12  Перша частина Катехизму розкриває зміст християнської віри в Пресвяту Тройцю: Отця, і Сина, і Святого Духа – єдиного Бога, Який об’явив Себе людям і дав їм пізнати Свою волю^[1]. Цей зміст віри Церк-ва урочисто сповідує, соборно проголошуючи Символ віри, та молитовно досвідчує в анафорі Божественної Літургії. Тому перша частина Катехизму, яка складається з трьох розділів, побудована на тлумаченні Символу віри та Анафори Літургії святого Василія Великого.

^[1] Пор. ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Боже Об’явлення Dei Verbum [«Боже Слово»] (18 листопада 1965), 2.

63     Катехиза дорослих у Церкві перших століть відбувалася трьома етапами – через оглашення, просвічення і тайновведення. Оглашення (грецькою – катехуменат) починалося з представлення нового кандидата християнській спільноті. За згодою спільноти кандидат ставав оглашенним – його ім’я «оголосили» в спільноті і тепер йому «проголошують» Святе Письмо. Він перебував у притворі храму. Притвор був зовнішнім символом духовного стану оглашенного: він уже покинув світ, але ще не ввійшов у Церкву, храм вірних. Вислухавши під час Божественної Літургії Боже Слово і проповідь, оглашенні повинні були вийти з храму після молитви церковної спільноти за них – єктенії за оглашенних.

281 Народ Божий Старого Завіту дістає в Новому Завіті грецьку назву екклесія – «зібрання». Церква виявляє себе в зібранні Божественної Літургії – прообразі майбутнього зібрання всіх народів, яке звершить Ісус Христос у Своєму славному зновупришесті (див. Мт. 25, 31н). Місцем літургійного зібрання Церкви є храм. Церква-храм стає об’єднуючим, зосереджуючим, громадотворчим фактором родового, племінного, соціального наближення, пізнання, співдії^[1].

^[1] Див. Митрополит Андрей, Пастирський лист до вірних Львівської та Кам’янецької єпархій О Церкві (14/27 січня 1901).

325   Багато вірних Церкви й далі сповідувало свою віру в підпіллі, приймаючи святі Таїнства, сходячись на богослужіння до приватних приміщень, слухаючи трансляції Божественної Літургії з Ватиканського радіо. Комуністична влада постійно переслідувала підпільну Церкву: священиків ув’язнювали, мирян звільняли з місць навчання чи праці. Цей героїчний, мученицький період тривав з 1946 до 1989 років. Ісповідниками віри, що пережили ув’язнення й заслання у ХХ столітті, стали також Глави УГКЦ – Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький (1865–1944) і патріарх Йосиф Сліпий (1892–1984). Під час свого паломництва 23–27 червня 2001 року в Україну Папа Римський Іван Павло ІІ зачислив до лику Блаженних: єпископів, священиків, монахів, монахинь і одного мирянина – мучеників і преподобних УГКЦ ХХ століття.

328   Перший розділ «Молитва Церковної спільноти» описує богослужбове життя Церкви: Божественну Літургію, Святі Таїнства, молитовне правило та різнорідні освячення і благословення. Богослужіння супроводжують кожного християнина від народження до смерті, огортаючи світлом Божої благодаті всі його житейські потреби, матеріальні й духовні. У видимому земному богослужінні, яке нерозривно пов’язане з невидимим небесним, спільнота вірних входить у сопричастя з Богом, являє себе єдиною родиною Божою з «єдиним серцем і єдиними устами».

343 «Це чиніть на мій спомин, бо кожного разу, як їсте хліб і п’єте цю чашу, Мою смерть звіщаєте, Моє воскресіння сповідуєте^[1]». У Христі людська природа бере участь у Божій природі (див. 2 Пт. 1, 4). Христос дарує кожному, хто вірує в Нього, причасність до Божого життя. Це таїнство Причастя Христос звершив на Тайній Вечері, явив у Пасхальному таїнстві, й звершує його в богослужіннях Церкви «нині, і повсякчас, і на віки вічні».

