6    Церква проголошує людству присутність воскреслого Христа в історії та являє її в літургійній молитві, коли вірні споминають історичну подію Страстей і Воскресіння і стають свідками та причасниками нового життя у Христі: «Не є між собою суперечними [історична] правда і її святкування^[1]». У причасті Тіла і Крові Господніх Церква являє себе єдиним Тілом Христовим (пор. Еф. 1, 23).

^[1] Августин Іпонський, Проповіді про час, CCXX: У Навечір’я Пасхи, ІІ.

23  Бог об’являється людині не тільки як Творець і Вседержитель світу, а й як Отець і Спаситель Свого народу. Історія людства є святою історією, оскільки сам Бог у ній являється і діє. Свій задум спасіння Бог здійснює в історії ділами і словами, внутрішньо пов’язаними між собою: діла Божі виявляють та підтверджують Його вчення, означене словами, а слова проголошують діла і вияснюють таїнство в них присутнє. Повнота ж істини про Бога і спасіння людей розкривається у Христі, Який є водночас і Посередником, і Повнотою всього Об’явлення^[1].

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Боже Об’явлення Dei Verbum [«Боже Слово»], 2.

38     Бог у Своєму Провидінні передбачив передання Свого Об’явлення теж і на письмі. Це давало змогу зберігати Об’явлення непорушним і передавати його з покоління в покоління впродовж історії людства. Слово Боже було записане натхненними Богом людьми в Біблії (з грецької – книги), яку називаємо «Святе Письмо». «Все Писання – натхненне Богом і корисне» (2 Тм. 3, 16). Святе Письмо є Словом Божим, зверненим до кожної людини, і тому воно актуальне в кожний час і в кожному місці. Святе Письмо – це зібрання книг, написаних під натхненням Святого Духа святими людьми, які Христова Церква отримала й береже як Слово Боже. Ці книги становлять канон Святого Письма, який Церква визначила у світлі Апостольського Передання. Цей канон охоплює 47 книг Старого Завіту і 27 – Нового.

49  Митрополит Андрей, наслідуючи святоотцівську традицію, називає Святе Письмо безконечним і бездонним океаном правди й добра: «Святе Письмо є словом Всевишнього Бога в Тройці єдиного до нас, марних грішників, яких Всевишній кличе до гідності своїх дітей і яких за дітей приймає. Тому воно є невичерпною скарбницею усіх небесних благ, джерелом світла небесної, непомильної правди, живої води, що тече на вічне життя й вічне спасіння цілого людства. Тому й з’ясуймо собі, яким ліком для душі, яким ангельським кормом, якою життєвою силою і яким пречудовим дарунком із неба є кожне слово Святого Письма^[1]».

^[1] Митрополит Андрей, Визнання Вселенської віри (березень-квітень 1942).

101 Бог – у Своїй любові до людства – вийшов із неприступного світла Свого внутрішнього божественного життя та об’явив Себе в сотвореному Ним світі: «Днесь незаходиме сонце засяяло, і світ осяюється Господнім світлом^[1]». Основою світу є «благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа» (пор. 2 Кр. 13, 13^[2]). Святий Василій Великий навчає про участь трьох Осіб Пресвятої Тройці у сотворенні світу: «Первісна причина створеного – Отець, причина творяча – Син, і причина звершуюча – Святий Дух^[3]». Цей сотворений у любові світ стає «храмом» – місцем і середовищем спілкування Бога з людиною. Перебування Бога в світі як у храмі є прообразом входження Божого Сина в людське тіло – воплочення (див. Євр. 10, 5).

^[1] Требник, Чин великого освячення води святих Богоявлень, молитва друга.

