3. Наш Катехизм вже самою назвою «Христос – наша Пасха» вказує на пасхальну основу віри. Адже Христос своєю смертю «смерть подолав», а воскресінням «нам дарував життя вічне». Віра у воскресіння Христове веде нас до віри в Бога – Отця, і Сина, і Святого Духа, бо Христос – Син Божий, «один у Святій Тройці», у Святому Дусі об’явив нам Бога Отця. Цю віру апостолів Церква урочисто сповідує в Нікейсько-Царгородському Символі віри^[1]:

Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, творця неба і землі, і всього видимого і невидимого.

І в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, єдинородного, від Отця родженого перед усіма віками.

Світло від світла, Бога істинного від Бога істинного, родженого, несотвореного, єдиносущного з Отцем, що через Нього все сталося.

Він задля нас людей і нашого ради спасіння зійшов із небес, і воплотився з Духа Святого і Марії Діви, і став чоловіком.

І був розп’ятий за нас за Понтія Пилата, і страждав, і був похований.

І воскрес у третій день, згідно з Писанням.

І вознісся на небо, і сидить праворуч Отця.

І вдруге прийде зі славою судити живих і мертвих, а Його цар-ству не буде кінця.

І в Духа Святого, Господа животворящого, що від Отця [і Сина] ісходить, що з Отцем і Сином рівнопокланяємий і рівнославимий, що говорив через пророків.

В єдину, святу, соборну й апостольську Церкву.

Ісповідую одне хрещення на відпущення гріхів.

Очікую воскресіння мертвих і життя майбутнього віку. Амінь.

 

^[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого; І Кон-стантинопольський Собор, Нікейсько-Царгородський Символ віри.

8    Анафора є водночас осердям нашого Катехизму, яке не лише об’єднує всі три його частини в єдине ціле, але й надає йому характеру богопочитання. Анафора, центром якої є Пасха Христа, є спомином цієї спасительної події на тлі опису створення і спасіння світу Отцем, і Сином, і Святим Духом. Наша традиція знає дві анафори: Літургії святого Йоана Золотоустого і Літургії святого Василія Великого. Ми використовуємо в нашому Катехизмі анафору Літургії святого Василія Великого, яка розгорнуто описує історію спасіння^[1]:

Сущий Владико, Господи, Боже Отче Вседержителю, поклоняємий, достойно воістину, і праведно, і гарно, як годиться величності святости твоєї, тебе хвалити, тебе оспівувати, тебе благословити, тобі поклонятися, Тобі дякувати, тебе славити, єдиного істинно сущого Бога, і тобі приносити з серцем сокрушенним і духом смиренним оцю духовну службу нашу, бо Ти єси той, хто дарував нам пізнання Своєї істини. І хто спроможний висловити могутність твою, голосною вчинити всю хвалу твою або повідати кожночасно чудеса твої?

Владико всіх, Господи неба і землі, і всього видимого й невидимого створіння, Ти, що сидиш на престолі слави і споглядаєш на безодні – безначальний, невидимий, незбагненний, неописаний, незмінний; Отче Господа нашого Ісуса Христа, великого Бога і Спасителя, надії нашої, Який є образом благости твоєї, печать рівнообразна, що в Собі являє тебе – Отця, живе Слово, Бог істинний, предвічна премудрість, життя, освячення, сила, справжнє світло, що через Нього Дух Святий з’явився, Дух істини, дар усиновлення, запорука майбутнього спадкоємства, початок вічних благ, животворяща сила, джерело освячення; Ним бо підкріплене все створіння, духовне і розумне, Тобі служить і тобі повсякчасно возсилає славослов’я, бо все служить тобі. тебе ж хвалять ангели, архангели, престоли, господьства, начала, влади, сили і багатоокі херувими; перед Тобою навкруги стоять серафими, шість крил в одного і шість крил у другого; двома ото вони покривають обличчя свої, а двома ноги, двома ж літаючи, безперестанно взивають один до одного устами, в невмовкаючих славословленнях,

Переможну пісню співаючи, викликуючи, взиваючи і промовляючи:

Свят, свят, свят Господь Саваот, повне небо і земля слави Твоєї, осанна на висотах. Благословенний, хто йде в ім’я Господнє, осанна на висотах.

З цими блаженними силами, Владико чоловіколюбче, і ми грішні, кличемо і мовимо: Святий єси і воістину пресвятий, і немає міри величі святости твоєї, і праведний єси в усіх ділах твоїх, бо правдою й істинною постановою ти все здійснив щодо нас. Ти бо створив людину, взявши порох із землі, і, вдостоївши її образом Своїм, Боже, ти поставив її в достатньому раю, і за збереження заповідей твоїх Ти обітував їй безсмертне життя і насолоду вічних благ. Коли ж вона не послухала тебе, істинного Бога, що створив її, і дала себе звести зміїною приманою і вмертвила себе своїми прогрішеннями, ти, Боже, праведним твоїм судом вигнав її з раю в цей світ і повернув до землі, з якої вона була взята, улаштовуючи їй спасіння через відродження в самому Христі твоєму. Бо не відвернувся ти докраю від створіння Твого, що його ти створив, благий, ані не забув ти діла рук твоїх, але відвідував їх на всі лади, із-за милосердя милости твоєї; ти посилав пророків, творив чудеса через святих твоїх, що в кожному роді добровгодили тобі; Ти промовляв до нас устами слуг Твоїх пророків, провіщаючи нам прийдешнє спасіння; Ти дав нам закон на поміч й ангелів поставив охоронцями. А коли прийшла повнота часу, ти говорив до нас через самого Сина Твого, що ним Ти і віки сотворив. Він, бувши відблиском слави твоєї і образом істоти твоєї, що носить все словом сили своєї, не вважав на здобич бути рівним тобі, Богові й Отцеві, але, будучи предвічним Богом, на землі появився і з людьми співжив; і, народившись з Діви святої, сам умалив себе, вид слуги прийняв і став подібним до тіла смирення нашого, щоб нас подібними вчинити до образу слави своєї. Бо тому, що через людину гріх увійшов у світ, а через гріх – смерть, благоволив твій Син, будучи в лоні в тебе, Бога й Отця, що народився від жінки, святої Богородиці і приснодіви Марії, бувши під законом, осудити гріх своїм тілом, щоб, умираючи в Адамі, оживотворилися ми в самому Христі. І, поживши в цьому світі, він дав спасенні повеління, відвернув нас від ідольської примани, привів до пізнання тебе, істинного Бога й Отця, придбав собі нас у вибраний люд, царське священство, народ святий і, очистивши нас водою й освятивши Духом Святим, віддав себе взамін смерті, що в собі держала нас, запроданих гріхові. І, зійшовши через хрест до аду, щоб наповнити собою все, він усунув болі смертні і воскрес у третій день, і простелив шлях усякій плоті воскресінням з мертвих, бо неможливо було, щоб зотління держало начальника життя. Він став початком померлих, первородним з мертвих, щоб самому бути всім, серед усіх першим. І, вийшовши на небо, Він сів праворуч величности твоєї на висотах, і прийде віддати кожному за вчинками його. А на спомин спасенного свого страждання Він зоставив нам це, що ми принесли за його заповідями. він бо, маючи вийти на добровільну, і приснопам’ятну, і животворящу свою смерть, в ночі, в яку віддав себе за життя світу, взяв хліб у святі свої і пречисті руки, показав тобі, Богові й Отцеві, воздав хвалу, поблагословив, освятив, переломив:

