124 Кожна людина, яка приходить у світ, покликана уподібнитися до Бога, досягнути обожествлення: «Нам були даровані цінні й превеликі обітниці, щоб ними ви стали учасниками Божої природи» (2 Пт. 1, 4). Така участь у Божій природі є щастям людини. «Божої подоби» людина може досягнути лише у вільному виборі та згоді й у співдії з Божою благодаттю: «Досягнення богоподібності потребує нашої співдії […] Коли ум починає з великою насолодою сприймати благість Божу, тоді благодать наче живопише на образі Божому риси богоподібності^[1]».

^[1] Діадох Фотікійський, Сто глав про духовну досконалість, 89.

214   Як у часи Христа знаками Божого діяння були Його чуда, так у житті Церкви ними стали Святі Таїнства. Благодать Божа діє у Святих Таїнствах через зовнішні знаки води, єлею, хліба і вина, різні богослужбові жести та дії. Приймаючи Святі Таїнства, людина долає свої гріховні схильності й зростає у чеснотах.

261 Святий Дух зійшов на апостолів після того, як Христос був прославлений – воскрес, вознісся на небо й возсів праворуч Отця. Сподобившись Святого Духа, апостоли стають «новими скрижалями благодаті, написаними Богом, живими рукописами спасительного Слова, написаними Духом, перстом Отця^[1]». Збуваються слова Йоана Хрестителя про очікуваного Спасителя, Який буде хрестити «Духом Святим і вогнем» (Лк. 3, 16).

^[1] Октоїх, глас 2, четвер, вечірня, стихира на «Господи, взиваю я».

266   Джерелом благодаті є Бог Отець. Від Отця через Сина в Дусі Святому благодать Божа сходить на все творіння і підтримує його існування. Силою благодаті премудро укладено буття, встановлено закони природи, написано красу всесвіту і людини. З-поміж усього творіння лише людина, покликана до життя у Бозі, обдарована здатністю співдіяти зі Святим Духом, Скарбом дібр, який дарує Божу благодать у різних дарах (пор. 1 Кр. 12, 4-13). У цій співдії (синергії) природні сили (енергії) людини поєднуються з божественним, нествореним даром благодаті Святого Духа.

267 Носієм Божої благодаті у світі є Христова Церква, яка через священ-нодійства Святих Таїнств, освячення і благословення уділяє благодать віруючим у Христа. Християнин зростає у благодаті Святого Духа аж до повноти обожествлення через молитву, аскетичний подвиг і чеснотливе життя. Людська природа, переображуючись благодаттю, перебуває в Божій природі «нерозривно і незмішано^[1]», а в людині і через людину переображається водночас і природа всього творіння аж до його повного звершення в «новому небі і новій землі» (пор. Од. 21, 1).

^[1] Див. Халкедонський Собор, Орос.

310 У соборі святих першість належить Пресвятій Богородиці. Вона є «іконою Церкви, символом і первістком переображеного благодаттю людства, взірцем і твердою надією для всіх, хто прямує до небесного Єрусалиму^[1]». Разом із нею предстоять перед небесним Престолом «апостоли, євангелисти, мученики, ісповідники, посники й усяка праведна душа, що спочила у вірі^[2]». Усі вони є живими іконами Божими, свідками та носіями нового творіння. Вони предстоять перед Богом у своїх безнастанних молитвах і присутні серед нас Божою благодаттю у своїх мощах та іконах.

^[1] Іван Павло ІІ, Апостольський лист Orientale Lumen [«Світло Сходу»], (2 травня 1995), 6.

^[2] Пор. Служебник, Божественна Літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, анафора.