159 Гріхопадіння Адама не відвернуло Божої любові від людини. Бог милосердиться над упалим людством: «Та й зробив Господь Бог Адамові та його жінці одежу з шкури і одягнув їх» (Бут. 3, 21). Даруючи обітницю спасіння, Бог запевняє людину в незмінності Його задуму щодо її богоуподібнення, богоусиновлення та обожествлення. Сила Божої Обітниці могутніша від немочі людського гріха: «Невимовна благодать Христа дала нам блага, більші від тих, яких позбавила нас заздрість диявола^[1]». У проповіді пророків Старого Завіту обітниця Божа поступово пов’язувалася з постаттю Божого Помазаника – Месії, Який «у повноті часів» (пор. Гл. 4, 4) об’являється як воплочене Боже Слово.

^[1] Лев Великий, Проповідь 73. На Вознесіння, 73, 4.

162   Шлях від Протоєвангелія до Євангелія людство пройшло через вибраних Богом людей, які повірили й прийняли Божу Обітницю. Слова Протоєвангелія здійснювалися в історії спасіння. Пророк Ісая розкриває образ «жінки» і «потомства»: «Оце ж сам Господь дасть вам знак: Ось Дівиця зачала, і породить Сина, і дасть Йому ім’я Еммануїл» (Іс. 7, 14). Зачаття і народження Еммануїла Дівицею є пророчим знаком здійснення Обітниці. Ім’я Еммануїл (з єврейської З нами Бог) розкриває таїнство народженого Дитяти, у Якому досконало поєднуються Бог і людина.

164 Здійснення Божої Обітниці, виражене в союзі Бога і людини, мало свої історичні етапи: «Оце Я установляю Мій союз з вами і з вашим потомством після вас» (Бут. 9, 9). Союз Бога з Ноєм та його синами є таким першим етапом. Святий Іриней Ліонський наголошує на ініціативі Бога в укладанні союзу: «Яким чином могла б людина наблизитися до Бога, якби Бог не наблизився до людини^[1]?». Веселка, яка з’єднує небо з землею, – видимий знак цього союзу. Ной і його потомство: Сим, Хам і Яфет – представники людства, усіх рас і народів, тобто людей, об’єднаних «за своєю мовою, за своїми племенами, у своїх народах» (Бут. 10, 5).

^[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, IV, 33, 4.

179 Воплочення Сина Божого відбулося, згідно з Божим задумом – у «повноті часу» (див. Гл. 4, 4). Народження Сина Божого стало осердям історії людства, об’явивши, як «Бог полюбив світ» (пор. Йо. 3, 16). Єднання Бога з творінням у воплоченні є справжнім «умаленням» Бога (грецькою – кенозис): «Він [Христос], існуючи в Божій природі, […] применшив Себе Самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини» (Флп. 2, 6-7). Христос прийняв «вигляд слуги» без скверни гріха, «звеличуючи людське і не применшуючи божественного^[1]». У єднанні божественного і людського «Слово стало досяжним, Невидимий – видимим, до Недоторканного можна доторкнутися, Позачасовий увійшов у час, Син Божий став сином людським^[2]!».

^[1] Пор. Лев Великий, Лист 28. До Флавіана, єпископа Константинопільського, 3.

^[2] Григорій Богослов, Слово 38 на Богоявлення чи на Різдво Спасителя, 2; 13.

185 Церковне Передання, зіставляючи Марію з Євою, висвітлює згоду Діви Марії на тлі «незгоди» праматері Єви: «Єва – мати всього живого, Марія (нова Єва) – Мати Джерела життя; Єва втратила життя (смертю померла), Марія прийняла і подарувала Життя, яке у воскресінні перемогло смерть; Єва послухала змія і втратила рай для людства, Марія послухала Бога й повернула рай у Христі; Адам був перед Євою, Марія – нова Єва – була перед новим Адамом – Христом^[1]». «Коли Марія заспівала пісню про Того, Кого народила, її голос почула Єва, котра в муках родила дітей. Сповнена радості, закликала до Адама: “Яка новина залунала в моїх вухах! Діва народила Спасителя – Відкуплення прокляття; самі її слова поклали край моєму стражданню, а її Дитя вже поранило того, хто зранив мене. Її з давен-давна прорік син Амоса і корінь Єссея, що видав для мене галузку, – з неї споживу плід, щоб більше не вмерти, – вона благодатна^[2]!”».

