21  Тільки Бог існує споконвіку, а все творіння Він привів від небуття до буття. Тільки Він має життя в повноті, а світ, оскільки створений, завдячує своє існування Йому. Бог творить усе своїм Словом: «Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без Нього» (Йо. 1, 3; пор. Бут. 1). Створена Богом природа та її закони походять від Слова: «Слово… залишається в землі по всі наступні часи, подаючи їй силу родити й приносити плоди^[1]». Боже Слово надає закон і сенс творінню: і сказав Бог, – це значить, що в кожне єство вкладено премудре і творче слово^[2]. У спогляданні природи, її закономірностях та гармонії, ми пізнаємо премудрість Творця та красу його задуму. Все створіння прославляє Бога, Його велич, славу і мудрість: «Небеса оповідають славу Божу, і діло рук Його проголошує твердь небесна» (Пс. 19, 2); «Господи, Боже наш, яке предивне Твоє ім’я по всій землі!» (Пс. 8, 2).

^[1] Василій Великий, Гомілія п’ята на Шестиднев, 1.

^[2] Пор. Григорій Ніський, Про Шестиднев.

23  Бог об’являється людині не тільки як Творець і Вседержитель світу, а й як Отець і Спаситель Свого народу. Історія людства є святою історією, оскільки сам Бог у ній являється і діє. Свій задум спасіння Бог здійснює в історії ділами і словами, внутрішньо пов’язаними між собою: діла Божі виявляють та підтверджують Його вчення, означене словами, а слова проголошують діла і вияснюють таїнство в них присутнє. Повнота ж істини про Бога і спасіння людей розкривається у Христі, Який є водночас і Посередником, і Повнотою всього Об’явлення^[1].

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Боже Об’явлення Dei Verbum [«Боже Слово»], 2.

31  Суттю Святого Передання, згідно зі святим Іринеєм Ліонським, є те, що у всіх християн одна і та ж сама віра, через яку вони стають причасниками Божого Життя: «Всі приймають одного і того ж Бога Отця, вірують в один і той же самий здійснений задум воплочення Сина Божого, знають один і той же дар Духа, зберігають одні і ті ж самі заповіді, і дотримуються одного ж і того ж устрою Церкви, і очікують того самого пришестя Господа і визнають те ж саме спасіння всієї людини – душі і тіла^[1]». За свідченням святого Василія Великого, Святе Передання, якого «навчив нас Господь, проповідували апостоли, дотримувалися Отці, утвердили мученики^[2]», охоплює все те, що нам передане від самого Христа, вчення Апостолів і віру Церкви. Він же зазначає, що «з догматів, збережених у Церкві, одні маємо у вченні, викладеному у Писанні, а інші, які дійшли до нас через апостольське Передання, ми отримали у тайновведенні. І ті, й інші мають однакову силу в ділах благочестя […]. Хто відкидатиме неписані звичаї, то пошкодить Євангеліє в головному і зведе проповідь до самих лише слів без жодного змісту^[3]». Святий Василій пов’язує Святе Передання з літургійним життям, зазначаючи, що воно, окрім сповідування віри у Пресвяту Тройцю, охоплює і знак хреста в обряді прийняття катехумена, поставу в молитві – повернення на Схід, відречення від Сатани і його влади, триразове занурення під час Хрещення, стояння на недільному богослужінні, епіклезу в Євхаристії, благословення води і єлея тощо^[4].

^[1] Пор. Іриней Ліонський, Проти єресей, V, 20, 1.

^[2] Василій Великий, Гомілія 24. Проти савеліан, Арія і аномеїв, 6.

^[3] Василій Великий, Про Святого Духа. До Амфілохія, єпископа Іконійського, 27, 66.

^[4] Див. Василій Великий, Про Святого Духа. До Амфілохія, єпископа Іконійського, 27, 66.

43  Церква від найдавніших часів завжди оберігала богомудре багатство Старого Завіту, уважаючи його своєю спадщиною. «Єдність обох Завітів випливає з єдності Божого задуму та Його Об’явлення. Старий Завіт підготовляє Новий, тимчасом як Новий сповнює Старий; вони взаємно висвітлюють один одного; обидва – правдиве Боже Слово^[1]». Бог спершу вибрав Ізраїль, щоб він прийняв і ніс істину Об’явлення, а в Новому Завіті цю істину приймає Церква, яка й називається новим Ізраїлем.

