21  Тільки Бог існує споконвіку, а все творіння Він привів від небуття до буття. Тільки Він має життя в повноті, а світ, оскільки створений, завдячує своє існування Йому. Бог творить усе своїм Словом: «Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без Нього» (Йо. 1, 3; пор. Бут. 1). Створена Богом природа та її закони походять від Слова: «Слово… залишається в землі по всі наступні часи, подаючи їй силу родити й приносити плоди^[1]». Боже Слово надає закон і сенс творінню: і сказав Бог, – це значить, що в кожне єство вкладено премудре і творче слово^[2]. У спогляданні природи, її закономірностях та гармонії, ми пізнаємо премудрість Творця та красу його задуму. Все створіння прославляє Бога, Його велич, славу і мудрість: «Небеса оповідають славу Божу, і діло рук Його проголошує твердь небесна» (Пс. 19, 2); «Господи, Боже наш, яке предивне Твоє ім’я по всій землі!» (Пс. 8, 2).

^[1] Василій Великий, Гомілія п’ята на Шестиднев, 1.

^[2] Пор. Григорій Ніський, Про Шестиднев.

71  Таїнство Пресвятої Тройці – Отця, і Сина, і Святого Духа – нескінченно перевищує можливості людського розуміння. «Божество цілком незбагненне, і Сутність, яка понад усім, за єством не така, якою вважає її розум^[1]». За словами апостола Павла, глибини таїнства осягає тільки Святий Дух: «Так само й того, що в Бозі, ніхто не знає, крім Духа Божого» (1 Кр. 2, 11). Однак той же самий Дух, Дух Істини, сходячи на людей, відкриває внутрішнє Боже життя. Він навчає людей висловлювати істину, наскільки це можливо, мовою віри: «Ми ж прийняли […] Духа, що від Бога, щоб знали, що нам дароване від Бога; про це ми й говоримо не мовою, якої нас навчила людська мудрість, а якої навчив Дух, – духовні речі духовними словами подаючи» (1 Кр. 2, 12-13). А тоді, навчивши, Святий Дух чуває, щоб віра – «запорука того, чого сподіваємося» – виросла до споглядання «речей невидимих» (пор. Євр. 11, 1), тобто щоб людина побачила невидиме, наче видиме, неясне – лицем до лиця: «Християнин Сходу свідомий, що зв’язок із [божественною] дійсністю можна встановити лише у споглядальному мовчанні, бо на вершині пізнання та досвіду Бога є Його абсолютна непізнанність^[2]».

^[1] Григорій Ніський, Слово про Божество Сина і Духа і похвала праведному Авраамові.

^[2] Іван Павло ІІ, Апостольський лист Orientale Lumen [«Світло Сходу»] (2 травня 1995), 16.

89  Син Божий, друга Особа Пресвятої Тройці, рівний за гідністю і сутністю з Отцем: «Він – Отцеве сяйво й незмінний та непорушний образ Його природи і єства, джерело премудрості і благодаті^[1]». Тому Церква ісповідує Христа Єдинородним Сином, що в Отцевому лоні (пор. Йо. 1, 18). Роджений від Отця Син – несотворений, Він Єдиний від Отця, неповторна Божа Особа, Слово Боже: «Слово вийшло з Бога, як стовбур із кореня, струмінь із джерела чи промінь із сонця […]. Я б не сумнівався назвати стовбур сином кореня, струмінь – сином джерела, а промінь – сином сонця, бо кожний початок є батьком, а все, що походить з якогось початку, є потомством, тим паче Слово Бога, Яке в прямому сенсі взяло ім’я Сина^[2]».

^[1] Пор. Квітна тріодь, Понеділок Святого Духа, Вечірня з коліноприклонними молитвами, друга коліноприклонна молитва.

^[2] Тертуліан, Проти Праксея, 8.

111   Бог-Творець сповнює творіння благодаттю Своєї присутності, водночас залишаючись неосяжним у Своєму єстві. Божа присутність у світі відкривається молитовному спогляданню, здатному бачити у світі Його божественний Первообраз – Христа.

114 Ангели, небесні безтілесні істоти (духи^[1]), «мають буття з волі Отця, вводяться в буття дією Сина і звершуються в бутті присутністю Святого Духа^[2]». Бог як найвищий Ум створив ангельські уми, зробив їх причасниками невимовної Божої слави, уклав їхнє нетлінне єство. Ангели – світила, що відбивають світло Боже; вони прийняли від першого Життя життя вічне, споглядаючи вічну Славу і Премудрість, і тому повні світла, як дзеркала^[3].

^[1] Молитовник «Прийдіте, поклонімся», Молитви на кожeн день, Неділя: Молитва до Пресвятої Трoйці.

^[2] Василій Великий, Про Святого Духа. До Амфілохія, єпископа Іконійського, 16, 38.

^[3] Пор. Октоїх, глас 1, понеділок, Утреня, канон безтілесним силам, тропарі пісні 7, 8.