313 До Богородиці, першої обожествленої, Церква зі сміливістю звертається словами: «Пресвята Богородице, спаси нас», розуміючи, що спасає благодать Божа, яка діє в ній. Її спокійна й легка, наче сон, смерть у повноті благодаті стала пробудженням до неба і була названа Успенням. Успення Богородиці показане на іконі празника як «народження» для неба: Христос тримає на руках сповиту пеленами душу Марії. У святкуванні Успення Церква ісповідує, що Богородиця у смерті не зазнала тілесного тління, а «переставилася, від землі до небесних обителей переселившись^[1]» – тілом і душею була піднесена Господом до небесної слави^[2]. Першою з-поміж людського роду Богородиця була прославлена у своєму тілі, що є образом і нашого воскресіння. Богородиця, бувши Матір’ю Життя, переставилася до Життя і «в Успенні світа не оставила^[3]». Її заступництво перед Творцем, яке триває безнастанно, Церква святкує у празнику Покрова Пресвятої Богородиці: «Діва днесь предстоїть у Церкві і з ликами святих невидимо за нас молиться Богу^[4]».

^[1] Мінея, Успення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії (15/28 серпня), Мала вечірня, стихира на «Господи, взиваю я».

^[2] Пор. Катехизм Католицької Церкви, 966 і 974. Папа Римський Пій ХІІ буллою Munificentissimus Deus [«Всещедрий Бог»] (1 листопада 1950) проголосив догмат про те, що «Непорочна Богородиця Приснодіва Марія, завершивши земне життя, тілом і душею була прийнята до небесної слави».

^[3] Мінея, Успення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії (15/28 серпня), тропар.

^[4] Мінея, Покров Пресвятої Богородиці (1/14 жовтня), кондак.

328   Перший розділ «Молитва Церковної спільноти» описує богослужбове життя Церкви: Божественну Літургію, Святі Таїнства, молитовне правило та різнорідні освячення і благословення. Богослужіння супроводжують кожного християнина від народження до смерті, огортаючи світлом Божої благодаті всі його житейські потреби, матеріальні й духовні. У видимому земному богослужінні, яке нерозривно пов’язане з невидимим небесним, спільнота вірних входить у сопричастя з Богом, являє себе єдиною родиною Божою з «єдиним серцем і єдиними устами».

405 Спасаюча й освячуюча дія Церкви звершується в семи святих Таїнст-вах, що їх установив Христос. Святими Таїнствами є Хрещення, Миропомазання, Євхаристія, Покаяння, Єлеопомазання, Подружжя та Священство. Через ці священнодійства Церкви Христос дарує благодать Святого Духа. Церква через Святі Таїнства освячує вірних на їхньому шляху до повноти життя у Христі. У Святих Таїнствах через зовнішні знаки (наприклад воду, миро, хліб і вино, покладання рук тощо) Христос будує свою Церкву. У богослужіннях Святих Таїнств відбувється дія Божої благодаті та наше входження в Боже життя. Сприймаючи зовнішній образ обряду Таїнства, у священнодійстві ми стаємо причасниками благодатної Божої дії. «Коли невіруючий чує про купіль, він уважає, що це просто вода, я ж беру до уваги не тільки те, що бачу, а й очищення душі силою Святого Духа^[1]». Цей зовнішній образ обряду і його матеріальні вираження є важливими, оскільки є знаками нашого обожествлення і являють первістки переображеної природи.

^[1] Йоан Золотоустий, Гомілії на Перше послання до корінтян, 7,1.

408 Входження у життя Пресвятої Тройці відбувається через святі таїнства Хрещення, Миропомазання та Євхаристії – через наше поєднання з Христом, отримання печаті Святого Духа і Причастя Тіла й Крові Христових у спільноті Церкви. Як людина після народження починає дихати та їсти, щоб могти жити, так і охрещений, народжений до нового життя в хрещальній купелі, починає дихати Святим Духом і живитися Святим Причастям, аби зростати у Христі. У чині богослужіння кожного з цих Таїнств Церква через молитви й обряди вводить (грецькою містагогія – тайновведення) віруючих у розуміння Таїнства й прийняття його як єдиного діяння Божої благодаті. Саме тому у східній церковній традиції ці три Святі Таїнства звершуються разом^[1].

