту, уважаючи його своєю спадщиною. «Єдність обох Завітів випливає з єдності Божого задуму та Його Об’явлення. Старий Завіт підготовляє Новий, тимчасом як Новий сповнює Старий; вони взаємно висвітлюють один одного; обидва – правдиве Боже Слово^[1]». Бог спершу вибрав Ізраїль, щоб він прийняв і ніс істину Об’явлення, а в Новому Завіті цю істину приймає Церква, яка й називається новим Ізраїлем.

^[1] Катехизм Католицької Церкви, 140.

44  Бог, Який надихнув обидва Завіти і є їхнім Автором, так мудро уклав, щоб Новий Завіт був прихований у Старому, а Старий – у Новому розкривався^[1]. Бо, хоча Христос установив Новий Завіт у Своїй крові (див. Лк. 22, 20; 1 Кр. 11, 25), то, все ж, книги Старого Завіту, всеціло прийняті до євангельської проповіді, в Новому Завіті набувають свого повного значення і виявляють його (див. МТ. 5, 17; Лк. 24, 27; Рм. 16, 25-26; 2 Кр. 3, 14-16), а також проливають світло на Новий Завіт і пояснюють його^[2].

^[1] Августин Іпонський, Питaння на Семикнижжя, ІІ, 73.

^[2] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Боже Об’явлення Dei Verbum [«Боже Слово»], 16.

88     Новий Завіт надає нового значення титулу «Син Божий», підкреслюючи унікальність відношення Ісуса Христа до Бога Отця. Сам Христос робить розрізнення між власним богосинівством і нашим синівством у Бога: «Іду Я до Отця Мого й Отця вашого» (Йо. 20, 17; пор. Йо. 1, 18). Це Його виключне богосинівство засвідчує Отець в об’явленні під час Переображення: «Це Син мій, Вибранець, слухайте Його!» (Лк. 9, 35). Євангелист Йоан сповідує божество Сина Божого: «Божий Син прийшов і дав нам розум, щоб ми Правдивого пізнали […]. Він – правдивий Бог і життя вічне» (1 Йо. 5, 20).

94     З перших речень книги Буття для означення живого Бога вживається образ «Духа Божого» (Бут. 1, 2). У розповіді Святого Письма про сотворення людини згадано про «віддих життя», що його Бог «вдихнув» у людину, через що вона стала «живою істотою» (пор. Бут. 2, 7). У Старому Завіті наведено й інші образи, які в Новому Завіті стають символами Святого Духа: «ріки води живої» (пор. Йо. 7, 38), «помазання» (пор. 1 Йо. 2, 20.27), «вогонь очищення» і «вогненні язики» (пор. Лк. 3, 16; Ді. 2, 3), «вітер» (пор. Йо. 3, 8; Ді. 2, 2), «печать помазання» (пор. 2 Кр. 1, 22; Еф. 1, 13; 4, 30), «покладання рук» (пор. Ді. 5, 12; 8, 17-19), «голуб» (пор. Мт. 3, 16).

95     Новий Завіт надає Святому Духові титули, які підкреслюють Його особовість і божество: «Утішитель» (Йо. 14, 16), «Дух істини» (Йо. 16, 13), «Дух усиновлення» (Рм. 8, 15), «Дух Ісуса Христа» (Флп. 1, 19), «Дух Господній» (2 Кр. 3, 17), «Дух Божий» (Рм. 15, 19) і «Дух слави» (1 Пт. 4, 14). Ці титули показують, що Дух Святий є Господом життя, через що й називаємо Його «Господом животворящим». Анафора Літургії святого Василія Великого називає Святого Духа «животворящою силою», яка є «джерелом освячення» і «початком вічних благ».

168   Великий пророк, боговидець Мойсей у пророчому натхненні вказав на прихід ще й іншого пророка: «Пророка з-поміж вас, з твоїх братів, такого, як я, Господь, Бог твій, настановить тобі; його маєте слухатися» (Втор. 18, 15). Пробуджене Мойсеєм очікування «Пророка» народ пов’язав із особою Месії, Божого Помазаника.

170   Новий Завіт, записаний на скрижалях серця, мав бути принесений Сином Давида – Месією. Пророки, від Іллі та Єлисея і до Малахії, готували народ Божий до зустрічі з Месією. Вони своїми пророцтвами написали своєрідну «словесну ікону» Месії. Згідно з пророками, Месія не просто принесе Новий Завіт, а буде його особовим втіленням.