^[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, ІІІ, 22, 4.

^[2] Роман Солодкоспівець, Гимн другий на Різдво, 3.

193   Як співаємо в богослужіннях Різдва Христового, у воплоченні Бог-Слово зволив обмежити Себе в часі: «Безначальне Слово таємничим чином прийняло початок», та в просторі: «Невмістимий обмежується плоттю». Христос прийняв смирення дитинства на противагу обраному Адамом самовивищенню. Коли Діва прийняла у своє лоно Боже Слово, то її лоно стало мисленним раєм – місцем зустрічі Бога і людини. Ягниця виносила великого Пастиря у своєму лоні, а тоді у вертепі від Діви зацвіло «Дерево життя» – Христос. Розділення між людиною і Богом, між землею і небом тепер усунене, про що небо звістило землю «устами зірки» і «собором зірок» – ангелів. Сам вертеп набуває значення царської палати, а ясла – царського престолу. Ісуса пов’язують пеленами для розв’язання людства від узів гріхів. Упалий раніше царський образ людини відновлюється аж до його повноти у воскресінні.

194   Виконуючи указ римського кесаря про перепис населення імперії, Йосиф, який був із роду Давидового, вирушив із Марією до Вифлеєму – рідного міста царя Давида, щоб записатися в книги перепису. Там, у Вифлеємі Юдейському, у вертепі Марія народила Дитя (див. Лк. 2, 1). Здійснилися слова пророків про Месію, сина Давидового, Який вийде з Вифлеєму (див. Міх. 5, 1). Йосиф, за словом ангела Господнього, дає Дитині ім’я Ісус, тобто «Бог спасає», «бо Він спасе людей Своїх від гріхів їхніх» (пор. Мт. 1, 21). До Новонародженого прийшли і пастухи (див. Лк. 2, 15-18), і мудреці зі Сходу (див. Мт. 2, 1-11). Поклін мудреців – представників усього людства – вказує на вселенський характер спасіння, дарованого Богом-Отцем у Сині Божому всім народам землі.

195 Творіння радісно вітає Бога в тілі, принісши дари Дитяті: ангели – спів, небо – зірку, мудреці – золото, ладан і миро, пастирі – подив, земля – вертеп, пустеля – ясла, людство – Матір Діву. Таїнство Різдва – входження Бога в людську історію – триває і сьогодні: «Нині Бог прийшов на землю, людина ж на небо вийшла^[1]».

^[1] Мінея, Різдво Господа нашого Ісуса Христа (25 грудня/7 січня) , Велике повечір’я, стихира на литії.

200 Христос приносить людству відродження, знаком якого Він обирає води Йордану. У Святому Письмі вода – це символ стихійності і смерті, а водночас очищення, відродження, життя та благодаті Святого Духа. Водою Бог «за Ноя потопив гріх […], визволив з фараонового рабства через Мойсея рід єврейський […], водою і вогнем через Іллю визволив Ізраїля від омани Ваалової^[1]». Через занурення у воду (хрещення) Христос «змиває» список Адамових гріхів. Йорданські води відроджують усе творіння. Христос у Йордані «водою і Духом обновив постарілу від гріха нашу природу^[2]».

^[1] Требник, Чин великого освячення води святих Богоявлень, молитва третя.

^[2] Требник, Чин великого освячення води святих Богоявлень, молитва третя.

215 Слово Пасха (єврейською – Песах) означає пройти повз, перейти через. Пасха Ісуса Христа – це Його перехід через страждання, смерть до Його прославлення у Воскресінні й Вознесінні. У найглибшому сенсі Пасхою є Сам Христос (див. 1 Кр. 5, 6-8), адже в Ньому стався перехід від смерті до життя: «Пасха Господня, Пасха – від смерті бо до життя і від землі до небес Христос Бог нас перевів^[1]». Без Нього всі зусилля людства визволитися з полону гріха і смерті були б марними.

^[1] Квітна тріодь, Неділя Пасхи, Пасхальна утреня, Канон Пасхи, пісня 1, ірмос.