Дав святим своїм учням і апостолам, кажучи: Прийміть, їжте, це є тіло моє, що за вас ламається на відпущення гріхів.

Амінь.

так само взяв і чашу з виноградним плодом, розвів, воздав хвалу, поблагословив, освятив:

Дав святим своїм учням і апостолам, кажучи: Пийте з неї всі, це є кров моя нового завіту, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів.

Амінь.

Це чиніть на Мій спомин, бо кожного разу, коли їсте хліб цей і п’єте чашу цю, мою смерть звіщаєте, моє воскресіння ісповідуєте. Отож і ми, Владико, споминаючи спасительні його страждання, животворящий хрест, триденне погребення, з мертвих воскресіння, на небеса вознесіння, праворуч тебе, Бога й Отця, сидіння, і славний і страшний його другий прихід,

твоє від твоїх тобі приносимо, за всіх і за все.

Тебе оспівуємо, Tебе благословимо, Тобі дякуємо, Господи, і молимось Tобі, Боже наш.

Ради цього, Владико пресвятий, і ми грішні і недостойні слуги твої, сподобившися служити святому твоєму жертовникові, не за праведні вчинки наші, бо нічого доброго ми не вчинили на землі, але ради милости твоєї і щедрот твоїх, що ти їх щедро зілляв на нас, зі сміливістю приближаємося до Твого святого жертовника і, поклавши ці дари, під якими скривається святе тіло і кров Христа Твого, тобі молимось і тебе призиваємо, Святий над святими, щоб доброзичливістю твоєї благости прийшов Дух твій Святий на нас і на дари ці, що перед нами, і поблагословив їх, і освятив, і показав:

Хліб ото цей – самим чесним тілом Господа, і Бога, і Спаса нашого Ісуса Христа.

А чашу оцю самою чесною кров’ю Господа, і Бога, і Спаса нашого Ісуса Христа.

Пролитою за життя світу.

А нас усіх, що від одного хліба і чаші причащаємося, з’єднай одного з одним на причастя єдиного Духа Святого і вчини, щоб ні один з нас не причастився святого тіла й крови Христа Твого на суд або на осудження, але щоб ми знайшли милість і благодать з усіма святими, що від віку тобі благовгодили, праотцями, отцями, патріярхами, пророками, апостолами, проповідниками, благовісниками, мучениками, ісповідниками, вчителями, і з усяким духом праведним, померлим у вірі.

Особливо з пресвятою, пречистою, преблагословенною, славною Владичицею нашою Богородицею і приснодівою Марією.

Тобою радується, Благодатная, всяка твар, ангельський собор і люд-ський рід, освячений храме і раю духовний, дівственна похвало, з Тебе ж бо Бог воплотився і хлоп’ятком став, сущий перед віками Бог наш; утробу бо Tвою престолом сотворив, а Tвоє лоно просторіше від небес учинив. Тобою радується, Благодатная, всяка твар, слава Тобі.

Із святим Йоаном пророком, предтечею і христителем, зі святими і всехвальними апостолами, зі святим ім’я, що його пам’ять творимо, і з усіма святими твоїми, і за їхніми молитвами відвідай нас, Боже.

І пом’яни всіх раніше померлих в надії воскресіння життя вічного.

За упокій і відпущення прогрішень душі слуги Твого ім’я, на місці світлому, звідки відійшла печаль і зітхання, упокой його, Боже наш.

І упокой їх там, де сяє світло лиця Твого.

Ще молимося тобі, Господи, пом’яни святу твою соборну й апостольську Церкву, що від кінців і аж до кінців вселенної, і умиротвори її, яку ти набув чесною кров’ю Христа Твого, і храм цей святий утверди аж до кінця віку. Пом’яни, Господи, тих, що принесли тобі ці дари, і тих за кого, через кого і ради кого їх принесли. Пом’яни, Господи, тих, що приносять плоди і добро творять у святих твоїх церквах, і пам’ятають про вбогих, воздай їм багатими і небесними Твоїми дарами; даруй їм замість земного – небесне, замість дочасного – вічне, замість тлінного – нетлінне. Пом’яни, Господи, тих, що в пустинях, і горах, і вертепах, і пропастях земних. Пом’яни, Господи, тих, що в дівстві, і побожності, і подвижництві, і чистому житті перебувають. Пом’яни, Господи, Богобережений народ наш, правління і все військо. Даруй їм глибокий і невід’ємний мир; натхни їхні серця прихильністю до Церкви твоєї і до всього люду Твого, щоб за їхнього спокою ми провадили тихе й мирне життя в усякому благочесті й чистоті. Пом’яни, Господи, всяке начальство і владу, братів наших у палаті і все воїнство; добрих у благості збережи, лукавих добрими вчини ласкою твоєю. Пом’яни, Господи, тут присутніх людей і з оправданих причин неприсутніх, і помилуй їх і нас багатством милости твоєї; скарбниці їх наповни всяким добром, подружжя їх у мирі й однодумності збережи, дітей вигодуй, молодь виховай, старців підтримай, малодушних утіш, розсіяних ізбери, заблуканих поверни і приєднай до святої твоєї католицької й апостольської Церкви; навіжених нечистими духами звільни, з плаваючими плавай, з подорожніми подорожуй, вдовицям стань на поміч, сиріт захисти, полонених визволь, недужих вилікуй; і всіх тих, що на судах, і в рудниках, і на засланнях, і на гірких роботах, і в усякій журбі, і нужді, і утисках, – пом’яни, Боже. І всіх тих, що потребують великого Твого милосердя, і тих, що люблять нас, і тих, що ненавидять, і тих, що доручили нам, недостойним, молитися за них, і всіх людей твоїх пом’яни, Господи Боже наш, і на всіх вилий багату твою милість, даючи всім те, чого вони просять, на спасіння. А кого ми не пом’янули, через невідання чи забуття, чи задля безлічі імен, ти сам пом’яни, Боже, бо Ти знаєш вік й ім’я кожного, Ти ж знаєш кожного від лона його матері. Ти бо, Господи, поміч безпомічним, надія безнадійним, бурями гнаним спаситель, плаваючим пристановище, недужим лікар; тож для всіх будь усім, відаючи кожного і прохання його, дім, і потреби його. Вибав, Господи, місто це (або: село це, або: обитель цю) і всяке місто й країну від голоду, пошести, землетрусу, потопу, вогню, меча, навали чужих народів та міжусобної брані.