^[1] Пор. Конгрегація у справах Східних Церков, Інструкція застосування літургійних приписів Кодексу канонів Східних Церков, (6 січня 1996), 51.

415   У Хрещенні людина отримує відпущення всіх гріхів: де збільшився гріх, там переважила благодать (пор. Рм. 5, 20). Поєднавшись із Христом і ставши храмом Святого Духа, християнин дією Божої благодаті звільняється від рабства гріха й смерті та стає спроможним зростати до Божої подоби. Боже синівство і спроможність до богоуподібнення через Сина у Святому Дусі даровано людині раз і назавжди. Тому це таїнство можна прийняти тільки раз у житті. Однак і після Хрещення людина, воля якої ще не утверджена в добрі, схильна грішити. Тому для покаяння, навернення, очищення від гріхів та утвердження в чеснотах людина приступає до таїнства Покаяння.

449   Святе таїнство Покаяння є великим виявом Божої любові й милосердя до нас – грішних. Бо коли ми, обмиті зі своїх гріхів у Хрещенні та обдаровані Божою благодаттю, знову чинимо зі злоби чи немочі гріх, Господь не відкидає нас і не відвертається, а очікує від нас покаяння. Він прощає нас, якщо ми каємося і сповідуємо свої гріхи (див. Лк. 15, 12-32).

454 Постійне покаяння не є зосередженням на своїх упадках і провинах. Це є насамперед пізнання Божої любові, у світлі якої пізнаємо, наскільки гріх віддаляє нас від Бога і перебування в Божій любові. «Хто грішить, грішить тому, що не усвідомлює вартості й ваги дару Божої благодаті. Щоб людей привести до покаяння, необхідно їм насамперед ґрунтовно й виразно показати велич Божого дару, що його вони втрачають через тяжкий гріх^[1]».

^[1] Митрополит Андрей, До духовенства (15 березня 1935).

533   Богослужіння Церкви – це служіння Бога людям і служіння людей Богові. Отець, і Син, і Святий Дух – невидимий Бог – виявляє Свою присутність через богослужбові дії. Божий Син Ісус Христос для спасіння людей стає людиною, щоб піднести людей до «речей невидимих» (пор. Євр. 11, 1). У богослужінні люди відкривають і пізнають Божу благодать, любов, мир, спасіння, таїнственно входять у Царство Боже. Звершуючи богослужіння, люди досягають недосяжного Бога, тобто обожествлюються (пор. 2 Пт. 1, 4).

594          Богородицю на іконах зображають у червоному мафорії (широкий плат, що вкриває голову та плечі) – символі Божої благодаті, якою Бог сповнив Діву Марію. Цей мафорій спадає на синій хітон (довга сорочка) – символ її людськості. На плечах і голові Богородиці зображено три золоті зірки, котрі символізують дівицтво Божої Матері: вона є Дівою «до Різдва, у Різдві і по Різдві^[1]».

^[1] Пор. Октоїх, глас 7, воскресний богородичний.

595   На іконах святих світло Божої присутності передане золотим кольором тла ікони та одягу, що символізує Божу благодать, яка проймає та наповнює всю особу. Таким чином від споглядання символів і знаків ми підносимося до споглядання осіб, явлених в іконі. Молитва перед іконою є спілкуванням з тим, хто на ній зображений, що виявляємо зокрема через знак хреста, кадження та цілування ікони.

597 Згідно з традицією Церкви новонаписану ікону освячують. Церковне освячення надає іконі «небесне благословення, благодать Святого Духа, цілющу силу проти всіх лукавств диявола^[1]», чинить її «лічницею і джерелом зцілень для всіх, хто у хворобах до неї звертатиметься^[2]», дає силу, щоб ми наслідували «життя і діла святих і цим сподобилися Божої благодаті й успадкували Царство^[3]». Освячену ікону залучають до богослужіння Церкви та молитовного почитання в домівках.

^[1] Требник, Чин освячення ікони Христа.