^[1] Катехизм Католицької Церкви, 140.

45  Церква у світлі апостольського Передання через типологію висвітлює єдність спасенного Божого задуму (грецькою - ікономія) в обох Завітах. Типологія – це спосіб читання Святого Письма, який дозволяє відкрити в Божих діях старозавітних часів прообрази того, що Бог здійснив, коли настала повнота часів, в Особі воплоченого Сина^[1]. Святі Отці в особах і подіях Старого Завіту бачили «прообрази» й «ікони» подій із життя Христа і Його Церкви. Отже, християни читають Старий Завіт і у світлі Пасхального Таїнства, відкривають його глибший смисл.

^[1] Катехизм Католицької Церкви, 128.

104   Бог здійснює свій задум про сотворення світу через Своє Слово: «Нехай буде світло […]. Нехай посеред вод буде твердь» (Бут. 1, 3.6). Це творче Слово об’являється у Святому Письмі як Син Божий, роджений від Отця: «Він – образ невидимого Бога, первородний усього створіння [...]. Він раніш усього, і все існує в Ньому» (Кл. 1, 15-17).

119 Протягом «шести днів» Бог творить світ, готуючи його для людини: «Неприродно було начальникові з’явитися раніше від підлеглих; але після того, як було підготоване володіння, слід було показати й царя^[1]». Створюючи людину, Бог увінчує нею творіння: «У чому велич людини? Не в схожості до створеного світу, а в тому, щоб бути на образ єства Творця^[2]».

^[1] Григорій Ніський, Про устрій людини, 2.

^[2] Григорій Ніський, Про устрій людини, 16.

109 Споглядання світу у світлі особового Бога, який один є добрий (див. Лк. 18, 19), дає підставу стверджувати про добрість світу, матерії та всього творіння. «Добрим є світ і все, що у ньому виявляється мудрим і художнім^[1]». У Святому Письмі образом Божого задуму про світ є рай (див. Бут. 2). Здійснення цього задуму залежить від співпраці людини з Богом. Рай є Божим даром і водночас людським покликанням.

^[1] Григорій Ніський, Велике огласительне слово, 1.

112 Бог, за Своїм задумом, діє у світі, підтримує світ в існуванні і провадить його до звершення. Це Боже діяння називаємо Божим Промислом (Провидінням). Боже Провидіння полягає в благодатному «передбаченні» та «предвічній раді» Отця, і Сина, і Святого Духа^[1]; воно є волею Бога про світ і визначає звершення світу: «Ти Твоєю владою держиш створіння і Твоїм Промислом будуєш світ^[2]». Це значить, що й у світі, і в нашому житті нема випадковостей чи другорядностей. Віра дає змогу побачити діяння Божого Промислу в конкретних життєвих обставинах.

^[1] Пор. Йоан Дамаскин, Слово третє на захист святих ікон, 19.

^[2] Требник, Чин великого освячення води святих Богоявлень, молитва третя.

127 Обожествлення людини, згідно з предвічним Божим задумом, можливе завдяки воплоченню Божого Сина, через яке людина отримує дар стати учасником Божої природи (див. 2 Пт. 1, 4), «богом по благодаті», та осягає вічне життя. «Ми не сотворені богами спочатку. Спершу ми стали людьми, але опісля станемо богами. Це саме вияв повноти Божої милості, щоб ніхто не думав, що Бог заздрить або нещирий^[1]». Саме тому, що Бог нас полюбив, Він хоче, щоб і ми стали такими, як Він: «Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!» (Мт. 5, 48; див. 1 Пт. 1, 16).

^[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, IV, 37, 4.

159 Гріхопадіння Адама не відвернуло Божої любові від людини. Бог милосердиться над упалим людством: «Та й зробив Господь Бог Адамові та його жінці одежу з шкури і одягнув їх» (Бут. 3, 21). Даруючи обітницю спасіння, Бог запевняє людину в незмінності Його задуму щодо її богоуподібнення, богоусиновлення та обожествлення. Сила Божої Обітниці могутніша від немочі людського гріха: «Невимовна благодать Христа дала нам блага, більші від тих, яких позбавила нас заздрість диявола^[1]». У проповіді пророків Старого Завіту обітниця Божа поступово пов’язувалася з постаттю Божого Помазаника – Месії, Який «у повноті часів» (пор. Гл. 4, 4) об’являється як воплочене Боже Слово.