217   Старозавітня Пасха була прообразом Христової Пасхи, бо готувала Божий народ до остаточного визволення і спасіння в Божому Царстві: Христос – Агнець Божий – Своєю кров’ю (пор. 1 Пт. 1, 19) виводить людство з неволі гріха та влади смерті і вводить до воскресіння та вічного життя.

256 Святий Дух обдаровує людей багатством дарів: один Дух, а дарів багато (пор. 1 Кр. 12, 4). «Творіння не має жодного дару, який не походив би від Святого Духа^[1]». Святий Дух вносить сенс в історію людства, скеровуючи її до Христа – Божественного Логоса. Святий Дух є Джерелом і Подателем кожного людського життя. Саме Святий Дух творить людину «на образ» Христа, чинить її «душею живою», «храмом» Своїм і оселею Пресвятої Тройці.

^[1] Василій Великий, Про Святого Духа. До Амфілохія, єпископа Іконійського, 19, 49.

271 У «повноті часів» (пор. Гл. 4, 4) Бог Отець відвідує людство через Свого воплоченого Сина, зачатого від Святого Духа і Марії Діви, щоб люди в Дусі Святому через усиновлення в Христі прийшли до Отця. Місцем і середовищем усиновлення людей Богові є таїнственне Христове Тіло – Церква. Церква – це люд Бога Отця, Тіло Христове і храм Святого Духа^[1]. Церква започаткована в одвічному Отчому задумі, здійснена у воплоченні Божого Сина і явлена в зішесті Святого Духа.

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 2-4.

280 Божий задум щодо Церкви – зібрати воєдино все людство: «Коли Ти, Всевишній, зійшов і мови змішав, то поділив між собою народи. Коли ж вогненні язики Ти роздавав, то до з’єднання всіх призвав; тому однодушно славимо Пресвятого Духа^[1]». Те, що було розпорошене й відчужене (Вавилонська вежа), Христос, даруючи Духа, у Церкві зближує і поєднує (П’ятдесятниця). Патріарх Йосиф Сліпий бачить це з’єднання в сопричасті помісних Церков: «Христос Своїм приходом створив з людства Божу родину, Божий люд, що складається з численних народів, помісних Церков, які є теж малими Христовими родинами у великій єдиній спільноті^[2]».

^[1] Квітна тріодь, Неділя П’ятдесятниці, кондак празника.

^[2] Патріарх Йосиф, Соборне Різдвяне послання, (9 грудня 1974).

282   Апостол Павло називає Церкву Тілом Христовим, у якому Головою тіла є Сам Христос, а ми – Його члени (див. Рм. 12, 3-6; 1 Кр. 12, 12-30; Еф. 1, 22-23; 4, 11-13). На Тайній Вечері Христос дарує Своє Тіло в Євхаристії, причастя Якого творить нас Тілом Христовим. Як є один Бог, один Посередник між Богом і людьми – Ісус Христос, так є і одна віра, одне Хрещення й одна Церква, поза якою нема спасіння. Проте шляхи та способи, якими Бог через Церкву спасає людство, завжди залишаться таїнством Божого милосердя.

310 У соборі святих першість належить Пресвятій Богородиці. Вона є «іконою Церкви, символом і первістком переображеного благодаттю людства, взірцем і твердою надією для всіх, хто прямує до небесного Єрусалиму^[1]». Разом із нею предстоять перед небесним Престолом «апостоли, євангелисти, мученики, ісповідники, посники й усяка праведна душа, що спочила у вірі^[2]». Усі вони є живими іконами Божими, свідками та носіями нового творіння. Вони предстоять перед Богом у своїх безнастанних молитвах і присутні серед нас Божою благодаттю у своїх мощах та іконах.

^[1] Іван Павло ІІ, Апостольський лист Orientale Lumen [«Світло Сходу»], (2 травня 1995), 6.

^[2] Пор. Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, анафора.