^[2] Требник, Чин освячення ікони Богородиці.

^[3] Пор. Требник, Чин освячення ікон святих.

632   Просячи й приймаючи благословення, відкриваємо себе на Божу благодать і підтримку в різних обставинах нашого життя. Через єпископа або священика, Христос і надалі благословляє нас, як благословив апостолів у день Свого вознесіння. Просячи благословення, складаємо руки навхрест, правою долонею згори, зі словами: «Благослови, владико (отче)». Прийнявши благословення, цілуємо благословляючу руку та хрестимося.

744   Співдія людини з Богом у ділі спасіння полягає в поєднанні людських зусиль із Божою благодаттю. У Христі між Богом і людиною відбувається особовий діалог та єднання, коли людське зусилля поєднується з Божою благодаттю. Благодать, діючи в людині, виявляється у її ділах, а покликання людини полягає саме в тому, щоб дозволити благодаті вселитися в людину і діяти в ній. Людина покликана залишатися в усіх своїх ділах відкритою до благодаті, завжди підтверджувати цю відкритість, щодня кажучи Богові своє «так».

745   Благодать діє там, де є особиста згода людини. На всіх етапах духовного життя виявляється співдія свободи людини і благодаті Божої. Благодать не можна здобути чи заслужити як наслідок ревної духовної праці. Така праця є потрібною, але Божа благодать дається людині тільки як дар, а не як винагорода за щось. У даруванні благодаті відображається сама суть відносин Бога і людини.

746   Спроможність особи прийняти дар благодаті залежить від міри відкритості людини до Бога та її відданості Йому. Приймаючи від Бога благодать, людина співдіє з нею та зростає в ній. Взірцем досконалої співдії Божої благодаті і людської волі є Благовіщення Пречистої Діви Марії. На це вказують слова самої Марії: «Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову!» (Лк. 1, 38). Богородиця завдяки своїй згоді стала співучасницею таїнства спасіння.

754   Коли внутрішня увага розуму привертається до серця, людина стає спроможною краще пізнати саму себе. Розум, скерований до серця, звільняється від хибних помислів. Духовні отці називають цей стан умиротворенням (грецькою мовою ісихія) розуму. Внутрішньо уважна людина здатна «побачити» себе в світлі Божої благодаті й відкрити для себе свій внутрішній світ, сильні і слабкі сторони характеру, завдатки й таланти; починає усвідомлювати свої потаємні потяги й устремління.

755   Аскеза (з грецької «вправа») – це постійна боротьба християнина зі своїми вадами, пристрастями та гріховними схильностями. Аскетичні зусилля мають лікувальний характер, оскільки допомагають людині співдіяти з Божою благодаттю, яка очищає від гріха та зціляє від ран, яких завдає гріх. Для очищення потрібно зректися не тільки того, що призводить до гріха, а й усього, що до нього спонукає. До такої аскези закликає кожного християнина апостол Павло: «Вважайте себе за мертвих для гріха, а за живих для Бога, в Христі Ісусі. Нехай, отже, не панує гріх у смертнім вашім тілі, щоб вам коритися його пожадливостям, і не видавайте членів ваших гріхові за знаряддя неправедності, але віддайте себе Богові, як ожилих із мертвих, а члени ваші, як зброю праведності» (Рм. 6, 11-13).

733   Людина в раю отримала Божу заповідь як дороговказ. Заповідь допомагає людині робити правильний вибір, дає можливість обирати істинну свободу. Божа заповідь є визволяючою, бо дає людині свободу. Правдива свобода ніколи не може бути протиставленою до Божої Істини та Закону або відокремленою від них. Христос навчає: «Коли ви перебуватимете в Моїм слові, ви дійсно будете учнями Моїми і спізнаєте правду, і правда визволить вас» (Йо. 8, 31-32).

