137 Найглибший вимір людської свободи полягає в тому, щоб добровільно обрати Бога й бути з Ним – це є добро; у тій же своїй свободі людина може й відкинути спілкування з Богом – це є зло. Бути вільним – це «здатність до вільного самовизначення^[1]». Зло не належить до творіння, воно з’являється, якщо людина відмовляється від вибору добра, тобто зловживає своєю свободою. Як Божий дар, свобода утвер-джується з кожним вільним вибором добра та обмежується узалежненням людини від зла^[2] внаслідок її відмови від добра.

^[1] Григорій Ніський, Про устрій людини, 16.

^[2] Пор. Григорій Ніський, Велике огласительне слово, 5.

175 У пості, що починається після свята апостола Пилипа, яке припадає на 14/27 листопада, Церква літургійно відтворює очікування Спасителя в історії спасіння. Цей піст триває до Різдва Христового, тому називається Різдвяним постом або Пилипівкою. Упродовж посту Церква готує нас до світлого Празника Різдва Христового, нагадуючи нам наслідки гріховної нестриманості Адама: «Через відмову від посту перший Адам куштує від смертного дерева^[1]».

^[1] Октоїх, глас 2, неділя, утреня, канон хрестовоскресний, пісня 5.

216   У Старому Завіті святкування Пасхи було спомином визволення Божого народу з єгипетської неволі. Після відмови фараона відпустити народ ангел смерті умертвив єгипетських первістків. Він «пройшов мимо» ізраїльських домівок, одвірки яких, за вказівкою Мойсея, були помазані кров’ю жертовного агнця, так що жодна єврейська дитина-первісток не померла (див. Вих. 12, 12-13). Святкуючи Пасху, євреї згадували також і «перехід через» Червоне море, коли Господь Бог урятував ізраїльський народ від фараонового війська (див. Вих. 14).

453 Покаяння людини містить у собі пізнання й визнання своїх провин і відмову від гріха: «Хто пізнає свої гріхи й оскаржує себе в них, той уже співдіє з Богом. Бог засуджує твої гріхи: якщо ти те саме робиш, то поєднуєшся з Богом [...]. Коли зненавидиш зло, яке ти зробив, тоді починаються твої добрі діла, бо ти засуджуєш свої злі діла. Визнання злих вчинків – початок добрих вчинків. Тоді ти чиниш правду й ідеш до світла^[1]».

^[1] Августин Іпонський, Коментар на Євангеліє від Йоана, 12, 13.

569 Правдивий піст полягає у «відкиненні всякого зла, стримуванні язика, відмові від гніву, похоті, обмовляння, неправди й кривоприсяги^[1]». Значення посту для християнина розкриває стихира з Вечірні в Сиропусну неділю: «Почнімо радісно час посту! Віддавши себе духовному подвигові, очистьмо душу, обмиймо тіло і стримуймося в їжі, і від усяких пристрастей, насолоджуючись духовними чеснотами. Зростаючи в них любов’ю, сподобимося всі побачити всечесну страсть Христа Бога і, радіючи духом, святу Пасху^[2]». Богослужіння постового часу поступово розкривають суть правдивого посту: засіявши «насіння покаяння» у своєму серці (І неділя посту), виростимо «зрілий колос чеснот» (ІІ неділя посту), щоб, споживши плід животворящого Дерева, «яке знову вводить до раю» (Хрестопоклонна неділя), сягнути «духовною драбиною (ліствицею)» (IV неділя, преподобного Йоана Ліствичника) висоти духовного очищення і покаяння (V неділя, преподобної Марії Єгипетської).

^[1] Постова тріодь, Перший тиждень посту, вівторок, вечірня, стихира на стиховні.

^[2] Постова тріодь, Перший тиждень посту, понеділок, вечірня, стихира на «Го-споди, взиваю я».