Найперше пом’яни, Господи, святішого вселенського архиєрея нашого ім’я, Папу Римського, блаженнішого верховного Архиєпископа і Митрополита нашого Кир ім’я, преосвященнішого Архиєпископа і Ми-трополита нашого Кир ім’я i боголюбивого єпископа нашого кир ім’я, і даруй їх святим твоїм церквам, щоб у мирі, цілі, чесні, здорові, довголітньо i правильно навчали слово твоєї істини.

І всіх, і все.

Пом’яни, Господи, слугу божого ім’я, за спасіння, виявлення милости, і відпущення гріхів його.

Пом’яни, Господи, всяке єпископство православних, що правильно навчає слово твоєї істини.

Пом’яни, Господи, з великої Своєї милости і моє недостоїнство, прости мені всяке добровільне і недобровільне прогрішення, щоб ради моїх гріхів ти не заборонив благодаті Святого Твого Духа від оцих дарів, що перед нами.

Пом’яни, Господи, пресвітерство, в Христі дияконство і ввесь священичий чин, і не посороми ні одного з нас, що стоїмо навкруги святого Твого жертовника. Відвідай нас благістю твоєю, Господи, вияви нам багаті твої щедроти, даруй нам добре й корисне поліття, даруй землі дощі мирні на врожай, благослови вінець літа благости Твоєї, угамуй розбрат Церков, угаси гордовитість народів, виникнення єресей негайно знищ силою Святого Твого Духа, і всіх нас прийми в царство твоє, показавши нас синами світла і синами дня, твій мир і твою любов даруй нам, Господи Боже наш, бо Ти все воздав нам.

І дай нам єдиними устами і єдиним серцем славити й оспівувати пре-чесне й величне ім’я твоє, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині і повсяк-час, і на віки вічні.

Амінь.

 

^[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Василія Великого.

22  Через світ, як творіння Боже, ми пізнаємо Творця: «Невидиме ж Його [Бога], після створення світу, роздумуванням над творами, стає видиме: Його вічна сила і божество» (Рм. 1, 20). Святі Отці Церкви часто порівнювали світ із книгою, через яку відкриваємо її Автора^[1]. Пізнаючи Бога в Його творінні, ми водночас набуваємо досвіду перебування в присутності Бога і стаємо здатними прославляти Його «по всіх місцях Його правління!» (Пс. 103, 22).

 

^[1] Пор. Василій Великий, Гомілія одинадцята на Шестиднев, 4; Йоан Золотоустий, Гомілії про статуї, 9.

49  Митрополит Андрей, наслідуючи святоотцівську традицію, називає Святе Письмо безконечним і бездонним океаном правди й добра: «Святе Письмо є словом Всевишнього Бога в Тройці єдиного до нас, марних грішників, яких Всевишній кличе до гідності своїх дітей і яких за дітей приймає. Тому воно є невичерпною скарбницею усіх небесних благ, джерелом світла небесної, непомильної правди, живої води, що тече на вічне життя й вічне спасіння цілого людства. Тому й з’ясуймо собі, яким ліком для душі, яким ангельським кормом, якою життєвою силою і яким пречудовим дарунком із неба є кожне слово Святого Письма^[1]».

 

^[1] Митрополит Андрей, Визнання Вселенської віри (березень-квітень 1942).

65     Хрещення вводить у таїнство смерті й воскресіння Христа і є початком тайновведення (грецькою – містагогія). Ставши сопричасником Христових смерті і воскресіння, новоохрещений у Миропомазанні отримує печать дару Святого Духа, а в Євхаристії – поживу життя вічного.

68     Діти уже змалечку входять у духовне життя, збудоване на молитві, слуханні Слова Божого і прийнятті Святого Причастя. Доростаючи до зрілого віку, діти з допомогою батьків зростають у благодаті таїнства Хрещення, вчаться перемагати зло і творити добро. Отримана від батьків спадщина віри є для дітей запорукою вічного життя. Для дозрівання дитини у вірі велике значення має побожне життя хресних батьків і членів родини. Християнські родинні звичаї прищеплюють дітям християнський погляд на народження і смерть людини, створення сім’ї та сімейні взаємини, розвивають почуття приналежності до церковної спільноти і свого народу.

83     В анафорі Літургії святого Василія Великого Церква називає Отця «незбагненний» і «неописанний». «Незбагненність» Отця означає, що кожен етап нашого богопізнання не є остаточним, адже до глибин пізнати Бога може тільки Сам Бог: «Того, що в Бозі, ніхто не знає, крім Духа Божого» (1 Кр. 2, 11). Наше богопізнання зростатиме у вірі, за словами святого апостола Павла, аж до бачення «обличчям в обличчя» (пор. 1 Кр. 13, 12). Незбагненність Бога для людини є запорукою нескінченного богопізнання, яке є «вічним життям».

88     Новий Завіт надає нового значення титулу «Син Божий», підкреслюючи унікальність відношення Ісуса Христа до Бога Отця. Сам Христос робить розрізнення між власним богосинівством і нашим синівством у Бога: «Іду Я до Отця Мого й Отця вашого» (Йо. 20, 17; пор. Йо. 1, 18). Це Його виключне богосинівство засвідчує Отець в об’явленні під час Переображення: «Це Син мій, Вибранець, слухайте Його!» (Лк. 9, 35). Євангелист Йоан сповідує божество Сина Божого: «Божий Син прийшов і дав нам розум, щоб ми Правдивого пізнали […]. Він – правдивий Бог і життя вічне» (1 Йо. 5, 20).

114 Ангели, небесні безтілесні істоти (духи^[1]), «мають буття з волі Отця, вводяться в буття дією Сина і звершуються в бутті присутністю Святого Духа^[2]». Бог як найвищий Ум створив ангельські уми, зробив їх причасниками невимовної Божої слави, уклав їхнє нетлінне єство. Ангели – світила, що відбивають світло Боже; вони прийняли від першого Життя життя вічне, споглядаючи вічну Славу і Премудрість, і тому повні світла, як дзеркала^[3].