341   Невидимий Бог об’являв Себе людству «багаторазово й багатьма способами», через слова вибраних Богом людей та через творіння. «За останніх же оцих днів він говорив до нас через Сина» (Євр. 1, 2) – воплочене Слово. Увесь світ був сотворений добрим (див. Бут. 1), а тому він є засобом спілкування з Богом. Однак цей світ потребує людини, очікуючи явління синів Божих (пор. Рм. 8, 19.22), через яких усе творіння зможе вповні звершити своє призначення.

434 На Тайній Вечері Ісус Христос явив незбагненне таїнство Свого Тіла: у воплоченні Він прийняв тіло від Діви Марії, у Євхаристії подає його Своїм учням для споживання, щоб у Церкві Тілом Його стало все людство й усе творіння. Святий Йоан Золотоустий пояснює Христовий дар на Тайній Вечері, мов переповідаючи Христові слова: «Я [Христос] захотів бути вашим братом; ради вас я причастився [вашої] тіла й крові, і це тіло і кров, через які я став одним із вас, я знову подаю вам^[1]».

^[1] Йоан Золотоустий, Коментар на святого апостола і євангелиста Йоана. Гомілія 46, 3.

559   Подія смерті й воскресіння Христа була й залишається основною темою християнського благовістування. Її не тільки проповідують, а й євхаристійно переживають та відтворюють. З одного боку, день Христового воскресіння був одним із днів історії людства, а з іншого – своєю особливістю він підіймається над історією. Адже людська історія позначає скінченність творіння, а Христове воскресіння подолало історичну минущість. Тому подія воскресіння триває, «діється» в змінних і минущих історичних епізодах. Церква літургійно підкреслює історичність воскресіння, щороку святкуючи Пасху-Великдень. Натомість божественне тривання цієї події в історії виявляється в щонедільній Євхаристії. Кожна неділя – це згадування Пасхи, коли на Божественній Літургії Воскреслий Христос являє Свою присутність. Неділя є іконою славного зновупришестя. Таким чином Воскресіння як «празників празник» входить у ціле життя людини, освячує його і переображує в свято. Неділю – восьмий день – оспівуємо вісьмома гласами-напівами, які протягом року щотижня йдуть один за одним. Тижневе коло в християнстві є у своїй основі пасхальним, адже саме від Пасхи починається відлік нового творіння та його історії в щоденних подіях і взаєминах, у «творінні старому», смертному.

561 Понеділок присвячено «другому дню» сотворення, коли Бог виокремив у творінні небо: «І назвав Бог твердь – небо» (Бут. 1, 8), мешканцями якого є ангели. Подібно, як ангели уособлюють невидиме творіння, люди уособлюють видиме. Адже людина – вінець видимого творіння. Серед людей же, за словом Христа, не було більшого понад Йоана Хрестителя. Його особі присвячено вівторок. Середу Церква присвячує животворящому хрестові Господньому, згадуючи, як через «жадобу насолоди» людину було прогнано з раю і «дерево непослуху» зродило світові смерть, а «хресне дерево» Христа повернуло життя і дарувало нетлінність^[1]. Для спасіння людства Отець посилає у світ Свого Сина, «що народився від жінки» (Гл. 4, 4). Тому середа також присвячена Пресвятій Богоматері. Воплочений Син Божий, Ісус Христос, засновує Свою Церкву на апостолах, яких посилає у світ: «Як Мене послав Отець, так Я посилаю вас» (Йо. 20, 21). Пастирську турботу Церкви про людей уособлює святитель Миколай Чудотворець, архиєпископ Мирликійський. Саме тому четвер присвячено апостолам і святому Миколаєві.

^[1] Пор. Октоїх, глас 3, середа, вечірня, стихира на стиховні.