^[1] Лев Великий, Проповідь 73. На Вознесіння, 73, 4.

161   Бог у Протоєвангелії відкриває, що задум спасіння здійсниться за співучасті людини (див. Бут 3,15). Здійснення обітниці, дарованої у Протоєвангелії, наближалося протягом усієї історії спасіння, аж до проголошення Євангелія Ісуса Христа: «Святе, що народиться, назветься Син Божий» (Лк. 1, 35). «Він [Ісус] царюватиме над домом Якова повіки, й царюванню Його не буде кінця» (Лк. 1, 33).

179 Воплочення Сина Божого відбулося, згідно з Божим задумом – у «повноті часу» (див. Гл. 4, 4). Народження Сина Божого стало осердям історії людства, об’явивши, як «Бог полюбив світ» (пор. Йо. 3, 16). Єднання Бога з творінням у воплоченні є справжнім «умаленням» Бога (грецькою – кенозис): «Він [Христос], існуючи в Божій природі, […] применшив Себе Самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини» (Флп. 2, 6-7). Христос прийняв «вигляд слуги» без скверни гріха, «звеличуючи людське і не применшуючи божественного^[1]». У єднанні божественного і людського «Слово стало досяжним, Невидимий – видимим, до Недоторканного можна доторкнутися, Позачасовий увійшов у час, Син Божий став сином людським^[2]!».

^[1] Пор. Лев Великий, Лист 28. До Флавіана, єпископа Константинопільського, 3.

^[2] Григорій Богослов, Слово 38 на Богоявлення чи на Різдво Спасителя, 2; 13.

182 Воплочення Сина Божого – це відвічний божественний задум про спасіння: «Бог бо так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3, 16). Саме любов до людини – Його «чоловіколюб’я» (грецькою – філантропія) – стала причиною приходу Бога у світ. Гріхопадіння людини не зупинило Божої любові: «Ти дуже полюбив мене – Свого ворога, дивним применшенням зійшов на землю і, бувши на висоті пречистої Твоєї слави, Ти прославив раніше безчесного^[1]».

^[1] Октоїх, глас 8, неділя, утреня, канон воскресний, пісня 4.

237   У Вознесінні Христос підніс відновлену людську природу до божественної слави. Літургійні стихири празника Вознесіння оспівують відкриті «двері до неба», коли Христос увіходить «усередину неба», де Його вітають із трепетом ангельські сили. Він підноситься «на хмарах» понад херувимами й «вище» від неба. Як Богові Йому належить «місце» праворуч Отця. Вознесіння в Божому задумі є передумовою Зіслання Святого Духа: «Ліпше для вас, щоб Я відійшов. Бо коли не відійду, то Утішитель до вас не зійде» (Йо. 16, 7). Христос возноситься до Отця «задля нас, людей, і нашого ради спасіння» (Символ віри). «В домі Отця Мого багато жител. Коли б не так, то Я сказав би вам; іду бо напоготовити вам місце. І коли відійду і вам місце споготую, то повернуся і вас до Себе візьму, щоб і ви були там, де Я» (Йо. 14, 2). Як Христос вознісся у славі, так у славі й прийде.

244   Переображення сотвореного світу звершиться співдіянням Бога і людини. Тоді відкриється велич Божого задуму щодо творіння. Про цей переображений світ, «нове небо і землю нову» (Од. 21, 1), свідчить апостол Павло: «Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготовив Бог тим, що Його люблять» (1 Кр. 2, 9).