 

^[1] Молитовник «Прийдіте, поклонімся», Молитви на кожeн день, Неділя: Молитва до Пресвятої Трoйці.

^[2] Василій Великий, Про Святого Духа. До Амфілохія, єпископа Іконійського, 16, 38.

^[3] Пор. Октоїх, глас 1, понеділок, Утреня, канон безтілесним силам, тропарі пісні 7, 8.

127 Обожествлення людини, згідно з предвічним Божим задумом, можливе завдяки воплоченню Божого Сина, через яке людина отримує дар стати учасником Божої природи (див. 2 Пт. 1, 4), «богом по благодаті», та осягає вічне життя. «Ми не сотворені богами спочатку. Спершу ми стали людьми, але опісля станемо богами. Це саме вияв повноти Божої милості, щоб ніхто не думав, що Бог заздрить або нещирий^[1]». Саме тому, що Бог нас полюбив, Він хоче, щоб і ми стали такими, як Він: «Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!» (Мт. 5, 48; див. 1 Пт. 1, 16).

 

^[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, IV, 37, 4.

140   Церква літургійно свідчить про це у святі Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста (14/27 вересня), коли споглядаємо Животворящий Хрест у світлі Пасхи: «Хресту Твоєму покланяємось, Владико, і святе воскресіння Твоє славимо». Господь добровільно взяв на Себе гріх світу, а хрест смерті переобразив у знак воскресіння, подолавши смертю смерть і даруючи нам життя вічне.

173   Христос застосовує до Себе месіанський титул «Син Чоловічий» з пророцтва Даниїла. Пророк Даниїл описує славу Сина Чоловічого, Котрому «дано владу, славу й царство, і всі народи, племена та язики Йому служили. Влада Його – влада вічна, що не минеться, і царство Його не занепаде ніколи» (Дан. 7, 14).

181 Бог стає співобразним з нами – стає як людина, щоб зробити нас співобразними зі Собою (пор. Флп. 2, 7). В умаленні Син Божий зійшов до аду і, знайшовши Адама, дарував людині прощення гріхів, участь у Божій природі та вічне життя. «Слово стало людиною, щоб ми досягли обожествлення^[1]». Людина, «в Адамі» зведена намовою змія, намарне прагнула «стати як Бог» власними силами (див. Бут. 3, 5). «Був обманутий колись Адам, бо запрагнув бути богом, і не став. Людиною став Бог, щоб Адама зробити богом^[2]». Людина «у Христі» через уподібнення до Бога дійсно може «стати як Бог»: «Нам були даровані цінні й превеликі обітниці, щоб ними ви стали учасниками Божої природи» (2 Пт. 1, 4).

 

^[1] Атанасій Великий, Бесіда про воплочення Слова, 54.

^[2] Постова тріодь, П’ятий тиждень посту, субота, вечірня, стихира на «Господи, взиваю я».

182 Воплочення Сина Божого – це відвічний божественний задум про спасіння: «Бог бо так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3, 16). Саме любов до людини – Його «чоловіколюб’я» (грецькою – філантропія) – стала причиною приходу Бога у світ. Гріхопадіння людини не зупинило Божої любові: «Ти дуже полюбив мене – Свого ворога, дивним применшенням зійшов на землю і, бувши на висоті пречистої Твоєї слави, Ти прославив раніше безчесного^[1]».

 

^[1] Октоїх, глас 8, неділя, утреня, канон воскресний, пісня 4.

209   Знаком пришестя Царства Божого є проповідь Благої Вісті (Євангелія): «Ісус прийшов у Галилею і проповідував там Боже Євангеліє, кажучи: “Сповнився час, і Царство Боже близько; покайтеся і вірте в Євангеліє”» (Мк. 1, 14-15). Божественне Слово Син Божий промовляв у всій своїй силі повновладно: «Ніколи чоловік не говорив так, як цей чоловік говорить» (Йо. 7, 46). Слово, яке промовляє Христос, – не Його, а Отця, Який послав Його (пор. Йо. 14, 24). Силу Христового Слова ісповідує апостол Петро: «Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у Тебе – слова життя вічного!» (Йо. 6, 68).

217   Старозавітня Пасха була прообразом Христової Пасхи, бо готувала Божий народ до остаточного визволення і спасіння в Божому Царстві: Христос – Агнець Божий – Своєю кров’ю (пор. 1 Пт. 1, 19) виводить людство з неволі гріха та влади смерті і вводить до воскресіння та вічного життя.

242 Силою воскресіння Христового смерть людини стає переходом (пасхою) до вічного життя: «Нема страху повернення в землю, з якої Бог вивів до висот нетління Своїм воскресінням^[1]». Запорукою подолання смерті і тління є Сам Христос: «Я – воскресіння і життя. Хто в Мене вірує, той навіть і вмерши – житиме! Кожен, хто живе і в Мене вірує, – не вмре повіки» (Йо. 11, 25-26).

 

^[1] Пор. Октоїх, глас 6, неділя, утреня, канон, пісня 5.

306 Сопричастя Церков затьмарене гріхом церковних розділень. В історії Церков-сестер доводилося долати наслідки людських гріхів і немочей. Прикладом подолання такого церковного розділення було сопричастя Церков, досягнене на Флорентійському соборі, а згодом, на підставі флорентійської традиції, – і в Берестейському єднанні: «Радується небо, і земля хай веселиться (Пс. 96, 11), бо знято стіну поділу, яка відділяла Західну Церкву від Східної, і прийшов мир і злагода, а сталось це завдяки тому наріжному каменю – Христові, Який, кріпко зв’язавши обоє любовним миром, з двох зробив одне (див. Еф. 2, 20; 2, 14) та утвердив і злучив вічним союзом^[1]». Шлях до відновлення сопричастя Церков пролягає через усвідомлення помісними Церквами того, що вони є Церквами-сестрами у лоні єдиної святої, соборної і апостольської Церкви: «Нині… Бог дозволяє нам знову відкрити, що ми є Церквами-сестрами, попри перешкоди, що виникли між нами в минулому^[2]».

 

^[1] Флорентійський Собор, Орос.

^[2] Іван Павло ІІ. Енцикліка Ut unum sint [«Щоб усі були одно»], (25 травня 1995), 57.

