60  Христове Євангеліє проповідувано різним народам у багатоманітності їхніх культур^[1]. Цей процес названо інкультурацією – вираженням єдиного Передання в багатоманітності місцевих традицій, наближенням євангельської проповіді до особливостей культури, мови, способу життя і мислення людей. «Необхідно відрізняти його [живе Передання] від “традицій”: богословських, дисциплінарних, літургійних чи духовних, народжених протягом віків у помісних Церквах. Вони є особливими формами, з допомогою яких велике Передання виражається так, як це властиво для цього місця та цієї епохи^[2]». Єдине Передання мало бути виражене в різних культурах, переображених силою Євангелія, за словами апостола Павла: «Я став для юдеїв як юдей, щоб юдеїв придбати […]. Для тих, що без закону, я став як без закону, хоч я і не був без Божого закону, бувши під законом Христовим, щоб придбати тих, які без закону[…]. Для всіх я став усім, щоб конче деяких спасти» (1 Кр. 9, 20-22).

^[1] Див. ІІ Ватиканський Собор, Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes [«Радість і надія»], 53.

^[2] Катехизм Католицької Церкви, 83.

160   Бог проголошує Адамові та Єві Свою обітницю спасіння одразу після їхнього гріхопадіння. Оскільки людина була зведена спокусником через довіру до нього, Бог покладає ворожнечу, боротьбу між ними, щоб запобігти цілковитій залежності людини від зла: «Покладу ворожнечу між тобою і жінкою, і між твоїм потомством та її потомством» (Бут. 3, 15). У цій боротьбі Бог обіцяє людині остаточну перемогу: «Воно [потомство жінки] розчавить тобі [змієві] голову» (Бут. 3, 15). У змаганні між добром і злом остаточно переможе добро, уособлене в потомстві жінки. Запорука цієї перемоги випливає не з людських зусиль, а з Божого Слова, даного в Обітниці. Цю першу благовість про спасіння людини Церква називає «Протоєвангелієм».

300 Апостольськість Церкви виявляється також у її місіонерському служінні «всім народам», щоб із них творити один народ Божий. Для цього Церква євангелізує культури народів, втілюючи в них Христову Благовість і переображуючи Духом Святим, прищеплює їм свідомість соборності. Плодом апостольства Церкви стало те, що «в різних місцевостях через апостолів та їхніх наслідників постали Церкви, що зрослися з часом в багато органічно об’єднаних спільнот, які, зберігаючи єдність віри та єдиний божественний устрій Вселенської Церкви, втішаються окремим правопорядком, власним літургійним звичаєм та богословською і духовною спадщиною. Між ними деякі, зокрема древні патріарші Церкви, немов матері віри, зродили інших, немов доньок^[1]». Єпархії, очолені єпископами, об’єднувалися в митрополії, а ті – в патріархати. Вселенська (Католицька) Церква зростатиме й надалі до повноти Христа «по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20).

^[1] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»], 23.

301 Божий Син прийняв людське тіло в конкретний історичний час та у визначеному місці. Він був сином єврейського народу, прийнявши його звичаї, культуру й ментальність. Подібно й Благовість Христа, незмінна вчора, сьогодні і завтра, у проповіді Церкви «зодягається» в ментальність і культуру різних народів. Так формуються самобутні церковні традиції, народжуються і зростають помісні Церкви. «У церковній спільноті законно існують окремі [помісні] Церкви, що мають свої власні традиції^[1]».

^[1] ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву Lumen gentium [«Світло народів»],13.

530   На землях Руси-України вже від початків християнства почали з’являтися власні, місцеві оригінальні співані молитви. У них елементи давньоруської культури були вдало використані для вираження християнської Благовісті. Прикладом такої інкультурації в нашій традиції є, зокрема, колядки та щедрівки. Під впливом християнства народні колядки стали оспівуванням народження у Вифлеємі Богочоловіка від Діви Марії. Тепер, пізнавши в Ісусі Христі правдивого Бога, зраділи «небо і земля», «ангели і люди»; вселенську радість цілого творіння передано образами сонця, місяця та зірок, котрі, як і все творіння, прийшли поклонитися божественному Дитяті.

602   В іконостасі є троє дверей: центральні – Царські (ще їх називають Райськими або Святими) і двоє бічних – дияконські. Вони символізують зв’язок між небом і землею; їх відчиняють на знак того, що Бог і Його ангели являють свою присутність під час богослужінь. Це символізується тим, що єпископ (або пресвітер) і диякони під час богослужіння входять і виходять крізь двері іконостасу. На Царських дверях поміщено ікони Благовіщення та чотирьох євангелистів, на бічних – ікони архангелів або дияконів. Ці ікони являють, що блага вість про прихід Месії була скерована насамперед до Марії з Назарету, а її згода прийняти богоматеринство відчинила «ворота до раю», раніше зачинені через гріх. Цю благу вість про Месію-Христа звістили світові чотири євангелисти. Ікони євангелистів на Царських дверях та Тайної Вечері над ними вказують на те, що до Божого Царства входимо через прийняття Євангельської Благовісті та Святе Причастя.

612   Увесь храм розписують фресками чи мозаїками із зображенням подій історії спасіння. У центральному куполі розміщується образ Христа-Вседержителя (грецькою Пантократор). Поміщення цього образу в центрі храму означає, що Вседержитель неба і землі є водночас і Головою Церкви – свого Тіла. У лівій руці Він зазвичай тримає кулю – символ всесвіту, а правою благословить. У куполі також зображують ангелів, а на чотирьох зводах, що з’єднують купол із навою – чотирьох євангелистів, які звістили цілому світові Христову Благовість.