^[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Василія Великого, анафора.

344 Вершиною богослужбового життя Церкви є Божественна Літургія (з грецької літургія – «спільне діло») – служіння Бога людям і людей Богові. На Божественній Літургії (або Службі Божій) Бог Отець уводить нас у повноту Свого життя, даруючи нам Свого Сина. Син же дарує нам Себе Самого на поживу в трапезі Слова й трапезі Тіла й Крові, щоб ми стали з Ним «співтілесні та співкровні^[1]» й мали участь у Його Божестві. Церква, приймаючи цей дар Христовий у Святому Дусі, відповідає Йому приношенням себе самої, щоб Він жив і діяв у ній як у своїм Тілі. Отак Христос, Глава Церкви, разом із Церквою, яка є Його Тілом, приносить Отцеві у Святому Дусі хвалу й благодарення за здійснене спасіння.

^[1] Кирило Єрусалимський, Містагогійні проповіді, 4, 1; 4, 3.

346   Перед Божественною Літургією священнослужителі промовляють Вхідні молитви й зодягаються в богослужбові ризи. У Вхідних молитвах священнослужителі моляться перед іконостасом про прощення прогрішень і, усвідомлюючи людську неміч, благають Господа, заступництвом Пресвятої Богородиці, скріпити їх на цю службу.

348   Зодягнений у богослужбові ризи священик приступає до здійснення Проскомидії. Проскомидія (із грецької приношення або предложення) вводить спільноту вірних у Божественну Літургію. Свою назву Проскомидія бере від давнього звичаю вірних приносити на Службу різні дари. Хліб і вино вживали для Євхаристії, а інші дари призначалися для потреб нужденних та священнослужителів. Так євхаристійне зібрання вірних мало й суспільне значення взаємного обміну дарами (див. Ді. 3-4). Саме тому Вечеря Господня називалася Вечерею любові (грецькою аґапе) (див. 1 Кр. 11).

362   Священик з Євангелієм входить у святилище на знак того, що Божественну Літургію звершує єдиний Первосвященик – Ісус Христос, Який невидимо присутній серед нас і провадить нас до престолу. Єпископ або священик представляють Вічного Архиєрея, Який приніс досконалу жертву раз назавжди, вознісся на небо й, увійшовши у небесне святилище, сидить праворуч Отця (див. Євр. 9, 11-14.23-28).

392   Божественна Літургія «нині» закінчилася, однак продовжується в щоденному житті вірних як їхнє служіння у світі, тобто «літургія після Літургії». Дійсність прийдешнього віку, щойно пережита літургійно, поширюється на цілий світ і переображує його. «Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш… помилує і спасе нас» і посилає у світ, щоб через нас, оновлених у Христі, діяти. Своїм остаточним «Амінь» літургійна спільнота виражає очікування повноти звершення Божого Царства.

393   У нашій Церкві є три чини Божественної Літургії: святителів Йоана Золотоустого, Василія Великого та Передшеосвячених Дарів. Звичайно служимо Літургію святого Йоана Золотоустого. Літургію святого Василія Великого служимо десять разів у році, а саме: у всі неділі Великого посту, у Великі четвер і суботу, у навечір’я Різдва й Богоявлення, на свято святого Василія Великого. Під час святої Чотиридесятниці Церква від понеділка до п’ятниці на знак очікування Пасхи Христової і славного зновупришестя не звершує євхаристійного жертвоприношення, тобто Літургії святих Отців Йоана Золотоустого або Василія Великого.

435 Божественна Літургія є спомином, триванням Тайної Вечері: «Вечері твоєї Тайної днесь, Сину Божий, мене причасника прийми^[1]». Як на Тайній Вечері Христос причащав апостолів своїм Тілом і Кров’ю, так на Літургії Він причащає нас: «Коли бачиш, що священик подає тобі Святі Дари, то думай, що робить це не священик, а сам Христос простягає до тебе руки^[2]». Ікона Причастя апостолів, як і ікона Тайної Вечері, зображає те, що відбувається на Літургії: Христос причащає Своїм Тілом і Кров’ю апостолів, які представляють усіх вірних. На Літургії перед Причастям священик молиться: «Сподоби нас могутньою Твоєю рукою подати нам пречисте Твоє Тіло і чесну Кров, а через нас усім людям».