362   Священик з Євангелієм входить у святилище на знак того, що Божественну Літургію звершує єдиний Первосвященик – Ісус Христос, Який невидимо присутній серед нас і провадить нас до престолу. Єпископ або священик представляють Вічного Архиєрея, Який приніс досконалу жертву раз назавжди, вознісся на небо й, увійшовши у небесне святилище, сидить праворуч Отця (див. Євр. 9, 11-14.23-28).

368 У Сугубій єктенії (єктенії усильного благання) Церква молиться за те, «щоб ми, пізнавши істину, були гідними її та в подвигах праведне життя вели і заповіді берегли, щоб вічне спасіння прийняти^[1]». На відміну від Мирної єктенії, у якій ми молимося за весь світ, у Сугубій поіменно поминаємо вірних, додаємо особливі прохання зібраної спільноти у відповідь на почуте Боже Слово й просимо Божої допомоги в різних обставинах життя вірних.

 

^[1] Юстин Філософ, Перша апологія, 65.

369   У Єктенії за оглашенних вірні моляться за тих, хто готується до Хрещення, щоб Господь «просвітив їх словом істини» і «прилічив їх до вибраного свого стада». Оглашенних допускали до трапези Слова для осягнення духовної зрілості й зцілення духовних недуг. Перед початком Євхаристійної трапези їх відпускали. Залишалися «тільки вірні», які зібралися для того, щоб кормитися поживою вічного життя – Тілом і Кров’ю Господа нашого Ісуса Христа.

378   Даруючи нам своє Тіло і Кров, Христос уводить нас у Новий Завіт, союз із Богом, у якому нова заповідь написана в серці: «Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного! Як Я був полюбив вас, так любіте і ви один одного!» (Йо. 13, 34). У такій любові – суть життя вічного, суть спасіння, суть нашого обожествлення. Самотужки людина цього не осягне, але це можливо для того, хто перебуває у Христі: «Хто споживає тіло Моє і кров Мою п’є, той у Мені перебуває, а Я – в ньому» (Йо. 6, 56).

380   Запрошення Христа до причастя у Його Тілі та Крові Церква приймає, даруючи у відповідь себе саму: «Твоє від твоїх Тобі приносимо, за всіх і за все». Неможливо інакше стати одним Тілом із Тим, хто дарує свою любов, – як лише взаємним даруванням. Ми приносимо Йому себе самих і весь світ, хоч усе це й так належить Йому, тому що Він прийшов навчити нас цієї благодатної й добровільної жертви і зробити нас спроможними приносити її. Це сповнення Його Нової заповіді, у цьому – життя вічне. Це та всеціла «словесна» служба на взірець Христа-Слова, про яку мовить святий апостол Павло: «Тож благаю вас, брати, на милість Божу, віддати тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові: богослужбу від вас розумну» (Рм. 12, 1). У хрестовидному піднесенні священнослужителем дискоса й чаші Церква виявляє дар себе самої Богові Отцеві через розп’ятого Христа; тим вона звіщає ту есхатологічну повноту часів, коли Христос передасть усе Богові Отцеві (див. 1 Кр. 15, 28).

382 Усі причасники Тіла Христового стають єдиним цілим з Ним і між собою: «Нас усіх, що від одного хліба і чаші причащаємося, з’єднай одного з одним на причастя єдиного Духа Святого^[1]». Тому в єдності з цілою Церквою – з Богородицею та всіма святими – поминаємо всіх усопших у надії на воскресіння до життя вічного, а також усіх живих з їхніми духовними й тілесними потребами; просимо, щоб Господь їх «пом’янув» – животворив своєю любов’ю.

 

^[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Василія Великого, анафора; пор. 1 Кр 10, 17.

390   Споживаючи святі Дари, ми причащаємося Тіла і Крові Христа: «Хто споживає тіло Моє і кров Мою п’є, той у Мені перебуває, а Я – в ньому» (Йо. 6, 56) та уподібнюємося до Христа, набуваючи і божественного «способу мислення»: як Бог дарував Себе нам, так і ми, повністю даруючи себе Богові й іншим людям, маємо життя вічне. Через причащання Тіла і Крові Христових наше життя повністю є в Бозі: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гл. 2, 20).

397 В Анафорі Літургії святого Йоана Золотоустого спільнота вірних прославляє Отця за дарування Єдинородного Сина, якого послано, «щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3, 16). Син Божий видав Себе за життя світу, даруючи на Тайній Вечері свої Тіло і Кров на відпущення гріхів. У Євхаристійному спомині стаємо учасниками «всього, що ради нас сталося»: страстей, хресної смерті, поховання, воскресіння, вознесіння, сидіння праворуч Отця, другого і славного Пришестя. На знак цієї участі спільнота приносить себе і дари Богові: «Твоє від Твоїх Тобі приносимо». Відтак священик просить Отця зіслати Святого Духа «на нас і на ці дари, що перед нами», «щоб освятилися ними ми, щоб Бог, який їх освятив, освятив і нас через них^[1]». Святий Дух, сходячи на нас і на дари, освячує всіх причасників і творить їх одним Тілом – Церквою, яка охоплює вірних усіх поколінь, померлих і живих.

 

^[1] Микола Кавасила, Пояснення Божественної Літургії, ХХХ, 16.

399   Далі Анафора Літургії святого Василія Великого згадує про те, як людина, зваблена змієм, скоїла гріх непослуху, і через це втратила рай та стала смертною. Благий Бог, однак, не відвернувся від людини, а провістив прийдешнє спасіння, дав на поміч закон, посилав пророків, захистив її ангелами-хоронителями. Остаточно Бог промовив через Свого Сина. Той умалив Себе, воплотившись від Діви. Він Своєю плоттю засудив гріх і дарував нове життя. Себе ж віддав замість нас на смерть, а воскресінням простелив шлях у вічне життя кожній людині. Першим з-поміж людей Він воскрес, вознісся і сів праворуч Отця. Нам же залишив на спомин Своїх страстей оце возношення дарів. Бо тоді Він першим узяв хліб і вино, назвав їх Своїм Тілом і Кров’ю, дав їсти і пити учням і заповів робити це й надалі. Нині цей заповіт виконує літургійна спільнота, а Дух Святий освячує дари та являє їх Тілом і Кров’ю Ісуса Христа.

409   Отець об’являє і дарує нам вічне життя через Свого Сина у Святому Дусі. Це життя нового творіння стає доступним для нас не тільки по смерті, але вже тепер. Через святі таїнства Хрещення й Миропомазання, разом із Причастям, ми з’єднуємося з Христом, стаємо в Ньому спадкоємцями Божого життя, носіями Святого Духа, який об’являє нам усю правду Христову, веде шляхами заповідей Христових і молиться в нас: «Авва! – Отче!» (Рм. 8, 15). Через ці Святі Таїнства ми стаємо членами Тіла Христового й храмом Святого Духа.