119 Протягом «шести днів» Бог творить світ, готуючи його для людини: «Неприродно було начальникові з’явитися раніше від підлеглих; але після того, як було підготоване володіння, слід було показати й царя^[1]». Створюючи людину, Бог увінчує нею творіння: «У чому велич людини? Не в схожості до створеного світу, а в тому, щоб бути на образ єства Творця^[2]».

^[1] Григорій Ніський, Про устрій людини, 2.

^[2] Григорій Ніський, Про устрій людини, 16.

123 Людина – як образ Божий – завжди стремить до свого Первообразу: «Як лань прагне до водних потоків, так душа моя прагне до Тебе, Боже» (Пс. 42, 2). Це стремління святі Отці називали прагненням людини досягнути «подоби Божої». За словами святого Григорія Ніського, «богоподібність полягає в тому, щоб наша душа якоюсь мірою уподібнювалася до найвищого Єства^[1]», а святий Йоан Дамаскин вважає, що «вираз на подобу означає уподібнення до Бога в чеснотах, наскільки це можливо для людини^[2]».

^[1] Григорій Ніський, Про душу і воскресіння. Розмова з сестрою Макриною.

^[2] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, ІІ, 12.

152 Смерть духовна спричинила смерть тілесну: «Єство, створене для безсмертя, стало смертним^[1]». Ще одним наслідком гріхопадіння є страх і сором: «І сховався чоловік із своєю жінкою від Господа Бога серед дерев саду» (Бут. 3, 8). Страх позбавляє людину миру. Людина уникає спілкування з Богом.

^[1] Григорій Ніський, Велике огласительне слово, 8.

183 У воплоченні Христос поєднав божественну і людську природи: «Повчаємо сповідувати одного й того ж самого Сина, Господа нашого Ісуса Христа, єдиносущного Отцеві по божеству, і того ж самого, єдиносущного з нами по людськості, у двох єствах незлитно, незмінно, нероздільно, нерозлучно пізнаваного, не на дві особи розсіченого чи розділеного, але одного й того ж Сина і єдинородного Бога-Слова, Господа Ісуса Христа^[1]». Христос – правдивий Бог і правдивий чоловік: «Як людина [Христос] зростав у материнському лоні, – але як Бог вийшов із нього, не пошкодивши дівичості; як людина [Він] був годований материнським молоком, – але як Бог звелів ангелам із пастирями співати «Слава у вишніх Богові»; як людина Він був сповитий пеленами, – але як Бог зіркою вів мудреців; як людина Він лежав у яслах, – але як Богові поклонились Йому рукотворні єгипетські боги^[2]».

^[1] Халкедонський Собор, Орос.

^[2] Іларіон, митрополит Київський, Слово про закон і благодать.

240 Славне друге Пришестя Христа несе зі собою також прославлення людини (див. Кл. 3, 4), яке є сповненням обожествлення, осягненням «повноти Христа» (Еф. 4, 13). Христос розпочав прославлення людини у Своєму Воскресінні, а відтак – в історії Церкви у свідченні святих: «Христос із мертвих устав, як начало померлих, первородний творіння, Творець всього, що існує, Він і нашу зотлілу природу обновив у Собі^[1]», а тоді у відповідь «як первістки єства вселенна приносить Насадителю творіння … богоносних мучеників^[2]».

^[1] Октоїх, глас 3, неділя, утреня, сідальний перший.

^[2] Пор. Часослов, Повсякденна служба, субота, кондак мученикам.

420 Безпосередньо перед зануренням (поливанням) священик помазує оглашенного освяченим єлеєм (олією). Помазання єлеєм є знаком сили Святого Духа, яка дається оглашенному як «зброя правди» проти «всякого диявольського діяння» і на «обновлення душі і тіла^[1]». Священик помазує чоло – «щоб ум був відкритий на розуміння й прийняття таїнств віри»; груди – «щоб усім серцем любив Господа»; плечі – «щоб прийняв ярмо Христове», вуха – «на прийняття голосу божественного Євангелія», руки й ноги – «щоб підносив руки до святині й чинив правду на всякий час» та «щоб ходив слідами заповідей Христових^[2]». Помазання тіла вказує на те, що в Хрещенні відроджується єство людини з усіма її відчуттями.

^[1] Требник, Чин Хрещення, Молитва на освячення єлею.

^[2] Требник, Чин Хрещення, Молитви на помазання єлеєм.

628   Тримання рук вздовж тіла є виявом відкритості й готовності прийняти волю Божу. Складання рук навхрест на грудях під час причащання виражає прийняття Божого життя всім своїм єством. Підношення рук є знаком піднесення нашого ума та серця до Бога, а також усильного благання. У такій поставі на Божественній Літургії моляться священики під час Херувимської пісні, під час слів «Вгору піднесім серця» та Господньої молитви «Отче наш».