255 П’ятдесятого дня після Христового Воскресіння Церква святкує Зіслання Святого Духа на апостолів (див. Ді. 2, 1-4). Зіслання Святого Духа знаменує собою завершення Божого сходження до творіння, розпочатого в сотворенні світу. У Дусі Святому Бог дарує Себе людині. Цей дар Божого життя є завжди благим для людини, тому ми називаємо його благодаттю. Дар Святого Духа дає людині можливість стати причасником Божої природи – бути обожествленою, увійти в сопричастя Осіб Пресвятої Тройці. Святий Дух наповнює творіння Своєю благодаттю і звершує його згідно з Божим задумом: «Божий Дух мав темряву матерії одуховнити, просвітити та втягнути в круг Божого життя^[1]».

256 Святий Дух обдаровує людей багатством дарів: один Дух, а дарів багато (пор. 1 Кр. 12, 4). «Творіння не має жодного дару, який не походив би від Святого Духа^[2]». Святий Дух вносить сенс в історію людства, скеровуючи її до Христа – Божественного Логоса. Святий Дух є Джерелом і Подателем кожного людського життя. Саме Святий Дух творить людину «на образ» Христа, чинить її «душею живою», «храмом» Своїм і оселею Пресвятої Тройці.

^[1] Митрополит Андрей, Дар П’ятдесятниці (травень-жовтень 1937 р. Б.).

^[2] Василій Великий, Про Святого Духа. До Амфілохія, єпископа Іконійського, 19, 49.

271 У «повноті часів» (пор. Гл. 4, 4) Бог Отець відвідує людство через Свого воплоченого Сина, зачатого від Святого Духа і Марії Діви, щоб люди в Дусі Святому через усиновлення в Христі прийшли до Отця. Місцем і середовищем усиновлення людей Богові є таїнственне Христове Тіло – Церква. Церква – це люд Бога Отця, Тіло Христове і храм Святого Духа^[1]. Церква започаткована в одвічному Отчому задумі, здійснена у воплоченні Божого Сина і явлена в зішесті Святого Духа.

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 2-4.

273 Людина сотворена на «взірець» сопричастя Осіб Пресвятої Тройці: «Сотворімо […] на Наш образ і на Нашу подобу […]. І сотворив Бог людину […] чоловіком і жінкою» (Бут. 1, 26-27). Сотворення людини як чоловіка і жінки, за предвічним задумом Божим, стало початком об’явлення про Церкву: «Подібно до того, як Божа воля є діянням і називається сотворенням світу, так помисел Його є спасінням людей і називається Церквою^[1]».

^[1] Климент Олександрійський, Педагог, 1,1.

274 Бог відкриває свій задум про Церкву, як повноту творіння, в описі життя Адама і Єви в раю в єдності з Богом і в гармонії з творінням. Святі Отці описують зв’язок Христа з Церквою в образі сотворення Богом Єви з ребра Адама: «Як Єва постає з ребра Адама, так і ми [Церква] – з ребра Христового^[1]». Взаємини між Адамом і Євою є прообразом взаємин між Христом і Церквою: Христос «полюбив Церкву й видав Себе за неї, щоб її освятити, очистивши купіллю води зі словом, щоб появити Собі Церкву славну, без плями чи зморшки або чого подібного, але щоб була свята й непорочна» (Еф. 5, 25-28).

^[1] Йоан Золотоустий, Похвала Максимові, 3.

277   Свій споконвічний задум про Церкву – спасительну спільноту людей – Отець здійснює через воплочення Сина силою Святого Духа. Воплочений Син Божий Ісус Христос у Своїй проповіді про Церкву часто використовував близькі для слухачів образи. Він порівнював Церкву зі стадом, для якого Він є Добрим Пастирем (див. Йо. 10, 1-18). Церква також – це виноградник (див. Мт. 21, 33-43), у якому Христос – виноградна лоза (див. Йо. 15, 1-5), а Його учні – гілки. Христос у Церкві – це наріжний камінь у будівлі (див. Мт. 21, 42-44). Церква ж є непорочною «Невістою Агнця», приготованою на прихід свого Жениха (пор. Од. 19, 6-8).

280 Божий задум щодо Церкви – зібрати воєдино все людство: «Коли Ти, Всевишній, зійшов і мови змішав, то поділив між собою народи. Коли ж вогненні язики Ти роздавав, то до з’єднання всіх призвав; тому однодушно славимо Пресвятого Духа^[1]». Те, що було розпорошене й відчужене (Вавилонська вежа), Христос, даруючи Духа, у Церкві зближує і поєднує (П’ятдесятниця). Патріарх Йосиф Сліпий бачить це з’єднання в сопричасті помісних Церков: «Христос Своїм приходом створив з людства Божу родину, Божий люд, що складається з численних народів, помісних Церков, які є теж малими Христовими родинами у великій єдиній спільноті^[2]».

