446 Християни причащаються Пресвятої Євхаристії «на відпущення гріхів і на життя вічне»: «Приступім до Причастя з палаючою любов’ю, щоб вогонь любові спалив наші гріхи й просвітив наші серця і щоб через причастя до божественного вогню ми самі розгорілись і були обожествлені^[1]». Умовою гідного святого Причастя є чиста совість причасника, покаяння перед Богом за гріхи і примирення з ближніми: «Зібравшись разом у воскресний день Господній, переломлюйте хліб і чиніть подяку, визнавши перед тим свої провини, щоб ваше принесення було чистим. Кожен, хто посварився зі своїм ближнім, нехай не приходить до вас, поки не примириться, щоб ваше принесення не було осквернене^[2]».

^[1] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, IV, 13.

^[2] Дідахе, або Вчення дванадцятьох апостолів, 14, 1-2.

556   Гріх, а разом з ним смерть, які ввійшли в історію через гріхопадіння людини, визначають минущість часу і відтак неповноту семиденного циклу. Усвідомлення людьми неповноти історичного часу вже від доби пророків призвело до духовних пошуків нового Дня Господнього – особливого, надзвичайного «восьмого дня», у якому повнота часів буде відновлена.

557 Цим «Днем Господнім» стали смерть і воскресіння Христа. Він, довершуючи Старий Завіт, зволив померти на хресті шостого дня тижня (у п’ятницю). Сьомого дня, у суботу, Господь у гробі відпочив «від усього свого діла» (Бут. 2, 2). Про це у Велику суботу Церква співає так: «Що за відпочинок сьогодні? Це споконвічний Цар, що стражданням довершив спасіння, відпочиває в гробі й нам подає новий відпочинок^[1]». Після суботнього «спочинку», «першого дня тижня» (пор. Мр. 16, 1-2), тобто в неділю, воскреслий Господь возсіяв із гробу. Для християн цей перший день став справжнім «Днем Господнім», надзвичайним і спасительним. «Так день, котрий був першим, буде і восьмим, щоб перше життя не було більше відібране, а стало вічним^[2]». Церква святкує День Господнього воскресіння літургійним «ламанням хліба», тобто Євхаристією, причащаючи вірних до вічного життя.

^[1] Квітна тріодь, Велика субота, Утреня, стихира на хвалитних.

^[2] Августин Іпонський, Лист 55: Відповіді на питання Януарія, 9, 17.

564   Вісім гласів тижневого кола утворюють «стовп», підніжжям якого є перший глас, а вершиною – восьмий. На цій «вершині» знову вибудовується перший глас, який співають із наступної неділі. Так із гласів, наче зі щаблів, вибудовується «духовна драбина» між теперішнім часом і Днем Господнього Пришестя. Щороку спорудження цієї «драбини» розпочинається в Томину неділю й завершується у Квітну. «Пасхальний час» тижневих кіл неначе «оперезує» історичний час і дає нам змогу сприймати все життя у світлі пасхальної радості.

627 Стояння – це молитовна постава християнина, яка виражає духовну увагу й готовність виконати Божу волю: «Премудрість, прості [станьмо прямо]». Наше «стояння» перед Господом є знаком нашої участі у Воскресінні. За словами Тертуліана, «у неділю не можна постити, ані молитися на колінах. Цей звичай зберігаємо також від дня Пасхи аж до Зішестя Святого Духа^[1]». Також і 20 правило І Нікейського собору приписує: «Оскільки дехто творить коліноприклонні молитви в День Господній, а також у дні П’ятдесятниці, то для того, щоби в усіх єпархіях усі дотримувалися одного, завгодно святому соборові, щоб усі приносили молитви Богові стоячи».

^[1] Тертуліан, Про корону, 3.

839 У неділю Христова Церква святкує День Господній, який Отці Церкви називали «малою Пасхою». Причасником пасхального таїнства віруючий стає у Хрещенні. Тим самим він внутрішньо пов’язується з Літургією Церкви, тому кожен християнин є покликаний до участі в її звершенні. Наша участь у Божественній Літургії в неділі та святкові дні є виявом і підтвердженням єдності у вірі та любові з Богом і Церквою. Тому Господь у третій заповіді наказує: «Пам’ятай день святий святкувати^[1]» (див. Вих. 20, 8-10; Втор. 5, 12-15). Крім участі в Божест-венній Літургії та інших богослужіннях, віруючий християнин святкує святий день, глибше пізнаючи свою віру, утримуючись від важкої праці та чинячи діла милосердя (відвідує хворих, немічних, допомагає нужденним тощо). Святкуючи святий день, християнин видимо сповідує свою віру, визнає себе новим сотворінням у Христі, членом Його Тіла – Церкви та очікує Нового Неба та Нової Землі (пор. Од. 21, 1).

^[1] Молитовник «Прийдіте, поклонімся», Десять Божих заповідей.

984 Християни зобов’язані так упорядкувати свій відпочинок у неділі і свята, щоб мати можливість брати участь у Божественній Літургії, утримуючись від праці та занять, несумісних із освяченням Господнього Дня^[1]. Відпочинок, щоб не стати пустою бездіяльністю, що викликає почуття нудьги, має бути джерелом духовного збагачення та відновлення духовних і фізичних сил. Відпочинок має служити зростанню особистої свободи та сприяти братерській спільноті. Християнський відпочинок стверджує пріоритет людської особи щодо вимог соціального й економічного життя.

^[1] Іван Павло ІІ, Апостольське послання Dies Domini [«День Господній»] (31 травня 1998), 65-67.