^[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, Молитва перед Святим Причастям.

^[2] Йоан Золотоустий, Коментар на святого євангелиста Матея. Гомілія 50, 3.

444 На Літургії молимося: «Зроби нас здатними приносити Тобі дари й жертви духовні, [...] щоб була Тобі благоприйнятна жертва наша^[1]». Ця жертва полягає в тому, що ми «віддаємо наші тіла як жертву живу, святу, приємну Богові: богослужбу від нас розумну» (пор. Рм. 12, 1; 1 Пт. 2, 5). В анафорі ми це виявляємо у словах, у Причасті звершуємо споживанням, а після Божественної Літургії – усім нашим життям.

^[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, Молитва приношення.

478 Священик після того, як під спів «Блаженні всі, що бояться Господа, що ходять путями Його» (пор. Пс. 128 (127)), увів наречених досередини храму, розпочинає Чин Вінчання, подібно до Божественної Літургії, торжественним виголосом: «Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа». Цей виголос вказує на тісне поєднання Таїнства Вінчання з Пресвятою Євхаристією, благодаттю якої наречені стають одним тілом. «Бо святе Причастя є завершенням всякого священнодійства і печаттю кожного божественного таїнства. Церква добре робить, приготовляючи святі Дари для спокутування і благословення подружньої пари. Бо Сам Христос, який дав нам ці Дари і є цими Дарами, прийшов на весілля [до Кани Галилейської], щоб принести їм [нареченим] єднання в мирі та однодумності. Тому ті, хто єднаються в подружжі, мають бути гідними Святого Причастя; вони мають бути поєднані перед Богом у храмі – домі Божому, бо вони є діти Божі^[1]».

^[1] Симеон Солунський, Про чесне й законне подружжя, 282.

494   Висвячення диякона, пресвітера та єпископа відбувається під час Божественної Літургії через покладання рук (грецькою «хіротонія») єпископа й моління Церкви. Покладаючи руку на висвячуваного, єпископ прикликає на нього благодать Святого Духа. Так, висвячуючи пресвітера, єпископ молиться: «Божественна благодать, що завжди недужих оздоровлює і те, що їм недостає, доповнює, поставляє благоговійного диякона в пресвітерство. Тож помолімся за нього, щоб зійшла на нього благодать Пресвятого Духа, і промовмо всі: Господи, помилуй». До молитви єпископа долучається моління Церкви. Багаторазовим вигуком аксіос (з грецької достойний) спільнота стверджує, що рукоположений через божественну благодать став достойним священичого служіння. Подібно до Хрещення і Миропомазання, Рукоположення в будь-який чин несе в собі незгладиму печать благодаті, а тому його можна прийняти тільки раз у житті.

503   Посвячення в чернече життя відповідає трьом ступеням духовного зросту: початок, утвердження, досконалість – послушництво, монашество, схима (вічні обіти). Чин малого образу (або обряд поступового введення у монаше чи богопосвячене життя) і Чин великого образу є джерелом для розуміння чернечого стану і його глибокого значення: Боже покликання, зречення світу і того, що в світі, досмертне слідування за Христом ради Царства небесного у дусі засновників. Облачення, постриження, отримання Уставів, ряси, намітки, парамана, чоток (вервиці), свічки, хреста тощо – всі ці зовнішні знаки і символи вказують на внутрішню готовність особи докорінно посвятити себе сповненню євангельських блаженств і рад на служіння Богові та Церкві, яка приймає цю посвяту і призначає її у Чині чи Згромадженні всеціло займатися Божими справами та своїм прикладом вказувати на Небесне Царство, до якого Божий Народ прямує. Чин чи oбряд введення у монаше (богопосвячене життя) є невід’ємною частиною літургійної традиції Церкви і тому цей обряд поєднується звичайно з Божественною Літургією.