432 У Святому Причасті Христос дарує нам Самого Себе, Своє Тіло і Кров, на поживу для зростання в новому житті. На Тайній Вечері Христос віддав Себе за нас, щоб ми могли дарувати своє життя за ближніх, як Він його дарував (пор. Йо. 13, 34). Причащаючись Господнього Тіла і Крові, ми отримуємо завдаток вічного життя: «Хто тіло Моє їсть і кров Мою п’є, той живе життям вічним, і Я воскрешу його останнього дня» (Йо. 6, 54). Через Причастя Тіла і Крові Христа ми вже маємо вічне життя, повнота якого явиться у славному зновупришесті Христа. «Тому що Він дарував нам Свій власний образ і Своє власне дихання, а ми їх не зберегли, Він сам бере участь у нашій бідній і немічній природі для того, щоб нас очистити й учинити нетлінними та знову зробити учасниками Його Божества^[1]».

 

^[1] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, IV, 13.

437 Правдивість Тіла і Крові Христових є запорукою надії на воскресіння наших тіл: «Як можуть вони [гностики] говорити, що наше тіло, яке кормилося Тілом Господа і Його Кров’ю, підлягатиме зотлінню й не братиме участі в житті [вічному]? Хай вони змінять своє вчення або перестануть приносити згадані [Дари]. Наша наука співзвучна з Євхаристією, і Євхаристія підтверджує її […]. Наші тіла, через прийняття Євхаристії, уже не тлінні, а мають надію на воскресіння для вічності^[1]».

 

^[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, IV, 7.

443   Христос дарує нам Самого Себе, щоб ми відповіли Йому взаємним даруванням. На слова Христового дарування: «Прийміть, їжте… Пийте з неї всі…» – ми відповідаємо, приносячи себе і дари: «Твоє від твоїх Тобі приносимо…» – задля всього, що Він для нас учинив. На Божественній Літургії ми чинимо спомин Христового приношення-дарування, щоб відповісти нашим приношенням-даруванням: Христове є вічне й завжди присутнє, а наше потребує постійного відновлення і поглиблення.

446 Християни причащаються Пресвятої Євхаристії «на відпущення гріхів і на життя вічне»: «Приступім до Причастя з палаючою любов’ю, щоб вогонь любові спалив наші гріхи й просвітив наші серця і щоб через причастя до божественного вогню ми самі розгорілись і були обожествлені^[1]». Умовою гідного святого Причастя є чиста совість причасника, покаяння перед Богом за гріхи і примирення з ближніми: «Зібравшись разом у воскресний день Господній, переломлюйте хліб і чиніть подяку, визнавши перед тим свої провини, щоб ваше принесення було чистим. Кожен, хто посварився зі своїм ближнім, нехай не приходить до вас, поки не примириться, щоб ваше принесення не було осквернене^[2]».

 

^[1] Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, IV, 13.

^[2] Дідахе, або Вчення дванадцятьох апостолів, 14, 1-2.

485   Бог-Отець у Своєму чоловіколюбстві «так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним. Бо не послав Бог у світ Сина світ засудити, лише Ним – світ спасти» (Йо. 3, 16-17). Син Божий, Ісус Христос, називає Себе добрим пастирем: «Я – добрий пастир. Добрий пастир життя своє за овець покладе» (Йо. 10, 11). Христос здійснює в Собі Божу Обітницю про «єдиного Пастиря» для народу Божого: «Я поставлю над ними єдиного пастиря, що пастиме їх, слугу мого Давида. Він буде їх пасти, він буде пастирем над ними» (Єз. 34, 23). Христос передає своє пастирство вибраним і покликаним апостолам, а також їхнім наступникам, щоб через них і далі перебувати в Церкві та провадити її.

486   Христос – як Боголюдина – відновив зв’язок між Богом і людиною та став Єдиним Посередником між Богом і людьми (пор. 1 Тм. 2, 5). Вознісшись на небо в людській природі, Він явився заступником за нас перед Божим обличчям (пор. Євр. 9, 24). Христос – вічний священик за чином Мелхіседека. Це означає, що «Він став ним не за законом тілесної заповіді [тобто, Аронового священства], а за силою життя нетлінного» (Євр. 7, 16), тому що в Ньому є досконале і неминуще посередництво. Христос, принісши Себе самого в жертву примирення на хресті, був водночас і Священиком, і Жертвою. Тому Його жертва, принесена раз і назавжди, є досконала (пор. Євр. 7, 27).

488 Здійснення Христового посередництва та заступництва через вибраних Богом людей у Церкві і є Христовим священством. У святому таїнстві Рукоположення священнослужителі отримують благодать Святого Духа для здійснення Христового священства у звершенні святих таїнств і пастирському служінні. У всьому служінні священно-служителя «сам Христос присутній у Своїй Церкві як Голова тіла, як Пастир стада.., Учитель правди^[1]», а священнослужитель, насамперед у Євхаристійному жертвоприношенні, діє іменем Христа – Найвищого і Вічного Первосвященика^[2]. Священнослужитель діє і «в ім’я всієї Церкви, коли звертає до Бога молитву Церкви, а передусім – коли приносить Євхаристійну жертву^[3]».

 

^[1] Катехизм Католицької Церкви, 1548.

^[2] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 10.

^[3] Катехизм Католицької Церкви, 1552.

512   Християнський похорон завжди сповнений надії на воскресіння людини в тілі. Саме тому тіло померлого обкаджують і покроплюють свяченою водою, оточують почестями, урочисто переносять до храму й на цвинтар. Люди, йдучи похоронною процесією, спільною молитвою супроводжують померлого до місця поховання. Надія християн на вічне життя виражається у співі «Вічная пам’ять», що є «пам’яттю» Бога про людину. Перебувати в ній – це перебувати у вічному житті.

537 Існування людини в часі вказує на її обмеження і минущість: час позначає початок і кінець нашого земного життя. Ми вимірюємо хронологічний, історичний час різними одиницями: днями, тижнями, місяцями, роками. Саме в цей історичний час увіходить Бог. Будучи безсмертним, Він воплотився, народився, жив і помер як людина, а Своїм воскресінням третього дня розірвав кайдани минущості. Адже «Христос, воскреснувши з мертвих, вже більше не вмирає: смерть над Ним більше не панує» (Рм. 6, 9). Людина в Христі переходить із минущості до життя вічного «нині, і повсякчас, і на віки вічні»: «Завжди діє одна й та ж сама благодать Святого Духа. І щоразу це – Пасха^[1]». У богослужбовому житті Церкви таїнство Пасхи є осердям літургійного часу, в якому уприсутнюються та актуалізуються події спасіння. У богослужіннях Церква споминає спасительні Таїнства Ісуса Христа. Оскільки Пасха Христа триває в минущому часі, то й богослужіння Церкви побудовані в трьох колах, відповідно до трьох одиниць часу – добовому, тижневому та річному.