^[1] Квітна тріодь, Неділя П’ятдесятниці, кондак празника.

^[2] Патріарх Йосиф, Соборне Різдвяне послання, (9 грудня 1974).

403   Слово «таїнство» (грецькою містеріон) у Святому Письмі та вченні Отців Церкви має широке значення. «Таїнством Божої волі», наприклад, святий апостол Павло називає «той задум доброзичливий і ухвалений у Ньому (Христі), щоб, коли настане повнота часів, здійснити його – об’єднати все у Христі: небесне й земне» (Еф. 1, 9-10). Таїнство для християн – це Христос між нами (пор. Кл. 1, 27). Тому пізнання таїнства Божого спасіння – це пізнання Христа, «в якому сховані всі скарби мудрості й знання» (Кл. 2, 3). Таїнство – це Христос, і все, що Він вчинив і чинить задля нас.

471 Бог створив «мужеську стать і жіночу і з’єднав з мужем жону на поміч і приймання людського роду [...] і благословив їх: “Ростіть і множтеся і володійте землею”, і обоє їх в одно злучив^[1]». У Церкві подружній зв’язок є Таїнством, у якому чоловік і жінка являють нове життя у Христі. Християнське подружжя – це не тільки природна спорідненість, спільне життя і досвід, а й середовище освячення людей. Подружжя є святим таїнством, у якому благодаттю Святого Духа чоловік і жінка в любові єднаються в «одне тіло» і творять «домашню церкву». Утворений у подружжі сімейний союз є спільнотою осіб, яка в Божому задумі є іконою спілкування Осіб Пресвятої Тройці.

^[1] Требник, Чин Вінчання, Молитви на заручення, перша і друга.

554 У Дев’ятому часі молитовно споминаємо животворящу смерть Спасителя на хреснім дереві (пор. Мр. 15, 30). У моліннях звертаємося до Нього: «Ти, Христе Боже, у дев’ятій годині задля нас тілом смерті зазнав, тож умертви нашого тіла хотіння і спаси нас^[1]». Моління Дев’ятого часу знімає страх смерті, бо вона не спроможна перекреслити Божого задуму.

^[1] Часослов, Час ІХ, Великопосний тропар.

560   Як і добу, християнство сприймає весь тиждень як ікону історії спасіння, початок якої – у сотворенні світу, а довершення – у славному зновупришесті Христа. Неділя – восьмий день, перший і єдиний день нового творіння – стає першим днем тижня. Неділя як «восьмий день» є пророчим знаком і початком прийдешнього «воскресіння мертвих і життя будучого віку» (Символ віри). Шість днів тижня, від понеділка до суботи, Церква оспівує здійснення Божого задуму – від сотворення світу до його повноти та звершення.

604   Праворуч від Царських дверей розміщена ікона Христа. Звичайно Христа зображають як Вседержителя – у хітоні та накидці (гіматії); у лівій руці тримає книгу, а правою благословляє. Ліворуч від Царських дверей бачимо ікону Богородиці, зображену в іконографічному типі «Одигітрії» («Тієї, що вказує шлях»): вона однією рукою підтримує Дитя-Христа, іншою виразно вказує на Нього. Замість ікони Богородиці-Одигітрії у деяких іконостасах це місце займає ікона Богородиці-Елеуси (Замилування), на якій Дитя-Христос притулений обличчям до Богоматері. Також використовуються інші Богородичні ікони, наприклад «Богородиця на троні з Дитятком». Разом ці ікони Спаса й Богородиці обабіч Царських дверей виражають увесь задум спасіння: Син Божий став людиною (у Христа пурпурний хітон покритий синім гіматієм), щоб нас, людей, яких представляє Богородиця, зробити учасниками Свого Божества (у Богородиці синій хітон покритий пурпурним плащем – мафорієм).

