24     Бог відкрив Адамові та Єві, а через них усім людям, їхнє покликання продовжити діло сотворення: «Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі» (Бут. 1, 28). Коли ж прародичі через своє гріхопадіння відпали від Бога, то Бог не покидає людину і обіцяє дати їй Спасителя: «Воно [потомство жінки – Ісус Христос] розчавить тобі [змієві] голову» (Бут. 3, 15).

25     Людина, навіть утративши через гріхопадіння істинне пізнання Бога, не перестає шукати Того, хто є началом усього. Про такий пошук мовить святий апостол Павло до мешканців Афін: «Мужі-атеняни, зі всього бачу, що ви вельми побожні. Переходячи через ваше місто і приглядаючися до ваших святощів, я знайшов жертовник, на якому було написано: Невідомому богові. Те, отже, чому ви, не відаючи його, поклоняєтеся, те я вам звіщаю. Бог, що створив світ і все, що в ньому, Він, бувши Владикою неба і землі, не живе у рукотворних храмах» (Ді. 17, 22-24).

141 Бог усе створив «добрим» (пор. Бут. 1, 31). За свідченням Святого Письма, зло з’являється пізніше – через відкинення добра. Зло не виникає як нова дійсність, «не існує злa за природою, і ніхто не є злим від природи, оскільки Бог не є творцем зла^[1]». Зло є обмеженням і спотворенням уже існуючого: «Зло має своє існування в небутті^[2]». Гріх позбавляє людину життя – Бога. Зло виникає з гріха особи: «Звідки ж приходить зло? Поспитайте в самих себе! Хіба воно не є очевидним наслідком вашої сваволі та вашого вибору? Безперечно так, і ніхто не може твердити протилежного^[3]». Внаслідок гріхопадіння у світ входить зло, яке Бог допускає задля покаяння і навернення людини: «Звідси походять недуги в містах і країнах, посухи, неврожай, винищення міст, землетруси, повені, розгроми військ^[4]…».

^[1] Діадох Фотікійський, Сто глав про духовну досконалість, 3.

^[2] Григорій Ніський, Про душу і воскресіння. Розмова з сестрою Макриною.

^[3] Йоан Золотоустий, Коментар на святого євангелиста Матея. Гомілія 59, 2.

^[4] Василій Великий, Гомілія про те, що Бог не є творцем зла, 5.

145 Святе Письмо розповідає про гріхопадіння людини в раю, використовуючи образ змія: «З усіх же польових звірів, що їх сотворив Господь Бог, найхитріший був змій» (Бут. 3, 1). Святі Отці в образі змія вбачали противника Бога і людини – сатану. «Змій запропонував фальшиве обожествлення^[1]», тобто піддав людині думку стати як Бог, але без Бога, власними зусиллями. Диявол у раю «манив Адама марною надією на обожествлення^[2]», пропонуючи йому вбачати мірило добра не в Богові, а в самому собі.

^[1] Октоїх, глас 6, неділя, утреня, канон воскресний, пісня 4.

^[2] Василій Селевкійський, Слово 3: про Адама, 3.

148   Гріхопадіння завершується вигнанням прародичів із раю: «І вигнав Він Адама й поставив від сходу до Едемського саду херувима з полум’яним миготливим мечем, щоб стерегти дорогу до дерева життя» (Бут. 3, 24). Людина внаслідок гріхопадіння прародичів (первородного гріха) втратила рай і не може повернутися до дерева життя інакше, як тільки Божою силою; тому людина потребує Божого спасіння.

149 Гріхопадіння прародичів – це трагедія людини, яка замість того, щоб бути «сином Божим», «братом людей» і «господом творіння», з власного гріховного вибору стала «рабом лукавого», «ворогом людей» і «підвладною світові». Людина, створена на образ Божий, не осягнула своєї богоподібності: «Гріх зруйнував у людині богоподібність^[1]».

^[1] Леонтій Візантійський, Проти Несторія.

152 Смерть духовна спричинила смерть тілесну: «Єство, створене для безсмертя, стало смертним^[1]». Ще одним наслідком гріхопадіння є страх і сором: «І сховався чоловік із своєю жінкою від Господа Бога серед дерев саду» (Бут. 3, 8). Страх позбавляє людину миру. Людина уникає спілкування з Богом.

^[1] Григорій Ніський, Велике огласительне слово, 8.

157 Всесвітні наслідки гріхопадіння постають перед нами в розповіді про потоп (див. Бут. 6-9): «Побачив Господь, що людська злоба на землі велика та що всі думки й помисли сердець увесь час тільки злі […]. Земля зіпсувалася супроти Бога і була переповнена насильства» (Бут. 6, 5.11). Розгул пристрастей і злих нахилів, які переважали серед людей і визначали їхню поведінку, привели до Божої кари – потопу: «Ти одна, душе моя, відкрила безодні гніву Бога твого. Потопила, мов землю, всю плоть, усі діла та життя й залишилась поза спасенним ковчегом^[1]».

^[1] Постова тріодь, П’ятий тиждень посту, четвер, Утреня, Великий покаянний канон преподобного отця нашого Андрея Критського, пісня 2.