576 Церква з особливою любов’ю вшановує Преблагословенну Богородицю і Приснодіву Марію, яка нерозривно поєднана зі спасенним ділом її Сина. Протягом річного кола, крім уже згаданих свят Богородиці (Стрітення і Благовіщення), святкуємо її Різдво (8/21 вересня), Введення у храм (21 листопада/4 грудня) та Успення (15/28 серпня). Від Різдва Богородиці почалося наше спасіння^[1], у Введенні – його проповідання^[2], а в Успенні – знак його звершення^[3]. Зі святом Різдва Богородиці пов’язане свято Зачаття святої Анни, коли зачала Пресвяту Богородицю, або Непорочне зачаття Пресвятої Богородиці (9/22 грудня – за дев’ять місяців до її Різдва). Оскільки в Успенні Богородиця «світу не залишила^[4]», її предстояння в Церкві та її неустанне заступництво за людство перед своїм Сином виражене у святі Покрова Богородиці (1/14 жовтня). В Успенні Богородиця була переставлена з тілом до неба, однак залишила свої святощі – ризу і пояс – як «могутнє забороло^[5]» для вірних дітей. Ці святощі вшановують у свята Покладення ризи Пресвятої Владичиці нашої Богородиці у Влахерні (2/15 липня) і Покладення пояса Пресвятої Владичиці нашої Богородиці (31 серпня/13 вересня).

^[1] Мінея, Різдво Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії (8/21 вересня), Вечірня, стихира на Литії.

^[2] Мінея, Введення у храм Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і все діви Марії (21 листопада/4 грудня), тропар.

^[3] Мінея, Успення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії (15/28 серпня), Вечірня, стихира на Литії.

^[4] Мінея, Успення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії (15/28 серпня), тропар.

^[5] Мінея, Покладення Ризи Пресвятої Владичиці нашої Богородиці у Влахерні (2/15 липня), тропар.

708   Людське суспільство є третім виміром нового життя та діяльності віруючої людини у Христі. Суспільство та держава розглядаються як тісто, яке християни – євангельська «закваска» – покликані піднести та переобразити (пор. Лк 13, 20-21). Таким зародком Царства Божого та переображаючою силою людства є Церква Христова, яка через свою єдність, святість, соборність та апостольське служіння присутня та діє у суспільному житті та просвічує світлом Христовим кожну людину, яка приходить на світ.

905 Трансплантація є виявом милосердя до ближнього та солідарності з ним. Дарування власних органів для пересадки є героїчним служінням задля порятунку життя. Це служіння високо оцінив Іван Павло ІІ: «Завдяки науці та професійності, жертовності лікарів і медпрацівників [...] для людства відкриваються нові чудові можливості [...] любити свого ближнього по-новому, кажучи євангельськими словами, аж до кінця^[1]».

^[1] Іван Павло ІІ, Звернення до учасників І міжнародного конгресу Товариства з трансплантації органів, (20 червня 1991).

923 Соборність Церкви – це її місія збирати («собирати») розпорошених гріхом людей і цілі народи, виховувати в кожній людині відповідальність не тільки за себе, а й за інших та, врешті, за все людство^[1]. Крім почуття особистої відповідальності й причетності до справ своєї спільноти, соборність відкриває людині інших людей та інші спільноти для сопричастя з ними і дає досвід такого сопричастя. Соборність вносить дух порозуміння, у якому різні спільноти переростають свої групові інтереси, опановують культуру діалогу та взаємної підтримки, щоб долати ті чи інші непорозуміння і конфлікти.

^[1] Пор. Компендіум соціальної доктрини Церкви, 192.

990   Застосування військової сили може бути допустиме лише в разі крайньої необхідності як засіб дозволеного самозахисту, а воїн-християнин є завжди захисником миру. З огляду на сучасні руйнівні методи та способи ведення війни, умов для справедливого її початку практично не існує, оскільки вона стає страшною загрозою для людства через небезпеку застосування новітньої зброї масового знищення, що може призвести до знищення життя на землі.

998   Важливою передумовою розвитку людства є збереження природних ресурсів та різноманітності рослинного і тваринного світу. Майбутнє нашої цивілізації неможливе без усвідомлення меж здатності природи відновлювати свої ресурси й нейтралізувати шкідливі речовини та відходи виробництва, що забруднюють її. Життєдіяльність людей із дотриманням усіх моральних вимог, які випливають із взаємопов’язаності всіх творінь, є єдиною умовою сталого розвитку людської цивілізації.