777 Гордість – найнебезпечніша пристрасть і матір усіх гріхів. Саме через гордість сатана відпав від Бога, і саме гордість зруйнувала багаторічні зусилля не одного подвижника. Гордість є ідолопоклонницьким самообожненням людини: особа вивищує себе понад інших людей і ставить себе на місце Бога. Горда людина закрита на Божу благодать: «Бог бо гордим противиться, а покірливим дає благодать» (1 Пт. 5, 5). Святий Августин навчає, що гордість є джерелом усякого зла, і для того, аби побороти всі інші гріхи, треба позбутися їхньої першопричини – гордості: «Чому існує так багато зла? Бо існує гордість. Вилікуй гордість – і не стане жодної злоби. Саме для того, щоб була усунута причина всіх бід, тобто гордість, понизив Себе та став покірним сам Син Божий^[1]».

^[1] Августин Іпонський, Коментар на Євангеліє від Йоана, 25, 16.

797 Свобода від пристрастей (грецькою апатея) є передумовою християнської досконалості. Боротьба з пристрастями охоплює три моменти: усвідомлення, спротив і викоренення. Усвідомити пристрасть здатен людський розум, просвічений благодаттю; спротив пристрасті може виявити людська воля, яка перебуває у співдії з Божою благодаттю; викоренення пристрасті є вінцем духовної боротьби і знаком зціляючої дії благодаті. Свободу від пристрастей, апатею, зміцнюють аскетичні вправи, але її єдиним джерелом є любов до Бога, яка долає усі пристрасті та об’єднує всі сили людини під владою Святого Духа^[1].

^[1] Пор. Максим Ісповідник, Сотиці про любов, ІІІ, 50.

805   Молитва серця – це молитва, яка охоплює усю людину, її внутрішнє «я». Молитва серця творить постійний зв’язок людини з Богом і тому є безперервною. До цього й закликає апостол Павло: «Моліться без перерви» (1 Сл. 5, 17). Через такий зв’язок із Богом людина сподобляється Божої благодаті, відчуває Божу любов і духовну радість. У молитві серця людина пізнає Бога як Отця, себе як Його дитину, а всіх людей як своїх братів і сестер – дітей одного й того ж Отця.

830   Духовний отець здійснює своє служіння з благословення Церкви. Таке благословення отримують особи, які покликані Богом вести інших людей до святості й мають особистий досвід духовного життя. Християнин вільно вибирає духівника як провідника на спільній дорозі спасіння, яку обоє долають в атмосфері приязні й довіри. Духовний досвід дозволяє духовному отцю розпізнавати дари благодаті Божої та вказувати на конкретні шляхи духовного розвитку особи. У парафіяльному житті духовне наставництво здійснюється здебільшого, хоч і не виключно, у святій Сповіді.

832 Святі Отці вважали, що чеснота – це здатність, закладена в людську душу, джерело природних сил, які розвиваються та вдосконалюються у співдії з Божою благодаттю. Чеснота є силою та здатністю людини, створеної на образ Божий, уподібнюватися до Бога, досягати обожествлення^[1].

^[1] Пор. Григорій Ніський, Про Блаженства. Слово перше.

854   Обожествлення – це зустріч Бога і людини у вірі. Воно неможливе без відкритості людини на благодать та її духовних зусиль. Лише через виконання Божих заповідей та очищення серця християнин у співдії з Божою благодаттю підноситься на все вищі ступені досконалості. Внутрішнє очищення, чеснотливе життя, життя у святості є головною умовою обожествлення, єднання з Тим, Хто є Джерелом Святості, Чистоти й Досконалості.

897 Святий Йоан Золотоустий пригадує християнам, що вони покликані народити своїх дітей не лише для життя дочасного, а й для життя вічного^[1]. Крім матеріальних і психологічних потреб, дитина має теж духовні потреби. Релігійне та духовне виховання становить невід’ємну частину виховання дитини та її зростання в Божій благодаті.

^[1] Див. Йоан Золотоустий, Коментар на святого євангелиста Матея. Гомілія 59, 7.