159 Гріхопадіння Адама не відвернуло Божої любові від людини. Бог милосердиться над упалим людством: «Та й зробив Господь Бог Адамові та його жінці одежу з шкури і одягнув їх» (Бут. 3, 21). Даруючи обітницю спасіння, Бог запевняє людину в незмінності Його задуму щодо її богоуподібнення, богоусиновлення та обожествлення. Сила Божої Обітниці могутніша від немочі людського гріха: «Невимовна благодать Христа дала нам блага, більші від тих, яких позбавила нас заздрість диявола^[1]». У проповіді пророків Старого Завіту обітниця Божа поступово пов’язувалася з постаттю Божого Помазаника – Месії, Який «у повноті часів» (пор. Гл. 4, 4) об’являється як воплочене Боже Слово.

^[1] Лев Великий, Проповідь 73. На Вознесіння, 73, 4.

160   Бог проголошує Адамові та Єві Свою обітницю спасіння одразу після їхнього гріхопадіння. Оскільки людина була зведена спокусником через довіру до нього, Бог покладає ворожнечу, боротьбу між ними, щоб запобігти цілковитій залежності людини від зла: «Покладу ворожнечу між тобою і жінкою, і між твоїм потомством та її потомством» (Бут. 3, 15). У цій боротьбі Бог обіцяє людині остаточну перемогу: «Воно [потомство жінки] розчавить тобі [змієві] голову» (Бут. 3, 15). У змаганні між добром і злом остаточно переможе добро, уособлене в потомстві жінки. Запорука цієї перемоги випливає не з людських зусиль, а з Божого Слова, даного в Обітниці. Цю першу благовість про спасіння людини Церква називає «Протоєвангелієм».

182 Воплочення Сина Божого – це відвічний божественний задум про спасіння: «Бог бо так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3, 16). Саме любов до людини – Його «чоловіколюб’я» (грецькою – філантропія) – стала причиною приходу Бога у світ. Гріхопадіння людини не зупинило Божої любові: «Ти дуже полюбив мене – Свого ворога, дивним применшенням зійшов на землю і, бувши на висоті пречистої Твоєї слави, Ти прославив раніше безчесного^[1]».

^[1] Октоїх, глас 8, неділя, утреня, канон воскресний, пісня 4.

212   Людські хвороби, страждання і смерть є наслідками гріхопадіння. Христос прийшов подолати гріх – причину всіх бід людини. Тільки Христос як Боголюдина має силу звільнити людину від гріха. Він робить це через прощення: «Чоловіче, прощаються тобі твої гріхи!» (Лк. 5, 20). Часто видимим знаком духовної зміни людини – завдяки прощенню – стає її тілесне оздоровлення, зцілення: «Встань, візьми твоє ліжко та й іди додому» (Лк. 5, 24). Христос зцілює людину – прощає гріхи й повертає фізичне здоров’я.

411   Христос, заради дарування нам участі в Божому житті й можливості жити свободою дітей Божих, звільняє нас від гріховного рабства, у яке ми потрапили через гріхопадіння Адама й наші власні гріхи. Взявши гріх світу на Себе, Христос прийняв і остаточний наслідок цього гріха – смерть, яку Він переміг Своєю добровільною смертю на хресті. У Хрещенні Христос чинить нас учасниками Своєї перемоги над гріхом і смертю.

447   Унаслідок гріхопадіння прародичів послабилася воля людини та її здатність розпізнавати й обирати добро. У своїх взаєминах із Богом, ближнім й у ставленні до себе самої і довкілля людина стала керуватися не любов’ю та даруванням себе, а самолюбним використанням людей задля власної користі і споживацтва. Наслідком гріхопадіння є втрата цілісності людини, що виявляється у фізичних і душевних стражданнях, хворобах і смерті.

515   Чин похорону священика містить численні читання зі Святого Письма. А глибокі стихири про сенс людського життя є своєрідним «духовним заповітом», останньою проповіддю померлої духовної особи, зверненою до живих.

517   Чин похорону мирян складається зі стихир, змістом яких є трагічність смерті, породженої гріхопадінням, і християнська відповідь на смерть у співі євангельських блаженств. Настає «останнє цілування» – християнське прощання з померлим, у якому смуток поєднується з надією. Завершується чин похорону панахидою на цвинтарі та запечатанням гробу «до другого і славного Пришестя Христа».

518   Чин похорону дітей несе слова потіхи для батьків і віру, що Бог прийняв дитину до Себе. Цей Чин не містить молитов за прощення гріхів, оскільки дитина їх ще не має і є невинною, як був невинним до гріхопадіння сотворений Богом Адам.

556   Гріх, а разом з ним смерть, які ввійшли в історію через гріхопадіння людини, визначають минущість часу і відтак неповноту семиденного циклу. Усвідомлення людьми неповноти історичного часу вже від доби пророків призвело до духовних пошуків нового Дня Господнього – особливого, надзвичайного «восьмого дня», у якому повнота часів буде відновлена.

975   Господь створює людину на Свій Образ і запрошує її до праці на землі (див. Бут. 2, 5-6.15). Праця стає для людини благословенням, якщо вона є співпрацею з Господом і співучастю в Його промислі щодо світу і людини. Через таку працю людина уподібнюється до Бога. Хоча через гріхопадіння Адама праця стає «трудом» (див. Бут. 3, 19), у Христі праця в поєднанні з молитвою стає переображенням світу й особистим освяченням.