277   Свій споконвічний задум про Церкву – спасительну спільноту людей – Отець здійснює через воплочення Сина силою Святого Духа. Воплочений Син Божий Ісус Христос у Своїй проповіді про Церкву часто використовував близькі для слухачів образи. Він порівнював Церкву зі стадом, для якого Він є Добрим Пастирем (див. Йо. 10, 1-18). Церква також – це виноградник (див. Мт. 21, 33-43), у якому Христос – виноградна лоза (див. Йо. 15, 1-5), а Його учні – гілки. Христос у Церкві – це наріжний камінь у будівлі (див. Мт. 21, 42-44). Церква ж є непорочною «Невістою Агнця», приготованою на прихід свого Жениха (пор. Од. 19, 6-8).

281 Народ Божий Старого Завіту дістає в Новому Завіті грецьку назву екклесія – «зібрання». Церква виявляє себе в зібранні Божественної Літургії – прообразі майбутнього зібрання всіх народів, яке звершить Ісус Христос у Своєму славному зновупришесті (див. Мт. 25, 31н). Місцем літургійного зібрання Церкви є храм. Церква-храм стає об’єднуючим, зосереджуючим, громадотворчим фактором родового, племінного, соціального наближення, пізнання, співдії^[1].

^[1] Див. Митрополит Андрей, Пастирський лист до вірних Львівської та Кам’янецької єпархій О Церкві (14/27 січня 1901).

333   У Новому Завіті людина сподобляється від Бога Отця повного сопричастя з Ним, дарованого через Христа у Святому Дусі. Цей Завіт звершився у Христі – воплоченому Синові Божому, Який нерозривно поєднав у Собі Боже і людське життя. Життя людини у Христі, її молитва – це поглиблення дару сопричастя.

349   Основою Проскомидії є приготування хліба і вина, адже саме їх ужив Христос під час Тайної Вечері. Хліб і вино є Божими дарами і плодами праці людських рук. У Старому Завіті хліб мав значення того, що найнеобхідніше для життя, а вино – свята, радості душі перед Господом. Хліб і вино становили основу того бенкету, на якому Божа Мудрість дає Себе в поживу вірним (див. Прип. 9, 5; Сир. 24). У Новому Завіті на Тайній Вечері Христос подав хліб і вино як дар Себе за життя світу. Ми ж у відповідь приносимо хліб і вино на знак дару нашого життя Христові.

378   Даруючи нам своє Тіло і Кров, Христос уводить нас у Новий Завіт, союз із Богом, у якому нова заповідь написана в серці: «Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного! Як Я був полюбив вас, так любіте і ви один одного!» (Йо. 13, 34). У такій любові – суть життя вічного, суть спасіння, суть нашого обожествлення. Самотужки людина цього не осягне, але це можливо для того, хто перебуває у Христі: «Хто споживає тіло Моє і кров Мою п’є, той у Мені перебуває, а Я – в ньому» (Йо. 6, 56).

463   Ще в Старому Завіті людина, вражена недугою, пізнавала свою обмеженість і відчувала, що хвороба пов’язана з гріхом. Водночас хвороба і страждання праведника могли бути нагодою виявити надію на Бога й вірність Йому (пор. Йов, Товит). У недузі людина зверталася до Бога й саме в Нього благала зцілення, визнаючи перед Господом свої гріхи (див. Пс. 6; 38; 102). У Новому Завіті Ісус Своїми страстями та животворящою смертю надає нашим стражданням нового значення: у поєднанні зі стражданнями Ісуса вони стають засобом очищення і шляхом спасіння для нас та для інших людей.

589 У воплоченні Сина Божого «неприступного Бога [люди] побачили як приступного для всіх чоловіка^[1]». Старий Завіт забороняв творити ідола чи зображувати Бога, аби застерегти народ від ідолопоклон-ства: «Не робитимеш собі ніякого тесаного кумира, ані подобини того, що вгорі, на небі, ні того, що внизу, на землі, ні того, що попід землею, у водах» (Вих. 20, 4). У Новому Завіті воплоченого Бога – Ісуса Христа – можна було побачити, почути, доторкнутися до Нього (пор. 1 Йо. 1, 1), а тому й зобразити.

^[1] Молитовник «Прийдіте, поклонімся», Акафіст до Богородиці, кондак 9.

609   Іконостас відображає нам усі етапи історії спасіння: минуле (події Старого й Нового Завіту), теперішнє (присутність Христа й святих серед нас) і майбутнє (Христос у славі). Іконостас символізує те, що церковна спільнота перебуває у Христовій присутності, а водночас силою Святого Духа простує туди, де для нас приготовлено «те, чого око не бачило й вухо не чуло» (1 Кр. 2, 9).

664   Щоденне читання в сім’ї Святого Письма, особливо Нового Завіту, має органічно поєднуватися з проказуванням щоденних молитов. Адже в молитві ми звертаємось до Бога, а в Святому Письмі Бог промовляє до нас. Слово Боже допомагає батькам виховувати своїх дітей, а дітям – шанувати батьків. Зрозумівши це, сім’я горнутиметься до Святого Письма як до найкращого свого порадника.