707   Другим виміром переображеного у Святому Дусі християнського життя є християнська сім’я – середовище, що забезпечує гідність початку та кінця земного життя людини. Божественна Любов, дарована чоловікові і жінці в Таїнствах християнського втаємничення та Подружжя, робить їх здатними до здійснення Божого задуму щодо призначення людської статевості та пошани гідності людської особи. Ця пошана охоплює всі періоди її життя, починаючи від зачаття та закінчуючи природньою смертю.

725   Отці Церкви навчають, що людська особа, переображена в Христі, покликана своїм способом життя уподібнюватися до cпособу життя Бога. Лише в Христі можна збагнути Божий задум, згідно з яким і задля якого людина була створена, і пізнати повноту людського життя.

779 Найдієвішим засобом боротьби з гордістю є вправляння в покорі, яка відкриває людину до Бога та ближнього й робить її здатною прийняти Божу переображуючу та визволяючу силу. Апостол Павло проголошує: «Ми руйнуємо задуми і всяку гордість, що повстає проти спізнання Бога, і беремо в полон усякий розум на послух Христові» (2 Кр. 10, 4-5). Завдяки чесноті покори людина стоїть у правді перед Божим лицем. Тому християнська покора не принижує людину, а дозволяє їй пізнати справжню гідність дитини Божої. Святий Йоан Золотоустий навчає: «Хто поклав покору як фундамент своєї доброчесності, той може безпечно зводити будівлю до будь-якої висоти. Вона [покора] є найсильнішою огорожею, непорушною стіною, нездоланною фортецею; вона підтримує всю будівлю, не дозволяючи впасти.., робить її недосяжною для всіляких нападів… і завдяки їй чоловіколюбний Бог виливає на нас щедрі дари^[1]».

^[1] Йоан Золотоустий, Коментар на книгу Буття. Гомілія 36, 7.

794   Четверта стадія – згода, яка є прийняттям лихої думки, що рівносильне поразці в боротьбі. Прийнявши лиху думку та вирішивши її здійснити, людина вже згрішила, навіть якщо гріховного задуму не буде здійснено.

828   У духовному наставництві особи з більшим духовним досвідом керують менш досвідченими на шляху їхнього духовного вдосконалення. Духовне наставництво здійснюється благодаттю Святого Духа, Який надихає наставника і просвітлює учня. Тому духовне наставництво є веденням особи Божими шляхами; воно навчає учня прислухатися до голосу Господа та жити згідно з Його велінням. За порадою духовного отця, духовне чадо робить життєвий вибір у світлі Божого покликання, визначаючи згідно з цим своє життєве служіння, та відкриває і втілює «задум Божий» у щоденному житті.

860   Статевість охоплює усі природні виміри існування людської особи: нею позначене не лише тіло, яке є видимим знаком приналежності до статі, а й душа та дух людини. У книзі Буття написано, що Бог сотворив людину чоловіком і жінкою, тому стать як дар Божий не залежить від вибору людини (див. Бут. 1, 27). Людина покликана прийняти задум Божий щодо себе, виражений у її статі.

резня 1995), 58.

860   Статевість охоплює усі природні виміри існування людської особи: нею позначене не лише тіло, яке є видимим знаком приналежності до статі, а й душа та дух людини. У книзі Буття написано, що Бог сотворив людину чоловіком і жінкою, тому стать як дар Божий не залежить від вибору людини (див. Бут. 1, 27). Людина покликана прийняти задум Божий щодо себе, виражений у її статі.

888   Контрацепція не лише перешкоджає злиттю чоловічої та жіночої статевих клітин, а й руйнує здатність подругів співдіяти з Творцем у прийнятті та приведенні на світ нового життя. Таке подружжя відкидає Божий задум щодо себе, зводить сімейне життя лише до «приватної справи», нехтуючи тим, що тільки Бог є Господь початку й кінця людського життя.

916   Християнин є євангельською «закваскою» у світі (пор. Мт. 13, 33). У цьому полягає його покликання – активно діючи у світі, повсюдно свідчити Христа. Через діяльність у світі християнин як «нова людина у Христі» бере участь у здійсненні Божого задуму, звершенням якого буде нове небо і земля нова (пор. Од. 21, 1).