 

^[1] Йоан Золотоустий, Коментар на Перше послання до Тимотея. Гомілія 5, 3.

557 Цим «Днем Господнім» стали смерть і воскресіння Христа. Він, довершуючи Старий Завіт, зволив померти на хресті шостого дня тижня (у п’ятницю). Сьомого дня, у суботу, Господь у гробі відпочив «від усього свого діла» (Бут. 2, 2). Про це у Велику суботу Церква співає так: «Що за відпочинок сьогодні? Це споконвічний Цар, що стражданням довершив спасіння, відпочиває в гробі й нам подає новий відпочинок^[1]». Після суботнього «спочинку», «першого дня тижня» (пор. Мр. 16, 1-2), тобто в неділю, воскреслий Господь возсіяв із гробу. Для християн цей перший день став справжнім «Днем Господнім», надзвичайним і спасительним. «Так день, котрий був першим, буде і восьмим, щоб перше життя не було більше відібране, а стало вічним^[2]». Церква святкує День Господнього воскресіння літургійним «ламанням хліба», тобто Євхаристією, причащаючи вірних до вічного життя.

 

^[1] Квітна тріодь, Велика субота, Утреня, стихира на хвалитних.

^[2] Августин Іпонський, Лист 55: Відповіді на питання Януарія, 9, 17.

601 Слуга Божий митрополит Андрей навчає: «Та частина, що за іконостасом, де стоїть престол і відправляють Службу Божу, – це образ неба. А та частина, де стоять люди, – це образ Церкви на землі. Іконостас же – то наче двері до вічного Божого царства. На тім іконостасі – мов зібране все те, що в святій Церкві Ісус Христос християнам дає, все, що для них Він зробив. Усе там на іконах представлене, чого свята Церква вчить людей, і вся дорога, якою веде людей до неба^[1]».

 

^[1] Митрополит Андрей, Пастирський лист до вірних Львівської та Кам’янецької єпархій О Церкві (14/27 січня 1901).

611 Сучасна людина у храмі усвідомлює, що у красі храмового розпису бачить перед собою втілення вічного в часовому, небесного в земному. За словами святого Максима Ісповідника, християнський храм є іконою, тобто образом, усього Всесвіту – видимого й невидимого^[1].

 

^[1] Максим Ісповідник, Містагогія, 2.

640 У храмі – святому місці молитви – зберігаються священні речі, потрібні для здійснення богослужінь, або храмова утвар. Коли заходимо до храму, то зауважуємо в ньому багато світильників. Це панікадила (з грецької велика кількість лампад), лампади перед іконами, «вічне світло» перед іконостасом, семисвічник у святилищі позаду престолу і свічки на тетраподі. Із запаленими свічками супроводжуємо літургійні процесії, читання Євангелія і причастя вірних. Двосвічником і трисвічником (грецькою дикирій і трикирій) благословляє єпископ. Використання світильників глибоко символічне: вони служать не тільки для освітлення храму, а й для того, щоб зобразити Христа – Світло несотворене, яке просвічує всіх^[1].

 

^[1] Пор. Служебник, Літургія Передшеосвячених Дарів, виголос після другого прокімена.

676 Зверненням «Отче» ми сповідуємо Бога Отцем, а самі себе визнаємо Його дітьми. Називаючи Його «нашим», ми охоплюємо в цій молитві всіх людей – дітей одного Бога, ми ж між собою стаємо братами і сестрами. Слово «Отче» є словом благодаті і любові, промовляти яке можуть тільки Отчі сини і доньки у Христі: «А що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Сина Свого, який взиває: “Авва, Отче!” Тому ти вже не раб, а син; а коли син, то спадкоємець завдяки Богові» (Гл. 4, 6). У цьому першому слові молитви, а відтак і в усіх наступних, ми кажемо наше синівське «так» Богові Отцеві і нашим братам і сестрам у служінні одні одним. Називаючи Бога Отцем, що є «на небесах», Христос навчає, що небо є метою нашого життя: на небі являється Божа слава, праведним дається вічна нагорода, ми ж очікуємо його «у надії, якою ми спаслися» (пор. Рм. 8, 24^[1]).

 

^[1] Пор. Митрополит Андрей, Божа мудрість (15.10.1932-15.02.1933 р. Б.).

723   Духовне життя випливає з Божої дії у людині й для людини: «Бог бо так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3, 16). Таку Божу дію ми теж називаємо служінням, «літургією» Бога людині: «Син Чоловічий прийшов не для того, щоб Йому служили, але послужити й дати життя Своє на викуп за багатьох» (Мт. 20, 28). Тому все духовне життя християнина є служінням Богові і ближньому – «літургією життя». Таким чином до Божого служіння приєднуємося нашим служінням, Літургія Божественна стає нашою особистою літургією – служінням. Жити таким літургійним життям – це виявляти любов до Бога і ближнього думками, словами та вчинками.

725   Отці Церкви навчають, що людська особа, переображена в Христі, покликана своїм способом життя уподібнюватися до cпособу життя Бога. Лише в Христі можна збагнути Божий задум, згідно з яким і задля якого людина була створена, і пізнати повноту людського життя.

732   Свобода – це свідомий і добровільний вибір людиною Бога як Отця та прийняття Його покликання до участі у вічному житті Пресвятої Тройці. У сотворенні людина отримала здатність обирати й шляхом правильного вибору перейти до справжньої свободи. Лише свідомо й добровільно обираючи Бога, людина стає вповні свобідною, живе у свободі самого Бога.

738   Існує нерозривний зв’язок між моральною цінністю кожного окремого вчинку людини й остаточною метою її життя. Остаточна мета – це покликання до вічного життя в Пресвятій Тройці; а основний вибір християнина – це добровільна відповідь Богові у вірі на це покликання. Цей вибір є основою усіх інших життєвих рішень. Окремі вчинки мають випливати з цього основного християнського вибору та щоденно виявляти й підтверджувати його.