563   Моління і піснеспіви тижневого кола долучають до Божественної Літургії і богослужінь денного кола. Ці моління розспівуються означеним черговим гласом (грецькою іхос – звук, відлуння). Традиція церковного співу на вісім гласів випливає з події Пасхи – «Восьмого дня». Повне «восьмигласся» триває вісім тижнів. Зібрані воєдино, моління восьми гласів складають книгу під назвою Октоїх (з грецької Восьмигласник).

618   Традиція звершення Божественної Літургії на мощах святих живе в Церкві й досі. Під час освячення престолу в нього вкладають святі мощі, а також покладають на престолі антимінс (дослівно замість столу) – полотно із зображенням покладення Христа до гробу, вшитими мощами та підписом правлячого архиєрея. Антимінс є символом сопричастя священика і церковної громади з єпископом і тому без нього не можна відправляти Служби Божої. Існує також побожний звичай вкладати в ікони мощі святих чи часточки речей, якими святі користувалися. VII Вселенський собор 787 року урочисто підтверджує традицію почитання мощей разом із традицією почитання ікон. Господь по-різному прославляє мощі святих: деякі є нетлінними, інші – мироточивими (святителя Миколая, великомученика Дмитрія, києво-печерських преподобних отців). Почитанням оточує Церква й знаряддя мучеництва святих – наприклад, кайдани апостола Петра, які вшановує 16/29 січня.

645   Для звершення Божественної Літургії використовується богослужбовий освячений посуд: дискос, чаша, звізда, копіє та ложечка. Дискос – це позолочена тарілка, на яку священик покладає приготованого на Проскомидії агнця та частиці. Чаша (потир) – це позолочена посудина для євхаристійного вина. З чаші на Літургії священик причащає вірних. Для вирізання з просфор агнця і частиць використовують копіє – ніж у формі списа, на згадку про проколений списом бік Христа. Після покладення агнця і частиць на дискос туди ставиться звізда – дві металеві дуги, скріплені між собою так, щоб їх хрестоподібно розкладати. Звізда символізує Вифлеємську зорю, яка привела мудреців до новонародженого Христа – Агнця Божого. Приготовлені дари покривають трьома покрівцями: одним покривають дискос, другим – чашу, а третім, більшим, званим воздух, покривають обох. Оскільки Літургія є спомином життя і смерті Господа нашого Ісуса Христа, покрівці символізують пелени Дитяти і плащаницю Розп’ятого.

650   Тексти Божественної Літургії святого Йоана Золотоустого, святого Василія Великого та Літургії Передшеосвячених Дарів містяться в книзі Служебник (грецькою Літургікон). Служебник, у якому міститься архиєрейський чин Літургії з додатком тих молитов, обрядів і священнодійств, які звершує тільки архиєрей, називається Архиєратикон.

724   Ця літургія життя є іконою Божественної Літургії. У ній християнин, якому служить Господь, починає сам служити Богові та ближньому. Приклад такого служіння дав Ісус Христос, коли на Тайній Вечері вмив ноги Своїм учням, а відтак промовив до них: «Приклад дав Я вам, щоб і ви так робили, як оце Я вам учинив» (Йо. 13, 15). Христове служіння стає джерелом та основою християнського життя. Отримуючи від Христа милосердя, прощення, зцілення, ми відтворюємо їх у своїй щоденній діяльності.

814 Вершиною благодарення Бога є Божественна Літургія, на яку збирається Церква, звершуючи Євхаристію. Саме слово «євхаристія» означає благодарення, тому брати участь у Євхаристії означає бути причасником теж і вселенського благодарення Христової Церкви. Євхаристійною молитвою Церква молиться до Отця Небесного: «За все це дякуємо Тобі, і єдинородному Твоєму Синові, і Духові Твоєму Святому за всі Твої добродійства, вчинені нам, які ми знаємо і яких не знаємо, – явні і неявні^[1]».

^[1] Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, анафора.