418   Церква охрещує дорослих і дітей, щоб увести їх у нове життя в Христі. Церква хрестить дітей – носіїв Божого образу, щоб вони отримали благодать богоуподібнення. Разом із даром життя святе таїнство Хрещення, до якого батьки приносять свою дитину, є найціннішим даром, котрий вони можуть їй дати. Коли звершується Хрещення дітей, то віру в Христа від їхнього імені висловлює церковна спільнота, представлена хресними батьками. Вони разом із батьком та матір’ю беруть на себе відповідальність перед Богом і Церквою за християнське виховання дитини, за те, щоб у церковній спільноті вона зростала у вірі, благочесті й пізнанні Бога. Хресними батьками як дітей, так і дорослих можуть бути тільки вірні, віра та спосіб життя яких може послужити похресникові зразком для наслідування. Духовний зв’язок між хресними батьками і похресником триває протягом усього життя. Хрещення дитини не є насильством над нею, бо як батьки чи вихователі годують чи навчають дитину задля її добра, так само і віруючі батьки, приводячи її до таїнства Хрещення, відкривають для неї життя у Бозі.

660   Родина молиться за батьків і членів родини (живих та померлих), за добре виховання та вишкіл дітей, за духовні й матеріальні блага, за свою земну Вітчизну та за Боже благословення на кожен день і в особливо важливих потребах, щоб таким чином у домашній церкві звершувалася «безнастанна молитва» (пор. 1 Сл. 5, 17).

865   Особлива відповідальність за християнське статеве виховання лежить на батьках дитини. Саме вони покликані бути лагідними і второпними провідниками на дорозі відкриття дитиною Божого дару статевості в ній, розкриваючи його зміст і значення відповідно до віку, потреб і глибини питань, які непокоять дитину. Церква і суспільство повинні допомагати батькам у здійсненні їхнього покликання, проте не можуть повноцінно їх у цьому замінити.

872 У народженні та вихованні дітей чоловік і жінка є «співпрацівниками Божої любові», що й визначає відповідальне батьківство подружжя. Особлива відповідальність подружжя проявляється в плануванні народжуваності, яке пов’язане зі спроможністю батьків надати дітям гідне виховання, забезпечивши їхній належний фізичний та духовний розвиток. Тому буває і так, що чоловік і дружина вирішують тимчасово відкласти народження дітей. Однак таке рішення не має ґрунтуватися на егоїзмі та споживацьких мотивах: воно не повино взагалі вилучати дітонародження як одне із засадничих благ подружнього життя, тобто не повинен ставати відмовою від батьківства та материнства^[1].

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes [«Радість і надія»], 51.

896 Відповідальне батьківство та материнство – це не лише прийняття дару нового життя, а й створення належних умов для повноцінного розвитку дитини. Християнські батьки повинні усвідомлювати, що діти, подаровані їм Господом, належать передусім Йому. Ці Божі діти у своєму земному житті лише довірені опіці батьків. Батьківське покликання потребує жертовної любові до дітей. Благо дитини є найвищою метою батьківського виховання. Тому батьки не можуть вважати дітей своєю «власністю» чи використовувати їх лише як засіб для досягнення якоїсь іншої мети, натомість кожна дитина має природне право бути народженою і вихованою у повноцінній сім’ї^[1]. Найкращим засобом виховання дітей є зріла християнська поведінка самих батьків, їхні взаємини між собою та з іншими членами родини та суспільства.

^[1] Пор. Іван Павло ІІ, Промова до комітету європейських журналістів у справах прав дитини, (13 січня 1979).

897 Святий Йоан Золотоустий пригадує християнам, що вони покликані народити своїх дітей не лише для життя дочасного, а й для життя вічного^[1]. Крім матеріальних і психологічних потреб, дитина має теж духовні потреби. Релігійне та духовне виховання становить невід’ємну частину виховання дитини та її зростання в Божій благодаті.

^[1] Див. Йоан Золотоустий, Коментар на святого євангелиста Матея. Гомілія 59, 7.

952 Держава і суспільство на підставі засади допоміжності повинні допомагати батькам сповнити їхній батьківський обов’язок, але не можуть перебирати на себе роль сім’ї у вихованні дитини^[1]. Суспільство бере на себе обов’язки виховання молоді лише тоді, коли батьки не можуть сповнити свого батьківського обов’язку. Натомість держава повинна створити належні умови для освіти й шкільництва відповідно до бажання та волі батьків. Християнська сім’я має право посилати дітей до тих шкіл, які можуть забезпечити виховання дітей і молоді в християнському дусі.

^[1] Компендіум соціальної доктрини Церкви, 240.