687   Крім молитов – вигуків прослави, є також короткі молитви-прохання «Господи, помилуй» і «Подай, Господи». Прохання до Господа поєднуються з вірою в те, що милість Божа містить у собі все, що нам потрібно. Ще однією короткою молитвою є молитва дарування самих себе, одні одних і всього нашого життя «Тобі, Господи». Простота коротких молитов є виявом відмови від «зайвих слів» з довір’ям до Господа, Який знає, що нам потрібно (пор. Мт. 6, 32).

756   Створена Богом людина покликана зростати до свободи синів Божих (пор. Рм. 8, 21). Однак вона не завжди була вірною цьому покликанню. Адам і Єва, піддавшись омані, відкинули Божу волю, а тому ослабила їхня здатність вживати дар свободи. Таку відмову в послухові Богові християнська традиція називає гріхом. Согрішивши, людина потрапила в неприродний для неї стан – віддаленість від Бога та відчуження від ближніх.

762 Святий Кирило Єрусалимський стверджує, що рішуча відмова від розпусти є суттєвим елементом християнської віри у воскресіння тіла: «Хто вірить, що тіло призначене для воскресіння, той піклується цими своїми ризами й не забруднює їх нечистотою. Хто не вірить у його воскресіння, той полишає його на поталу нечистоті та зловживає ним як чимось чужим для себе^[1]».

^[1] Кирило Єрусалимський, Катехизи, 18, 1-3.

787 Піст нерозривно пов’язаний з милостинею. «У день, коли постиш, споживай лише хліб та воду. А те, що ти звичайно споживав би, маєш віддати вдові, сироті чи потребуючому. Таким чином ти мусиш самому собі в чомусь відмовити, щоби з твоєї відмови хтось інший отримав користь, щоб наситився й помолився за тебе Господеві^[1]». Милостиня як вияв любові до ближнього є наслідуванням самого Бога, Який першим виявив Своє милосердя до людини.

^[1] Єрм, Пастир. Подібності, 5, 3.

808   Найвищим ступенем молитви є споглядальна молитва, невиразима у словах, яка є даром Святого Духа. Цей дар може прийняти тільки той, хто вповні очистив свої ум і серце з допомогою досвідченого духівника. Коли людина на молитві в глибині свого серця зустрічається з Богом, то вона безпосередньо, «обличчям в обличчя» (1 Кр. 13, 12), «бачить» Того, в Кого увірувала, перебуває в Його присутності. Апостол Павло прирівнює цей новий стан людини до «бачення» Бога. Споглядальна молитва полягає в тому, що Бог дає людині бачити Себе, отже вона полягає в «баченні» Невидимого. Звичайно, не йдеться про зовнішнє бачення очима тіла. Споглядання починається в тиші, яку людина осягає через відмову від використання слів, образів і понять, породжуваних мисленням.

872 У народженні та вихованні дітей чоловік і жінка є «співпрацівниками Божої любові», що й визначає відповідальне батьківство подружжя. Особлива відповідальність подружжя проявляється в плануванні народжуваності, яке пов’язане зі спроможністю батьків надати дітям гідне виховання, забезпечивши їхній належний фізичний та духовний розвиток. Тому буває і так, що чоловік і дружина вирішують тимчасово відкласти народження дітей. Однак таке рішення не має ґрунтуватися на егоїзмі та споживацьких мотивах: воно не повино взагалі вилучати дітонародження як одне із засадничих благ подружнього життя, тобто не повинен ставати відмовою від батьківства та материнства^[1].

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes [«Радість і надія»], 51.

887   Контрацепція часто є ознакою вже існуючої кризи сімейних стосунків і руйнує єдність християнського подружжя. Здебільшого рішення вживати протизаплідні засоби пов’язане зі страхом перед вагітністю і відмовою від плідності. Якщо догляд за дитиною тяжіє лише на одному з подругів, то спротив заплідненню є зазвичай своєрідним «протестом» проти такої самотності в подружжі. Контрацептивні вчинки є моральним злом, бо перекреслюють подружнє покликання до батьківства та материнства.