764 Грошолюбством називається пристрасть до грошей і матеріальних благ. Святі Отці навчали, що любов до багатства не притаманна людині від природи, а виникає як викривлене прагнення людини до вічного життя^[1]. Пристрасть до збагачення, яка опановує особу, робить її рабом грошей; збагачення стає самоціллю і веде до інших гріхів. Така пристрасть породжує оману самодостатності людини в її покладанні лише на матеріальні блага. Святий Йоан Золотоустий навчає: «Не багатство зло, а любов до накопичення і грошей. Щось одне – грошолюб, а щось інше – заможний. Грошолюб – не заможний; він у всьому має нужду і тому не може бути заможним. Грошолюб є сторо-жем свого майна, а не його власником; рабом, а не володарем^[2]». Преподобний Йоан Ліствичник вважає, що грошолюбство й жадібність є ідоло-поклонством, оскільки в такому засліпленні людина покладає всю надію лише на земні блага^[3].

 

^[1] Пор. Йоан Золотоустий, Гомілії про статуї, 2, 5.

^[2] Йоан Золотоустий, Гомілії про статуї. 2,5.

^[3] Див. Йоан Ліствичник, Ліствиця духовна. Слово 16.

775 Прив’язаність до земної слави унеможливлює духовне зростання людини, оскільки підміняє пошук слави Божої пошуком слави людської. Навчаючи про марноту дочасної слави, святий Йоан Золотоустий запитує: «Якщо ти очікуєш воскресіння та [вічної] нагороди, то навіщо шукаєш слави в житті дочасному?.. Отже, причиною усіх бід є марнославство. Воно бажало б накинути власне ім’я навіть полям, лазням і спорудам. Яка користь зі всього цього, о чоловіче, якщо незадовго, коли вдарить тебе гарячка й душа відійде, залишишся нагий і покинутий? Що більше, будучи нагий від всякої чистоти, будеш зодягнений у несправедливість, крадежі, скупість, зойки та ридання, сльози сиріт, змови та обман?.. [Якщо так], то неминуче залишишся поза [вічною славою] і вже пізно буде каятися за ті тягарі, якими обтяжив себе^[1]…».

 

^[1] Йоан Золотоустий, Гомілії на книгу Буття, 22,6-7.

811 Святий Іриней Ліонський навчає, що людина покликана прославляти Господа, оскільки була сотворена для того, щоб бути причасником Його слави. «Хто є у світлі, той не просвічує [світло], але сам стає просвічений та очищений. Подібно й служіння Богові нічого не додає самому Богові, оскільки Він не потребує пошани від людини; проте хто йде за Ним і Йому служить, тому Він дарує життя, нетління та вічну славу […]. Отож Він нас створив і приготував для того, щоб, коли ми будемо з Ним, ми стали учасниками Його слави^[1]». «Жертвуй Богові хвалу […]. Хто жертвує хвалу, той Мене прославляє; і хто по правді ходить, тому явлю Я спасіння Боже» (Пс. 50 (49), 14.23).

 

^[1] Іриней Ліонський, Проти єресей, IV, 14, 1.

822   В історії спасіння Господь кличе людину до участі у Своєму вічному житті. Для цього Він укладає союз із Ізраїлем, а відтак у крові Свого Єдинородного Сина укладає зі Своїм народом новий і вічний Завіт. Приймаючи цей Завіт, людина сповнює Божу волю, виконує Закон Божий. Псалмопівець співає: «Якби закон Твій та не був відрадою моєю, я був би вже загинув у моїм горі. Повіки заповідей Твоїх я не забуду, бо ними мене оживляєш» (Пс. 119, 92-93).

825 Ісус Христос навчав Своїх учнів молитись до Отця: Нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі! Святий Кипріан, пояснюючи ці слова, зауважує: «Якщо ми хочемо успадкувати вічне життя, мусимо чинити волю вічного Бога. Отож воля Божа є саме тим, що Христос чинив і чого навчав... [Чинити волю Божу] означає хотіти бути співспадкоємцями Христа (пор. Рм. 8, 17) – ось що означає виконувати Божі заповіді й саме так сповняти волю Отця^[1]».

 

^[1] Кипріан Картагенський, Про Господню молитву, 14-17

827   Духовне отцівство в Церкві випливає з життя Пресвятої Тройці. У Пресвятій Тройці Отець є джерелом родження Сина та ісходження Святого Духа. Отець подає людині вічне життя через Свого Єдинородного Сина у Святому Духові. Так і християнин, народжений у лоні Церкви з висоти (пор. Йо. 3, 7), з води й Духа (пор. Йо. 3, 5), покликаний передавати божественне життя проповіддю та свідченням. На цьому наголошує й Апостол народів, звертаючись до Корінтян: «Бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків небагато; бо я вас породив через Євангеліє в Христі Ісусі» (1 Кр. 4, 15).

833 Митрополит Андрей Шептицький навчає: «Як небо далеке від землі, так далеко невіруючому до віруючого… Очевидно такого віруючого, що має живу й сильну віру. Лише така віра дає вічне життя, лише така віра спасає (див. Як. 2, 14-16), лише така віра переводить зі смерти в життя, лише така віра дає “владу стати Божими синами” (пор. Йо. 1, 12^[1])».

 

^[1] Митрополит Андрей, Божа мудрість (15.10.1932-15.02.1933 р. Б.).

870   У подружжі чоловік і жінка покликані до співтворчості з Господом у народженні дітей: «Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі» (Бут. 1, 28). Господь є джерело життя людини, і тому, приймаючи дар нового життя, подруги стають причасниками цього Джерела. Ось чому дар плідності є Божим благословенням для подружжя, скріпленням його в любові. Подружжя є іконою Церкви Христової, яка народжує людей до життя вічного.

897 Святий Йоан Золотоустий пригадує християнам, що вони покликані народити своїх дітей не лише для життя дочасного, а й для життя вічного^[1]. Крім матеріальних і психологічних потреб, дитина має теж духовні потреби. Релігійне та духовне виховання становить невід’ємну частину виховання дитини та її зростання в Божій благодаті.

 

^[1] Див. Йоан Золотоустий, Коментар на святого євангелиста Матея. Гомілія 59, 7.

901   Християнин, який у таїнстві Хрещення сподобився божественного життя, уже тут, на землі, живе життям вічним. Для віруючої людини смерть є наслідком гріха наших прародичів, але раз і назавжди переможена смертю і воскресінням Ісуса Христа, Який «тим, що в гробах, життя дарував». Смерть для християнина не є глухим кутом, відходом у небуття чи кінцем існування людської особи. Смерть, як і життя, має сенс, який відкриваємо у світлі Христової Пасхи. Смерть – це перехід до нового життя, від землі до небес.